Філософські ідеї К. Маркса

На відміну від таких німецьких мислителів, як І. Кант або Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс не опублікував праць, в яких його філософія була б викладена в розгорнутому, систематичному вигляді. Його філософські погляди представлені або в посмертно виданих рукописах («Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Тези про Фейєрбаха», «Німецька ідеологія»), або в полемічних творах («Святе сімейство», «Убогість філософії»), або вплетені у контекст економічних і соціально-політичних робіт («Маніфест Комуністичної партії», «До критики політичної економії», «Капітал», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», «Критика Готської програми» та ін.).

К. Маркс захопився гегелівською філософією в роки навчання в Берлінському університеті. Це не було простою данню «філософській моді», що панувала в тридцяті роки XIX століття. К. Маркс шукав у цій філософії відповідь на питання, як подолати розрив між ідеалом і дійсністю, характерний для кантіанства. Відповідь Г. В. Ф. Гегеля: ідеал властивий самій дійсності, в якій він діалектично-суперечливо розвивається, – показався К. Марксу переконливим, і він прийняв гегелівську філософію в тому її тлумаченні, яке запропонували ліві послідовники Г. В. Ф. Гегеля – младогегельянці Б. Бауер, А. Руге, М. Штірнер та ін. Суть цього тлумачення полягала в тому, що ідеал як втілення розуму – це не нинішня прусська монархія, а майбутня демократична республіка, за яку треба боротися, перш за все, шляхом філософської критики релігії – духовної опори монархії, а потім і критики самої прусської держави. З гегельянських позицій К. Маркс переходить на фейєрбахівські, розчарувавшись в ідеалах демократичних суспільних реформ, які сповідали младогегельянці. У філософії Л. Фейєрбаха К. Маркс побачив обґрунтування ідеї людини як вищої істоти і вимогу скинути всі відносини, в яких людина постає приниженою істотою, поневоленою, ганебною та безпорадною. Розвиваючи цю тезу, К. Маркс в 1843 р. формулює ідею пролетарської революції як засобу, за допомогою якого можна зруйнувати всі принижуючі людину громадські інститути.

У роботі «Економічно-філософські рукописи 1844 року» (1844 р.), виступаючи в захист гуманізму, заснованого на ідеї вільної, універсальної творчої сутності людини, К. Маркс писав, що реалізації цієї сутності перешкоджає відчуження як суперечність, що полягає в перетворенні об’єктованих, тобто опредмеченних, результатів людської діяльності у відчужені – що вийшли з-під контролю і влади людини, що веде до позбавлення людяності людину в капіталістичному суспільстві. Згідно з його концепцією, існують різні види людського відчуження: відчуження людини від процесу і результатів своєї праці, від природи, від своєї власної родової суті, відчуження людини від суспільства. В основі всіх форм відчуження лежить відчуження праці, що базується на приватновласницьких відносинах. Проблема, на думку К. Маркса, повинна вирішитися шляхом «зняття» відчуження і привласнення людиною своєї справжньої родової суті, що можливе тільки через ліквідацію приватної власності. У гегелівській термінології це є «заперечення заперечення». По К. Марксу, це є не що інше, як суспільний стан, що означає «повернення людини до самої себе».

Лейтмотив філософських шукань К. Маркса – думка про те, що не можна змінити світ за допомогою свідомості, ідей, оскільки реальні інтереси людей породжуються їх буттям, в процесі їх реального життя. К. Маркс вводить у філософію сферу практично-перетворюючої діяльності людей, якою раніше філософи не цікавилися. Практична діяльність, тобто переробка природних предметів для потрібних людині матеріальних благ, а також інтелектуальна практика, духовна діяльність, практична боротьба за поліпшення життя людини є важливими видами діяльності, від яких залежать усі інші.

