В Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст.

На формування О. Мурашка як художника суттєво вплинула родина та навчання у майстерні Іллі Рєпіна в Петербурзі. Саме від І. Рєпіна він наслідував гуманістичні ідеали мистецтва, основні принципи живописних методів – вільну манеру письма з її пастозним[360], розмашистим мазком і пластичною формою малюнка. Під впливом І. Рєпіна сформувався талант О. Мурашка-портретиста, про що свідчать його ранні твори, позначені високим рівнем професіоналізму. Одним із них є портрет Миколи Петрова, в якому глибина психологічного трактування особистості поєднана з динамізмом композиції. Школа І. Рєпіна заклала реалістичні основи мистецтва О. Мурашка. У подальшому житті, до яких би творчих пошуків не звертався художник, він завжди стверджував реальність буття як найвищий прояв краси світу.

Велику роль у становленні О. Мурашка відіграло його європейське відрядження, особливо стажування в Парижі та Мюнхені. Це були два найбільші художні центри Європи початку ХХ ст., один з яких презентував мистецтво імпресіонізму [361] і постімпресіонізму [362] та свій варіант «ар нуво»[363], а другий – модерну. Перебуваючи у 1901 – 1903 рр. за кордоном, О. Мурашко, безперечно, відчув їхній вплив. Втім, потрапивши до Парижа, він, в першу чергу, відвідує Лувр, де ретельно вивчає твори іспанського художника Веласкеса Дієго (1599 – 1660). Цей факт свідчить, що симпатії митця все ще залишаються на боці старих майстрів. Поступово під впливом вражень від особливостей життя і побуту міста, від побаченого в музеях та на виставках, у живопису О. Мурашка з’являються певні новації, які походять від імпресіонізму. Художник прагне до більшої вишуканості тональних переходів, передачі рефлексів вечірнього штучного освітлення, що створює виразні світлові ефекти. У цей час ним створюються найбільш відомі його картини «Портрет дівчини у червоному капелюсі» (1902 – 1903), «Паризьке кафе» (1903), «Парижанки. Біля кафе» (1902), в яких вдало поєднано колористичні здобутки імпресіонізму з тонким психологізмом та композиційною виразністю.

Розуміючи, що «Париж – прекрасне місто для загального розвитку, а не для роботи», О. Мурашко вирушає до Мюнхена, з його по-німецьки діловим художнім життям. У Німеччині майстер серйозно займається вдосконаленням свого малюнку, а також знайомиться з роботами представників мюнхенської сецесії[364]. Вже під час перебування у Франції О. Мурашко намагається використовувати певні прийоми стилю модерн – у своїх композиціях, у формотворенні кольорових мас та лінійних ритмів. Йому імпонують естетичні принципи цього стилю, прагнення повернути втрачену імпресіоністами пластичну матеріальність живопису, але майстер залишається далеким від образної штучності модерну, його міфологічно-символічних алегорій. Художник знаходить міру умовності в плинному світі. За його узагальненнями завжди стоїть живий, невигаданий Всесвіт.

Повернувшись до Петербурга у 1904 р. і опинившись у звичному для себе середовищі, О. Мурашко багато працює, прагнучи на практиці закріпити все те, чого він досяг, і знайти те нове, що могло б ствердити власні позиції. Цю мету художник реалізував, створивши справжній шедевр – картину «Карусель» (1906), яка принесла майстрові світове визнання. Вона була представлена на Х Мюнхенській міжнародній виставці, де отримала золоту медаль. Це було європейське визнання художника, його величезний тріумф. О. Мурашко отримує запрошення із столиць і міст Європи – Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхена, Венеції. Відбулася (1909) його персональна виставка з 25-и робіт у Берліні, Кельні, Дюссельдорфі. У 1911 – 1912 рр. він взяв участь у виставках мюнхенського «Сецесіону»[365]. Твори українського митця користувалися незмінним успіхом у Європі, їх відзначала художня критика, друкували журнали. Сама ж картина «Карусель» була придбана з виставки для Музею образотворчих мистецтв Будапешта. Ескіз до неї зберігається в Національному художньому музеї України.

Тріумф О. Мурашка як видатного художника став свідченням не лише його незвичайної майстерності, але й визнанням високого рівня розвитку образотворчого мистецтва в Україні. Завдяки О. Мурашку українське образотворче мистецтво вийшло зі стану вузьконаціонального, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня. Твори майстра долучилися до світової художньої скарбниці.

