Джерела вивчення та основні витоки зародження культури східних слов’ян

Аналіз знарядь праці і особливостей господарювання стародавніх мисливців, вивчення специфіки облаштування їхніх жител і поховань засвідчують справжню унікальність Мізинської культури. На зміну загостреному каменю й палиці появляються дерев’яний спис і списометалка – попередник лука, що суттєво підвищило ефективність полювання. Поширюються знаряддя праці, виготовлені з кістки, у тому числі голки, що дало можливість шити одяг зі шкіри звірів. Людина навчилася будувати житло – землянки. Ці житла споруджувалися з дерева і кісток мамонта, мали вигляд наметів. Людина вийшла з печери і стала жити в наземних будівлях. Вона навчилася добувати вогонь і користуватися ним. Все це сприяло покращенню побутових умов її проживання, збільшенню тривалості життя та зростанню чисельності населення. Поява житла і шитого одягу також значно розширили межі розселення стародавніх людей. Однак їх головним господарським заняттям поки що залишалось збирання дарів природи і полювання.

У цей же період з’являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.

Аналізуючи артефакти, які належать до Мізинської культури та культури інших племен пізнього палеоліту, вчені дійшли висновку, що саме в цей час почали складатися реальні умови для зародження мистецтва. Його основою і першопричиною виникнення була потреба у вирішенні насущних питань повсякденного життя. У процесі трудової діяльності і завдяки їй людина вчилася образно мислити і створювати художні вироби. Аргументом на користь цього твердження є той факт, що практично у всіх печерах пізнього палеоліту, на їх стінах зображені тільки тварини і зовсім немає зображень рослин. А людські фігури, переважно жіночі, трапляються дуже рідко. Причому їх зображення, які часто виконувалися в масках з рогами і в шкурах, передають динаміку рухів, що була так притаманна тваринному світу. Пояснюється це тим, що тварини були головним об’єктом спостереження первісних людей. Вони їх пильно вивчали, а тому й намагалися зафіксувати в зображеннях набуті знання. Однак це ще не все. За допомогою чаклунських дій над зображенням тварин стародавня людина намагалася вплинути на результати свого полювання на них.

Отже, досить широкий діапазон ритуальних зображень пізнього палеоліту, відкритих у різних районах Землі, у тому числі і в Україні (гроти Кам’яної Могили, печера Чаклун і т. д.) свідчить, на думку вчених, про зародження саме в цей період уявлень стародавніх людей про сутність природи і людського суспільства. Поступово виникнувши, мистецтво набувало стійкого характеру і зрештою стало новим і дієвим знаряддям пізнання навколишнього середовища, сприяло не тільки обміну інформацією, а й її збереженню та накопиченню. Це неминуче прискорило інтелектуальний розвиток людей первісного суспільства. Більше того, воно дало змогу втілювати в життя ті знання, які тодішня мова ще неспроможна була передати. У цьому був величезний внесок і Мізинської культури.

АртефактиМізинської культури зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Волині, Черкащині, Полтавщині і Тернопільщині. Це підтверджує той факт, що людина епохи пізнього палеоліту вже мала певний рівень культури, що культура поступово набувала системного характеру і вже не була якимось виключним явищем.

У період мезоліту [45] (приблизно 10 – 7 тис. років до н.е.) людина вже була здатна вдосконалювати знаряддя праці, з’явились характерні для цієї епохи мініатюрні кам’яні знаряддя – мікроліти. Стали вживатися оббиті з каменю сокири, молоти, долота, ножі, гарпуни, риболовні гачки, кирки. Було виготовлено лук і стрілу, приручено собаку. Розвивається рибальство і мисливство. Виникає полювання на морського звіра, розпочинається виготовлення човнів, сіток, тенет. Виробництво глиняного посуду бере початок в основному під час переходу від мезоліту до неоліту. Житлові споруди з’являються на берегах річок і озер. Відбувається вдосконалення форм організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який становиться основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи. Розпочалося приручення тварин (наприклад, свині).

Для доби неоліту [46](приблизно з 7 тис. до н.е.) був характерний перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, продовжується вдосконалення знарядь праці, використовуються виключно кремнієві, кістяні і кам’яні (виготовлені вже за допомогою пиляння, свердлування і шліфування) знаряддя, розвивається гончарне виробництво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна.

Знаряддя праці епохи неоліту були завершальною стадією розвитку кам’яних виробів, яким на зміну прийшли металеві вироби.

За культурно-господарськими ознаками неоліт поділяється на дві групи виробників:

хліборобів і скотарів;

розвинених мисливців і рибалок.

