Українська культура кінця 30 – 90-х років ХХ ст.

На зламі 30 – 40-х років західноукраїнські землі, які після Першої світової війни, згідно з договорами Паризької мирної конференції, відійшли до Польщі, Румунії і Чехословаччини, стали предметом політичної гри між європейськими державами – Німеччиною, СРСР, Великобританією, Францією та Італією. Радянський Союз, Польща, Румунія та Чехословаччина намагалися втримати вже підвладні та приєднати до себе нові українські землі тоді, як Англія, Франція і США втручанням у розв’язання українського питання або дипломатичним нейтралітетом прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси. Ці держави не хотіли допустити возз’єднання українських земель на базі Радянської України (як і білоруських – навколо Радянської Білорусії), побоюючись, що це стане чинником ще більшого зміцнення СРСР. Тому вони залишилися байдужими до проблем соборності українських земель і в 1919 – 1920 рр., і в 1939 р. Власними зусиллями український народ об’єднати свої споконвічні території в єдиній державі на той час ще не міг. Отже, все залежало від балансу інтересів, насамперед Німеччини та Радянського Союзу. У цьому полягав драматизм тодішньої ситуації.

Фашистська Німеччина, прагнучи перерозподілу Європи на користь рейха, особливе значення надавала завоюванню України. «Хто володіє Україною, той володітиме і Європою», – заявляв А. Гітлер. Згодом апетити фашистських лідерів зросли. Вони вже стали претендувати на всю європейську частину території СРСР. Цьому значною мірою сприяла капітулянтська політика керівників західних держав, що виявилося наочно в процесі підготовки та підписання Мюнхенської угоди (30 вересня 1938 р.). Як наслідок, відбулося насильницьке приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини та захоплення останньою Чехословаччини. Розпочався черговий перерозподіл території Закарпаття. У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинилися в епіцентрі зовнішньої політики Берліна і Москви.

Готуючись до нападу на Польщу і прагнучи будь-якою ціною запобігти зближенню СРСР з провідними західноєвропейськими державами, фашистський уряд Німеччини запропонував керівництву Радянського Союзу укласти пакт про ненапад. Й. Сталін на це погодився. 23 серпня 1939 р. такий договір був підписаний. Він увійшов в історію як пакт Молотова – Ріббентропа. Укладення цього договору можна розглядати як цілком законну спробу керівництва СРСР відвернути війну від своєї країни. Саме так і тлумачили його офіційні радянські політики. Однак подальший розвиток подій спростував ці надії.

Слід мати на увазі ще один важливий чинник, пов'язаний з підписанням пакту про ненапад. І при укладенні договору, і під час його ратифікації приховувався той факт, що одночасно з пактом було підписано таємний протокол, за яким розмежовувалися «сфери інтересів» сторін від Балтійського до Чорного морів, від Фінляндії до Бессарабії. Зміст цього протоколу (можливість введення радянських військ у прибалтійські країни, Польщу і Бессарабію, а в перспективі – і в Фінляндію) продемонстрував імперські амбіції тодішнього радянського керівництва. Саме розподіл сфер впливу на інші країни і став «ахіллесовою п’ятою» пакту. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Так вибухнула Друга світова війна.

Возз’єднання українських земель в єдиній державі в контексті «пакту Молотова – Ріббентропа» означало для західних українців зміну не тільки в їх державно-правовому і політичному статусі, але й у сфері культурного життя. Передусім трансформувалася сама модель культурного розвитку в Західній Україні. На зміну утискам, яких зазнавала західноукраїнська культура від польських, румунських та інших поневолювачів, тепер прийшла необхідність її пристосування під політико-ідеологічні постулати більшовизму, що позбавляло культуру можливості розвиватися на основі власних закономірностей з максимальним врахуванням національно-етнічних особливостей. Це виявлялося в ігноруванні новою владою багатьох усталених традицій і норм культурного буття і запровадженні інших, які відповідали соціалістичному способу життя. Перші з них сприймалися українцями позитивно, другі – з настороженістю, а то й вороже, що суперечливо відбивалося на характері культурних перетворень у Західній Україні з осені 1939 р. і до нападу Німеччини на СРСР.

У цей період уряд УРСР приймає постанову про організацію наукових установ у західних областях України. Академії наук УРСР було доручено організувати у Львові відділи ряду своїх установ, зокрема Інституту літератури ім. Т. Шевченка, Інституту мовознавства, Інституту історії України, Інституту економіки та деяких інших академічних підрозділів українознавчого профілю. Почали працювати філіал бібліотеки АН УРСР, ряд музеїв та інші культурно-освітні заклади. Особливе значення надавалося розбудові української школи. Уже до кінця 1939 р. в цьому регіоні було відкрито близько 400 нових шкіл, а їх загальна кількість на середину 1940 р. склала майже 7 тис., з них 6 тис. – з українською мовою викладання, та засновано 7 українських вищих навчальних закладів. Усі ці заходи позитивно сприймалися місцевим населенням.

Негативний аспект культурного будівництва на західноукраїнських землях полягав передусім у тому, що воно запроваджувалося виключно в межах канонів радянської системи, випробуваних в інших регіонах України. Це означало, що національна форма культури, яка дійсно набувала масового поширення, мала узгоджуватися, навіть в деталях, з її соціалістичним змістом у його радянсько-більшовицькій інтерпретації. Звичайно, така культуротворча діяльність нової влади викликала непорозуміння й конфлікти між нею та інтелігенцією і чим далі, тим більше. Проти тієї частини інтелігенції, яка не сприймала постулатів комуністичної ідеології, влада почала вдаватися до репресивних заходів, що ще більше загострило ситуацію в регіоні. Наприклад, західноукраїнський культурний соціум украй негативно поставився до закриття «Просвіт», ліквідації низки краєзнавчих та етнографічних об’єднань, «саморозпуску» Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Він не сприйняв превалювання соціалістичної ідеології у діяльності новостворених культурно-освітніх установ. Невдоволення творчої інтелігенції викликала також ліквідація приватних видавництв і запровадження жорсткого партійного контролю за діяльністю державних видавництв. Схожа ситуація склалася у взаємовідносинах влади з греко-католицькою церквою. Все це круто змінило ставлення місцевого населення до нової влади. Якщо в перші дні після введення радянських військ у Західну Україну її населення зустрічало їх з радістю, то згодом розпочав зростати рух опору, активізувалася і навіть отримала нових прихильників підпільна мережа ОУН (Організація українських націоналістів).

Таким чином, попри всю суперечливість та неоднозначність культуротворчої політики тоталітарного режиму, на західноукраїнських землях, об’єднання в межах однієї держави (вперше за багато років) більшості українських етнічних територій стало визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання.

Напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. поклав початок найтрагічнішій сторінці в історії українського народу і його культури. Для українців ця війна стала вітчизняною, бо вона як ніколи гостро поставила питання про врятування своєї Батьківщини і збереження себе як нації. Цим пояснюється вражаюча реальність тієї грізної доби – черги добровольців біля військкоматів. Перед загрозою поневолення здійнялася могутня хвиля патріотичного почуття народу, прийшло розуміння необхідності консолідації суспільства, згуртування всіх його сил. В основі цих високих якостей українських людей корінилося багатовікове надбання вітчизняної культури – душевна причетність кожного покоління українців до звитяжних подвигів далеких пращурів, мужніх захисників української землі. Велику роль у пробудженні патріотичних почуттів відіграла системна робота з їх реанімації та укріплення.

