Культура України часів незалежності

Естетика карнавалу, маскараду та іронічної гри з її видовищністю, що була так характерна для молодих українських постмодерністів, наочно виявилася у вербальних іграх. Об’єктом маніпуляції в них стали текст і мова, а засобами гри – принципи повтору та фрагментація дискурсу, наслідування реамінованого барокового стилю, гра слів, тасування цитат, переписування текстів минулого, використання сленгу, тавтології, маргінальних словників, мовних гібридів тощо. У зв’язку з цим відомий представник львівсько-івано-франківської школи молодих літераторів Юрій Іздрик (нар. 1962) констатує: «Суттю моїх книжок є такі собі змагання з мовою, дивні ігри з мовою. Спроба йти за нею, спроба керувати нею». Інший представник модернізму, але вже київської іронічної школи, Богдан Жолдак (нар. 1948) пише прозу суржиком, що є сумішшю українських і російських слів та граматичних форм, тобто перекрученням мови з погляду її норм. Порушує норми традиційної літературної мови і Лесь Подерв’янський (нар. 1952), створюючи гібридну форму «новомови». У такий спосіб письменник фіксує парадокси сучасного життя, в якому панує безвір’я, намагається осмислити і виразити його за допомогою «чорного гумору», пародій-колажів, бурлескних інверсій, використання художніх образів «низького» і «високого» мистецтва. Неоднорідність, своєрідна рельєфність притаманна також прозі Оксани Забужко (нар. 1960), знаної української письменниці постмодерністського спрямування. Її повісті «Дівчатка» (1998), «Інопланетянка» (1992), «Казка про калинову сопілку» (2000), «Я, Мілена» (2004) містять поетичні строфи, цитати, англомовні та російськомовні залапковані фрази, курсив, підкреслення. Все це створює відчуття різнорідності тексту, а велика довжина фраз і речень ускладнює їх осмислення. Теж слід зазначити і стосовно твору «Перверзія» [413] (2001) Юрія Андруховича, який є суцільним текстом текстів, де кожна сторінка заполонена цитатами та грою слів.

Ще однією з особливостей літературного процесу в Україні 90-х років ХХ ст. – початку ХХІ ст. став розвиток масової літератури – детективу, фентезі [414], любовного жіночого та молодіжного романів, готичної повісті [415] і т. п. Українські постмодерністи продемонстрували прихильність до масової культури, часто базуючи сюжети своїх творів на її формах і символах (поп-арт [416], поезо-опера [417] тощо). Так, в жанрі фентезі продовжує активно працювати Галина Пагутяк. Читачу запам’ятався не лише її роман «Записки Білого Пташка» (1999), але й більш пізні твори: «Слуга з Добромиля» (2006, за цей роман письменниця стала лауреатом Шевченківської премії 2010 р.), «Книгоноші з Королівства» (2007), «Зачаровані музиканти» (2010). Два останні романи принесли Г. Пагутяк звання двічі лауреата літературної премії «Портал».

Фантастику репрезентує творчість Марини та Сергія Дяченків, у якій вони досягли великих успіхів, ставши лауреатами багатьох міжнародних фестивалів. Їх роман «Дика енергія. Лана» (2006) за своєю суттю є фантастичною казкою, що написана під враженням від артистизму вітчизняної співачки Руслани. Цей твір отримав нагороду «Бронзовий кадуцей»[418] на міжнародному фестивалі «Зоряний міст – 2006». У 2007 р. роман Дяченків «Vita Nostra» був визнаний кращим на фестивалі фантастики «Роскон /Інтерпрескон/ Єврокон – 2008» і був удостоєний І премії «Роскон» у номінації «роман» та окремої нагороди «Премія премій», виявившись абсолютним лідером фестивалю за кількістю нагород.

Молодіжна повість і роман приваблюють Світлану Пиркало, про що свідчать її твори «Зелена Маргарита» (2000), «Не думай про червоне» (2004). Прикладом готичної повісті стала «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко (2000), трилера[419] – «Культ» Любомира Дереша (2001).

Багато українських митців працюють у жанрі, який сьогодні прийнято називати «повістями та романами жахів». Проте глибоке і неупереджене вивчення змісту цих і подібних їм творів засвідчує, що в здобутках сучасних літераторів жанри масової культури часто стають своєрідною оболонкою, яка наповнюється інтелектуальними колізіями і високими студіями, а вся літературна практика цих поетів і прозаїків демонструє злиття «високих» і «низьких» її форм.

Отже, літературний процес в незалежній Україні наочно підтверджує активне формування нового етапу в розвитку української літератури, який характеризується, з одного боку, збереженням і досить помітним укріпленням та удосконаленням вітчизняних літературних традицій, а з іншого – появою нової, відмінної від попередньої, поезії й прози, представленої творчістю молодих літераторів. Різноспрямований пошук, сміливі експерименти в змістовній, образній і композиційній сферах, у царині мови і тексту свідчать про внутрішню духовну і творчу розкутість митців нової генерації, яка є надбанням культури років незалежності. Стрімкий і бурхливий розвиток сучасної української літератури швидко виплеснувся за межі національної культури, а художні досягнення літераторів, про які свідчать численні міжнародні премії і нагороди, дозволяють констатувати про яскравий феномен української літератури в європейському і світовому контекстах.

