Теоретико-пізнавальні переконання Ф. Прокоповича

На початку XVIII ст. інтерес до богопізнання та самопізнання спадає. На передній план, у зв’язку з гострою потребою в розвитку промисловості, ремесла, техніки, висувається інтерес до природничо-наукових, технічних знань і до філософії як знання про шляхи та засоби пізнання світу, оволодіння істиною.

Завдяки реформам Петра І активізується наука, а особливо – філософія. В Росії з усе більшим хистом долучалися до дослідження теоретико-пізнавальних проблем. Філософське крило «Вченої дружини Петра I», що виходило з визнання пізнаваності світу, активно розробляло принципи теоретико-пізнавальної концепції.

Ф. Прокопович у своїх теоретико-пізнавальних побудовах, спираючись і на судження здорового глузду, і на науково значимі висновки, прагнучи використати всі досягнення тогочасних теоретиків. Іноді він долучався до теорії про «подвійну істину», іноді спирався на вчення Дунса Скота або тези прибічників Реформації. Проте найчастіше в своїх теоретико-пізнавальних побудовах він звертався до ідей «здорових» і «природних», «звичайних», а також до неінтелігібельних засобів пізнання та вираження істини. У лекціях «Про риторичне мистецтво» і «Натурфілософія, або Фізика» нерідко зустрічаються наближені до теорії «подвійної істини» твердження про необхідність узгодження між собою науки та Біблії, оскільки між вірою та досвідом немає протиріч. Якщо учні та послідовники М. Коперника, як зазначав Ф. Прокопович, за допомогою аргументів математики, механіки та фізики доведуть істинність своєї теорії, то Священне писання не може бути для них перешкодою, – його слід тлумачити алегорично. Реформаційно-протестантські деїстичні мотиви звучали в автора лекцій з натурфілософії, коли він пояснював характер «діючої причини» як «роботу», перш за все, закону, ніким не порушуваного і, в цьому сенсі, об’єктивного, хоч би одного встановленого Богом.

Висновок теоретико-пізнавальної концепції Ф. Прокоповича про два шляхи та два засоби пізнання цілком відповідає духу гносеології Нового часу. Перший шлях, етап, засіб – чуттєве пізнання. Воно пов’язане з органами чуття: зором, дотиком, нюхом, слухом. Другий шлях – уявна форма – використовує сили інтелекту: розум, уявність. Детальний розбір цих пізнавальних засобів мислитель дає і в лекціях з риторики, і в лекціях з натурфілософії, фізики, логіки та діалектики. У низці випадків у роботах Ф. Прокоповича зустрічаються згадки про експериментальний шлях пізнання, проте концепція, що в цілому цікавить нас, вказує на сенсуалістичні (чуттєві) і раціоналістичні (уявні) засоби як на дві головні тенденції в єдиному потоці досягнення знань.

Сам процес пізнання – від предмета до органів чуття та розуму – Ф. Прокопович огрублював, проте прагнув при цьому спиратися на природничо-наукові поняття. Він стверджував, що або від предмета йдуть образи до органів чуття, або, навпаки, від ока до предметів спрямовуються промені, що дають первинні дані для розуму. Первинні «образи» виникають відповідно до специфіки того чи іншого органу чуття: можуть виникати «зорові образи», «образи нюху», «дотику», «слуху». У цьому ж ряду – «образи мови», «яскраві» або «тьмяні», «м’які» чи «жорсткі». Усе повинно пройти через фільтр органів чуття, перш ніж отримати звання теорії. «Фізичні теорії, – писав Ф. Прокопович, –стають якнайточнішими не інакше, як через випробування органами чуття». Явно сенсуалістичний підтекст міркувань філософа-раціоналіста не викликає сумнівів: підкріплену навіяною аристотелівською силогістикою й арабською філософією спрямованість думки Ф. Прокоповича слід кваліфікувати як раціоналістичну – що цілком відповідає духу просвітницької думки XVIII ст.

Раціоналізм Ф. Прокоповича особливо яскраво виявлявся в логічному вченні. Центральним елементом визнається судження – продукт діяльності інтелекту. Судження – підсумок раціонального акту пізнання, що здійснюється на другій, логічній, його сходинці. Усі логічні засоби пов’язані з судженням. Логіка – наука досягнення істини, оскільки йдеться про процес мислення.

Розглядаючи співвідношення двох етапів пізнання, Ф. Прокопович застерігав, що на етапі чуттєвого пізнання не можна зупинятися. Бути у владі своїх почуттів – це означає залишатися завжди в полоні найчастіше недобрих звичок і нижчих задоволень, почуттів людини, що руйнують самі органи, її психіку, що порушують нормальну життєдіяльність людини.

