Еволюція західного марксизму

«Західний марксизм» (часто ототожнюється із «неомарксизмом») – це термін, що позначає ту гілку марксизму, яка так чи інакше протиставила себе «східному марксизму», або марксизму-ленінізму. Біля витоків західного марксизму стояли Антоніо Грамши (1891-1937 рр.), Дйордь Лукач (1885-1971 рр.), Карл Корш (1886-1961 рр.). Ці теоретики не сприйняли філософських тез II Інтернаціоналу.

На противагу економічному детермінізму Д. Лукач і К. Корш прагнули обґрунтувати роль історичного суб’єкта (услід за К. Марксом і Ф. Енгельсом цим суб’єктом вони вважали пролетаріат). Вони розробляли марксизм як філософію активної практичної дії, що органічно включає чинник свідомості, мислення. Підхід до суспільства з погляду взаємодії основних протилежностей – суб’єктивного й об’єктивного, людського і речового – для Д. Лукача і є діалектика, що є і метод мислення про світ, і спосіб участі в його перетворенні. Такої діалектики немає в природі, а тому Д. Лукач відкидав діалектику природи Ф. Енгельса, тим більше що прирівнювання суспільства до природи веде до об’єктивістського детермінізму, якого Д. Лукач прагнув уникнути.

А. Грамши виступав проти тієї систематизації, яка закріпилася в радянській філософії. Із його точки зору, не повинно бути розділення на діалектичний та історичний матеріалізм; вся марксистська філософія соціальна й історична, тому що вона не претендує на загальні абсолютні істини, визнаючи себе – як і всяку філософію – частиною ідеологічної надбудови на певному етапі її розвитку. Таке розуміння філософії А. Грамши позначав як «історицизм», «тотожність філософії і історії». Розвиток суспільства не можна зрозуміти тількикрізь призму економіки, або політики, або ідеології; тільки із їх взаємодії можна пояснити суспільний розвиток і стати його активним учасником.

Суттєву роль у становленні західного марксизму відіграла франкфуртська школа, до якої відносяться Макс Хоркхаймер (1895-1973 рр.), Теодор В. Адорно (1903-1969 рр.), Герберт Маркузе (1898-1979 рр.), Еріх Фромм (1900-1980 рр.) на початку свого творчого шляху. Це одна з найбільш впливових течій у західному марксизмі. Склавшись ще в 20-х роках навколо Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, ця школа стала надзвичайно популярною в 60-70-і рр. Її прихильники задалися питанням: чому людство, замість того, щоб дійти істинно людського стану, занурюється у вир нового варварства – воєн, фашизму, стихії масового суспільства, пізньоіндустріального капіталізму. Чому ж властиве Просвіті прагнення до розуму, свободи, людяності обернулося в XX ст. своєю протилежністю?

У пошуках відповіді на це питання М. Хоркхаймер і Т. В. Адорно використовують і марксистські, і немарксистські поняття (зокрема, із психоаналізу). При цьому, на відміну від класичного марксизму, вони переносять центр тяжіння своєї критики з проблеми експлуатації на проблему панування, що розуміється дуже широко. Суть справи, вважають вони, в тому, що філософський і політичний проект Просвіти – побудова суспільства відповідно до ідеалів розуму, будучи, по суті, проектом буржуазним, із самого початку був обтяжений фатальним для нього прагненням до панування над природою і іншими людьми. Ці два типи панування, із їхньої точки зору, взаємозв’язані, і саме вони, поставивши собі на службу розум, перетворили його в нерозумне, а свободу – в поневолення. У кінцевому ж висновку це привело до антилюдської ідеології і практики фашизму, який спробував встановити абсолютне, тоталітарне панування.

«Критична теорія» направлена проти позитивізму, технократизму, оцінюючи їх з погляду соціальної функції, що зводиться до апологетики такого суспільства, в якому відчужена людина підпорядкована речам і речовим відносинам. Ця теорія не приймає спрощеної картини соціальної дійсності як «природної» даності, показує похідний характер такої моделі світу, її невідповідність індивідам, яким властива розумність, свобода, свідомість мети.

З філософської точки зору інтерес представляє розроблена Т. В. Адорно концепція «негативної діалектики», яка направлена на припинення тоталітарних тенденцій у суспільстві. Т. В. Адорно протиставляє цю концепцію всій попередній філософії. Для нього є неприйнятною і гегелівська діалектика із її тріадою руху від тези до антитезиса і синтезу. Синтез як заперечення заперечення – всього лише форма виправдання того, що існує. Філософія, на переконання Т. В. Адорно, повинна бути критикою, тобто втілювати в собі дух вічного заперечення. Філософія в ідеалі – це антиавторитарне і антитоталітарне знання, яке заперечує будь-які тенденції до того, щоб замкнутися в системі, втілитися в речовому світі («матеріалізуватися»), стати знаряддям маніпуляції, панування людини над людиною. «Негативна діалектика» Т. В. Адорно – застереження проти универсалістських, тоталітаристських претензій будь-яких технологій.