Філософське осмислення фізичної картини світу М. В. Ломоносовим

Учителем М. В. Ломоносова в Марбурзі був Крістіан Вольф. Він відмітив талановитого учня і всіляко підтримував його. М. В. Ломоносов високо цінував здатність К. Вольфа до ясних і чітких формулювань. «Цей славнозвісний автор цього та інших багатьох творів завжди буде гідний читання, а особливо заради виразного та порядного розташування думок»[1], – писав він у «Присвяченні» до «Вольфіанської експериментальної фізики». У «Передмові» до цього твору М. В. Ломоносов реконструює той шлях, який пройшли науки, «а особливо філософія». Першим названий, звичайно, Аристотель. М. В. Ломоносов визнає заслуги великого мислителя, проте вважає, що філософія зазнала чималих збитків від «сліпого причіплювання до думок славної людини»[2]. Він дивується з тих, «які про смертну людину думали, нібито вона у своїх думках не мала ніякого гріху», та вважає, що це «було головною перешкодою до приросту філософії та інших наук, які від неї багато залежать», бо «через це відняло благородне завзяття, щоб у науках, які вправляються одна перед іншою, старалися про нові та корисні винаходи»[3]. Традицію некритичного перипатетизму зламав Р. Декарт: «Славний і перший з нових філософів Картезій наважився Аристотелеву філософію спростувати та вчити на свою думку й вигадку. Ми, окрім інших його заслуг, особливо за те вдячні, що тим вчених людей підбадьорив проти Аристотеля, проти себе самого і проти інших філософів у правді сперечатися і тим самим відкрив дорогу до вільного філософствування і до приросту наук»[4]. Це викликало до життя цілу плеяду нових мислителів: «Лейбниц, Кларк, Локк, примудрі роду людського вчителі, пропозиції правил, міркувань і устої керівників, Платона й Сократа перевищили. Бойл, Герик, Чирнгаузен, Штурм та інші, які в цій книжечці згадуються, цікавим і дбайливим дослідженням ненавмисні дії відкрили і тим увесь світ привели в здивування»[5]. Далі М. В. Ломоносов називає І. Кеплера, Г. Галілея, Гугенія, де ла Гіра і «великого Ньютона», завершуючи список К. Вольфом, «який багатьма виданими від себе філософськими і математичними книгами у світі славний»[6].

М. В. Ломоносов зберіг вдячність К. Вольфу і за людську участь, і за засвоєні в нього методологічні принципи. Він пропагував вчення К. Вольфа в Росії, рекомендував його книги для викладання в російських навчальних закладах. У той же час М. В. Ломоносов досить критично ставився до спадщини свого вчителя та не прийняв вчення про монади, яке К. Вольф розвивав услід за Г. В. Лейбницем, хоча і не критикував його. У листі до Л. Ейлера він пояснює це своїм небажанням заподіяти неприємності К. Вольфу: «Признаюся, що залишив я усе це та для того, щоб, нападаючи на писання великих мужів, не здатися швидше хвальком, чим шукачем істини. Та ж причина давно вже перешкоджає мені запропонувати на обговорення вченому світу мої думки про монади. Хоч я твердо впевнений, що це містичне вчення має бути до основи знищене моїми доказами, проте я боюся затьмарити старість мужа, благодіяння якого по відношенню до мене я не можу забути, інакше я не побоявся б роздражнити по усій Німеччині шершней-монадистів»[7]. Термін «монада» М. В. Ломоносов вживає у фізичному, а не філософському сенсі. У статті «Досвід теорії про нечутливі частки тіл і взагалі про причини приватних якостей» він пише: «Нечутливі фізичні частки, що реально не діляться на інші менші, ми називаємо фізичними монадами»[8]. У певному значенні М. В. Ломоносов ототожнює монади з корпускулами: «фізичні монади суть тверді корпускули»[9] або атомами: «Частки цього роду ми називаємо фізичними монадами або атомами»[10].

Філософські погляди М. В. Ломоносова ґрунтувалися на енциклопедизмі, який допоміг йому органічно поєднати різноманітні інтереси та реалізувати численні таланти.