О. Мурашко безмежно любив Україну, особливо, Київ. Він часто повторював: «Тут сонце, тут чудова природа, тут власна культура…». Тому, незважаючи на різні привабливі пропозиції, що надходили з різних європейських країн, у 1907 р. художник повертається до Києва, у батьківський дім. Починається період активної та плідної роботи, спрямованої на створення своєї самобутньої образно-пластичної системи. Від традиції майстер переходить до новаторства. У його живопису органічно з’єднались імпресіоністична пленерність [366] й етюдність [367] з чіткою організацією форм, їх декоративним узагальненням і монументалізацією. Все це було сповнене силою емоцій художника – темпераментного, динамічного, з почуттям краси світу в душі.

Прагнення віднайти нову форму мистецтва, яка б відповідала характеру часу, стало визначальною рисою українського живопису (і не тільки українського, і не лише живопису) початку ХХ ст. О. Мурашко був одним з перших в Україні, хто пішов шляхом пошуку та експериментів у вирішенні цієї проблеми. В імпресіоністів він запозичив ескізність, у представників «ар нуво» – манеру писати широким пензлем, а реалізм оберігав художника від порожньої формотворчості. Все це майстер переосмислив, пропустив через своє серце і синтезував. Його приклад наслідували А. Манєвич, Ф. Кричевський, О. Богомазов, О. Екстер, А. Петрицький та інші українські митці.

У 1913 р. О. Мурашко створив картину «Селянська родина», на якій зобразив типову селянську сім’ю у звичній обстановці щоденного побуту. Це одне з найвідоміших полотен автора на народну тематику, яка теж зазнала змін в її відображенні – вона ускладнюється, образи стають більш глибокими, психологічними, типовими. Так, кожен із членів родини зображений на полотні правдиво і витончено. Кидаються в очі постаті літніх селян – вони сидять напружено й згорблено, нелегке трудове життя наклало свої глибокі сліди на їхні обличчя. І як антитеза передчасній старості батьків, зображена молода дівчина у святковому вбранні, сповнена життєвих сил і надій. Все це свідчить про те, що головним для художника було – виявити і чітко окреслити народні характери, розкрити в них духовно значиме, життєво стійке, сформоване віками.

Отже, в картинах О. Мурашка, присвячених народній тематиці, декоративізм синтезується з етнографізмом та психологізмом. Народне сприйняття краси стає для художника вирішальним чинником у процесі творення картин цього типу. Воно проявляється в яскравості святкового вбрання селянок, у внутрішній красі природи та в повільному ритмі ліній і форм, притаманних народному устрою. У такий спосіб О. Мурашко утверджував нові принципи створення жанрової картини в українському мистецтві, в якій знайшло б відображення цілеспрямоване втілення монументального та збагачення арсеналу живописних пластичних засобів. Художник розширив межі жанрового живопису, збагативши тим самим і трактування народної теми. У цьому плані роль О. Мурашка була винятковою.

Проте О. Мурашка, людину діяльну, хвилювала не лише творча робота. Здібний організатор, він мріяв перетворити Київ на великий художній центр, подібний до Мюнхена. Цією ідеєю захоплювалися і його колеги.

Багато сил віддавав художник справі виховання молодих митців. У 1913 р. ним була відкрита власна студія на вулиці Інститутській, 16. На той час це була одна з найвищих споруд у Києві – 11 поверхів, а студія в ній розміщалась на горищі. Викладання в студії було організовано академічно, фундаментально і багато в чому нагадувало принципи навчання в школі його дядька Миколи Мурашка (1844 – 1909; засновника Київської рисувальної школи), відомого педагога й художника (ліричні пейзажі «Над Дніпром», 1880 – 90-ті роки).

Останні роки життя майстра були складними і суперечливими. З одного боку, здійснилася його давня мрія – в 1917 р. відкрито Українську академію образотворчого мистецтва, найактивнішим організатором якої він був. До роботи в Академії були залучені такі видатні українські художники як Г. Нарбут, Ф. Кричевський, А. Манєвич, М. Бойчук, М. Бурачек. Сам О. Мурашко очолив у ній одну з майстерень живопису. З іншого боку – викладання, робота в художній раді та інших громадських організаціях забирали безліч сил і часу, що відволікало його від улюбленої справи, а тому й пригнічувало.

У червні 1919 р. О. Мурашко загинув від рук бандита в розквіті свого творчого життя. Обставини його смерті й донині не розкриті і залишаються загадковими, як загадковою є смерть у ті самі роки подвижників української культури І. Стешенка, М. Леонтовича, О. Єфименко, Ф. Вовка, Г. Нарбута. Однак смерті було не під силу забрати з собою їхні творчі здобутки.