На рубежі 80 – 90-х рр. ХХ ст. нові тенденції, що віддзеркалювали зміни в духовному житті країни, почали формуватися і в українському театрі. Перед національним театральним мистецтвом постали проблеми творчої мобільності, швидкого оновлення репертуару, насичення його творами вітчизняної і світової класики, сучасною драматургією, визначення мовного статусу вистав. Загострилися фінансові проблеми існування театрів. Особливої актуальності набуло питання формування засад, на яких український театр повинен існувати, зберігаючи свої власні, неповторні вікові традиції.

Склалася парадоксальна ситуація, коли за умов значного недофінансування, численних організаційних проблем, майже повної відсутності нової вітчизняної драматургії, національний театр переживав не просто нове народження, а справжній підйом у творчому житті. Можливе пояснення цієї ситуації приховується у своєчасній орієнтації митців сцени на нового глядача.

Українське суспільство не могла більше задовольняти драматургія, що орієнтувалася лише на принципи соціалістичного реалізму (в їх радянському трактуванні), воно прагнуло повернення до одвічних духовних цінностей, чекало оновлення духовної культури. Театральна спільнота своєчасно помітила ці зміни в суспільній свідомості і оперативно відреагувала на них створенням «малих» сцен, експериментальних і камерних театрів, мистецьких колективів на засадах антрепризи, тобто пошуком «свого» глядача. Зорієнтованість на «власну» аудиторію була характерна для багатьох колективів, особливо для таких, як: Київський театр пластичної драми на Печерську (1989, засновник – сценарист і режисер-постановник Віра Мішньова), Київський драматичний театр «Браво» (1991, художній керівник Любов Титаренко), Київський експериментальний театр (1993, засновник – режисер Валерій Більченко), Київський театр «Актор» (1995, художній керівник Валентин Шестопалов) і т. д. Загальновизнаним «майданчиком» для експериментів молодих митців у цей час став заново сформований театр «Березіль» у Харкові, що перетворився на місце творчих пошуків Алли Бабенко, Сергія Бережка, Бориса Варакіна, Ганни Воротченко, Володимира Оглобліна, Ігоря Шнейдермана, Миколи Яремківа та ін. Тяжіння до експресивності, певних виявів містерії відзначало також відроджений театр у Коломиї (грудень 1989), який очолив Дмитро Чиборак. Прем’єра першої вистави цього театру «Камінний хрест» за твором В. Стефаника відбулася вже в червні 1990 р.

Віддзеркаленням активного пошуку митцями театру шляхів виходу зі скрутного становища було започаткування в Україні фестивального руху. Перші фестивалі – «Золотий лев» (1989) та «Березіль» (1990) відбулися у Львові та Івано-Франківську, відповідно. На цих мистецьких форумах українські театральні діячі продемонстрували не тільки свою прихильність до класики, про що свідчить вистава «Назар Стодоля» (за Т. Шевченком) режисера П. Колісника (глядачі схвально сприйняли цей спектакль, а критика назвала його театром-музеєм). Більше того, вони виявили намагання відкрити ті сторінки драматургії, що були дотепер заборонені. Це їм вдалося. Прикладом є спектаклі «Момент» (1989, за В. Винниченком) Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка, режисер Андрій Жолдак та «Мина Мазайло» (1989, М. Куліша) Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка, режисер Олександр Бєляцький. Єдиною виставою, яка була поставлена в дусі постмодернізму, стала «Археологія» (Олексія Шипенка) режисера Київського молодіжного театру Валерія Більченка (на фестивалі «Золотий лев» (1989) вона була відзначена ІІ премією).

Таким чином, уже перші театральні фестивалі продемонстрували розмаїття художніх орієнтирів українських режисерів і різне бачення ними шляхів розвитку національного театру. Ця тенденція закріпилася в наступні роки.

Так, в репертуарах українських театрів посідає чільне місце тематика, якій в минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Наприклад, в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка режисерами Степаном Пасічником і Сергієм Бережком у 1992 р. була поставлена п’єса «Таємниця» В. Винниченка. У Сумському театрі драми та музичної комедії ім. М. Щепкіна в цьому ж році відбулася прем’єра забороненої у 30-ті роки п’єси М. Куліша «Хуліо Хурина» (режисер Сергій Кузик). На фестивалі «Березіль – 93» Харківським академічним українським драматичним театром ім. Т. Шевченка були продемонстровані вистави «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка в постановці режисера Алли Бабенко та «Маклена Раса» М. Куліша (режисери С. Пасічник і С. Бережко). Новаторське бачення драматургії В. Винниченка відзначили критики у спектаклі «Пророк» Харківського театру юного глядача, режисер-постановник якої Л. Садовський зробив акцент на пластичному началі.

Бурхливий розвиток духовного життя та намагання критично переосмислити його вимоги знайшли вияв у формуванні неофіційного, карнавально-сміхового стилю театрального мистецтва. Його ґрунтом стали анекдоти, пародії, тобто те, що раніше не відтворювалося на професійній сцені і було специфічним «побутовим» шаром мистецтва, андеграундом культури. Показовою у цьому плані є поезо-опера Сергія Проскурні «Крайслер-імперіал» (1992), яка в дусі постмодернізму об’єднала класичну музику, виступи авангардних поетів, звучання хору з 240 співаків, перформанси [420].