Енциклопедизм як вид епістемологічної стратегії був у середині XVIII ст. на піку своєї популярності. У цей час вчені виразно та гостро усвідомили проблему наростання обсягу знань, що знайшло відображення в якісній зміні способів його систематизації та зберігання, створення енциклопедій нового типу. Проте знання продовжувало сприйматися як цілісне відображення процесів, що здійснюються у світі та що можуть бути охоплені єдиним баченням. Моделлю подібного відношення до знання була Божественна мудрість як єдиний епістемологічний акт, що забезпечує повноту й істинність знання. Секрет такого методу, однаково ефективного як у фізиці, так і в метафізиці, намагалися знайти мислителі епохи Просвітництва. У певному значенні вченим це вдалося – трирівнева схема пізнання, запропонована К. Вольфом (історичне пізнання – як фіксація факту, філософське – як розуміння причин і математичне – як їх числення), їх цілком задовольняла, адже схема дозволяла будь-яке явище зробити об’єктом раціонального аналізу. Особливо успішно вольфівська епістемологічна схема працювала у сфері природних наук – опис явищ, виявлення причин і математичний аналіз результатів були порівняно новим і дуже ефективним алгоритмом.

М. В. Ломоносов намагався побудувати фізичну картину світу на основі «корпускулярної філософії» – «науки про найдрібніші частки, від яких походять приватні якості відчутних тіл»[11]. Він припускав, що можна і далі заглиблюватися в дослідження структури світу, але не відносив таке дослідження до завдання фізики: «Ми абсолютно не торкаємося уявної подільності матерії до безкінечності, оскільки вважаємо за можливе, не побоюючись помилок, обходитися без неї у фізиці»[12]. Таким чином, «корпускулярна філософія» – це той аспект спадщини М. В. Ломоносова, в якому він не лише не прагне до філософського аналізу, але досить виразно відмежовується від нього, позиціонуючи себе як «фізика» у дусі нової постньютонівської науки.

Слід читати вираз «корпускулярна філософія» як «корпускулярна фізика». У інших роботах М. В. Ломоносов також використовує поняття «філософія» в сенсі «фізика». Так, говорячи про фізичну хімію, він зазначає, що її можна було б назвати «хімічною філософією»[13]. В епоху М. В. Ломоносова філософією називали досить широку сферу пізнання (а іноді й сам процес пізнання), що включає як теоретичну частину (раціональну філософію), так і практичну. До першої рівною мірою відносилися і фізика (природні науки), і метафізика. До другої – етика, політика й економіка. Проблематика соціальної філософії або філософії історії не виділялася як особлива дисципліна, що втім не заважало обговорювати ці проблеми в історичних творах, публіцистичних статтях.

Саме М. В. Ломоносов стояв біля витоків розбіжності шляхів «фізики» та «метафізики», хоча натурфілософський дискурс зберігався в природних науках, у тому числі і в його власних творах, досить довго. Сам він намагався уникати спекулятивних пояснень і доказів. Важко сказати, що було б, якби М. В. Ломоносов пішов далі шляхом спеціалізації. Можливо, концентрація зусиль у якій-небудь одній області – фізиці, хімії, поетичній творчості, історії і навіть філософії – призвела б до прориву. Але академічній науці в епоху Просвітництва потрібні були «діячі науки», а не вчені.

За допомогою найдрібніших часток-корпускул М. В. Ломоносов пояснює багато природних процесів, наприклад, теплоту як «коловоротний рух часток», тяжіння як дію «тяжільної матерії», що складається з найдрібніших часток, та ін. Корпускулярний характер світу становить основу його гармонії, узгодженості та ясності. Теорія всесвітнього тяжіння І. Ньютона викликала заперечення в М. В. Ломоносова в тому пункті, де пояснення причини тяжіння тіл один до одного обмежувалося математичним описом сили тяжіння. М. В. Ломоносов намагався пояснити причину тяжіння поштовхами часток «тяжільної матерії». Він не визнавав можливість «чистого тяжіння» або «безплідної в тілах привабливої сили», це суперечить, передусім, логічним законам: «Оскільки повинна існувати достатня основа, в силу якої відчутним тілам властиво швидше спрямовуватися до центру землі, чим не спрямовуватися, то доводиться досліджувати причину тяжіння. Виникати воно повинно від поштовху, або від взаємного тяжіння сил. Що тіла рухаються під впливом поштовху – ніхто не сумнівається; чисте ж тяжіння залишається під знаком питання, адже є досить переконливі аргументи, які свідчать проти його існування в природі речей. Передусім, якщо в тілах існує чиста сила тяжіння, то необхідно припустити, що вона породжена ним не для чого-небудь іншого, як творити рух: але всім відомо, що рух тіл робиться і поштовхом: виявляється, отже, що для виникнення одного і того ж наслідку в природі існують дві причини, причому протилежні одна до одній»[14].

