Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Онто-гносеологічні погляди Г. С. Сковороди




 

Пізнання можливе лише через серце людини. Центральне й істотне в людині, на думку Г. С. Сковороди, – її серце. Єдине істинне життя в людині – це життя серця, людське серце є інструментом пізнання. «Пізнай самого себе» –основа всієї філософії, закладеної в естетичній формулі: «Не любить серце, яке не бачить краси»[55]. «Від пізнання себе самого входить в душу світло Боже, а з ним – шлях щастя – мир. Що компас у кораблі, то Бог у людині». Людина повинна знайти останній критерій, підставу пізнання та життя у своєму серці. Більше їх ніде шукати. «Глава в людині всьому – серце людське. Воно-то є найточніша в людині людина, а інше все околиця…». «Або будьте як і раніше у видимій землі вашій, або очищайте серце ваше для прийняття нового духу. Хто старе серце відкинув, той зробився новою людиною». Просвіті та раціоналізму XVII століття Г. С. Сковорода протиставляє свій антропологізм, своє вчення про серце. Продовжуючи вчення отців церкви, він мріє створити свою особливу, загальну й універсальну науку.

Друга основна ідея системи Г. С. Сковороди – містичний символізм. Це важлива риса й одна з оригінальних особливостей його філософії. Розум створює тільки схеми. Живий зв’язок буття і його приховану суть не можна пізнати за допомогою розумових побудов. Тільки в образах можна досягти істинного пізнання. Г. С. Сковорода засуджує «плотське око», яке бачить у словах тільки барву, а «самих в листі фігур не розрізняє». «Барва, – писав він, – не що інше, як порох і пустота; малюнок або пропорція і розташування барв – то сила. А якщо її немає, у той час барва – бруд і пустота одна»[56]. «Барви на картині усяк бачить, але щоб малюнок і живопис угледіти, потрібно інше око, а хто його не має – сліпий у живописі»[57].

Світ сприймався Г. С. Сковородою в категоріях платонівського символізму. Улюблені його образи – тінь і світло. Для філософа основним було протиставлення видимого чуттєвого і невидимого ідеального, тимчасового і вічного. «Де ж нове небо і земля»? – запитував він. І відповідав: «Там, де старе небо і земля... Як же старий світ поєднаєш з новим? Як тінь з її деревом... Чому тінь є тінь? Тому що проходить і не є постійною. Світ наш є риза, а господній – тіло. Небо наше є тінь, а господнє – твердь. Земля наша – пекло, смерть, а господня – рай, воскресіння... А як світ наш злий, так і людина наша лукава»[58]. Існують три світи. Один – величезний, нескінченний – макрокосмос. Інший – маленький, людський – мікрокосмос. І третій, символічний, – Біблія. «Священна Біблія є позолочена духом труба і маленький світ». Символи Біблії відкривають у нашому грубому практичному розумі другий розум, тонкий, споглядальний, окрилений, такий, що дивиться чистим і світлим оком голубки. Біблія тому вічно зеленіюче плодоносне дерево. І плоди цього дерева – таємні символи. Мені здається, що і сама Біблія, – писав Г. С. Сковорода, – є Богом створена із священно-таємничих образів»[59].

У своєму вченні про Бога і світ Г. С. Сковорода також стоїть на позиції антропологізму. Він пізнає світ і Бога як людина – за допомогою людей на шляхах самопізнання. Як у людини два серця, так і в світу дві суті – видима і невидима. «Весь світ, – писав він, – складається із двох натур: одна – видима, інша – невидима. Видима натура називається істота, а невидима – Бог. Така невидима натура, або Бог, усю істоту пронизує; скрізь завжди був, є і буде»[60]. «Якщо щось упізнати хочеш у дусі або істині, – читаємо ми у Г. С. Сковороди, – угледь раніше в плоті, тобто в зовнішності, і побачиш на ній сліди Божі, безвісні і таємні примудрощі, що Його викривають, і ніби стежини, що ведуть до неї»[61]. Бог містить усе. «Він у дереві – істинне дерево, в траві – трава, в музиці – музика, у будинку – будинок, в тілі нашому – новим є тіло і точність або глава його. Він є у всьому»[62]. Цей онтологічний дуалізм, в якому явно відчувається пантеїзм, долається Г. С. Сковородою за допомогою його містичного вчення про загальне воскресіння. Людина воскресне – воскресне і світ. Це не просто воскресіння, а вселенське перетворення. «Якщо пізнав нетлінну й істинну людину, – писав Г. С. Сковорода, – не помирає, і смерть ним не володіє, але зі своїм паном вірний слуга вічно царює, роздягшись, як із застарілої ризи, із земної плоті, надівши нову, згідну його плоті плоть, і не засне, але змінюється, прийнявши замість земних рук нетлінні, замість скотинячих вух, очей, мови й інших усіх членів істинні»[63]. «Усе, що ми досі бачили, що таке є? – запитує він і сам відповідає: – Земля, плоть, пісок, полин, жовч, смерть, пітьма, злість, пекло... Тепер починає світати ранок воскресіння»[64].