Неолітичні культури першої групи відображають наслідки переходу до принципово нових форм отримання продуктів шляхом їх виробництва (так звана продукуюча економіка). Кардинальні зміни в житті суспільства, що відбулися в результаті цього розподілу праці, виявилися перш за все у розвитку осілості та суттєвому збільшенню кількості населення, і дозволили деяким дослідникам, услід за англійським археологом Гордоном Чайлдом (1892 – 1957), говорити про «неолітичну революцію» як про перший економічний переворот в історії людства. Прикладом такої культури в Україні є Буго-дністровська культура, відома, наприклад, завдяки розкопкам у Сороках. Для неї характерне орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів (шнурова кераміка), розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався. Для кераміки була характерна антропологічна пластика. Поселення цієї епохи утворювали в основному каркасні наземні будинки.

На українських землях вищого рівня розвитку в добу неоліту набула Трипільська культура (V – ІІІ тис. до н.е.). Її назва походить від с. Трипілля, що знаходиться поблизу Києва, де наприкінці ХІХ ст. (1893) відомий київський археолог Вікентій Хвойка (1850 – 1914)провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років, охопив не лише новокам’яну, але й бронзову та залізну епохи, і пройшов три етапи: ранній, середній і пізній. На ранньому етапі племена трипільців розселились із Прикарпаття на схід вздовж південної і північної меж лісостепу. Вони зайняли величезний простір від Польщі, Словаччини і Румунії до Слобідської України, від Чернігівщини до Чорного моря і Балканського півострова. Їх розселення на великих просторах спричинило виникнення місцевих варіантів Трипільської культури. На сьогодні в межах України та Молдови відомо понад 3000 поселень трипільців. Характерні особливості Трипільської культури такі.

По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним заняттям і джерелом їхнього існування було хліборобство і скотарство. Рівень господарювання був високий. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, овес, розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Не цуралися трипільці полювання й рибальства. Знаряддя праці виготовлялися в основному з каменю, кістки і рогу. Металевих виробів було ще мало, але вони вже стали з’являтися. Це свідчить, що трипільці почали займатися куванням міді, імпортованої з Близького Сходу, а згодом ливарством та обробленням її та срібла. Про існування бронзоливарного виробництва свідчать залишки тиглів, шлаків та іншого знаряддя для його здійснення. Можливо, в цей період відбуваються перші пошуки залізної руди в районі Криворізько-Донецького басейну та робляться перші спроби виготовлення з неї металу. Деякі артефакти уможливлюють ці припущення.

По-друге, поселення трипільців зводилися на відкритих місцевостях без оборонних споруд, іноді вони укріплювалися валами і ровами (села Поливанів Яр, Костешти ІV). Ці поселення мали форму кола, їх середина залишалася порожньою і використовувалась як загін для худоби (с. Володимирівка). На ранньому етапі існування Трипільської культури поселення складалися з 10 – 15 будівель, у період розквіту – з декількох сотень великих жител, наприклад, у поселенні Майданецьке (Черкащина) площею 300 – 400 га хати стояли десятьма концентричними колами, розділеними радіальними вулицями. Вчені підрахували, що в них могло бути близько 2 тис. будинків. Такі самі поселення-гіганти (їх ще умовно називають «протомістами») виявлено і поблизу сіл Доброводи й Талянки (Черкаська обл.). Хати в них будувались каркасні, з глини чи дерева, до 150 кв. м. площею, мали прямокутну форму і округлі вікна, двосхилий дах. Будинки зводилися одно- або двоповерхові, їх фасад фарбувався у жовтий та червоний кольори, стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло поділялося на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини, мало піч з лежанкою, жертовник, комору і місце для роботи. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У будинку могли проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, нараховували від декількох сотень до декількох тисяч мешканців.

По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювали жінки. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат. Роди поділялися на великі сім’ї. Рід проживав не в одному поселенні, а в кількох, внаслідок збільшення кількості своїх членів, які змушені були залишати материнську родину, переходячи в інші місця, і засновувати там нові поселення. На пізньому етапі існування Трипільської культури відбувається майнове розшарування родів і племен та виокремлення в них родоплемінної верхівки, зокрема вождів і жерців, яких стали поступово обожнювати, наділяти особливими (надприродними) якостями. Про це яскраво свідчить символіка поховальних обрядів трипільців, світоглядна суть яких була спрямована на одержання душами небіжчиків із заможних верств довічного блаженства в «іншому» світі.