Україна одягла солдатську шинель на довгі «вогненні сорокові». Так влучно назвав народ страшні роки воєнного лихоліття.

Фашисти масово знищували цивільне населення на окупованих землям, примусово вивозили на каторжні роботи до Німеччини сотні тисяч людей. Було зруйновано 714 міст, понад 28 тис. сіл, знищено 17 тис. промислових підприємств, ліквідовано майже всі колгоспи і радгоспи, позбавлено оселі близько 10 млн людей. Колосальних втрат зазнали наукові, культурно-освітні, медичні установи, заклади культури. Найбільше постраждали відомі художні музеї і картинні галереї Києва, Одеси, Львова, Харкова та інших міст України. Практично всі особливо цінні експонати, які не встигли евакуювати у радянський тил, стали здобиччю загарбників. Лише з Музею українського мистецтва (Київ) окупанти викрали (а що не можна було вивезти, знищили) майже 56 тис. експонатів – 90 відсотків усіх його фондів. Такого ж пограбування й руйнації зазнали культурні заклади і установи інших міст України. Наприклад, тільки з бібліотек і музеїв Львова фашисти вивезли понад 5 тис. рукописів і більше 3 тис. стародруків, 300 інкунабул[397], близько 40 тис. томів раритетної літератури. Всього ж протягом окупації постраждало приблизно 150 музеїв України, з яких лише до Німеччини було вивезено понад 330 тис. експонатів.

На окупованій території фашисти встановили справжній терор. Будь-яка непокора каралася стратою. Особливо пильно контролювали окупанти форми організації національного життя українців. Наприкінці 1941 р. вони заборонили публічні зібрання, створення товариств, встановили жорсткий контроль за діяльністю засобів масової інформації, запровадили пильний нагляд за письменниками і художниками. Школи закривались, дозволялося працювати лише початковим класам. Набули масового характеру розстріли інтелігенції.

За таких умов сформувалася головна ідея життєдіяльності народу в добу воєнного лихоліття – «Вистояти і перемогти!», – об’єднавча сила якої цементувала ментальність фронтовиків, підпільників, партизанів і працівників тилу. Вирішальна роль у розробці змісту цієї ідеї належала інтелігенції. Тому в культурі, особливо художній, провідними стають теми порятунку Вітчизни, героїки народу, всенародної непокори окупантам, трагедії і жертовного подвигу, варварства нищення і високої місії гуманізму та ін. Для їх реалістичного, об’єктивного осмислення й висвітлення з перших днів війни пішли на фронт близько 80-ти письменників, майже третина українських літераторів. Пізніше в діючій армії перебували дві третини письменників. Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, Л. Первомайський, М. Стельмах, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин та багато інших діячів культури. Дехто з письменників очолив партизанські загони (П. Вершигора, Ю. Збанацький), інші боролися у підпіллі чи просто зі зброєю в руках захищали Вітчизну на фронті. Смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін.

Вже першого дня війни Україна слухала натхненне звучання поетичної «Клятви» М. Бажана. Хвилюючі і суворі її слова: «Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів» були почуті і сприйняті людськими серцями. Ці слова надихали воїнів, уселяли впевненість у перемозі. Актуальність цього твору була настільки великою, що того ж 1941 року «Клятва» стала піснею композитора Г. Верьовки, а в повоєнний час – основою однієї з частин ораторії К. Данькевича «Жовтень».

Поступово, від побіжних нарисів перших днів війни та публіцистичних виступів, літератори переходять до широкого висвітлення подій, поглибленого розкриття героїки війни (поема П. Тичини «Похорон друга»). Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами, висвітлюються події, активними учасниками яких були Я. Мудрий, Д. Галицький, П. Конашевич-Сагайдачний, Б. Хмельницький (поема М. Бажана «Данило Галицький», оповідання із збірки «Земля батьків» Ю. Яновського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги та ін.). З’явилися високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (М. Рильський «Слово про рідну матір», П. Тичина «Голос матері», В. Сосюра «Любіть Україну»). Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний у 1944 р., став одним з кращих на цю тематику. Зразком відображення героїчного опору українського селянства фашистам є повість В. Василевської «Райдуга». Тему героїзму воїнів на фронті у своїх творах розкривали А. Головко, М. Малишко, О. Гончар, О. Довженко, Н. Рибак, Ю. Смолич, С. Скляренко, О. Ільченко, А. Шиян, О. Копиленко та інші митці.

Неоціненний внесок у перемогу над ворогом здійснила академічна та вузівська наука України. Спочатку війни більшість інститутів АН України та її президія були евакуйовані в Уфу. Там, а також в інших промислових районах СРСР, науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи евакуйованих заводів і фабрик, випуску зброї. Так, співробітники Інституту електрозварювання, очолюваного академіком АН УРСР Є. Патоном, впроваджували нові методи електрозварювання у виробництво танків та авіабомб. Вчені Українського фізико-технічного інституту працювали над створенням радіолокаційних станцій та засобів захисту кораблів і підводних човнів від ворожих мін. Під керівництвом академіка О. Богомольця були створені ефективні препарати для лікування поранених бійців. У цьому ж напряму інтенсивно працював відомий медик М. Стражеско, створюючи методики лікування інфекцій і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів знаменитий хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.

Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана на прикладах героїчного минулого українського народу роз’яснювати широким масам справедливий характер визвольної війни проти фашизму. За час евакуації вченими було видано перший том чотиритомного підручника «Історія України» для вищих навчальних закладів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 р., науково-популярний «Нарис історії України» та інші наукові і навчальні праці.

Швидко відновили навчальний процес на нових місцях базування понад 30 українських університетів та інститутів. У тилу працювали також школи і класи з українською мовою навчання, евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.

Величезне значення в мобілізації населення на боротьбу з фашистами відіграли засоби масової інформації. Ще наприкінці 1941 р. вони були евакуйовані в східні райони Росії, де випускали українську політичну і художню літературу, газети, журнали та листівки для бійців. Особливо плідно працювали колективи журналів «Українська література», «Україна» та «Перець», в яких друкувалися романи, драматичні твори, новели, оповідання, поеми та вірші. У тилу ворога розповсюджувалися газети «Радянська Україна» та «Література і мистецтво». Крім центральних, свої газети видавали партизанські об’єднання і загони та підпільні організації.

Надзвичайної актуальності для населення окупованих українських територій набуло радіомовлення. Вже в листопаді 1941 р. розпочали роботу радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» в Москві. У їх передачах розповідалося про становище на фронті, героїзм радянських воїнів, перемоги над ворогом, транслювалася музика, читалися літературні твори. Цей своєрідний «фронт в ефірі» мобілізовував населення України на боротьбу проти загарбників. Тому окупанти боялися його впливу на народні маси. Наприклад, німецька комендатура в Житомирі сповіщала населення: «За слухання радіостанції ім. Т. Шевченка – смерть через повішання». Така реакція ворога свідчила про ефективність роботи українського радіомовлення.