На початку ХХ ст. національна ідея вплинула не тільки на характер формотворчості українських митців, але й, передусім, – на змістовне навантаження їхніх творів. Для багатьох з них були характерні болісні роздуми про долю України (оповідання В. Короленка «Миттєвість», вірш П. Карманського «Кривавий плач України несеться», оповідання Т. Бордуляка із збірок «Близькі» та «Розповіді із галицького життя»), мотиви читко вираженої туги за державністю (поема В. Пачовського «Сон української ночі»), активна проповідь бунтарської нескореності народу (кантата С. Людкевича «Кавказ» за однойменною поемою Т. Шевченка), пристрасні заклики до єднання українського народу (кантата К. Стеценка «Єднаймося» на вірш І. Франка), обстоювання права жінок на участь у вирішенні долі українства (драма Лесі Українки «Бояриня»). Персонажі цих творів – герої минулого, які немов би розмовляють з нащадками і закликають їх до боротьби за волю. Втіленням незламності людського духу є постаті народних звитяжців (кантата М. Лисенка «Іван Підкова», незакінчена опера К. Стеценка «Кармелюк» та його музика до спектаклю «Гайдамаки», картина О. Мурашка «Похорон кошового», картини О. Новаківського «Довбуш – володар гір» і «Ярослав Осмомисл» та багато ін.

Захопленню громадськості ідеями національного відродження також сприяв розвій українського театру, який продовжував існувати майже цілковито на засадах аматорських артистичних товариств і гуртків, не мав державного статусу. Театр залишався практично єдиним соціальним інститутом, що відкрито пропагував кращі зразки духовної культури українського народу. Тільки у ньому за тодішніх політичних умов можна було публічно почути українську мову. Тим більше, що переважали в репертуарах театрів українські п’єси – народні опери, драми, комедії, водевілі.

Паралельно з мандрівними трупами М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого і П. Саксаганського, Д. Гайдамаки, О. Суходольського, Л. Сабіна у Києві існував і перший стаціонарний український театр Миколи Садовського (1906 – 1920), який орієнтувався в цілому на реалістичний етнографічний репертуар, хоча й доповнював його п’єсами Лесі Українки, В. Винниченка, О. Олеся (О. Кандиби) та ін. Саме на його сцені вперше в Україні були поставлені оперні вистави, які виконувалися українською мовою. Великою популярністю користувалися «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Енеїда» М. Лисенка, «Продана наречена» Б. Сметани тощо. Більшість з цих опер за своїм професійним рівнем і втіленням режисерського та художнього задуму не поступалися виставам Міського театру. Однак колектив, керований М. Садовським, був неспроможний самотужки забезпечувати успішний розвиток українського оперного мистецтва. Перешкоджали цьому політика царського уряду, постійний брак коштів та приватний характер ведення справи.

Попри все початок ХХ ст. став часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями реалістичної української театральної культури. Україна завжди славилася своїми співаками. Найталановитіші з них, для того, щоб удосконалити свій талант, прагнули потрапити на кращі сцени Петербурга, Москви, Парижа і Мілана, де, як правило, досягали високого становища в мистецькому світі. Серед них – Соломія Крушельницька [368] (1872 – 1952). У книзі «Повернення мадам Батерфляй у рідне гніздо Торре дель Лаго» відомий італійський мистецтвознавець Р. Кортопассі писав: «У перші десятиліття ХХ ст. на оперних сценах світу царювали лише чотири особи чоловічої статі – Баттістіні, Тіта Руффо, Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати поруч з ними. Нею була Соломія Крушельницька. Однак порівняно з уславленими колегами як особистість вона виявилась набагато вищою».

Безмежно прославила співочий талант українського народу ще одна його представниця – уродженка Одещини Антоніна Нежданова [369] (1873 – 1950). Її феноменальне мистецтво, яким захоплювалися декілька поколінь слухачів, стало легендою, а творчість посіла особливе місце в оперній виконавській майстерності. Унікальна краса, зачарування тембрами та інтонаціями, благородна простота і щирість вокалізації, дар перевтілення, максимально глибоке і повне осягнення задуму і стилю композитора, бездоганний смак, точність образного мислення – такими є головні риси таланту А. Нежданової. Бернард Шоу (1856 – 1950), приголомшений виконанням пісень А. Неждановою, подарував співачці свій портрет з надписом: «Я розумію тепер, чому природа дала мені можливість дожити до 70 років – для того, щоб я почув краще з творінь – Нежданову». Не менш цікавою є оцінка її природного обдарування і праці до самозабуття, що була висловлена засновником МХАТу Костянтином Станіславським (1863 – 1938), який писав: «Дорогая, чудесная, удивительная Антонина Васильевна!...Знаете ли, чем Вы прекрасны и почему Вы гармоничны? Потому что в Вас соединились: серебристый голос удивительной красоты, талант, музыкальность, совершенство техники с вечно молодой, чистой, свежей и наивной душой. Она звенит, как Ваш голос. Что может быть прекраснее, обаятельнее и неотразимее блестящих природных данных в соединении с совершенством искусства? Последнее стоило Вам огромных трудов всей Вашей жизни. Но мы этого не знаем, когда Вы поражаете нас лёгкостью техники, подчас доведенной до шалости. Искусство и техника стали Вашей второй органической природой. Вы, как птица, поёте потому, что Вы для этого рождены на свет. Вы – Орфей в женском платье, который никогда не разобьёт своей лиры.