В усіх діалогах Г. С. Сковороди простежується низька оцінка емпіричної реальності, яка представляється йому тільки як «тінь» істинного буття. Але разом із цим наполегливо проводиться думка про присутність і дію Бога у світі. «Та буде Бог усіляка в усьому твоєму, – вигукує він, – а не мертва земля і тлін»[65]. Думка Г. С. Сковороди спрямовується в пантеїзм, у логічне завершення філософського світовідчуття. В іншому діалозі він стверджує: «З природою жити і з Богом бути є те ж»[66]. Г. С. Сковорода підходить до важкої проблеми в антропології та метафізиці – до співвідношення індивідуального й універсального моменту у бутті, хоча цієї проблеми він і не вирішує. «А я тобі кажу, – писав Г. С. Сковорода, – що не тисячі, а всі наші, усіх віків люди, в єдиній господній людині так перебувають, як незлічений всіх наших світів хор ховається у Божому світі і в раї первородного цього світу»[67]. На думку Г. С. Сковороди, Богопізнання пов’язує все людство з Богом, і тому після Богопізнаня «істинна людина» «єдина в усіх і ціла в кожному». Господь не розділяється, хоча Він в усіх. Він залишається «цілим» і в той же час у кожному.

Другим після природи наставником людини є наука. Відкриваючи істину, наука озброює людину знанням справи, виступає керівницею практичних інтересів людей. Наука та просвіта, вважав філософ, повинні стояти на службі людини, множити реальні блага людей, сприяючи їх звільненню від пут забобонів і шкідливих пристрастей. Знання залежать від людини, нелегкі зусилля якої приносять багаті плоди. Пропагуючи ідею про земний, природний характер людських знань, Г. Сковорода вигукував: «Істина від землі возсіяє»!



Він підкреслював, що наука відкриває людству широкі простори пізнання земних і небесних явищ: М. Коперник, Р. Декарт, І Ньютон були великими шукачами істини, і їм зобов’язано людство грандіозними відкриттями таємниць Землі і Всесвіту. У одному зі своїх віршів «у дусі Овідія» – «Похвала астрономії» – філософ-поет оспівав тих, хто вторгнувся в «Зоряних перегонів чини», зійшов «серцем до небесних гір», «піддав розум свій течії зоряні». Г. С. Сковорода зараховував астрономів-першовідкривачів до розряду людей великого подвигу. Він і в гносеології продовжив традиції деїстів-раціоналістів Ф. Прокоповича, А. Кантемира та інших: за допомогою розуму, а не віри, людина завойовує собі земні блага. У творчих шуканнях розуму він бачив справжній прояв життя людини, його призначення та високе соціальне покликання.

Логічне мислення, вважав Г. С. Сковорода, є вища здатність людини, що дозволяє проникати в суть натури, Бога. Український філософ вимагав доказовості висновків, строгої логічної послідовності з’ясування істини. Людський розум, доводив він, завжди стоїть перед вибором: брехня або істина, добро або зло. Цей вибір пропонує людині, з одного боку, сам предмет пізнання: їжа явно існує не лише для тіла, але і для душі, пісня – для вух і розуму, на зміну зими приходить літо, холоднеча змінюється теплом і тому подібне. З іншого боку, з огляду на свої практичні потреби людина свої духовні прагнення втілює в творчу форму пошуків істини, якої в готовому вигляді немає: вона не дана богом разом із народженням людини і не з’являється йому сама собою, або шляхом одкровення, натхнення божого. Знаннями природної історії, механіки, фізики, права, медицини і тому подібне, вважав філософ, сучасники зобов’язані спадщині багатьох попередніх поколінь людей. Так, Г. С. Сковорода підходить до глибокої діалектичної здогадки про пізнання як про складний історичний процес.

Незайве вказати, який сенс вкладав філософ у поняття «практика». Раціоналістичне, суб’єктивно-ідеалістичне та сенсуалістичне тлумачення досвіду не задовольняло вже його попередників деїстів-раціоналістів – Ф. Прокоповича та А. Кантемира. Розвиток промислового виробництва, накопичення знань, потреба в їх теоретичному обґрунтуванню вимагали нового підходу до трактування поняття досвіду. Тому Г. С. Сковорода включає в дане поняття не лише спостереження, «спілкування з природою», але також «відтворення, працю». Це був новий погляд на досвідну сферу пізнавального процесу. Теорія, наука, мораль, як вважав філософ, – «виток благих справ» в ім’я людини та суспільства.

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1048 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.