Досить цікавим видається тлумачення Ф. Прокоповичем поняття «діалектика». Відоме з часів античності поняття «діалектика» означало в епоху еллінізму сократичну маєвтику, аристотелівське міркування. З I ст. до н. е. діалектикою стало називатися вчення про мислення. Ф. Прокопович же розпочинав із того, що звільняв ці поняття античної філософії від нашарувань схоластики. Усі чотири (5-8) книги курсу своєї «Логіки» він присвятив «малій логіці», основне завдання якої полягало у наведенні низки положень, які дозволяли осмислити комплексно «вчення про правильне мислення».

У V розділі своєї «Логіки» філософ дає визначення логіки як галузі знання, що вивчає «правила мислення», а в подальшому VI розділі він з’ясовує, що найважливішим її завданням є вироблення теорії аргументації, правил доказування, що вона може бути формою вираження істини. Аристотелівська логіка силогізму, що оголошується важливим засобом дискурсивного досягнення істини, розглядається філософом у зв’язку з критичним аналізом теорії ідей Платона, універсалій, проблем співвідношення антецедента та консеквента, силогізму й істини, предметності мовних форм, лінгвістичної даності.

Багато питань щодо характеристики процесу пізнання Ф. Прокопович розглядав у лекціях «Про риторичне мистецтво», що читалися в стінах Києво-Могилянської академії. Наприклад, «Курс красномовства», що склався в середньовіччі за правилами гармонійного ладу, теоретик перетворив на цикл лекцій, який спирався на нові духовні явища Росії кінця ХVII – початку XVIII ст. і відповідав запитам нового століття до логічних знань. Тут вивчалися методи пошуку рішень за допомогою «раціоналістичного підходу», які спиралися на принципи риторики, що склалися, та на принципи, що раціоналізували, форми діалектики, майєвтики, силогістики, герменевтики.

При рішенні онтологічних і гносеологічних проблем у XVII-ХVIII століттях і в Західній Європі, і в Росії особлива роль належала риториці, у межах якої створювалася раціоналістична теорія пізнання та філософсько-раціоналістична картина світу. Цей факт знайшов своє вираження вже в одній із перших російських «Риторик», виданих церковнослов’янською мовою єпископом Макарієм (1617-1619 рр.). Видання посібників із риторики впродовж усього XVII ст. пояснюється викладанням її в приходських і спеціальних школах.

У кінці XVII – початку XVIII ст. у Москві розповсюджується «Риторика» поета й філософа Андрія Белотоцького. Чернець Чудова монастиря Кузьма Афоноіверський в 1710 р. опублікував створену ним риторику. Трактат Кузьми увійшов до риторичного зведення, створеного Семеном Денисовим (1682-1740 рр.), настоятелем Виговського старообрядського співжиття. У XVIII ст. в Росії в училищах і гімназіях риторика викладається не як предмет літературно-стилістичного, словесно-естетичного знання, а як одна з філософських наук світського типу. «Риторика, – вважав Софроній Лихуд, – є велика річка розуму, що складається від речей та розуму, а не від словців».

Трактат (зведення лекцій) Ф. Прокоповича «Про риторичне мистецтво» – яскраве явище в історії філософської думки. Десять книг творів Ф. Прокоповича включають виклади логічних, теоретико-пізнавальних, етичних і естетичних переконань, аналіз принципів доказовості та імплікації, розгляд значення органів чуття та різні рекомендації, спогади, а також статті по специфіці різних форм «мови». Багато розділів «Риторики» Ф. Прокоповича присвячені аналізу особливостей побутової мови, урочистої і розважальної, такої, що прикрашає, а також мови проповідей.

Важливе значення Ф. Прокопович надавав «Риториці» Аристотеля, риторичній спадщині Горація, Цицерона, Демосфена, Цезаря та ін. Нерідко лектор по риториці долучався до ілюстрації якогось теоретичного положення «реченнями» Антонія Великого, апостолів Павла та Петра, Августина Блаженного, а також отців церкви: Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова та ін. Цікаві його різноманітні етимологічні, фонетичні та лексичні коментарі до мовних і словесних форм майже всіх європейських мов, що свідчить про величезну мовну ерудицію автора курсу лекцій з риторики.

У традиційному арсеналі риторики Ф. Прокопович звертає увагу на вимоги до форми та змісту мови, доказовості тверджень, аргументованості висновків. Досить цікавим і практично цінним є в «Риториці» розбір елементів красномовства: інсинуації (введення до мови), емфази (емоційної виразності, акценту мови), гомілії (проповіді за текстом Біблії), пневматики (періоду мови, вимовленого на одному диханні), оптатива (нахили мови), аносинесиса (неповного висловлювання думки, натяку), апогепифонеми (риторичної фігури замовчання чого-небудь), тегми (сентенції).

У четвертій книзі циклу лекцій з риторики дана теорія головних, на думку Ф. Прокоповича, віршованих стоп: кретика, дактиля, неону, дахмія, молоса, анапеста. Поетична творчість оцінюється як вища, хоча і земна, не божественна, а людська форма словотвору високого мистецтва мови. У багатьох підрозділах лекцій «Про риторичне мистецтво» повторюються ідеї про духовне і в той же час раціональне, гуманне значення вивчення та знання риторики як філософської дисципліни.