Позитивізм у соціальній філософії І. Я. Франка

І. Я. Франко був добре ознайомлений із сучасною йому соціальною філософією, вміло використовував її у своїх публіцистичних, наукових популярних працях, але на кожну проблему, на кожного її носія мав свій власний погляд, який завжди виходив з позиції здорового глузду.

Свої філософські погляди І. Я. Франко називає раціоналізмом. Український мислитель приймає цей раціоналізм як філософський напрям, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей. Саме свій раціоналізм письменник протиставляє ірраціоналізмові та різного роду ідеалістичним системам. Слід зазначити, що І. Я. Франко не дотримувався тих визначень раціоналізму, які подавали історики філософії, аналізуючи різні історико-культурні епохи. Відомо, що раціоналізм, починаючись ще з Парменіда, проходить усі епохи і в кожній з них відіграє свою роль. Ця роль була і позитивна, і негативна. Раціоналізм середніх віків різниться від раціоналізму доби Відродження чи Нового часу. Раціоналізм не завжди мирно співіснує з ірраціоналізмом чи інтуїтивізмом, феноменологією. У різні епохи мислителі то захоплюються раціоналізмом, то розчаровуються у ньому. Навіть у часи І. Я. Франка, на межі XIX і XX століть, віра в необмежену силу людського розуму була втрачена (позитивізм, неопозитивізм та інші течії); на порядок денний стає критика класичного раціоналізму з його ідеалами могутності розуму і нічим необмеженої раціональної діяльності людини. Ця критика ведеться і з позицій ірраціоналізму (інтуїтивізм, прагматизм та екзистенціалізм), і в дусі поміркованого, обмеженого раціоналізму, пов’язаного вже не стільки з логічною проблематикою пізнання, скільки з пошуком соціокультурних основ і меж раціоналізму.

Своєрідність і самобутність раціоналізму І. Я. Франка полягає в тому, що він уживається з різними позитивістськими течіями свого часу. Мислитель – вихованець Львівського та Віденського університетів, де значною мірою розвивалися позитивістські системи. Останні не могли не позначитися на становленні І. Я. Франка як філософа. Звичайно, позитивістом у класичному розумінні цього слова він не був, однак багато цікавого, того, що відповідало його думкам і переконанням, він міг використати, знайомлячись із творами репрезентантів цього філософського напряму.

Позитивізм був домінуючою течією, яка бере початок з 30-х років XIX ст. Її засновником вважається французький філософ Огюст Конт, якого, до речі, часто цитує І. Я. Франко. У початковому тлумаченні О. Конта позитивізм означав вимогу до філософів відмовитися від пошуків першопричин, будь-яких субстанційних начал і взагалі надчуттєвих сутностей. Ці пошуки позитивісти характеризували як безплідну «метафізику» і протиставляли їм намагання побудувати системи «позитивного» знання, тобто знання, ворожого спекуляціям, знання безперечного, такого, що опирається винятково на факти. Філософським гаслом О. Конта була формула «прогрес і порядок». Суспільствознавство, на думку О. Конта, має перетворюватися також у «позитивну науку». У позитивізмі були виражені характерні риси буденної свідомості початку XX століття. До цих рис слід віднести яскраво виражений практицизм, зневіру в пізнавальні здатності людини і заперечення можливостей твердо обґрунтованого наукового прогнозування майбутнього стану суспільства. У буденній свідомості поряд ідуть ворожість до ідеалізму, діалектики та фетишизація «щоденного здорового глузду». Позитивісти тлумачили наукові закони у природознавстві та соціології як лише фіксацію співіснувань і що найбільше – функціональних залежностей між явищами. Наука для позитивістів була не більш ніж засобом зручного й «економного» огляду багатоманітності відчуттів суб’єкта та вузькоутилітарної орієнтації у майбутніх відчуттях. Позитивісти заперечували можливість існування наукових теорій соціального розвитку, а науковий соціалізм прирівнювали до міфів та релігійних догм, котрі позбавлені наукового значення.