Найбільш наближеним до умов фронту, а тому й найвпливовішим на воїнів, було театрально-сценічне мистецтво. Діяльність театрів зводилася в основному до виступів акторів на імпровізованих майданчиках у різних жанрах – від драми і комедії – до виконання пісень та декламації віршів. У драматичному репертуарі переважала воєнно-патріотична тематика. Популярними були п’єси Олександра Корнійчука «Фронт», Костянтина Симонова «Російські люди», Леоніда Леонова «Навала» тощо. З величезним ентузіазмом сприймалися солдатами й командирами героїчні сторінки минулого, що висвітлювалися в творах сценічної драматургії «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги, «Маруся Богуславка» Михайла Старицького, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та ін.

Особливої популярності у роки Великої Вітчизняної війни набула така форма взаємодії армії та митців театральної сцени як постійна відправка на фронт артистичних бригад. Українські бригади й ансамблі брали активну участь у цій благородній справі, надихаючи воїнів на боротьбу з ворогом. Так, Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька (колишня Одеська держдрама) зіграв близько 500 спектаклів, більшість з них на передових позиціях фронту, в шпиталях та військових частинах, Київський драматичний театр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів. У складі фронтових бригад виступали такі видатні майстри української сцени, як Гнат Юра, Амвросій Бучма, Олександр Сердюк, Олексій Ватуля, Мар’ян Крушильницький, Поліна Куманченко, Микола Яковченко. У музичному жанрі демонстрували свою майстерність Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай, Лариса Руденко, Петро Білинник та ін. Їх патріотична діяльність увійшла в літопис України кращими сторінками театрального мистецтва.

Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Продовжувалась робота над створенням художніх фільмів, серед яких особливо популярними стали «Олександр Пархоменко» режисера Леоніда Лукова (1942), «Як гартувалася сталь» режисера Марка Донського (1942), «Партизани в степах України» Ігоря Савченка (1942). Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час стає фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який був тріумфально визнаний кращим за 1944 р. і отримав приз Академії кіномистецтва США – «Золотий Оскар». У 1946 р. фільм «Райдуга» удостоївся Державної (Сталінської) премії. Інший фільм М. Донського – «Нескорені» (1945) – одержав Золоту медаль на 7-му Венеціанському міжнародному кінофестивалі.

Менше пощастило в творчості воєнних років О. Довженку. Його документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945) стали важливою подією у кіномистецтві і були схвально зустрінуті глядачем. Проте написаний в 1943 р. сценарій фільму «Україна в огні» зазнав нищівної критики з боку партійних функціонерів. В одному зі своїх виступів Й. Сталін оцінив його як вияв буржуазного націоналізму, ворожого інтересам українського і всього радянського народу. Цього було достатньо, щоб робота над фільмом припинилася, а режисер став об’єктом постійної критики, що відбилося на його моральному і фізичному стані. О. Довженко був звільнений з посади художнього керівника Київської кіностудії, виведений зі складу редакції журналу «Україна» та з Комітету зі Сталінських премій. Останні роки життя він працював над сценарієм фільму «Поема про море» (1955 – 1956), присвяченого будівельникам Каховського водосховища та перетворенню природи України, за який йому посмертно була присуджена Ленінська премія. У 1958 р. дружина і співрежисер О. Довженка – Юлія Солнцева поставила фільм за цим сценарієм. Вона здійснила також постановку фільмів за його сценаріями «Повість полум’яних літ» (1961) та «Зачарована Десна» (1964).

Важливу роль в інформуванні населення України відіграло хронікально-документальне кіно. Цей жанр кіномистецтва став справжнім літописом боротьби українського народу з окупантами. При штабах фронтів діяли спеціальні кіногрупи, зусиллями яких було випущено 500 номерів кіножурналів та близько сотні воєнних фільмів, зокрема, «День війни», «Народні месники», «Чорноморці» та ін.

Вагомий внесок в мистецтво «вогненних сорокових» здійснили композитори. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні, яка в роки війни зазвучала по-новому. Завдяки своїй мобільності цей жанр став одним з провідних. Пісні лунали по радіо, безпосередньо під час концертів на фронтах, у шпиталях, у найвіддаленіших куточках тилу, надихаючи воїнів на перемогу, а працівників тилу на ратний труд. У перші дні війни російський композитор Олександр Александров написав пісню «Священная война». Вона облетіла весь СРСР, вселяючи в людей віру в перемогу над ворогом. Щиро полюбилися народові «Пісня про Дніпро» Марка Фрадкіна (1941), «Ой туманы мои» Володимира Захарова (1942), «Катюша» Матвія Блантера (1938), «Соловьи» Василя Соловйова-Сєдого (1942) та багато інших. Великої популярності набули і пісні українських композиторів. Лише за два перших місяці війни ними було створено понад 40 пісень і кілька похідних маршів. Це «Клятва» Григорія Верьовки на вірш Миколи Бажана, «За Батьківщину» та «Пісня кіннотників» Левка Ревуцького на вірші Дмитра Луценка, «Пісня про Гулю Корольову» Пилипа Козицького на вірш Євгена Ільїна, «Що за вітер з-за гори?» Андрія Штогаренка на вірш Андрія Малишка та ін. Поряд з похідними урочисто-патріотичними та сатиричними піснями повсюдно звучали й задушевні ліричні. Тієї суворої пори почався процес створення ліричної масової пісні, який тривав і в повоєнні роки.

Ідея єднання народів, укріплення їх віри в перемогу над ворогом, втілилася у цілій низці хорових та вокально-симфонічних творів воєнних років. Серед них своєю оригінальністю виділялися кантата - симфонія А. Штогаренка «Україно моя» (1943, на слова А. Малишка і М. Рильського) та ораторія Михайла Скорульського «Голос матері» (1943). Як етапні здобутки періоду війни увійшли до репертуару музикантів-виконавців камерно-інструментальні композиції великих форм. Прикладом є драматичний «Український квінтет» Б. Лятошинського (1926).

Мужність і героїзм народу стають провідною темою в українському живописі. Війна вимагала перебудови художнього життя. Митці оперативно відгукнулися на її вимоги. Бригади художників постійно перебували на фронтах, у колгоспах і на заводах, збирали матеріали для своїх майбутніх творів, вели серед воїнів і трудівників тилу художню пропаганду. Багато з них працювали кореспондентами у фронтових та армійських газетах, а часто зі зброєю в руках боролися з ворогом. Тернистими дорогами війни пройшли відомі українські художники І. Макогон, С. Григор’єв, О. Любимський, С. Єржиковський та ін. Смертю хоробрих полягли за Батьківщину живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеров, скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, графіки Л. Вербицький, П. Горілий, В. Нерубенко.

Як і в роки Громадянської війни, в цей період провідне місце в образотворчому мистецтві посідає графіка, особливо плакат і сатиричний малюнок. Відомими представниками сатиричного жанру були художники-фронтовики К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. Їх сатиричні плакати не просто викликали сміх, але й утверджували впевненість у перемозі над ворогом.