Прагнення оновити принципи і мову театрального мистецтва, знайти власного глядача обумовили формування нового художнього явища – мюзиклу [421]. Першість на цьому шляху належала Одеському музично-драматичному театру ім. В. Василька. У 1991 р. на його сцені режисер Ігор Равицький поставив «Гамбрінус» за О. Купріним. Цього ж року на сцені Київського театру ім. І. Франка відбулася прем’єра першої української рок-опери «Біла ворона» Г. Татарченка і Ю. Рибчинського в постановці Сергія Данченка.

Цілком природно, що українські театральні митці 90-х років, відчуваючи необхідність змін, адекватних перемінам у духовному житті суспільства, не могли обмежитися використанням лише сучасного театрального надбання. Тому не дивно, що ці роки позначилися пробудженням у них інтересу до скарбниці світової драматургії, до творів, в яких віддзеркалювалися доленосні проблеми людини і людства. Виявом цієї тенденції став справжній «шекспірівський бум» на українських сценах. У репертуарах багатьох театрів з’явилися спектаклі за творами В. Шекспіра. Так, великий інтерес у глядача викликала інтерпретація «Короля Ліра» у постановці молодого режисера Ігоря Бориса на сцені Харківського академічного українського театру ім. Шевченка (1991). Схвально був сприйнятий «Гамлет», постановку якого здійснили режисери Едуард Митницький у Запорізькому театрі ім. М. Щорса (1984) та Ярослав Маланчук –у Ровенському театрі ім. М. Островського.

«Шекспірівський бум» триває і в наші дні. 2 жовтня 2010 року на Х-му Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев – 2010» у Львові Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр представив прем’єру трагедії «Гамлет». Текст діалогів був узятий з перекладу «Гамлета» Юрієм Андруховичем. Вистава справила велике враження на глядача. У цьому ж році режисер Петро Ластівка ставить «Гамлета» в Тернопільському театрі ім. Т. Шевченка. Репертуар 88-го сезону (2013 р.) Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька теж представлений «Гамлетом» (режисер-постановник Дмитро Богомазов), кожен спектакль якого завершується бурхливими оплесками. Подібна ситуація спостерігається і в інших театрах України.

Доцільно зазначити, що схвальне сприйняття творів світової класики та напруження пристрастей у глядача під час перегляду класичних спектаклів досягається не тільки за рахунок високої майстерності акторів, але й завдяки новому баченню режисерами задуму автора вистави. Такий підхід особливо характерний для творчості Сергія Данченка та Роберта Стуруа на сцені Національного академічного театру ім. І. Франка, Станіслава Мойсеєва – у Київському Молодому театрі, Андрія Жолдака – в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка та ін. Показовою у цьому плані є антична трагедія Софокла «Едіп», поставлена режисером Дмитром Богомазовим (м. Київ) на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька.

Сьогодні серед театральних митців побутує думка, що ставити класику без ризику нецікаво, оскільки вибагливий і навчений досвідом сучасний глядач може не сприйняти спектакль; він прагне побачити і відчути щось нове. Тому на сцені одеського театру вистава «Едіп» максимально метафорична. Світ спектаклю постає перед глядачем своєрідним садом воскреслих стародавніх статуй. На сцені звучать голоси воскреслих героїв. Прозвучала фраза – і знову застигла поза. Обличчя героїв теж – застиглі маски. До того ж, ще й стилізація традицій античного театру вміло поєднується у спектаклі з елементами сучасного світосприйняття. Завдяки такому синтезу всі образи – символи наповнюються високим градусом внутрішньої енергії, яка «пробивається» крізь призму «мармурових» тіл, «висічених» автором вистави та режисером спектаклю. Найдений принцип гри акторів тримає високу мистецьку планку аж до фіналу цієї вистави, а сам спектакль є зразком вдалого поєднання його форми і змісту.

Невипадково спектакль «Едіп» став переможцем VІ-го Міжнародного фестивалю античного мистецтва «Боспорські агони»[422] і отримав «Гран-прі фестивалю» (м. Керч, 2005) та диплом конкурсу «Твої імена, Одесо!» в номінації «Кращий театральний спектакль» (2006).

Українську театральну спільноту приваблювала не тільки світова класика, але й вітчизняна. Одвічна значущість вітчизняного класичного надбання у сфері драматургії завжди була переважною для українських митців. Не став виключенням і сучасний етап розвитку національного театру. Вже на фестивалі ім. І. Карпенка-Карого (1995) у Львівському театрі ім. М. Заньковецької набули сценічного втілення класичні твори І. Карпенка-Карого «Хазяїн», «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Суєта». У Національному академічному театрі ім. І. Франка здійснені постановки «Зимового вечора» М. Старицького, «Боярині» Лесі Українки. Твори Ю. Федьковича і С. Воробкевича були поставлені на сцені Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської.

Намаганням надати класиці «нового дихання» відзначена вистава «Український vaudeville, або Вип’ємо й поїдемо» режисера С. Мойсеєва на сцені Національного академічного театру ім. І. Франка (1996). Вистава стала експериментальним синтезом двох творів М. Кропивницького – комедії «На руїнах» і водевілю «По ревізії», об’єднаних за принципом лінійного монтажу. Синтезом двох п’єс – «Ревізора» М. Гоголя й «Хуліо Хурини» М. Куліша – також став спектакль «Рехувілійзор» (1999, у тому ж театрі). У такий спосіб режисер С. Мойсеєв поєднав в одному спектаклі окремі епізоди з життя українського народу, його історію та сучасність.

