Філософські погляди Ф. Енгельса

Якщо соціальна філософія марксизму – творіння головним чином К. Маркса, хоч і Ф. Енгельс зробив теж зробив свій внесок, то спроба побудувати загальну філософію, що охоплює природу, суспільство і мислення (пізніше це було названо діалектичним матеріалізмом), належить Ф. Енгельсу. Ця філософія викладається в його роботах «Анті-Дюрінг» (1876-1878 рр.) і «Діалектика природи» (1873-1886 рр.). Зайнявшись у 70-х рр. проблемами природознавства, Ф. Енгельс задався питанням: чи діють у природі ті ж загальні діалектичні закономірності, які ним і К. Марксом були зафіксовані в суспільстві? Він запропонував свою інтерпретацію гегелівської філософії, розділивши її на систему та метод, виявляючи суперечність між «консервативною» системою і «революційним» методом. Вчений висловив своє ставлення до гегелівської філософії та її ролі в розвитку діалектичного знання про природу, історію, людське пізнання і мислення спочатку в «Анті-Дюрінгу», а потім у невеликій узагальнюючій роботі «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» (1886 р.). Згідно з Ф. Енгельсом, основний недолік усієї колишньої філософії полягає в спробах розв’язати нерозв’язне завдання – побудувати завершену систему абсолютних істин в умовах, коли розвиток людських знань не може завершитися. Вимагати від філософії вирішення всіх протиріч – означає вимагати, щоб один філософ зробив таку справу, яка під силу тільки всьому людству в його поступальному розвитку. Якщо людство розуміє це, то філософії в старому сенсі слова приходить кінець. Проте, на думку Ф. Енгельса, забути про досягнення попередньої філософської традиції не можна.

З діалектичної точки зору як немає абсолютної істини, так і немає абсолютної помилки. У минулій філософії немало повчального, що особливо стосується такого великого творіння, як «гегелівська філософія, яка мала величезний вплив на духовний розвиток нації. Її треба було «зняти» в її власному сенсі, тобто знищити її форму і врятувати здобутий нею новий зміст». Підтримуючи, з одного боку, загальні антиспекулятивні настрої, Ф. Енгельс, з іншого боку, йшов «проти течії», виступаючи в захист гегелівської діалектики.

Ф. Енгельс усвідомлював евристичну цінність ідей гегелівської «Науки логіки». У рукописі «Діалектика природи» (опублікованої вперше в 1925 р.) він спирався на неї, визначаючи три закони діалектики: закон взаємоперехіду кількості в якість, закон взаємопроникнення протилежностей і закон заперечення заперечення. Загалом діалектика представлена як наука про загальні закони руху та розвитку природи, людського суспільства й мислення. Ф. Енгельс прагнув вирішити завдання узагальнення конкретно-наукового знання. При цьому він виходив з того, що науки відкривають у природі і суспільстві такі закономірності, які можуть бути охарактеризовані як діалектичні. Для підтвердження цього висновку Ф. Енгельс прагнув показати, що розвиток наук йде у напрямі все більшої їх діалектизації або, інакше, що науки відкривають у природі і суспільстві такі закономірності, які можуть бути охарактеризовані як діалектичні. На переконання філософа, саме діалектика є для природознавства найбільш важливою формою мислення; тільки діалектичний підхід є аналогом, а отже, методом пояснення процесів розвитку, пояснення загальних зв’язків у природі.

Філософський матеріалізм у його механістичних версіях неминуче буде витіснений «сучасним» матеріалізмом (так Ф. Енгельс називав діалектичний матеріалізм, який був ним обґрунтований). Вчений був переконаний, що марксистський матеріалізм є по суті діалектичним. Тому філософія, що протиставляє себе сучасним наукам і підноситься над ними, виявиться відтепер незатребуваною. На прикладі природознавства Ф. Енгельс дав зразок універсалістського тлумачення діалектики як ключа до всіх проблем теорії та практики. У його роботах був задум побудувати шляхом узагальнення деяких даних конкретних наук загальну картину розвитку природи від нижчих і простіших форм до вищих і складніших, включаючи потім перехід до людини і суспільства (про це свідчать тексти «Діалектики природи»). Проте цей задум залишився нездійсненим.