Отже, Велика Вітчизняна війна стала великим випробуванням для української культури. Ніколи до того часу перед наукою, освітою та мистецтвом не стояли такі складні і відповідальні завдання, ніколи їх представникам не доводилося працювати в таких екстремальних умовах, в які поставила їх війна. Українська культура та її діячі виявилися на «висоті»: вони зробили все залежне від них для наближення перемоги над ворогом. Вітчизняна культура вийшла з важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою.

Розпочався період повоєнного часу в житті українського народу, який тривав близько 15 років – з середини 40-х до кінця 50-х років. Історики його поділяють на дві частини, що істотно різняться. Перша характеризувалася мобілізацією сил народу на відбудову зруйнованої матеріальної бази культури та відновленням з боку влади морально-політичних репресій, друга – розвитком відбудованої матеріальної бази та лібералізацією духовного життя народу після смерті Й. Сталіна (березень 1953 р.). Ця (друга) частина відбудовчого періоду ввійшла в історію як час хрущовської «відлиги», початок якому поклав виступ Генерального секретаря ЦК КПРС М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС (1956) з критикою культу особи Й. Сталіна.

1418 днів і ночей Великої Вітчизняної війни дорого коштували українському народові. Загальні демографічні втрати України у війні склали близько 8 млн загиблих, з яких 5,5 млн становило цивільне населення (кожен шостий громадянин України) і 2,5 млн – військові[398]. Війна забрала життя тисяч учених, діячів літератури і мистецтва, викладачів вищих навчальних закладів, учителів, культосвітніх працівників. Їм була необхідна заміна. Прямі матеріальні збитки, нанесені війною, дорівнювали 285 млрд карбованців, а загальна сума втрат, завданих населенню та економіці республіки, склала 1,2 трлн карбованців.

Відбудова матеріальної бази української культури та її подальший розвиток ускладнювалися міжнародною обстановкою. Поглиблювався розкіл світу, загострювалася боротьба між двома протилежними соціально-економічними системами, воєнно-політичними блоками, розгоралася «холодна війна», нагніталися атомний психоз та ідеологічно-культурне протистояння. Замість того, щоб заліковувати духовні рани та піднімати з руїн заводи і сільськогосподарські підприємства, освітянські й культурні заклади, держави витрачали величезні матеріальні й інтелектуальні ресурси на гонку озброєнь. Проте і за таких умов українська культура продовжувала розвиватися (дедалі проникаючи за межі України і заявляючи про свою самобутність) та сприймати духовні цінності інших народів.

Першочерговим завданням післявоєнних років стало налагодження роботи закладів освіти як невід’ємної складової нормалізації духовного життя. Виняткова увага приділялася відбудові шкіл, більшість з яких під час бойових дій та окупації були зруйновані. Якщо на кінець 1943/44 навчального року в Україні діяли лише 12802 початкові, семирічні та середні школи, де навчалось 1770 тис. учнів, то із завершенням Великої Вітчизняної війни, тобто на початок 1945/46 навчального року в Україні вже працювало 30512 шкіл, у яких навчалося 1851 тис. дітей. За роки четвертої п’ятирічки (1946 – 1950) практично повністю було відновлено діяльність закладів освіти. Це результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали йому інші народи СРСР.

Свідченням державної турботи про підвищення загальноосвітнього рівня населення є перехід у 1953 р. до обов’язкової семирічної освіти та скасування в 1956 р. плати за навчання. Велика увага приділялася наданню можливості здобути освіту тим, хто був позбавлений її під час окупації чи з інших причин. Для цього відкривалися вечірні школи робітничої та сільської молоді. Так, у 1948 р. без відриву від виробництва навчалося 185 тис. молодих працівників, а в 1950 – 1951 рр. їх вже нараховувалося 343,3 тис. У зв’язку зі збільшенням чисельності учнів та кількості шкіл гостро постала проблема педагогічних кадрів. У 1945/46 навчальному році у школах України працювало лише 182 тис. вчителів при потребі 245 тис., причому понад 40 відсотків з них взагалі не мали педагогічної освіти. У результаті вжитих заходів уже на початок 1950 р. у загальноосвітніх школах працювало 291,3 тис. вчителів, а в 1960 р. – близько 408 тис. У 50-х роках педагогічні кадри в Україні готували 7 університетів, 36 педагогічних інститутів, 43 педучилища. З 1956 р. ці заклади почали готувати вчителів, які могли викладати не лише основні, але й споріднені дисципліни.

Набуло актуальності і питання про відновлення діяльності вищих навчальних закладів. На кінець 1943/44 навчального року було в основному завершено їх реевакуацію. На час повного визволення України від ворога, тобто у жовтні 1944 р., вже працювали 113 ВНЗ і 455 технікумів, у яких на денній формі навчання здобували освіту 101 тис. студентів.

Також гостро постало питання про формування освітньої системи у Західній Україні. З цією метою сюди було направлено наприкінці 40-х років 35 тис. учителів зі Східної України. У 1946 – 1947 рр. тут було створено 22 ВНЗ, серед яких Ужгородський університет, Чернівецький та Івано-Франківський медінститути, де навчалося понад 30 тис. студентів.

У період з 1950 до 1959 рр. кількість студентів в Україні збільшилася з 201,9 до 643,8 тис. Було проведено реорганізацію ВНЗ, в результаті чого їх чисельність зменшилася зі 160 до 140, що позитивно відбилося на ефективності їх діяльності. У 1958 р. у вищій школі України працювало 805 докторів і 8103 кандидатів наук. Для порівняння: у 2010 р. в українських ВНЗ, кількість яких складала близько 850 закладів, трудилося приблизно 7300 докторів і майже 40, 3 тис. кандидатів наук.

Великих досягнень у повоєнні роки набула українська наука, яка розвивалася як складова союзного наукового комплексу, а тому перебувала під впливом загальної державної політики СРСР у науковій сфері. Визначальним для цієї політики було залучення всіх інтелектуальних можливостей суспільства до прискореного розвитку передових наукових напрямів та вкладення величезних матеріальних ресурсів у становлення базових галузей виробництва, що забезпечували в той час науково-технічний прогрес – в ядерну енергетику, електроніку, дослідження космосу, створення засобів для його підкорення. В умовах протистояння двох світових соціально-економічних систем зазначені галузі складали основу їх оборонного потенціалу, що, мабуть, стало головною з причин надання їм пріоритетного режиму розвитку. Тому відповідним було і їхнє фінансування. Частка загальних витрат СРСР на науку в цей час досягла 11,2 відсотка союзного бюджету. Це був дуже високий показник.