Как артист и человек, как Ваш неизменный почитатель и друг, я удивляюсь, преклоняюсь перед Вами и прославляю Вас, и люблю».

А. Нежданова лише один раз за своє життя здійснила закордонні гастролі. Це сталося в 1912 р., коли вона з величезним успіхом виступила на сцені Гранд – Опера в Парижі. Однак цього було достатньо, щоб прославити себе. Сьогодні в кожному театральному музеї України й Росії є відділ, присвячений творчості А. Нежданової. Навіть її квартира в Москві стала музеєм. Більше того, на її честь було перейменовано один з найстаріших провулків у Москві, хоча в ньому жили й інші, не менш знамениті діячі культури. Ім’я А. Нежданової присвоєно також одній з вулиць Одеси та Одеській національній музичній академії (колишній Одеській консерваторії). Тому, мабуть, недоречно вести мову про визнання мистецького авторитету А. Нежданової і навіть про її славу. Необхідно говорити про культ А. Нежданової, який живе й сьогодні, попри те, що кар’єра співачки завершилася давно.

А. Нежданова була представницею реалістичного оперного співу, проте в ньому, як і в інших видах і жанрах української літератури й мистецтва, почали швидко набирати сили нові, модерністські тенденції, що стали наслідком кризи народницько-позитивістського догматизму. Суть цієї кризи полягала в розладі ідеалу людини й буденності, високих мрій особистості й реальних умов її життя. Європейські митці розглядали цю кризу непереборною. Саме в цей час і заявляє про себе український неоромантизм [370] з його чітко вираженою гуманістичною спрямованістю (концепція двох світів – ідеального, вічно буттєвого і реального, з його брутальною плинністю земного існування). Прихильники неоромантичних цінностей стверджували значимість суб’єктивного в людині, вбачали шлях забезпечення внутрішньої свободи особистості в досягненні нею духовної єдності з природою. У такий спосіб вони намагалися переосмислити і трансформувати романтичну концепцію своїх попередників і на її підставі вирішити проблему відчуження людини від оточення та результатів своєї праці.

Найбільш відомими представниками неоромантизму були Леся Українка, Михайло Коцюбинський та Володимир Винниченко (1880 – 1951). У їх творчості віддзеркалився вплив імпресіонізму, експресивні барви якого стали необхідним засобом поетичного натхнення та поглиблення філософічності їх літературної практики. Поряд з цим неоромантики намагались відображати складні соціальні й духовні процеси, що на очах змінювали українське суспільство: проблеми еміграції українців, формування робітничого класу і цілих індустріальних регіонів, зміни в умонастроях народу. Завдяки їх творчості на початку ХХ ст. українська література стала більш привабливою, надихала високими моральними ідеалами українців. Неоромантизм суттєво вплинув на формування в українській культурі 1890 – 1910-х рр. експресіоністського світобачення.

Отже, ускладнення соціальних відносин, загострення суперечностей в українському суспільстві, занурення людини в глибини своєї психіки і відкриття завдяки цьому невідомих до того таємниць підсвідомого, виявлення разючої прірви між сутністю й явищем (швидкоплинні, мінливі й хаотичні процеси), як ніколи раніше засвідчили обмеженість можливостей реалізму в художньому осягненні дійсності. Позиція реаліста – неупередженого споглядача та регістратора об’єктів уже не задовольняла митця. З’явилася потреба в нових формах і засобах виразності, яка викликала до життя появу модернізму, а разом з ним і творчих особистостей, здатних розробляти його концептуальні й методологічні основи та реалізовувати їх у літературній і мистецькій діяльності. Так, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. зароджується модернізм. Реалістичний напрям поступається своїм впливом в поезії, живописі, музиці тощо.