У 80-х рр. XIX століття ідеї марксизму (сам термін теж з’являється в цей період) стали основою багатьох політичних проектів у соціалістичних і соціал-демократичних партіях. Перетворившись на інструмент пропаганди і політичної боротьби, багато ідей К. Маркса і Ф. Енгельса були ідеологізовані. Вони стали об’єктом вульгаризації. Ф. Енгельс негативно оцінив ці тенденції. Його тривоги виразилися в численних листах; найбільш змістовні моменти його листування отримали згодом назву «Листи про історичний матеріалізм» (це листи, які Ф. Енгельс написав у 90-і рр. молодим марксистам Ф. Мерінгу, К. Шмідту, І. Боргиусу, І. Блоху і ін.). Ф. Енгельс протестував проти зведення марксистського вчення про суспільство до одностороннього «економічного матеріалізму» і підкреслив значення ідеї про взаємовплив економічної основи, базису суспільства і всіх надбудовних форм (ідеології, права, релігії, моралі, політики і ін.). Вперше в марксизмі виразно прозвучали аргументи в захист концепції багатофакторності історичного процесу, багатовимірності впливу елементів життя суспільства на соціальну еволюцію.

Перші послідовники марксизму (кінець XIX – початок XX століття)

Як значна соціально-філософська доктрина марксизм починає вперше сприйматися в кінці XIX – на початку XX століття. Для самосвідомості та самоідентифікації марксизму немало зробили не тільки послідовники К. Маркса і Ф. Енгельса – теоретики II Інтернаціоналу (К. Каутський, Р. Люксембург, Е. Бернштейн, М. Адлер, А. Лабріола, П. Лафарг, Ф. Мерінг), але і його критики (Б. Кроче, М. Вебер, В. Зомбарт, Т. Масарік). Багато філософів і теоретики, що не належали до марксистського оточення, освоювали і використовували понятійний апарат марксизму. У ці роки марксизм почав розвиватися як плюралістична, поєднуюча різні точки зору концепція відносно проблем, які визнані кардинальними.

Соціалістичні теоретики, що вважали себе послідовниками К. Маркса і Ф. Енгельса, зрівняли теорію марксизму з ідеологією революційного класу (або партії), сприйняли теоретичне переконання як програму конкретних дій соціал-демократичного руху. Виникла особлива форма сприйняття марксизму – крізь призму політичної прагматики. При цьому із теоретичної спадщини К. Маркса і Ф. Енгельса відбиралися ті ідеї, які відповідали політичним вимогам моменту. Виникли серйозні розбіжності в розумінні суті марксизму, і перші із них торкалися філософії. Марксисти II Інтернаціоналу розділилися. Одні вважали, що марксизм покінчив із філософією, замінивши її наукою, заснованою на конкретних дослідженнях суспільства. Інші обстоювали своє переконання в тому, що марксизм володіє своєю філософією у вигляді діалектичного та історичного матеріалізму. Е. Бернштейн, М. Адлер, російські махісти (Н.У. Валентінов, П.С. Юшкевіч, А.А. Богданов) роздумували про необхідність доповнення матеріалістичного розуміння історії аргументами інших філософських учень.

Серед теоретиків II Інтернаціоналу йшли суперечки про розуміння самої суті марксизму. Перша розбіжність торкалася філософії. Вже у середині 90-х рр. XIX ст. П. Б. Струве в Росії, К. Шмідт і Е. Бернштейн у Німеччині поставили питання про те, які власне філософські основи марксизму, чи є вони взагалі, чи можна рахувати конкретні положення марксистського вчення про суспільство такими, що витікають із загальних філософських принципів. У К. Маркса і Ф. Енгельса не було чітко сформульованої позиції з цих питань. Їх же учням і послідовникам, що поставили собі як перше завдання розповсюдження марксистського учення, необхідно було, перш за все, представити його в систематичній формі, отже, і дати однозначні відповіді на питання, що залишилися відкритими.