Провідну роль в організації наукових досліджень в Україні, як і раніше, відігравала АН УРСР, президія якої повернулася з евакуації до Києва ще в березні 1944 р., а у вересні 1944 р. у складі академії вже працювало 29 науково-дослідних інститутів. За період з 1945 до 1950 р. кількість наукових установ Академії наук зросла з 267 до 462. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки великий внесок здійснили вчені зі світовими іменами, президенти АН УРСР Олександр Богомолець (до 1946), Олександр Палладін (з 1946) і Борис Патон (з 1962), видатні вчені – академіки: авіаконструктор Олег Антонов (1906 – 1984), математик і фізик – теоретик Микола Боголюбов (1909 – 1992), хімік Анатолій Бабко, механік Олександр Динник (1876 – 1950), математик Володимир Левицький, гідродинамік Георгій Проскура, ботанік і мікробіолог Микола Холодний (1882 – 1953), біолог Іван Шмальгаузен (1884 – 1963), теплофізик Олександр Щербань (1906 – 1992), медики Микола Амосов (1913 – 2002), Олексій Коломійченко (1898 – 1974), Андрій Ромаданов (1920 – 1993), селекціонери Прокопій Гаркавий (1908 – 1984), Василь Ремесло (1907 – 1983), Федір Кириченко (1904 – 1988) та ін. Завдяки їх дослідженням були отримані важливі результати в галузі фізики різних напрямів, у математиці, механіці, гідробіології, у царині хімічних наук і сучасної біології, в науках про Землю і Всесвіт. Зросла чисельність наукового персоналу академії. Професія науковця стала престижною.

Українськими вченими багато зроблено для створення ракетної техніки, розвитку космонавтики, використання атомної енергії за різним призначенням. Вони брали безпосередню участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 р. та першого космічного польоту Ю. Гагаріна у квітні 1961 р. Особливо велика заслуга в цьому напрямі досліджень належала вихідцю із Житомирщини, Генеральному конструктору космічних кораблів (з 1956) Сергію Корольову (1906/1907 – 1966), а також конструктору першого в світі електротермічного ракетного двигуна та перших рідинно-реактивних двигунів, що були встановлені на всіх радянських ракетах, уродженцю Одеси, академіку Валентину Глушку (1908 – 1989). Широке визнання здобули конструктор ракетно-космічної техніки академік Михайло Янгель (1911 – 1971), який був тісно пов’язаний з Україною (тут, на Чернігівщині, колись жили його діди, а потім він сам очолив СКБ «Південне» в Дніпропетровську), та творець турбореактивних двигунів академік Архип Люлька (1908 – 1984), який теж народився, навчався і тривалий час працював в Україні. Значний поступ здійснила Україна і в галузі кібернетики. Він був пов’язаний з іменем академіка Віктора Глушкова (1923 – 1982), першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962) директора Інституту кібернетики АН УРСР.

Великі досягнення продемонстрували колективи інших інститутів, створених у повоєнні часи, а саме, радіофізики та електроніки і фізико-технічного інституту низьких температур (обидва в Харкові), машинобудування та автоматики, геології та корисних копалин (обидва у Львові), металофізики, металокераміки та сплавів (у Києві).

Важливих результатів у своїх дослідженнях досягли мовознавці, етнографи, літературознавці, економісти, правознавці, філософи. Робота останніх зосередилася у створеному в 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права. Вчені-філософи здійснили посильний внесок в осягнення низки загальнофілософських проблем. Високим науковим рівнем позначилися їх праці з дослідження проблем людини і людської діяльності, логіки і методології наукового пізнання, культурології, етики і естетики. Філософи багато зробили для осмислення історії української філософської думки. Ними було видано зібрання творів Г. Сковороди, підготовлено до виходу у світ філософські твори Ф. Прокоповича (у 3-х томах), систематизовано філософську спадщину інших професорів Києво-Могилянської академії – унікальне явище в історії української духовної культури.

У галузі історії плідно працювали відомі вчені І. Крип’якевич, Є. Слабченко, В. Шевченко та ін. Центральними проблемами в їх творчості залишалося дослідження героїчного досвіду українського народу, аналіз причин трагічного поневолення українців у різні епохи та застереження нащадків про недопустимість помилок минулого тощо. Помітними подіями в культурному житті республіки в даний період стало видання «Української радянської енциклопедії» в 17 томах, «Радянської енциклопедії історії України» в 4 томах та завершення публікації 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.

Свою левову частку в дослідження творчості українських класиків та сучасних письменників і поетів внесли літературознавці. Ними було зібрано рукописи Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та багатьох інших видатних письменників, продовжено випуск 10-томника спадщини Т. Шевченка. У 1949 р. розпочалося видання 20-томного зібрання творів І. Франка, а на початку 50-х років було видане повне зібрання творів І. Котляревського у 2-х томах і підготовлене до виходу в світ 5-томне зібрання творів Лесі Українки. Набутий досвід літературознавців став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т. Шевченка, виданні літературної, наукової та епістолярної спадщини І. Франка в 50 томах, низки інших ґрунтовних досліджень творчості українських письменників різних поколінь.

У цей же час вченими Інституту мовознавства ім. О. Потебні проводилися дослідження фонетичної системи, граматичної будови і лексичного складу сучасної української літературної мови, збиралися матеріали для видання атласу української мови.

Не стояли осторонь від наукових пошуків і представники мистецтва. Вони намагалися осягнути глибинні підвалини теорії та історії образотворчого мистецтва України, музики, театру, кіно.

Творча активність українських вчених, літераторів і митців викликала занепокоєння у представників певних владних структур, а тому їх керманичі намагалися спрямовувати її в русло псевдо-патріотичної помпезності й декларативності, гальмувати індивідуально-художнє новаторство та вільне змагання різних стильових течій у мистецтві. Все частіше стали практикуватися ідеологічні кампанії проти вчених, які нібито «схилялися» перед західною наукою і культурою, запроваджувалося гоніння на генетику, кібернетику, розцвіла так звана «лисенківщина». Все це вкрай негативно позначилося як на долі окремих учених, літераторів і митців, так і на розвитку української науки, літератури й мистецтва. Особливо пильно «оберігало» партійне керівництво «чистоту» української історії. 29 серпня 1947 р. ЦК КП (б) У прийняв постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», в якій піддав критиці практично весь науковий доробок інституту за воєнний період, зокрема «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, однотомний «Нарис історії України», підготовлений під керівництвом К. Гуслистого, перший том чотиритомної «Історії України» за редакцією М. Петровського. Українських істориків звинувачували в націоналістичних перекрученнях історичних фактів і відродженні «реакційних вигадок» М. Грушевського та В. Антоновича. Невдовзі Інститут історії України було реорганізовано в Інститут історії. Відтепер вся історія українського народу, починаючи від найдавніших часів і до сучасності, мала розглядатися лише в контексті світової історії.

Подібні звинувачення було висунуто і проти багатьох діячів літератури й мистецтва. Тільки впродовж 1946 – 1948 рр. приймається низка партійних постанов: «Про спотворення та помилки у висвітленні історії літератури в книзі «Нариси історії української літератури», «Про журнал «Вітчизна», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення», «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Большая дружба» Вано Мураделі» та ін.