Експериментальним характером теж позначена постановка «Ревізора» Ігорем Афанасьєвим в Національному академічному театрі ім. І. Франка (2003). У цьому спектаклі класика злилася з виражальними засобами масової культури, що підкреслювалося двомовністю різних персонажів. Такі ж риси були притаманні постановці «PeVІзoPa» режисера Юрія Одинокого в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка (2006) та «Шельменку-2» – спектаклю, який був поставлений на зразок комедії дель-арте [423]. Остання вистава значною мірою «отримала життя» зусиллями режисера Андрія Приходька в Київському Молодому театрі. Гра акторів, задіяних у цьому спектаклі, приваблює елегантністю та майстерністю загострення ігрових ситуацій, подається у народному дусі і позначена використанням прийомів прямого звернення героїв до глядача й зали.

Наведені художні засоби і прийоми з використанням елементів модернізму та постмодернізму активно пробивають дорогу в українській драматургії нашого часу, проявляючи та заповнюючи «порожнечі» вітчизняної класики. Вони особливо характерні для творчості одеських театральних митців, серед яких помітно виділяються пошуки колективу Академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька.

Сьогодні на афіші цього театру – більше двох десятків назв вистав. Національну класику в репертуарі 2013 р. представлено 50-ма відсотками спектаклів і сучасних п’єс, драматургічними світовими шедеврами. Васильківців в останні роки вирізняє сміливе прагнення вийти за межі традиційних прочитань класики, своє бачення тем і сюжетів. Їм це вдається. Наближення давнини українського народу до сучасності, пошуки особливої театральної лексики пожвавлюють вітчизняну класику, представлену в їх репертуарі, проявляють її позачасовий характер. Особливо виділяються своєю вишуканою естетикою такі вистави, як: «Щастя поруч» І. Франка (режисер-постановник Дмитро Богомазов), «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці» – обидва Г. Квітки-Основяненка (режисер-постановник Володимир Туманов), «Сорочинський ярмарок» (режисер-постановник Костянтин Пивоваров), «Ревізор» (режисер-постановник Юрій Одинокий), «Ранок ділової людини» (режисер-постановник Микита Гріншпун) – всі за М. Гоголем, «Кайдаші» І. Нечуя-Левицького (режисер-постановник Костянтин Пивоваров), «За двома зайцями» М. Старицького (режисер-постановник Володимир Туманов), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (режисер-постановник Лев Силаєв) та ін.

Всі ці спектаклі одеських акторів поєднують народний фольклор, національну міфологію, дивовижну поетичну образність з високою професійною майстерністю акторів, що забезпечує їм успіх.

У 2012 р. в театрі відбулася прем’єра спектаклю «Терористи» за п’єсою Ганни Яблонської «Язичники». Авторка загинула 24 січня 2011 р. в аеропорту «Домодєдово» (м. Москва) під час терористичного акту. З її загибеллю національний театр втратив яскравого драматурга. Сьогодні в Одеському театрі ім. В. Василька триває прем’єра вистави «Сімейні сцени» Г. Яблонської (режисер-постановник художній керівник театру Ігор Равицький).

Великий внесок у розбудову духовності нашої держави, окрім театрів української драми, вносять театральні колективи, які представляють російську драму, музичне та хореографічне мистецтво. Так, лише у 2011 – 2012 рр. за підтримки влади було проведено понад 40 фестивалів, конкурсів та інших масштабних заходів загальнодержавного значення з виконанням творів мовами народів, які проживають в Україні. У них взяли участь представники всіх основних видів театрального мистецтва. Відбулося чимало міжнародних фестивалів та конкурсів академічного музичного мистецтва, що здобули міжнародний резонанс, зокрема, «Київ мюзик фест», «Музичні прем’єри сезону», «Контрасти» та ін.

Великими подіями на шляху інтеграції театрального мистецтва у світовий театральний процес стали: участь Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки у Міжнародному фестивалі «Театральний дивертисмент»[424] в Ізраїлі (2011) та участь представників Виконкому Міжнародної асоціації театрів для дітей і молоді у Відкритому фестивалі театрів для дітей і юнацтва «ТЮГ – 2011» у м. Макіївці. Прикладом умілої організації театрального життя та ефективного менеджменту може служити Донецький оперний театр ім. А. Солов’яненка, художнім керівником якого є Вадим Писарєв. Тут не припиняються прем’єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організуються національні і міжнародні гастролі.

Таким чином, сучасному вітчизняному театральному мистецтву притаманні наступні характерні риси:

широкомасштабний студійний процес, орієнтація на створення невеликих, мобільних театральних колективів;

активний фестивальний рух, спрямований на пожвавлення театрального життя, налагодження мистецького спілкування;

збереження традиційних основ національного театру і водночас спрямованість на оновлення накопичених засобів виразності театрального мистецтва, тяжіння до експерименту, нового трактування класичних творів, опанування досвіду новітнього світового мистецтва, різноманітних систем акторської гри;

орієнтація на формування нових жанрів театрального мистецтва;

прагнення оновлення репертуару, в якому, крім одвічно значущої вітчизняної класики, чільне місце посідають новітня світова драматургія, а також п’єси сучасних українських авторів.

Станом на 1 січня 2012 р. в Україні діяло понад 130 драматичних театрів різних форм власності, 25 філармоній, 7 театрів опери та балету, 2 театри музичної комедії, 1 театр опери, 11 національних художніх колективів, а також 8 державних концертних підприємств.