«Корпускулярність» світу доводить необхідність введення поняття «першодвигуна», який привів у рух складний механізм світу, тому атомізм/монадологізм М. В. Ломоносова не витісняє Бога із складно організованого світу-механізму, але відводить йому там почесніше місце. «У багатьох глибоко вкоренилося переконання, – пише М. В. Ломоносов, – що метод філософствування, який спирається на атоми, або не може пояснити походження речей, або, оскільки може, відкидає Бога-творця. І у тому, і в іншому вони, звичайно, глибоко помиляються, бо немає ніяких природних начал, які могли б ясніше та повніше пояснювати суть матерії та загального руху, і ніяких, що з більшою настійністю вимагали б існування всемогутнього двигуна»[15].

М. В. Ломоносов вважав, що в епоху Просвіти «пізнання з вірою дружать» набагато легше, ніж раніше, коли знання про світ носили міфологічний і недостовірний характер: «Творець дав роду людському дві книги. У одній показав свою величність, в іншій – свою волю. Перша – видимий цей світ, ним створений, щоб людина, дивлячись на свою величність, красу та стрункість його побудов, визнала божественну всемогутність, по мірі собі дарованого поняття. Друга книга – Священне Писання. У ній показане Божественне благовоління до нашого порятунку. У цих пророчих і апостольських богонатхненних книгах тлумачать і пояснюють суть великі церковні учителі… Нерозумним є математик, який хоче волю божу виміряти циркулем. Такий же і богослов’я учитель, якщо він думає, що після Псалтиря навчитися можна астрономії або хімії»[16]. Якщо проповідники показують шлях до доброчесності, до блаженства вічного, то «астрономи відкривають храм божеської сили і пишності, але знаходять способи до тимчасового нашого блаженства»[17]. І ті, й інші спрямовані до пізнання одного і того ж, але кожен йде своїм шляхом.

М. В. Ломоносов далекий від абсолютизації принципу «корпускулярності» і тим більше від «демокритівського» способу пояснення світу. Він не розділяє корпускулярну теорію світла І. Ньютона, спростувавши її і фізичними, і умоглядними аргументами.

Розуміння природи світла важливе для М. В. Ломоносова не лише як вирішення наукової проблеми. У «Слові про походження світла, нову теорію про кольори того, що представляє» (промова в Академії наук у 1756 р.) він запевняє: «Небеса повідають славу Божу. Селище своє поклав Бог у сонці, тобто в нім сяйво божества свого показав ясніше, ніж в інших планетах. Воно, по незмірній обширності всесвітньої будови, за подальші планети сяє безупинно, поширюючи те, що перевершує мріяння людської істоти... Сім безупинні та блискавкою незрівнянно якнайшвидші, але і сприятливі вісники творчого інших істот промислу, освітлюючи, зігріваючи та пожвавлюючи оні, не тільки в людському розумі, але й у безсловесних, здається, тварин збуджує деяку божественну уяву»[18]. Сонячне світло – це не лише фізична реальність, а деякий символ, знак, образ, «модель» поширення божественної благодаті. Саме тому «випробування натури» не лише «приємне і корисне», але і «святе»[19].

Субстратом, необхідним для оптичних, як власне й електричних, явищ, М. В. Ломоносов вважає ефір, або матерію, «за допомогою якої нам передаються відчуття світла та теплоти»[20]. Електрика є результатом обертання тонких часток ефіру, а світло – його хвилеподібного руху.

Важливе світоглядне значення мав сформульований М. В. Ломоносовим закон збереження матерії та руху. У листі до Л. Ейлера від 5 липня 1748 р. він пише: «...Усі зміни, що зустрічаються в природі, протікають так, що якщо до чого-небудь щось додалося, то це віднімається у чогось іншого»[21]. Згодом цей закон використовувався як загальний і універсальний закон природи, який задає аксіоматичні підстави для теоретичних побудов.