У результаті марксисти II Інтернаціоналу розділилися на два основні табори. Одні, спираючись на деякі вислови К. Маркса і Ф. Енгельса (наприклад, про «зняття філософії», про «кінець філософії історії»), заявили, що в марксизмі немає своєї філософії, а марксистське вчення про суспільство, хоч і було названо історичним матеріалізмом, насправді – конкретна наука, заснована на конкретних дослідженнях. Як вважав Ф. Мерінг, К. Маркс виключив філософію з числа наук, а духовний прогрес людства пов’язував з відкриттями у галузі історії та права. Існувала й інша точка зору, згідно якої в марксизмі є власна філософія – філософія діалектичного й історичного матеріалізму. І якщо, на думку Ф. Мерінга, марксизм покінчив із філософією, замінивши її наукою, то К. Каутський (один із теоретиків у II Інтернаціоналі) вважав, наприклад, що марксистська наука про суспільство може поєднуватися із самими різними філософськими концепціями, тому що немає однозначного зв’язку між філософією і наукою. Серед тих, хто визнавав самодостатність марксистської філософії, науковий потенціал діалектичного й історичного матеріалізму (П. Лафарг, Г. В. Плеханов), панувала тенденція до консолідації. Прагнення показати філософську самостійність марксизму оберталася лінією на ідеологізацію, на встановлення жорстких меж теоретичного пошуку, зіставлення ідей марксизму всій решті напрямів філософсько-соціальної думки. Проте, зусилля по систематизації марксизму сприяли самовизначенню марксистської філософської думки на рубежі XIX-XX століть.

Щодо марксистського вчення про суспільство, позначеного як історичний матеріалізм або матеріалістичне розуміння історії, серед теоретиків II Інтернаціоналу практично не існувало розбіжностей. Хоча точилися дискусії про те, чи визнати цю концепцію філософією або наукою, практично всі визнавали первинність економіки над діалектикою продуктивних сил і виробничих відносин; віддаючи дань економічному детермінізму, акцентували вторинність права, політики, держави, ідеології і ін. Різниця полягала в тому, що одні теоретики (Г. В. Плеханов, наприклад) бачили в історичному матеріалізмі розвиток філософського матеріалістичного монізму, а інші (К. Каутський) – вдале застосування закономірностей еволюції в живій природі, відкритих біологами, до аналізу історії. Однак суперечки про те, чи є історичний матеріалізм філософією або наукою, не були чисто умоглядними. Поставало питання: на що слід орієнтуватися в теоретичному марксистському пошуку – на конкретні науки чи на філософію? В умовах, коли філософські постулати перетворюються на ідеологію, акцент на значущості істин філософії на противагу науковим може слугувати інструментом для ствердження будь-яких «вічних істин». А їх існування, як відомо, послідовно заперечували як К. Маркс, так і Ф. Енгельс. Проти абсолютизації істин марксистської філософії одним із перших в ті роки виступив А. Лабріола. Він сприйняв марксистську філософію, перш за все як філософію практики, нерозривно пов’язану з інтелектуальною практикою людства і культурою суспільства. А. Лабріола вбачав у марксистській філософії розумову установку, а не зібрання істин, готових до застосування. Хоча ці ідеї і не отримали широкого визнання серед марксистських теоретиків II Інтернаціоналу, вони виявилися затребуваними в дискусіях про марксизм у XX столітті.

Уже в кінці 90-х рр. суперечки про наявність власної філософії в марксизмі стали одним з аспектів полеміки між ортодоксальним і ревізіоністським напрямом у соціал-демократичній теорії. Е. Бернштейн запропонував переглянути низку положень марксистської теорії, не відповідних реаліям капіталізму. Помилки К. Маркса і Ф. Енгельса в питаннях про концентрацію капіталу, близькості революційних катаклізмів у Європі, тотальне зубожіння пролетарських мас Е. Бернштейн пов’язував із тим, що основу марксизму становлять ідеї діалектики як філософські аргументи. Він характеризував діалектику як зрадницький елемент у марксизмі, що перетворив наукову гіпотезу на спекулятивну конструкцію, і пропонував використовувати в соціально-політичних теоріях установки неокантіанства та позитивізму.

Епоху II Інтернаціоналу дослідники характеризували по-різному: для одних це було «золоте століття» марксизму, для інших – період його деградації.