Одним з найбільш актуальних завдань у сфері вітчизняної культури, яке вимагає невідкладного вирішення, є виведення з кризи національної кінематографії. Загальновідомо, що всі роки незалежності вітчизняна кінематографія перебувала в хронічній кризі. Фільмів знімалося дуже мало, їх практично не було в широкому прокаті. Це пов’язано як з відсутністю належного фінансування вітчизняної кіноіндустрії, так і з засиллям низькопробних зарубіжних фільмів.

В останні роки, попри економічні проблеми, фінансові передумови для розвитку національного кіно значно поліпшилися: по-перше, обсяги бюджетного фінансування на створення та розповсюдження національних фільмів суттєво зросли. Так, у 2011 р. вони склали 95, 9 млн грн., що є рекордним показником за всі попередні роки незалежності. По-друге, Податковим кодексом України, що набув чинності 1 січня 2011 р., запроваджено пільги стосовно національної кінопродукції – від її виробництва до показу на екранах.

Відродженню кіноіндустрії також сприяло створення окремої Державної агенції України з питань кіно (2011), що відразу позначилося на стані справ у цій сфері духовного життя. Вже у 2011 р. нею було підготовлено масштабний конкурсний відбір кінопроектів. За результатами конкурсу до розробленої агенцією «Програми виробництва та розповсюдження національних фільмів на 2011 – 2012 рр.» увійшло 37 кінопроектів, з них 30 отримали державне фінансування і сьогодні перебувають у стадії завершення виробництва. Крім того, агенцією започатковано роботу з реставрації української кінокласики. У 2011 р. відновлено 28 класичних українських фільмів. Проте фахівців на цьому шляху чекає величезна робота. Відомо, що у кінофондах України зберігається багато фільмів, більшість з яких потребують реставрації. Так, лише на Одеській кіностудії ім. О. П. Довженка за часи її існування (з 1919) було створено понад 600 фільмів, серед них такі шедеври, як: «Два бойца», «Жажда», «Броненосец Потемкин», «Танкер Дербент», «Зеленый фургон», «Весна на Заречной улице», «Два Федора», «Капитан Немо», «Робинзон Крузо», «Я – Черноморец» та ін. Всі ці чудові кінострічки без глибокої реставрації не можуть сьогодні демонструватися на екранах. У подібному стані знаходиться багато й інших відомих фільмів.

Українське кіно презентувалося на Берлінському і Каннському міжнародних фестивалях. В Україні набули системного проведення міжнародні кінофестивалі «Молодість», «Крок», «Одеський міжнародний кінофестиваль», «Відкрита ніч» та «Українські альтернативи». Є позитивні результати. Так, 22 травня 2011 р. фільм «Крос» українського режисера Марини Вроди отримав нагороду «Золоту пальмову гілку» в конкурсі короткометражного кіно 64-го Каннського кінофестивалю. Це п’ятнадцятихвилинна стрічка спогадів авторки про свої заняття фізкультурою, хоча зміст картини не зводиться до звичайної оздоровчої пробіжки. Це вже другий український фільм, що одержав вищу нагороду в Каннах. Першим українцем, який отримав «Золоту пальмову гілку», був Ігор Стрембицький. Йому нагорода була присуджена в 2005 р. за короткометражний фільм «Подорожні».

Також схвально сприйняли глядачі та кіноспільнота фільм режисера Мирослава Слабошпицького «Ядерні відходи», що отримав «Срібного леопарда» на 65-му ювілейному Міжнародному кінофестивалі в Локарно (2012). Фільм було знято в містах Чорнобиль і Прип’ять. За словами режисера, «це камерна історія про чоловіка і жінку, які працюють в зоні відчуження». М. Слабошпицький два роки поспіль брав участь з фільмами «Діагноз» (у 2009 р.) і «Глухота» (у 2010 р.) в іншому престижному кінофестивалі – Берлінському.

Отже, українське кіно почало активно заявляти про себе на міжнародних фестивалях.

Нові історичні реалії поставили неординарні проблеми і стосовно формування в Україні власного телевізійного простору – вільного від диктату держави, демократичного й оперативного, незаангажованого, спрямованого на правдиве висвітлення всього розмаїття актуальних подій в Україні і світі, такого, яке б спиралося на здобутки зарубіжного і вітчизняного телемистецтва. Для їх вирішення владою було прийнято низку законодавчих актів, що регулюють діяльність у сфері телебачення, та створено Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення (1993). Відповіддю на актуальні проблеми часу став масштабний рух за зміцнення кадрового складу та матеріально-технічної бази державних телекомпаній і утворення на регіональному рівні недержавних телекомпаній, незалежних у формуванні сітки мовлення, естетичних вподобань, тематичних орієнтирів. Як наслідок, з’явилися певні позитивні зрушення в діяльності телебачення (підвищилася змістовність багатьох програм, набула більш чіткої визначеності орієнтація каналів на створення власного творчого іміджу, окреслилася їх спрямованість на акцентування гострої соціальної проблематики державного і місцевого значення), хоча висвітлилися і суттєві недоліки. Негативними явищами цього процесу стали: надмірне залучення реклами, широке запозичення з інших каналів розважальних програм, захоплення трансляцією фільмів закордонного виробництва (при цьому далеко не кращого ґатунку). На жаль, поза увагою вітчизняного телебачення перебуває тематика світоглядного і культурного життя України як минулого, так і сучасного її етапу, що, безперечно, звужує філософські, наукові, моральні та естетичні горизонти телебачення.