Важливим аспектом філософських поглядів М. В. Ломоносова була космологія. Космос – фізична іпостась «неба», тому вчений не міг пасивно спостерігати цю реальність, але надихався баченим, що виразно проявилося в його творі «Явище Венери на Сонці». Споглядання зоряного неба повинне вести до душевних поривань і духовних прозрінь: «Невимовна премудрість справ Божих. … Уявляємо собі тим виразніше Творця, чим точніше сходяться спостереження із нашими пророцтвами; і чим більше осягаємо нових одкровень, тим більше його прославляємо»[22]. Натурфілософська поезія М. В. Ломоносова – яскрава метафорична ілюстрація до його космологічних і фізичних творів. Своє захоплення потужністю та досконалістю світу філософ виразив в одах «Уранішній роздум про Божу величність» і «Вечірній роздум про Божу величність при нагоді великого північного сяйва».

До проходження Венери по диску Сонця 26 травня 1761 р. весь світ готувався заздалегідь. Алгоритм цього рідкісного явища, описаний І. Кеплером, був добре відомий. Успіх астрономічних спостережень залежить не лише від наявності добрих інструментів, але й від сприятливих обставин. Зазвичай далекі експедиції не приносили результатів через похмурне сибірське небо. М. В. Ломоносову повезло з погодою. Хоча, за його словами, «цікавився себе більше для фізичних приміток»[23]. Ймовірно, шукаючий розуміння причин, «фізичний», а не інструментальний «астрономічний» погляд допоміг йому зробити відкриття. Спостерігаючи світловий обідок навколо диска Венери, що частково знаходиться на диску Сонця (цей ефект дістав назву «Явище Ломоносова»), він дійшов висновку про заломлення променів в атмосфері Венери, а отже, і про те, що Венера, як і Земля, «оточена повітряною атмосферою»[24].

Колега М. В. Ломоносова І. А. Браун пояснював відмінність астрономії від фізики таким чином. Науку про розташування світил небесних привласнюють до себе як натуральна філософія, або фізика, так і астрономія. Вони обидві вивчають розташування небесних світил, проте астрономія лише встановлює закони світил небесних, а фізика тлумачить природні причини явищ, пов’язаних із ними. М. В. Ломоносов не просто описав побачене явище, а осмислив його з точки зору фізики. Проте не лише фізики. Наявність атмосфери у Венери змушувала замислитися: а чи не населена ця планета так само, як і Земля, розумними істотами. Якщо так, чи знайомі вони так само, як і люди, з істинами Священного Писання, чи вірять у Бога. Таке припущення становило небезпеку для традиційних телеологічних постулатів, про які М. В. Ломоносов пише з властивою йому іронією: «Деякі запитують: якщо десь на планетах живуть нам подібні люди, то якої вони віри? Чи проповідано їм Євангеліє? Чи хрещені вони у віру Христову? Сім дається відповідь питальна. На південних великих землях, береги яких на сьогодні пізнані майже тільки мореплавцями, тамтешні жителі, як і мешканці інших невідомих земель, люди, видом, мовою та усією поведінкою від нас відмінні, якої вони віри? І хто їм проповідував Євангеліє? Якщо хто про те знати або їх обернути або хрестити хоче, той нехай по євангельському слову... туди піде. І як свою проповідь закінчить, то після нехай поїде для того ж і на Венеру. Аби лише праця його не була марна. Може бути тамтешні люди в Адамі не погрішили... При всьому цьому християнська віра стоїть непорушна. Вона Божому творінню не може бути осоружна, нижче їй Боже творіння. Хіба тим лагодиться осоружність, які в творіння Боже не вникають»[25].