Симпатії І. Я. Франка до позитивної філософії яскраво виражені у статті «Наука і її взаємини з працюючими класами». Так, мислитель пише: «Чи можуть ті природничі науки, які виросли з неточних і розпорошених досліджень грецьких натуральних філософів і александрійських учених, витримати порівняння з громаддям теперішніх природничих знань, з докладністю і точністю теперішніх досліджень, з добросовісністю і логікою теперішнього наукового аналізу? Чи спекулятивна грецька філософія Платона і системи Арістотеля, яким на кожнім кроці бракує фактів, спостережень, описів, – чи можуть вони йти в порівняння з сучасним розвитком позитивної філософії, – вони, що містять у собі ледь помітні її зародки?»[249]. Цю цитату не слід ототожнювати з так званою матеріалістичною критикою ідеалістичної філософії. Звичайно, І. Я. Франко дуже критично ставився до спекулятивної філософії Платона, до філософської системи Арістотеля, але критикував вчення тих класиків давньогрецької філософії швидше з позицій позитивізму, ніж матеріалізму. З тих самих позицій він виступав проти ідеалістичних настанов Г. В. Ф. Гегеля, А. Шопенгауера. В такому ж плані маємо і критику ним філософії життя Ф. Ніцше. І. Я. Франку більше імпонує позитивне знання, позитивна наука, яка має справу з конкретними фактами. Він, зокрема, пише: «Справжня наука не має нічого спільного із жодними надприродними силами, із жодними вродженими ідеями, із жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Вона має лише справу зі світом зовнішнім, з природою, – розуміючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання: також і люди з їх поступом, історією, релігіями, і всі ті незліченні світи, що заповнюють простір. Сама людина є тільки одним із нескінченних створінь природи. Тільки природа дає людині засоби до життя, до задоволення своїх потреб, до розкоші та щастя. Природа є для людини всім. Поза природою нема пізнання, нема істини. І лише природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з’явитися для людини блаженна правда»[250].

І. Я. Франко оцінює людину як мислячу істоту, як творця, що підкоряє собі рослинний і тваринний світ. Він акцентує увагу на тому, що саме духовні начала відрізняють людину від інших природних речей, у тому числі й тварин. Саме духовні властивості дають людині здатність жити та працювати спільно, мислити, відчувати, робити висновки, спостерігати; вони роблять її людиною в повному значенні цього слова. Кожна окрема людина є неповторна і в той же час є часточкою людства, немов одна цеглина, «мільйони яких складають все людство». Одночасно людина належить до певного етносу, риси якого відображаються в особі індивіда. Оскільки людина живе в суспільстві, то вона виробила певні «поняття про життя з людьми, про обходження з ними; то є поняття істинності, справедливості, правди, приязні та добра. Ці поняття є основою моральності»[251]. Саме мораль «змінює тваринну природу людини... робить її здатною до сприйняття щастя, як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові». Людина для І. Я. Франка була єдністю духу та тіла як нерозривне ціле, в якому споглядається жива сила, що творить життя і керує ним.

Наука, на думку І. Я. Франка, повинна передбачати дві неодмінні умови: вчити нас пізнавати закони природи та вчити користуватися ними. Український мислитель, як і позитивісти, віддавав пріоритет науці як формі суспільної свідомості, котра може перебудувати світ на краще. Тут І. Я. Франко вводить категорію праці. Без суспільно-корисної праці сама наука є безплідною. Людина досягне щастя лише тоді, «...коли наука і праця зіллються воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки. І народи тільки тоді зможуть досягти щастя та свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожен буде розвинений розумово, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне»[252]. І. Я. Франко вірив у можливість удосконалення людини і суспільства завдяки науці та праці, бо це було, на його думку, вже щось конкретне і цілком можливе й не лежало «поза межами можливого». Адже і наука, і праця у позитивному їх розумінні були для І. Я. Франка тим, що є природне і реальне, тим, що позбавляє ідеалістичних метафізичних понять, абстракцій, схоластики в гіршому її розумінні.

І. Я. Франко доводив, що не існує прямої залежності у розвитку матеріальної та духовної культур, і не матеріальна стимулює розвиток духовної, а здебільшого навпаки. Він не сприймав марксистську тезу про те, що суспільне буття визначає суспільну свідомість. Важливішим для філософа був фактор волі у суспільній свідомості. Звичайно, не слід звинувачувати мислителя у волюнтаризмі, який має місце у його філософських сентенціях, адже саме цей елемент пов’язаний з реальним і позитивним пізнанням реалій.

І. Я. Франка не можна вважати позитивістом у класичному розумінні цього слова. Він не був позитивістом-теоретиком. У його соціальній філософії позитивізм помітно проявився на практиці та відіграв значну роль у його науково-просвітницькій діяльності.