Виробничі відносини формують класову структуру суспільства, де одні класи панують, а інші підкоряються. Виробничі відносини К. Маркс характеризує як «економічний базис» суспільства. Цим відносинам повинні відповідати й інші суспільні відносини, перш за все юридичні та політичні, а також визначені форми суспільної свідомості, в яких усе це так чи інакше усвідомлюється. Пануючий клас у тому чи іншому суспільстві зацікавлений у збереженні та зміцненні свого панування, і він добивається цього за допомогою права і держави, а також за допомогою розповсюдження певних поглядів, які К. Маркс і Ф. Енгельс називають ідеологією. Основне завдання ідеології – представити відповідний класовий устрій як «нормальний», «природний», «цивілізований», такий, що відповідає розуму або природі людини і т.п. Тим самим ідеологія видає інтерес пануючого класу за загальний інтерес усіх членів суспільства. Тому, на думку К. Маркса і Ф. Енгельса, реальні відносини постають в ідеології у перевернутому вигляді. В історії спостерігаються різні типи виробничих відносин, і кожного разу відносини людей між собою обумовлюються їх відношенням до засобів виробництва. Якщо одні люди володіють засобами виробництва, а інші – ні, то цим останнім нічого не залишається, як працювати на перших, на власників. Звідси відбувається поділ людей на класи, що обумовлює наявність у суспільстві соціальної ієрархії панування: рабовласники панують над рабами, феодали – над селянами, капіталісти – над робочими. Звідси ж витікає можливість дати періодизацію історії, класифікуючи типи суспільства – суспільні формації – відповідно до різних форм власності на засоби виробництва.

У «Німецькій ідеології» ця періодизація виглядає таким чином; племінна, антична, феодальна, капіталістична і майбутня комуністична форми власності і відповідно типи суспільства. Зміна йде від базису до надбудови, від матеріального до ідеального, оскільки «не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість». Але зміни здійснюються не планово і поступово, а через виникнення суперечностей, їх загострення і стрибкоподібний дозвіл. Оскільки зміна зачіпає інтереси різних класів, вона здійснюється в ході класової боротьби, в ході революції, де одні класи виступають як прогресивні, а інші – як консервативні або реакційні.

Свій метод мислення К. Маркс, посилаючись на Г. В. Ф. Гегеля, визначав як діалектичний. На думку мислителя, діалектика в її раціональному вимірі включає в позитивне розуміння того, що існує і розуміння його заперечення, тобто його необхідної загибелі. Кожну здійснену форму вона розглядає в динаміці, як швидкоплинну, за своєю природою критичну та революційну. Діалектичний метод передбачає історичний підхід, направлений на відтворення реальної історії із її випадковостями, і логічний – той же історичний, тільки звільнений від історичної форми і випадковостей.

Логічний підхід використаний К. Марксом при написанні робіт «До критики політичної економії» (1859 р.), «Капітал» (т. 1 – 1867 р.), частково «Маніфесту Комуністичної партії» (1848 р.). Саме за допомогою логічного підходу К. Маркс обґрунтовував перехід від капіталістичного суспільства до соціалістичного – через вирішення внутрішніх протиріч капіталізму. Зрештою конкретно-історичний аналіз подій спирається у нього на розуміння загальної логіки суспільного розвитку. При цьому логіко-діалектичний аналіз історії не знімає гуманістичної віри К. Маркса в історію як продукт і результат людської діяльності, вільної історичної творчості.

Окремі вислови і вирази К. Маркса, такі, наприклад, як: дія законів «із залізною необхідністю», розвиток економічної суспільної формації як «природно-історичний процес», дійсно дали привід характеризувати згодом його погляди як об’єктивістсько-детерміністські, уподібнюючі розвиток суспільства природним процесам. У роботах К. Маркса, певна перевага у бік матеріальних і об’єктивних чинників була, по суті, неминучою, тим більше що він ставив за мету довести не просто бажаність, а об’єктивну необхідність комунізму. Виділення в історії суспільства логічного підходу, це не що інше, як виділення результатів людської діяльності, причому стійких результатів, створюючих об’єктивний «ланцюг розвитку» – об’єктивну закономірність. Для К. Маркса головним було показати, яким чином із взаємодії цих результатів один із одним із людей може виникнути суспільство, в якому, як вважав К. Маркс, вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх, тобто переходу до комунізму.

Філософія К. Маркса – це соціальна філософія, орієнтована на звільнення людини. При цьому людина розглядається, перш за все, як практично діюча істота, взаємостосунки якої із природою (розвиток продуктивних сил) – основа інших взаємостосунків у суспільстві. Хоча людина – істота соціальна, відносини людей в суспільстві ніхто спеціально не організовував; вони складалися стихійно, залежно від того чи іншого рівня розвитку продуктивних сил. Стихійно склалося розділення людей на класи – залежно від володіння або «не володіння» цими продуктивними силами. Виникло підпорядкування одних людей іншим, а в капіталістичному суспільстві – ще і підпорядкування людей речам як відчуженим результатам їх власної діяльності. Звільнення від відносин панування і підпорядкування передбачає свідомий контроль над організацією і розвитком суспільства; засіб для цього – перехід до суспільної власності, передумови до чого створюються капіталізмом. Для окремої людини це означає універсальність потреб, здібностей, засобів споживання.