У названих постановах тенденційно, у перекрученому вигляді характеризувалося культурне життя в Україні, зокрема стан літератури й мистецтва. Авторам «Нарису історії української літератури» М. Плісецькому, Є. Кирилюку, І. Пільгую, С. Шаховському та іншим вченим інкримінувалося намагання відірвати українську літературу від творчості російських письменників і поетів і в такий спосіб позбавитись їхнього впливу, висувалося звинувачення в ігноруванні марксизму-ленінізму та замовчуванні класової боротьби. Близько сотні українських літераторів і митців отримали «тавро» буржуазних націоналістів та звинувачення в інших «гріхах». 111 назв книг, які були видані у 1925 – 1953 рр., було вилучено з бібліотек у 1954 р. Під заборону потрапили твори багатьох політичних діячів та письменників: М. Скрипника, С. Єфремова, П. Любченка, О. Олеся, В. Еллана-Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка та ін. Почалися «розноси», спрямовані проти найпомітніших творів відомих письменників: Максима Рильського («Мандрівка в молодість», 1944), Володимира Сосюри («Любіть Україну», 1944), Юрія Яновського («Жива вода», 1947), Петра Панча («Голубі ешелони», 1928), Івана Сенченка («Його покоління», 1947) і т. д. Причина критики знаходилася на поверхні – в цих творах пріоритети віддавалися не класовим, не корпоративним інтересам, а загальнолюдським цінностям, найбільшою з яких є сама людина. Змальовуючи життя, названі вище письменники зверталися до українських народних джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, формували у сучасників національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Очевидно, саме ці мотиви творів і викликали невдоволення у можновладців, заражених духом великодержавності. Апогеєм критики українських літераторів стала публікація в газеті «Правда» (1951) статті зі звинуваченнями на адресу В. Сосюри у нехтуванні принципів реалізму. Насамперед йшлося про його вірш «Любіть Україну». Кожне слово цього твору було оповите відчуттям приналежності автора до великого світу духовності українського народу, його минулого і сучасності, що час від часу викликало гнів влади. Сталінські ідеологи не могли простити великому майстру і слів з його віршу: «Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну». Тому вся критика творчості В. Сосюри нагадувала примітивний повтор звинувачень, які висувалися раніше (1948) українським композиторам Костянтину Данькевичу (опера «Богдан Хмельницький») та Герману Жуковському (опера «Від усього серця») і торкалися нібито ігнорування ними народності в музиці. До цього подібної критики зазнали композитори й музиканти Борис Лятошинський, Михайло Вериківський, Гліб Таранов та ін. Все це свідчить про ідеологічні причини гонінь українських літераторів і митців.

Наближався 1953 р., а з ним й очікувані зміни в радянській моделі соціалізму, в тому числі у її культурно-ідеологічній складовій. Певною мірою так і сталося. За влучним висловом російського письменника Іллі Еренбурга, після смерті Й. Сталіна в СРСР настала «відлига», яка торкнулася й сфери культури.

У духовному житті України, як й інших республік СРСР, хрущовська «відлига» виявила себе через культурно-національне пробудження народу, очищення від найбільш негативних явищ сталінського режиму. Під натиском громадськості почали переглядатися деякі стереотипи культурної політики, став помітним інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулася реабілітація репресованих діячів науки, культури і мистецтва. Одними з перших були реабілітовані письменники В. Еллан-Блакитний, М. Ірчан, Г. Косинка, І. Микитенко, В. Чумак, З. Тулуб, драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко, припинились нападки на поетів А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, було знято звинувачення з композиторів Г. Жуковського, Б. Лятошинського, М. Колесси та ін.

Лібералізація духовного життя позитивно вплинула на моральну атмосферу в українському суспільстві, стимулювала наукову і культурну творчість інтелігенції, викликала справжній сплеск інтересу до історії свого народу, його традицій, звичаїв, мови. Арсенал літературної і мистецької творчості став поповнюватися новою тематикою, жанрами та прийомами філософського осмислення минулого і сучасного. Значного поширення набули історичний роман і документальна повість, однак догматизм мислення ще залишався помітним у творчості багатьох митців. І все ж певна розкутість, хоч і жорстко обмежена ідеологічними догмами, сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літературі. Резонансним явищем в прозі стала поява романів «Правда і кривда» (1961) Михайла Стельмаха, «Прапороносці» (1947), «Таврія» (1952), «Людина і зброя» (1960) Олеся Гончара, «Гомоніла Україна» (1954) Петра Панча. Романом «Вир» (перша книга вийшла у світ в 1959 р., друга – в 1962 р.) назавжди вписав своє ім’я в історію української літератури Григір Тютюнник. Примітною подією в літературі була публікація в 1956 р. кіноповісті Олександра Довженка «Поема про море». Суттєво збагатили поезію збірки «Троянди й виноград» Максима Рильського (1957), «Проміння землі» Ліни Костенко (1957), «Правда кличе» Дмитра Павличка (1958), низка поезій Павла Тичини, Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Платона Воронька та інших вітчизняних поетів.

На духовну атмосферу в суспільстві значний вплив справила нова генерація талановитих літераторів і митців – «шістдесятників». Це був рух творчої молоді, який заявив про себе в 60-ті роки ХХ ст. і розробляв нові ідеї, відмінні від офіційних, та став ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник, Василь Стус, Віталій Коротич, Микола Вінграновський, Віктор Некрасов, Євген Сверстюк, критики Іван Дзюба, Олег Бабишкін, Василь Яременко, Іван Світличний, публіцист В’ячеслав Чорновіл та ін.

Проте, коли реформи М. Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування та окриків у стосунках з творчою інтелігенцією (а вона, в свою чергу, розчарувалася в його щирості), коли знову активізувалася політична цензура і посилились переслідування творчої інтелігенції, ситуація в суспільстві погіршилася, стала напруженою. Віра в можливість суттєвих змін на підставі владних заходів була підірвана.

Позитивний вплив «відлиги» позначився і на пожвавленні театрального життя. На сценах Київської, Одеської, Львівської, Харківської опер та академічних драматичних театрів було поставлено низку нових спектаклів, у чому велика заслуга їх режисерів Ф. Верещагіна, В. Оглобліна, С. Данченка, С. Сміяна. Поряд з уже відомими майстрами сцени Наталією Ужвій, Поліною Нятко, Ольгою Кусенко, Поліною Куманченко, Аркадієм Гашинським з’явилися і нові імена – Ади Роговцевої, Богдана Ступки, Федора Степанкова, Юрія Мажуги, Лариси Кадирової, Степана Олексенка та ін.

Значною подією в мистецькому житті республіки стало проведення в березні – травні 1958 р. фестивалю «Перша українська театральна весна», участь в якому взяли всі провідні театри України, активно включившись у творче змагання за право показу свого мистецького доробку. Високу оцінку дістали спектаклі «Веселка» М. Зарудного (Вінницький обласний музично-драматичний театр ім. М. Садовського), «Мій друг» М. Погодіна (Харківський академічний театр ім. Т. Шевченка), опера «Лісова пісня» В. Кирейка (Львівський академічний театр опери та балету ім. І. Франка). Ці спектаклі одержали дипломи лауреатів фестивалю.