Необхідність формування духовності нового українського суспільства зумовила появу складних завдань, що постали перед майстрами образотворчого мистецтва. Першочерговим з них є створення полотен, картин, гравюр, скульптур, які б надихали український народ на розбудову незалежної держави, формували в особистості почуття патріота, гідного своєї Батьківщини. Разом з тим, перед художниками відкрилися широкі можливості щодо реалізації своїх творчих здібностей.

Завдяки плідній співпраці з європейською та світовою художніми спільнотами сучасне образотворче мистецтво в Україні швидко змінюється, збагачується і за формою, і за змістом. Причому цей процес відбувається без втрати ним власного національного колориту і самобутності. Результатом зазначених змін стало зростання інтересу українських художників до осягнення загальнолюдських проблем та осмислення власної історії і художніх традицій як способу утвердження своєї національної ідентичності.

Вихід на принципово новий рівень художнього осягнення проблем постіндустріального, інформаційного суспільства, в якому сьогодні живе світ, зумовив утвердження різноспрямованої картини розвитку українського образотворчого мистецтва. В Україні склалося декілька художніх напрямів зі своїми творчими пріоритетами. Найбільший з них представлений визнаними майстрами з багатим професійним досвідом – це живописці Володимир Гольба, Володимир Гончаренко, Адольф Константинопольський, Віктор Сидоренко, Володимир Сингаївський, Максим Титов, Віктор Чаус, Владислав Шаламов, Тетяна Яблонська; графіки – Олег Векленко, Віктор Ігуменцев, Олександр Мартинець, Євген Надєждін, Андрій Чебикін; скульптори – Леопольд Бавер, Володимир Михалевич, Вячеслав Одрехівський, Олег Табатчиков, Михайло Федик, Семен Якубович, Ігор Ястребов та інші художники. Їх творчість високо цінується, постійно дивує своєю майстерністю та широтою тематичного кругозору, оригінальністю самовираження. Всіх цих художників об’єднує довершене володіння рисунком, колоритом, композицією, а також визнання достовірності відтворення дійсності і професіоналізму основним критерієм свободи творчості майстра. На їх переконання, маляр, який задовольняється лише витвором власної уяви і нехтує осягненням довкілля, приречений на творчу деградацію. Бажання всебічно і глибоко пізнати світ, відкритість новим реаліям життя і відповідальність за їх правдиве зображення є головним у творчості представників цього напряму. Тому цей напрям називається «неореалістичним», традиціоналістичним.

Необхідно зазначити, що в наш час, унаслідок поширення модерністських та постмодерністських ідей, вплив традиційної школи в образотворчому мистецтві поступово зменшується. Іноді навіть визнані майстри неореалістичної школи використовують свої професійні напрацювання для створення медіа-проектів, вдаючись до засад, відмінних від реалістичних. Прикладом може слугувати проект Віктора Сидоренка «Жорна часу», представлений на Венеціанському бієналє[425] в 2005 р. Філософська суть цього масштабного проекту пов’язана з ідеєю протистояння людини і незворотного плину часу. Втілюючи її, автор проекту і його помічники використали елементи перформансу, надаючи можливість глядачеві у такий спосіб відчути себе повноправним учасником інтегральної дії. Своєрідність творчої реалізації проекту полягає в поєднанні живопису, фрагментів кінофільму, документальних фотографій, геометричних фігур, а також звукових ефектів. Як результат, виникло щось більш змістовне, ніж окремий твір, зорієнтований на статичний показ.

Отже, «Жорна часу» є розгорнутою в просторі й часі речовинною композицією (асамбляжем[426]), наповненою багатозначними асоціативно-смисловими узагальненнями. Сукупність її натуралістичних й уявних прийомів дозволяє глядачеві впевнено відчувати поступ часу, що здатний не тільки «створювати», але й «руйнувати» існуюче.

У сучасному образотворчому мистецтві України також широко представлена творчість представників інших течій, зокрема протилежних реалізму, що отримали назву «альтернативного мистецтва». До їх кола належать і група митців старшого покоління, «шістдесятників», які за радянських часів перебували «в тіні» офіційного мистецтва. Це такі нині відомі майстри, як: живописці А. Антонюк, В. Гонтаров, В. Куликов, С. Сичов, скульптор Р. Петрук, графік і кераміст П. Мось та ін. Оскільки одні з них послідовно спираються на українські національні традиції, а інші тяжіють до авангардистських пошуків, то їх художні здобутки сприймаються неоднозначно.

Так, взірцем справжнього відродження національних традицій живопису критики називають творчість уродженця Миколаївщини, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Андрія Антонюка. Плідну основу для своїх новацій цей живописець віднайшов в архаїчній спадщині України, у прадавніх часах, коли наші пращури поклонялися Місяцю, Сонцю, Воді, Матері-Землі. Разом з тим, близькими і зрозумілими для нього є образи християнства, що наочно продемонстровано в його творі «Животворний хрест». Яскравий колорит, орнаментальність і високий духовний настрій притаманний також іншим картинам А. Антонюка, а саме: «Прийдіть і поклоніться» (1992), «Митрополит Іларіон» (1997), «Феофан Прокопович», «В казематі (Тарас Шевченко)» (1994), «Богопільська мадонна», «Розмова з Всесвітом» (2005) та ін.

