Постмодернізм як культурне явище

Питання про зміст і час виникнення постмодернізму досить складне. Вперше термін «постмодернізм» використав німецький філософ Р. Панвіць у своїй праці «Криза європейської культури» (1914). Однак поширився постмодернізм наприкінці 60 – 70-х років спочатку для позначення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації житлових споруд і ствердження необхідності підпорядкування архітектури довкіллю, включення до неї елементів минулого та орнаменту. Згодом його ідеї стали використовуватися в літературі, малярстві, музиці, науці та філософії. Сьогодні постмодернізм – це широке і ємке культурне явище, в орбіту якого попадають не тільки література, мистецтво й естетика, але й фундаментальні і прикладні науки та філософія. Настрої представників цієї течії позначені есхатологічними відчуттями, розчаруванням в ідеалах і цінностях епох Відродження і Просвіти з їх вірою в силу розуму і прогресу. Твори постмодерністів – це мутація естетичних стилів, суміш художніх мов.

На думку фахівців, визначальними причинами зародження постмодернізму були епохальні зміни в свідомості світової спільноти – утвердження поліцентризму замість європоцентризму та деконструкція («удосконалення», реконструкція заради з’ясування того, як була створена певна цілісність) традиційних цінностей (влади, грошей, виробництва). Ці зміни стали наслідком появи постколоніального світу та вступу провідних держав у постіндустріальний етап свого розвитку з розгалуженою системою практично безмежних інформаційних можливостей.

На підставі ідей постмодернізму відбувається переосмислення традиційного способу життя, причому цей процес здійснюється не через ігнорування досягнень попередніх культур (як це мало місце в модернізмі), а, навпаки, вбираючи в себе всі їхні здобутки й проблеми. Тому постмодернізм – це не новий напрям в культурі, що прийшов на зміну модернізму, а творче опрацювання вже створеного, реакція на кризу ідей епохи модернізму. Його прихильники вважають марною спробу змінити на краще існуючий світ, прогрес визнається ілюзією. Звідси випливає деклароване ними відчуття вичерпаності можливостей мистецтва й естетики. Реальним вважається лише варіювання та співіснування усіх (і давніх, і новітніх) мистецьких форм буття. Тому принцип повторюваності та сумісності абсолютизується представниками постмодернізму та перетворюється на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики [400], цитування, ремінісценції [401], алюзії [402]. Постмодерністи вважають, що митець має справу не з «чистим» матеріалом (об’єктами), а з матеріалом культурно освоєним попередниками, тому, на їх думку, існування творів у постіндустріальному суспільстві, з його принципово іншою парадигмою[403] та необмеженим потенціалом серійного відтворення і тиражування, у класичних формах неможливе.

Характерними рисами постмодернізму в мистецтві є: культ незалежної особистості; втрата особистого «Я»; потяг до всього архаїчного, міфу колективного підсвідомого; прагнення поєднати несумісні істини (часом протилежні), еклектика; бачення повсякденного життя як театру абсурду; використання підкреслено ігрового та карнавального стилів, їх химерне переплетіння; іронічність та пародійність; невизначеність; фрагментарність і засилля монтажу; відсутність ієрархії цінностей; прагнення до комерційного успіху і т. д.

У культурі постмодернізму ці риси завжди поєднуються суперечливим чином – відкритість, толерантність, плюралізм думки, заперечення тоталітарної влади над особистістю і природою – химерно переплітаються з втратою ціннісних критеріїв та емоційності, поверховістю, естетичною вторинністю і навіть цинізмом. Це ускладнює сприйняття постмодерністських творів, а значить - і ставлення до них. Для більш глибокого усвідомлення змісту й специфіки постмодернізму доцільно провести порівняння його основних світоглядних і мистецьких постулатів з принципами класицизму та модернізму.

Так, модернізм обстоює стохастичну (ймовірнісну) модель світу і намагається за допомогою різноманітних прийомів і засобів виразити його приховані глибинні основи. Реакцією постмодернізму на концепцію світу як хаосу стало опанування цього хаосу з метою його художнього перетворення на середовище існування людини. Якщо основою класики у мистецтві є образність та ієрархічність цінностей у творчості, то постмодернізм відштовхується від конструювання предмета чи явища та заперечення ієрархії цінностей. Якщо ідеалом модерніста була свобода самовираження, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами [404]. Тому в постмодернізмі авангардистській установці модернізму на новизну культурних явищ протистоїть бажання опанувати досвід попередньої культури шляхом її іронічного цитування. Наприклад, простором перетворень українського постмодернізму стає передусім відроджений зміст національних традицій, зокрема, барокових, класицистичних, романтичних, авангардистських. У цьому плані є показовою діяльність літературних гуртів «Бу-Ба-Бу», «Лу-Го-Сад», «Нова дегенерація» та інших, у процесі якої іронічній трансформації піддаються усталені цінності споконвічних традицій українців. Однак іронія постмодерністів породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу, що позитивно сприймається глядачем.