У цей час великою популярністю користувалися п’єса О. Коломійця «Фараони» (1961) та спектакль О. Сандлера у постановці творчого колективу Одеського музично-драматичного театру «Даруйте коханим тюльпани» (1958). Помітним стало відродження театральних традицій М. Садовського, Л. Курбаса і М. Терещенка, хоча за еталон все ще бралися зразки російської театральної школи.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, в якому виразно заявила про себе тенденція повернення до витоків національної народної музики й пісні. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка, М. Колесси. Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, Є. Козака. В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків і співачок Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Лариса Руденко, Бела Руденко, Анатолій Солов’яненко, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк, Діана Петриненко. Популярними в народі стали «Пісня про рушник» (1959) на вірші А. Малишка, «Впали роси на покоси» і «Два кольори» (1964) на слова Д. Павличка, «Марічка» (1954) – М. Ткача, «Чорнобривці» (1960) – М. Сингаївського та ін.

Поряд з неперевершеним талантом оперних та естрадних співців зросла виконавська майстерність Державного заслуженого академічного народного хору ім. Г. Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпаття, Полісся, Гуцульщини та інших регіонів. Усе частіше почало звертатися до традицій народного танцю хореографічне мистецтво. На цих засадах у єдності з модерними прийомами народився Художньо-спортивний ансамбль балету на льоду.

«Відлига» торкнулася і створення цілої низки аматорських колективів, які за своєю виконавською майстерністю мало чим поступалися професійним. Це насамперед було притаманно таким ансамблям, як «Дніпро», «Ятрань», «Веснянка», «Дарничанка» тощо. Взагалі роки «відлиги» дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, число колективів якої на початку 60-х років сягнуло 200 тис., а кількість учасників перевершила 3,5 млн осіб. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив справили творчі колективи західних областей, які щиро ділилися своїми багатовіковими аматорськими традиціями з усією Україною.

Певне потепління суспільного клімату в Україні позитивно відбилося на розвитку образотворчого і монументального мистецтва. Однак у цих видах мистецтва більше, ніж в інших, панував принцип партійно-державного контролю за діяльністю художників та розміщенню замовлень. Попри це багато полотен, створених Аллою Горською («Автопортрет з сином», 1960; «Азбука», 1960; «Біля річки», 1962 – 1963; «Портрет В. Симоненка», 1963; Шевченківський вітраж для вестибюля Київського університету, 1964), Михайлом Божиєм («Медсестра», 1955; «Дівчина в синій хустці», 1955; «Думи мої, думи…», 1959 – 1960; «Двадцяте століття», 1964 – 1967), Тетяною Яблонською («Над Дніпром», «Святковий вечір», «Разом з батьком»), Олександром Лопуховим («Арешт Тимчасового уряду», 1955 – 1957; «Київські комунари. Арсенальці», 1956 – 1960), Миколою Глущенком («Відлига», 1956; «Весна на перевалі. Карпати», 1967), Василем Бородаєм («Іван Богун», 1953) та іншими митцями, що присвячувалися перемозі над фашизмом, дружбі народів, трудовим подвигам, героїчному минулому, шевченківській тематиці, відзначалися високими естетичними й художніми цінностями.

Після ХХ з’їзду КПРС замість знесених скульптур Й. Сталіна почали масово з’являтися монументи на честь В. Леніна. Водночас було встановлено пам’ятники Т. Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котляревському в Києві, М. Коцюбинському в Чернігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове визнання – це пам’ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палермо (скульптори М. Вронський та О. Олійник), Нью-Йорку (скульптори О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (скульптор Г. Кальченко) та ін.

Певні ознаки пробудження культурного життя відбувалися і на селі, де виник рух жінок-художниць з народу (А. Собачко-Шостак, К. Білокур, М. Примаченко, В. Павленко та ін.), творчість яких справляла велике враження навіть на фахівців – мистецтвознавців. Щоправда, цей рух так і не став широким, як намагалися представити його функціонери від культури. Проте твори жінок-художниць насправді є скарбницею народного мистецтва.

Новим явищем культурного життя стало телебачення, перша передача якого з республіканського телецентру відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися лише в 150-ти квартирах киян, але це був тільки початок великого прориву в інформаційному мовленні. У 1968 р. розпочалися трансляції кольорового телебачення.

У 60-ті роки відбулися суттєві зміни і в архітектурі України. Виникла нова хвиля функціоналізму як архітектурного стилю. Найбільш яскраво цей стиль виявився у зведенні житла. Зростання кількості міського населення вимагало забезпечення його житлом, тому що місто ще зі сталінських часів перебувало в стані гострої житлової кризи. Влада намагалася вирішити цю проблему шляхом будівництва малогабаритного житла. Архітектори і будівельники шукали оптимальні шляхи її розв’язання. Для цього було розроблено типові проекти, за якими почалася масова забудова «спальних» мікрорайонів спочатку п’ятиповерховими будинками, а потім дещо просторішими і комфортнішими дев’ятиповерховими.

Позитивним у підході до вирішення житлової проблеми стало швидке і відносно недороге зведення будинків, негативним – естетична невиразність споруд. Типова забудова кварталів і цілих районів міст відносно швидко зняла гостроту житлової проблеми, однак ігнорування принципу неповторності архітектурних споруд призвело до втрати архітектурою національної своєрідності. За офіційними даними, 90 відсотків житлових і 80 відсотків культурно-побутових споруд тих часів зводилися за типовими проектами.

Однак державі були потрібні і репрезентативні споруди з ідеологічним навантаженням. У Києві першою такою будівлею став Палац спорту (1960, архітектори М. Гречина та В. Заваров), згодом був зведений Палац піонерів та школярів (нині – Палац дітей та юнацтва, 1965, архітектори О. Мілецький, Е. Більський), ще пізніше – Палац «Україна» (1970, архітектори Є. Маринченко, І. Вайнер, П. Жилицький). За індивідуальними проектами також були зведені: готель «Тарасова гора» в Каневі (1961, архітектори М. Чмутина, О. Гусева, А. Зубок та ін.), кіноконцертний зал «Україна» в Харкові (1963, архітектори В. Васильєв та ін.), морський вокзал в Одесі (1966, архітектори В. Головищ та ін.) тощо. Ці споруди були побудовані з використанням останніх досягнень української та зарубіжної архітектурної думки, завдяки чому подекуди контрастували з існуючим архітектурним середовищем. Однак усім їм була притаманна функціональна чіткість планування, лаконізм форм, використання монументально-декоративних композицій (мозаїчних панно, майоліки, анодованого алюмінію), що привертало увагу до них.

Непослідовність і суперечливість лібералізації духовного життя в СРСР, у тому числі і в Україні, ускладнили економічну і соціально-політичну ситуацію в державі, що призвело до відставки М. Хрущова (1964), а разом з нею і до припинення реформаторського курсу перетворень. Настала нова хвиля заборон та утисків. Це безпосередньо відбилося на стані культури. Розпочалися 70-ті роки, котрі ввійшли в історію як початок «періоду застою». Його причиною було збереження авторитаризму в системі політичного керівництва, бюрократизація економіки та некомпетентне втручання партійних органів у її сферу. Так, середньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР у 1961 – 1965 рр. складав 6,9 відсотка, а в 1976 – 1980 рр. – 3,4 відсотка. Тільки за 15 років (з 1965 по 1980р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР знизились удвічі. Уповільнення темпів економічного зростання, невиконання планових завдань, топтання на місці відбивалося на стані справ у всіх інших сферах суспільного життя в тому числі і в культурі, фінансування якої традиційно здійснювалося за залишковим принципом.

