Життєвий і творчий шлях Ф. Прокоповича

Феофан (Єлисей у миру) Прокопович (1677-1736 рр.) – видатний діяч «Вченої дружини Петра I», один з основних її інтелектуальних наставників. Починаючи з 1709 р., він брав участь у розробці різних «указів», «регламентів», «розпоряджень», програм внутрішньої та зовнішньої політики, у тому числі відносно церкви й духовенства. Будучи людиною найближчого оточення Петра I, Феофан відрізнявся особливою працелюбністю, проте оцінка його участі в Петрових реформах ніколи не була однозначною.

Виходець із купецької сім’ї, Єлисей народився в Києві. Він рано був відданий вчитися спочатку в школу Київо-братського монастиря, а потім, у віці десяти років, відданий після смерті батька опікуном, дядьком по лінії матері, в Києво-Могилянській колегіум (академію). Проректор академії В. Ясинський і професор філософії Г. Одорський, звернувши увагу на неабиякі здібності Єлисея, багато зробили для формування світогляду майбутнього мислителя. Навряд чи в стороні від турбот про племінника залишався і дядько (вибраний ректор академії Феофан Прокопович). Після Києва Єлисей продовжував своє навчання за кордоном (1695-1701 рр.), зокрема в Римі, в ієзуїтському Колегіумі святого Опанаса. Навчання тут було нелегким, хоча й успішним, поневіряння за кордоном – тяжкими. З радістю повернувся він на батьківщину (1704 р.), де незабаром прийняв чернецтво, отримавши при пострижені ім’я дядька – Феофан Прокопович.

Петро I під час свого перебування в Києві, після перемоги під Полтавою, звернув увагу на таланти молодого ченця, узяв його з собою в Пруський похід, потім викликав у Москву і пізніше – в Петербург (1716 р.). У Петербурзі Ф. Прокопович зав’язав дружні стосунки з Я. В. Брюсом, В. Н. Татищевим, А. П. Волинським, А. Д. Кантемиром. Поступово він стає головним ідеологом петровських реформ. Після смерті Петра він веде боротьбу з тими, хто хотів піддати реформи, головним чином церковну, ревізії, жорстоко розправляється зі своїми політичними супротивниками.

У історії східнослов’янської думки Ф. Прокопович примітний своїми спробами доповнити традиційний перипатетизм (аристотелізм) елементами філософії Нового часу. Основною філософською працею Ф. Прокоповича є його київські лекції, що читалися латинською мовою. У філософії він – об’єктивний ідеаліст, який вважав, що Бог існував «раніше буття світу, як вседовершений розум». Щоб уникнути протиріч із богослов’ям, Ф. Прокопович наполягав на алегоричному тлумаченні Біблії.

Наиводячи докази існування Бога, що було найважливішою частиною прийнятих тоді курсів онтології, Ф. Прокопович віддає перевагу доказу космологічному, згідно з яким Бог розуміється або як те, що дає початковий рух, або як першопричина, або як абсолютна необхідність і фізико-телеологічна сутність, пов’язана з утвердженням доцільного, розумного устрою світу. Доводячи існування Бога, Ф. Прокопович полемізував із атеїстами, які розділяються у нього на шість видів: скептиків, догматиків, стоїків, послідовників Аристотеля, прибічників Епікура та Б. Спінози. Полеміці з ними Ф. Прокопович присвятив спеціальний трактат – «Міркування про безбожника» (1730 р.).

Філософія в лекційному курсі Ф. Прокоповича відокремлена від богослов’я, яке відрізняється від неї об’єктом, принципами та методом. Більш того, він у низці випадків прагнув зблизити її з природознавством, цікавився експериментальними дослідженнями, наприклад, експериментами А. Левенгука над мікроорганізмами. За допомогою телескопа та підзорних труб він спостерігав рухи небесних тіл. У своїх лекціях Ф. Прокопович часто посилався на експериментальні дослідження в області оптики та гідродинаміки, гірничих та інженерних робіт.