Помітне місце в сучасному українському живописі посідає творчість харків’янина, заслуженого художника України Віктора Гонтарова. Для манери цього майстра монументально-декоративних композицій і живописця характерне тонке і виважене поєднання класичних і модерністських прийомів. Прикладом є його твори «Роздуми» та «Подвір’я мого дитинства», в яких відтворений знайомий з дитинства сільський побут. Інший твір художника – «Свята криниця» приваблює глядача аскетизмом кольорового вирішення задуму автора, побудованого на звучанні змістовних сіро-зелених і коричневих відтінків. За сюжетом, священне джерело об’єднує трьох персонажів – селянку, дитину і юнака, єдиних у своїй духовній спразі. Отже, твори В. Гонтарова спонукають особистість на творчу й активну діяльність у розбудові української державності; джерелом справжнього натхнення у цій справі, на думку їх автора, повинно стати дотримання традицій української народної культури.

Значних здобутків у сфері театрального плаката і книжкової графіки досяг харківський живописець і графік Віталій Куликов. Він ретельно досліджує досвід кубістів, акцентуючи увагу на моменті «переоформлення» ними реальних об’єктів, по-своєму підступає до з’ясування проблеми становлення форми та принципів її пластичного втілення. Мова його живопису близька до мови архітектора чи скульптора, заснована на грі масами, а колір виконує другорядну роль, лише певною мірою визначає межі існування та зміни форми (картини: «Республіка», 1997; «Евксинський понт», 2005; «Календули», 2006 та ін.). Тому персонажі творів художника, як правило, гостро характерні й гротескні. Іронічний підтекст їхніх образів наводить на думку, що людське в людині – це складний і тривалий шлях становлення її культури, піднесення духовного потенціалу в процесі повсякденної творчості.

Вагомий внесок у розповсюдження модерністських та постмодерністських ідей належить представникам одеської школи неофіційного мистецтва. Більшість критиків вважають, що організована в 1967 р. «Парканова виставка» молодих одеських художників Станіслава Сичова і Валентина Хруща на огорожі Одеського театру опери і балету стала точкою відліку «одеського нонконформізму[427]». До складу цієї школи належали Олександр та Маргарита Ануфрієві, Володимир Стрєльников, Валентин Хрущ, Станіслав Сичов та ін.

Показовою є творчість С. Сичова, бо мало кому в наші дні притаманний такий універсалізм образотворчого мислення, як цьому митцю. Художник пристрасно працював над монументальними розписами – фрескою в приміщенні Одеського художнього училища, яка невдовзі була знищена за наказом адміністрації закладу; працював над фрескою в Узбекистані, що була просякнута радісними та вишуканими національними мотивами; творив інші монументальні речі, доля яких часто була такою ж драматичною, як училищної фрески. С. Сичов також захоплювався гравюрою – аристократичним мистецтвом. Граверні витвори, що збереглися у його родини, чарівно мініатюрні, їх середній розмір 2х3 сантиметра. Дивлячись на ці крихітні шедеври бачимо, з якою завзятістю майстер засвоював виснажливу граверну техніку.

С. Сичов залишив після себе унікальні рисунки, акварелі, портрети. У молодого художника живопис точний, чіткий, наповнений повагою до людини, яка зображена. Плине час і в його портретах з’явиться гостре відчуття тривоги (наприклад, «Автопортрет», 1957). Це відчуття «роз’їдає» гармонію реалізму, що була так притаманна раннім портретам С. Сичова. Руйнація академічної форми експресією світовідчуття стала однією з визначальних чинників в подальшому розвитку таланту художника. Роботи С. Сичова: картини, акварелі, рисунки, портрети – зберігаються в державних і приватних колекціях у різних країнах світу.

Затребуваною залишається творчість львівського скульптора Романа Петрука. Початок його мистецького шляху складався драматично. Йому довелося знищити деякі із своїх творів, оскільки їм була притаманна мова алегорій і метафор, що розглядалося в радянські часи виявом вільнодумства. Активна творча діяльність майстра припадає на 90-ті роки ХХ ст. Його скульптури «Євангеліст Іоанн», «Євангеліст Лука» (обидві були створені в 1990 – 1994) та інші вражають втіленою в них силою духу і пластичною експресією, що досягається завдяки високому професіоналізму автора, його виразній техніці і принциповій відмові від героїзації образів. У цьому полягає і принадливість, і виховний аспект творчості Р. Петрука.

Оригінальним переосмисленням стародавніх пластів української культури позначені твори харківського графіка і кераміста Петра Мося. Звернення майстра до українського фольклору, інакомовності і прийомів народної творчості співзвучна його внутрішньому світові (графічна серія «Дідові казки», 1992). Художник віднаходить у глибинах народних творів образ чистоти і щирого почуття, протилежний реаліям похмурого урбанізму. Цим насамперед приваблюють його твори. Той, хто хоча б раз їх побачив, прагне «зустрічі» з ними знову і знову.

