Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Життєвий і творчий шлях Г. С. Сковороди




 

Головним джерелом відомостей про життя Г. С. Сковороди є «Житіє Григорія Сковороди», укладене учнем і другом українського філософа М. І. Ковалинським. Проте цей дуже цінний життєпис сягає лише 60-х років XVIII століття. Майже тридцять років життя і діяльності мислителя залишалися поза увагою його першого біографа. Тому доводиться звертатися до спогадів інших сучасників – І. Соцієвського, Г. Гессе де Кельве, А. Хиджеу, І. Вернета, В. М. Луб’яновського та інших. Деякі біографічні дані видно безпосередньо з творів Г. С. Сковороди та його листування.

Г. С. Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського округу Полтавської губернії в сім’ї малоземельного козака. З ранніх років він відрізнявся релігійністю, тяжінням до навчання та твердістю духу. Початкову освіту отримав у сільській школі. В. В. Зеньковский писав, що в 16 років майбутній філософ вступив до Київської академії. Але є й інші думки з цього приводу. Так, І. О. Табачников називає роком вступу до академії 1733 рік. За даними Л. Е. Махновця, Г. С. Сковорода вступив до академії у віці 12 років, навчаючись там до 1741 року. Під час перебування російської імператриці Єлизавети в Києві Г. С. Сковороду, завдяки його співочим здібностям, включили до складу придворної капели, в результаті чого він відправився до Петербурга. Повернувся в академію в 1744 році і пробув у ній до 1750 року. Мріючи про завершення освіти за кордоном, Г. С. Сковорода погодився на пропозицію російського генерала Вишневського супроводжувати його під час поїздки по Європі. Відмовившись від духовного звання, Г. С. Сковорода увійшов до складу посольської місії генерала Вишневського і виїхав в Угорщину. За кордоном – в Угорщині, Австрії, Швейцарії – він «намагався знайомитися найбільш з людьми, ученістю і знаннями відмінними, славетними тоді». Там він дізнався немало додаткових відомостей про філософські системи Г. В. Лейбниця та К. Вольфа, ознайомився з творами Д. Бруно та Д. Юма. Найбільше з-поміж усіх філософських учень Європи йому імпонували пантеїзм Б. Спінози (1632-1677 рр.) та раціоналізм Р. Декарта (1596-1650 рр.), Проте ці філософські теорії повністю не опанували його душею. Здебільшого мандруючи пішки, Г. С. Сковорода обійшов Угорщину, Австрію, Польщу, Німеччину, Італію. Знайомився з ученими, відвідував лекції в університетах. Існує навіть припущення щодо його особистої зустрічі з І. Кантом.

Г. С. Сковорода володів латинською та німецькою мовами, знав добре грецьку та єврейську мови. З стародавніх авторів знав Платона, Аристотеля, Епікура, Філона, Плутарха, Сенеку. Вивчав і батьків Церкви, особливо Діонісія Ареопагита, Максима сповідника, Григорія Богослова. Мало відомо про його знання європейської філософії, але, поза сумнівом, він знав багато авторів, що стає очевидним при читанні його творів.

Пробувши за кордоном майже три роки, Г. С. Сковорода у 1753 році повернувся на батьківщину і зайняв вакантне місце учителя поетики в Переяславській семінарії. Незабаром через конфлікт із церковним начальством з приводу читаної ним теорії поезії Г. С. Сковорода був вимушений покинути семінарію. У 1754 році він поступив служити домашнім учителем до українського поміщика, полковника Степана Тамари, але через свій незалежний характер залишив і це місце, поїхавши до Москви. У Троїце-Сергієвій лаврі йому запропонували посаду викладача Духовної академії. Г. С. Сковорода, відхиливши цю пропозицію, повернувся до того ж поміщика. У Степана Тамари він пробув близько п’яти років, до закінчення навчання свого вихованця. Саме до цього часу відноситься його «Сад божественних пісень». В. В. Зеньковський помічає, що в ці роки остаточно встановилася релігійно-філософська позиція філософа.

У 1759 році Г. С. Сковорода був запрошений Білгородським єпископом Йосипом Миткевичем працювати вчителем по класу піїтики в Харківський колегіум. Поезію він викладав відповідно до своїх уявлень, що і слугувало причиною його звільнення спочатку в 1760, а потім 1764 і 1766 роках. Особливість Харківського колегіуму полягала в його навчальній програмі та складі учнів. Тут навчалися представники різних станів, а в програмі було багато світських предметів. У 1765 році для осіб дворянського походження відкрили додаткові класи з викладанням французької та німецької мов, алгебри і геометрії, інженерного мистецтва, артилерії і геодезії. Разом з цими предметами була запроваджена етика, для читання якої був запрошений Г. С. Сковорода. Свій курс філософ назвав «Початкові двері до християнського доброго норову». У цей же час він написав один із перших своїх творів під тією ж назвою.

У 1766 році Г. С. Сковорода назавжди залишив службу. Починається період «мандрування». До кінця життя філософ не мав постійного притулку. Він мандрував із заплічним мішком, в якому завжди була Біблія на єврейській мові. Іноді він довго гостював у своїх друзів і шанувальників, потім несподівано їх покидав. Ф. Лубянівський, який зустрічав Г. С. Сковороду останніми роками, писав: «Пристрастю його було жити в селянському оточенні; любив він переходити зі слободи в слободу, з села в село, з хутора в хутір; скрізь і всіма був зустрінутий та проводжений з любов’ю, у всіх був він свій... Хазяїн будинку, куди він входив, передусім вдивлявся, чи не треба було що-небудь поправити, почистити, змінити в його одязі і взутті: це все робилося від душі та негайно. Мешканці тих особливо слобод і хуторів, де він частіше і довше залишався, любили його як рідного. Він віддавав їм все, що мав: не золото і срібло, а добрі поради, настанови, дружні докори за незгоди, неправду, нетверезість, несумлінність»[53].

Його мандри тривали близько тридцяти років. Основні філософські діалоги, трактати і притчі були написані ним в ці роки. Аскетизм Г. С. Сковороди прийняв суворі форми, що знайшло відображення в його роботах. «Уникай чутки, охоплюй самоту, – писав він, – люби убогість, цілуй цнотливість, дружи з терпінням, вчися священним мовам... Голод, холод, ненависть, гоніння, наклеп, лайка і всяка праця не лише терпкі, але й солодкі, якщо ти до цього народжений»[54].

Незадовго до смерті Г. С. Сковорода відправився в Орловську губернію, щоб зустрітися зі своїм другом Ковалинським, якому і передав усі свої рукописи. Повернувшись у Харківську губернію, Г. С. Сковорода помер 9 листопада 1794 року. На його могилі була поміщена епітафія, вигадана ним самим: «Світ ловив мене, але не впіймав».

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1119 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.002 с.