Однак, незважаючи на існуючі проблеми, культурне життя в Україні розвивалося, хоч і суперечливо, але рухалося вперед, мало певні здобутки. Насамперед це стосувалося народної освіти, підвищенню рівня якої радянська влада, як і раніше, приділяла велику увагу. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної середньої освіти, яке завершилося в 1976 р. Розширювалася мережа шкіл-інтернатів, груп продовженого дня, дитячих позашкільних закладів: палаців і будинків піонерів і школярів, станцій і клубів юних техніків та юних натуралістів, музичних шкіл. Значна увага приділялася також удосконаленню різних форм відпочинку та оздоровленню дітей і підлітків – у позаміських, міських, шкільних та піонерських таборах.

Економічні реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток нових галузей науки і культури вимагали збільшення кількості спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, що обумовило створення нових ВНЗ, технікумів і професійно-технічних училищ (ПТУ). Крім низки інженерних та економічних ВНЗ, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами, відкриваються інститути культури у Києві, Сімферополі та Запоріжжі. Раніше (у 1963 р.) було створено Харківський інститут мистецтв.

У 1984/85 навчальному році в Україні функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них, відповідно, навчалося близько 878 тис. студентів і 810 тис. учнів, які здобували фахову підготовку з 360 спеціальностей.

Певні зміни відбувалися і в українській науц і. Базовим центром наукових досліджень залишалася республіканська АН. Наукові пошуки здійснювалися в межах тематики трьох її секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних, біологічних та суспільних наук. З метою піднесення рівня регіональної науки та підвищення її впливу на стан економіки в 70 – 80-ті роки було створено 6 наукових центрів – Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Південний (Одеса), Північно-Західний (Київ) та Харківський. Цей організаційний крок виявився своєчасним і ефективним.

Працюючи у плідній співдружності з вченими інших республік, вітчизняні науковці здійснили низку важливих відкриттів, які збагатили українську і світову науку. Так, вчені Харкова, досліджуючи фізичні процеси, що відбуваються в ядрі атома, вийшли на нові гіпотези, здатні дати відповідь на питання про походження Всесвіту. Ці відкриття в наші дні виявилися затребуваними європейською науковою спільнотою, яка плідно працює в зазначеному напряму.

Вчені Інституту кібернетики АН УРСР під керівництвом академіка В. Глушкова вперше розробили систему автоматизації проектування схемного і програмного обладнання електронних обчислюваних машин (ЕОМ) методом формалізованих технічних завдань – «Проект». Створена В. Глушковим київська школа кібернетики за деякими напрямами досліджень посіла провідне місце у світі. Важливе теоретичне і практичне значення мали дослідження академіків О. Антонова, М. Амосова, Є. Патона, П. Копніна – директора Інституту філософії АН УРСР, одного з ініціаторів розробки в СРСР проблем логіки наукового дослідження. Помітний внесок у розвиток науки здійснили також вчені вищої школи – математики М. Богомолов і Ю. Митропольський, хіміки А. Купріянов і А. Пилипенко, біологи П. Богач і О. Маркевич та ін.

Однак за офіційними даними лише 15 – 20 відсотків зареєстрованих у СРСР наукових винаходів впроваджувалися у виробництво. Причина такого становища полягала у відсутності необхідних стимулів для їх запровадження. Крім того, значна кількість розробок радянських вчених не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому приховувалася одна з основних причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу з питань технічного переозброєння промислового виробництва.

Тотальне одержавлення суспільних відносин негативно позначилося і на творчості багатьох істориків, економістів, філософів. Як наслідок, вони не могли говорити і писати те, що хотіли, і не хотіли писати і говорити те, що від них вимагалося. Посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість стосовно інакомислення набула найбільш виражених авторитарних форм. Це, зокрема, було відчутно в обмеженнях і, навіть, у забороні наукових досліджень, особливо, таких періодів історії української культури, як козаччина, Гетьманщина та ін., що породжувало догматизм, схематизм, певне порушення історичної правди.

В умовах тоталітарного режиму цілком підконтрольними опинилися література та мистецтво. У ці часи ЦК КПРС та ЦК Компартії України прийняли низку постанов з питань літератури, в яких від партійних організацій вимагалося посилити контроль за діяльністю письменників і поетів. Особлива увага приділялася недопущенню виявів буржуазного націоналізму в їх творах. У той же час повсякденно утверджувалося зневажливе ставлення не лише до української мови й традицій народу, але й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, в яких розповідалося про найбільш яскраві епізоди боротьби українського народу за свою незалежність.

Незважаючи на посилення ідеологічного тиску, некомпетентне втручання партійних організацій у творчу діяльність митців, в Україні продовжувала створюватися реалістична література, з’являлися високохудожні твори, що поповнювали скарбницю вітчизняної і світової літератури. Серед них особливе місце посідають романи, повісті і новели видатного українського письменника Олеся Гончара (1918 – 1995) «Собор» (1968), «Під далекими соснами», «Циклон» (1970), «Бригантина» (1972), «Пізнє прозріння» (1974), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980) та збірка літературно-критичних статей «Письменницькі роздуми» (1980).

Книги О. Гончара перекладено на 67 іноземних мов. У них особливе місце посідають проблеми національного відродження, почуття гордості за історію свого народу, любові до рідної мови, культури, народних традицій, органічно поєднуються ліризм і романтична окриленість з глибоким реалізмом в зображенні людей та явищ життя. У своїх творах патріарх української літератури, котрому судилося стати совістю народу, відважно і на повну силу свого таланту викрив культ особи, спрогнозував шляхи і напрями розвитку сучасної цивілізації, окреслив духовний світ людини, з яким вона підійшла до третього тисячоліття. Та найбільше захоплення українського читача викликав роман «Собор» – новаторський за тематикою, публіцистично гострий і сміливий. У цьому творі змальована правдива картина культурного зубожіння і деформацій духовного життя на селі за радянської доби. Автор викрив порочну практику варварського ставлення до культури і природного середовища в сучасній йому Україні. Ним об’єктивно розкрито причини масового виїзду молоді із села, проаналізовано екологічні наслідки утворення штучних «морів», показано згубність результатів засилля бездумного кар’єризму та волюнтаризму.

Невдовзі після публікації (1968) роман «Собор» було піддано нищівній критиці і вилучено з бібліотек аж до початку процесів перебудови. Це була не просто критика, а справжнє шельмування письменника, оскільки дехто з тодішніх можновладців упізнав себе в негативному герої цього твору. Роман довго обговорювався і засуджувався на партійних зборах творчої інтелігенції, партійна номенклатура мстилася авторові за його правдиве слово. Однак істина й правда перемогли.

Новаторськими підходами до висвітлення різних аспектів життя українського села просякнуті романи Юрія Мушкетика (нар. 1929) «Позиція» (1979) і «Рубіж» (1986). Ознайомленню сучас