Отже, культура постмодернізму – це суміш, або нашарування деталей, невеликих нюансів та епізодів. Вона чимось нагадує мініатюру, яка багата на почуття, пристрасті, примітивні думки. Замість величного і героїчного, постмодерністи віддають перевагу гротеску, пародії, жарту. Для них не існує жодних правил (жанрових та стильових) творення. Проте, на відміну від незрозумілого, іноді абсурдного, модерністського твору, витвори постмодерністів мають привабливий вигляд. У постмодернізмі головним є не сам твір, не процес його творення, а сприйняття твору людиною (споживачем), вплив на неї. Для цього споживач повинен мати певний рівень інтелектуальної підготовки та досвід розуміння множинності смислів твору. Прикладом постмодерністської літератури стали твори «Маятник Фуко» У. Еко, «Хазарський словник» М. Павича, «Білий альбом» Дж. Дідона, «Чапаєв і Пустота» В. Пелевіна, «Блакитне Сало» В. Сорокіна, «Рекреації», «Перверзія» Ю. Андруховича.

Аналіз постмодернізму як культурного явища був би не повним без виявлення його точок зіткнення з наукою, що дає змогу більш реально оцінити його місце і роль у тій духовній трансформації, яку переживає сучасний світ. З 70-х років ХХ ст. некласичну науку, що склалася на межі ХІХ – ХХ століть, змінила постнекласична наука. Виник новий тип знання, принципово відмінний від того, який прийнято називати класичним, або наукою Нового часу. Цей тип знання характеризується підвищенням ролі суб’єктивності, гуманізму, самокритичності, переглядом таких класичних характеристик знання, як його об’єктивність та істинність.

У класичному типі науки критерієм наукового пізнання є зосередженість уваги дослідника на характеристиках об’єкта за умови елімінації[405] всього того, що пов’язано із суб’єктом. Некласичний тип науки враховує співвіднесеність характеристик об’єкта і засобів пізнання, що використовуються суб’єктом. Постнекласичний тип науки співвідносить знання про об’єкт не тільки із засобами, але й із цільовими настановами суб’єкта, який здійснює пізнавальний процес.

Постнекласична наука досліджує не лише складно організовані, але й найскладніші системи, відкриті і здатні до самоорганізації. Об’єктом цього типу науки стають комплекси, невід’ємним компонентом яких є людина (глобально-екологічні, біотехнологічні, медико - біологічні і т. д.). Для осягнення таких об’єктів потрібен принципово інший рівень розумової культури дослідника, тому що його увага переноситься з повторюваних і регулярних явищ на «відхилення» всіх видів, на побічні і невпорядковані явища, вивчення яких вимагає здатності вченого до формулювання нестандартних висновків. На зміну таким канонам класичної науки, як простота, стійкість, детермінованість висуваються постулати складності, ймовірності, нестійкості. У результаті вивчення різних складно організованих систем, здатних до самоорганізації (від фізики і біології до економіки, соціології і культури), формується нове нелінійне мислення, нова «картина світу», основними характеристиками якої є нерівновага, нестійкість, незворотність. Разом з поняттями флуктуації [406], біфуркації [407] і когерентності [408] ці категорії утворюють, по суті, нову базову модель світу і його пізнання, дають науці нову мову. Вирішити всі ці проблеми засобами і методами класичної науки неможливо. Необхідні нетрадиційні підходи. У їх реалізації є місце і для постмодернізму, якими б суперечливими та екстравагантними на перший погляд не здавалися його ідеї і пропозиції.

Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм пов’язує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку Всесвіту й відкритості людини, як його унікальної і невід’ємної частини, до постійних трансформацій. У ХХ – ХХІ століттях мільйонне тиражування творів мистецтва, виникнення «віртуальних музеїв» на сайтах Інтернету, розвиток міжнародної виставкової діяльності, просвітницького туризму, присутність елітарних текстів у побутовій рекламі й дизайні залучають до світу культури масового споживача, що водночас перетворює наш світ на «бібліотеку, музей і театр без стін». Це, з одного боку, посилює релятивістське наповнення змісту традиційних культурних орієнтирів, породжує неоднозначне, а іноді й хибне, тлумачення їх, але, з іншого, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу особистості шляхом прилучення її до багатобарвного світу людських цінностей. Культурологічна освіта та вивчення історії вітчизняної культури в цьому контексті виступають засобом і шляхом опанування унікальної неповторності розмаїття культурних досягнень українського народу. Залучення постмодерністських підходів до вирішення названої вище проблеми, разом з іншими мистецькими, науковими і філософськими засобами і прийомами, значно підвищить ефективність цієї роботи.