Значну і динамічну за своїм складом групу художників, які тяжіють до експерименту, утворюють молоді, але вже професійно зрілі митці. Більшість із них – це представники того покоління, яке розпочало свій творчій шлях у 90-ті роки ХХ ст. Їм притаманний постійний пошук і всебічна переоцінка спадщини не тільки реалізму, але й так званого «класичного» модернізму та широке використання впливу на глядача нових мистецьких технологій (колажу, фото - і відеотехніки, тощо). Прагнення новизни привернуло увагу художників до графіті – рисунків на стінах будинків та на парканах. На межі різних видів, техніки мистецтва і сфери повсякденності виникли і набувають широкого поширення інсталяції [428]. Їх призначення – створення багатовимірного художньо-смислового простору за допомогою нетривіальних композиційних та синтаксичних рішень.

Посилення в Україні інтересу до опанування різними формами народної творчості і відтворення національних живописних традицій суттєво розширило рух вітчизняних художників – шанувальників народної картини. Провідне місце серед них посідають такі відомі майстри як Марія Приймаченко, Ліза Миронова, Марфа Тимченко та ін.

Таким чином, сучасне образотворче мистецтво України відзначається стилістичним поліфонізмом, проте йому притаманна низка спільних ознак. Серед них – прагнення до яскравих, декоративних вирішень задуму і, одночасно, збереження пріоритету внутрішнього, духовно-сакрального начала, переважання лірично-поетичного забарвлення, наповненість метафорами, алегоріями, символікою кольору. Вітчизняному мистецтву також характерна апеляція в пізнанні суті речей не тільки до розуму, але й до інтуїції і почуття.

До ключових пріоритетів у діяльності молодої української держави належить охорона національної культурної спадщини. З цією метою протягом 2011 – 2012 рр. тривала паспортизація нерухомих пам’яток та поповнення Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Так, за 2005 – 2012 рр. найбільшу кількість пам’яток до реєстру занесене від Одеської (988), Луганської (240) областей, міста Києва (550) та Автономної республіки Крим (246). На даний час на державному обліку перебуває понад 140 тис. пам’яток. Ще потребують дослідження та постановки на облік понад 70 тис. об’єктів.

У прямому підпорядкуванні Міністерства культури України перебувають 25 історико-культурних та історично-архітектурних заповідників, у більшості з яких розроблено генеральні плани розвитку. За активного сприяння вище названого міністерства завершено ремонтно-реставраційні роботи в музеї Т. Г. Шевченка (м. Канів), які були важливим складником підготовки до належного відзначення 200-річчя від Дня народження Великого Кобзаря.

Сьогодні в Україні працюють 546 державних та комунальних музеїв, серед них – 42 національних музейних закладів. Упродовж 2011 р. фонди музеїв поповнилися 222 тис. музейних предметів.

В Україні діє понад 40 тис. бібліотек різних систем і відомств та форм власності. З них у сільській місцевості – близько 14,8 тис. бібліотечних закладів. Останніми роками склалася негативна тенденція щодо скорочення кількості бібліотек, зокрема, на селі. Близько третини сільських населених пунктів України не мають жодної бібліотеки. Важливими проблемами в роботі бібліотек є стан їх матеріально-технічної бази, а також поповнення та збереження бібліотечних фондів. Нині у фондах публічних бібліотек зберігається близько 300 млн примірників документів, більшість з яких морально застарілі або потребують реставрації.

Одним із позитивних здобутків розвитку бібліотек є процес їх інформатизації. З впровадженням інформаційних технологій перед бібліотеками відкривається можливість реалізації стратегії переходу від традиційної бібліотеки до динамічного центру інформації. У межах виконання проектів і завдань Національної програми інформатизації розпочато створення в державі єдиної інформаційної бібліотечної системи «Бібліотека – ХХІ ст.». Більшість бібліотек активно працюють над створенням власних інформаційних ресурсів, заповнюючи український сегмент у світовій інформаційній мережі, створюють електронні каталоги та інші бази даних, мають власні веб-сайти. Важливим завданням стало розроблення концепції електронної бібліотеки «Культура України». Цей проект нині реалізується на базі Національної парламентської бібліотеки України і в перспективі має об’єднати всі бібліотечні ресурси.

Суттєві зрушення відбуваються і в інших сферах духовного життя українського суспільства, прямо чи опосередковано відбиваючись на розмаїтті матеріальної культури.

Отже, проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України стало вінцем тривалих національно-визвольних змагань українського народу, усієї його історії, у тому числі й історії культури. На цьому багатовіковому шляху було чимало злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих помилок, але українці вистояли. ХХ ст. в історії української культури не стало виключенням. Визначальну роль у розвитку вітчизняної культури в цей період набув політичний чинник. Нові можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави. Однак досі їх використання було ускладнене економічною кризою. Вихід з неї – завдання не тільки економіки, але й культури. Яким буде майбутнє нашої держави, залежить тільки від кожного з нас.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть основні причини зміни світоглядної парадигми у культурі ХХ ст.

2.Охарактеризуйте провідні напрями і течії в культурі ХХ ст.

3.Розкрийте основні риси модернізму.

4.Доведіть, у чому полягає криза європейської реалістичної культури на зламі ХІХ – ХХ століть.

5.Охарактеризуйте художньо-творчі угрупування 20-х рр. ХХ ст.

6.Назвіть особливості творчості В. Сосюри, М. Зерова, М. Рильського, П. Тичини та М. Хвильового.

7. Розкрийте основні тенденції розвитку українського театру 20 – 30-х рр. ХХ ст. Творчість Л. Курбаса.

8.Обґрунтуйте