У М. В. Ломоносова немає спеціальних текстів, присвячених філософії, він практично не використовує поняття «метафізика», філософська аргументація рідко зустрічається в його роботах по фізиці. У цьому він більше «вчений», чим інші представники петербурзької академічної науки – І. Браун, Л. Ейлер або Г. Бюльфингер. Його філософські погляди висловлюються швидше в методологічному контексті. Він збирався викласти загальну систему своїх поглядів у «Системі всієї фізики» та «Мікрологіі» (1763-1764 рр.), але встиг накидати лише попередній план цих робіт. Головна ідея задуманих творів відображена в проекті оформлення титульного аркуша, своєрідного алегоричного «епіграфа», розробленого й описаного філософом досить ретельно: «В аркуші під титулом представити Натуру, що стоїть главою вище хмар, зірками та планетами прикрашену, покриту хмарною фатою, в інших місцях відкриту, біля ніг – Купідони, один дивиться в мікроскоп, інший із циркулем і з цифровою дошкою, інший на голову з труби дивиться, інший – приймає спадаючі з ріг речі і поточне з грудей її молоко. Все зносять на одну таблицю і пишуть її. Напис: Все узгоджується»[26]. Остання теза посилюється далі багатократним повторенням: «чудеса згоди, сила; приголосний лад причин; одностайний легіон аргументів, що поєднується», «гармонія й узгодження природи», «співзвучний всюди голос природи», «згода всіх причин є самий постійний закон природи», «все пов’язано єдиною силою та узгодженням природи»[27].

Лейбнице-вольфіанська модель передвстановленої гармонії набуває у М. В. Ломоносова натурфілософський характер. Натурфілософська телеологія присутня в його роботах швидше як інтенція, наукова метафора, метафізична спокуса. Вчений іноді піддається їй, як, наприклад, у «Слові про народження металів від трясіння землі», присвяченому знаменитому землетрусу в Лісабоні 1755 р., що викликав активне обговорення проблеми теодиції в середовищі європейських інтелектуалів. М. В. Ломоносов пише про важливе значення землетрусів для геологічних процесів, вважаючи, що природні катаклізми не суперечать гармонії природи, а є її частиною. І. Кант у статті «Про причини землетрусів» 1756 р., а також у роботі «Єдина можлива основа для доказу буття Бога» 1763 р. розділив природу і моральність, вважаючи неможливим обговорювати проблему природної катастрофи як Божественної відплати. М. В. Ломоносов також не став розглядати лісабонський землетрус ні як покарання за гріхи нещасних лісабонських жителів, ні як наочний випадок спростування лейбницівського телеологізму. Він завжди намагався уникати буденного погляду на природу явищ, залишаючи точку зору здорового глузду популярним, але неглибоким мислителям.

Роздуми про подібні сюжети можна знайти в духовних одах М. В. Ломоносова. Що стосується метафізичного сенсу принципу передвстановленої гармонії, як пояснення природи єдності духовного та тілесного в людині, то філософ не міг його розділяти. Хоча він і не висловлювався із цього приводу ясно, можна думати, що він дотримувався аристотелівського пояснення, яке передбачає наявність між протилежними субстанціями – душею і тілом – деякої «проміжної» матерії, якою у матеріальному світі він вважав ефір: «Життєві соки в нервах таким рухом сповіщають в голову про зміни на їх кінцях. Це відбувається для безперервного поєднання часток по усьому нерву від кінця до самого мозку»[28]. М. В. Ломоносов вважає, що найдрібніші частки ефіру («Що ж можна представити легше за єдину частку складової ефіру?»[29]) заповнюють собою весь світ. Науковець ототожнює його з «електричною матерією»[30]. Однорідність ефірної матерії визначається різним розміром часток – у проміжках між ефірними частками існують частки ще менші, а в проміжках, що залишилися, – найменші, так, що всі поверхні їх стикаються одна із одною[31].

Світ наповнений різними видами матерії. Навіть ті «порожнечі», про які пише М. В. Ломоносов у своїх фізичних творах, не є ними в метафізичному сенсі. «Порожнечею», або «Бойлевською порожнечею» мислитель називає відсутність повітря, викачаного повітряним насосом Р. Бойля, а не метафізичну відсутність матерії.

Варто звернути увагу на інтерес М. В. Ломоносова до логіки. Так, А. А. Константинов, зять М. В. Ломоносова, стверджував, що останній написав твір під назвою «Логіка досі невідома». «Відома» логіка представлена в риторичних роботах М. В. Ломоносова, правда, досить описово. У фізичних роботах М. В. Ломоносов неодноразово посилається на принцип достатньої підстави в інтерпретації Лейбниця-Вольфа, тобто розширює його доказове значення та використовує в онтологізованому сенсі.