По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців існував великий інтерес і до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Їхній художній рівень на той час був дуже високий. Посуд трипільці поділяли на дві великі групи: кухонний та столовий. Кухонний (простий за формами) – виготовляли з глини з домішкою товчених черепків або черепашки, його орнамент складався із спрощених наліпів на шийці посудини. Столовий – був більш вишуканий і виготовлявся з відмуленої глини та оздоблювався переважно спірально-меандровим орнаментом. Серед орнаментальних композицій часто трапляються зображення тварин і людей. Улюбленими кольорами в мистецтві були червоний та чорний. У килимарстві, вишиванках та писанках використовувалися геометричні й рослинні орнаменти, що були поширені на українських землях ще за ранніх часів неоліту. Значного розвитку у трипільців набула пластика. Вони виліплювали з глини фігурки тварин, моделі своїх жител, жіночі статуетки тощо. Разом з чудовою керамікою ці оригінальні вироби образотворчого мистецтва є переконливим свідченням високого рівня естетичної свідомості та практичних навичок членів трипільської спільноти.

По-п’яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. Вони поклонялися козі, бугаю, гадюці, дотримувалися язичницьких обрядів. Світоглядна спрямованість цих культів і обрядів була тісно пов’язана з культом предків, про що певною мірою свідчать ритуальні поховання в житлах, які здійснювалися на ранніх етапах існування цієї культури. Так, під час розкопок в хатах трипільців знайдено жертовники, що мали форму хреста, який розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувалися антропоморфні фігурки. Хрестоподібні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці. Для пізнього етапу розвитку Трипільської культури характерні великі колективні поховання, що здійснювалися вже за межами поселень. Саме у цей час склався обряд курганних поховань, який потім поширився на значній території Європи та Азії.

По-шосте, трипільці мали значні досягнення і в розвитку писемності. Деякими вітчизняними вченими висловлюється думка (навколо якої точаться дискусії, але це не є підставою для її ігнорування), що не фінікійці були винахідниками буквено-звукового алфавіту. Ними стверджується, що за багато століть до появи зразків стародавнього фінікійського письма, його винайшли пелазькі[47] племена, які у ІІІ – ІІ тисячоліттях до н.е. проживали на території сучасної України і відомі під іменем трипільців. При цьому автори цієї гіпотези посилаються на свідчення авторитетних античних істориків – Тацита, Плінія Старшого та Діодора Сицилійського, які зазначали, що основну роль в ознайомленні Стародавньої Греції та Риму відіграли пелазькі племена, а не фінікійці. Сучасна історична наука уважно і виважено вивчає всі «за» і «проти» цієї гіпотези, оскільки її наукова значущість величезна.

По-сьоме, є переконливі аргументи стосовно того, що трипільці досягли значних успіхів і в природознавстві, особливо в галузі астрономії. Вчені допускають припущення, що астрономічні спостереження велися трипільцями в мегалітичних[48] спорудах (кромлехах[49]), збудованих ними на 500 – 1000 років раніше за знаменитий Стонхендж у Шотландії. Результатом цих спостережень є назви багатьох сузір’їв, наприклад, найстаріших в Європі (Близнята, Волос, Стрілець тощо). Про причетність трипільців до поширення астрономічних знань далеко за межами території їхнього проживання також свідчать глиняні таблички, знайдені на Горбунівському поселенні у Південно-Східному Заураллі, які датовані ІІІ тис. до н. е. На одній з них ідеться про прихід трипільців у цей далекий край, спорудження там святилищ – обсерваторій та запровадження відтворюючого землеробства, зокрема хліборобства. Для цього ними була створена єдина система календарно-господарчо-обрядової служби, без якої успішне господарювання в північних районах було неможливе (як і у південних – без зрошування). На думку вчених, у вирішенні цього завдання астрономічні й сільськогосподарські знання трипільців відіграли величезну роль.

По-восьме, трипільці мали широкі зв’язки з представниками культур інших народів Малої Азії, Східної Європи, Кавказу й, особливо, з найпоширенішою і найвпливовішою у ті часи Егейською, або Крито - Мікенською, культурою, яка зародилася приблизно 6000 років до н. е. в басейні Середземного моря. Ця культура як перша європейська і разом з тим світова спричинила значний вплив на Трипільську, про що свідчить схожість у формах господарювання, технологіях зведення житла і виготовлення кераміки, в характері вірувань, побуту тощо.

Отже, культура народів, які населяли територію сучасної України ще з часів неоліту, була поєднана з іншими культурами Європи і Західної Азії та як ланка входить до єдиного ланцюгу, що пов’язує культурний світ в єдине ціле. У мозаїці світової та європейської культури Трипільська культура займає провідне місце. Більше того, як зазначив відомий англійський вчений Норман Дейвіс (1939), автор монументальної праці «Європа. Історія», вона твердо посідає друге місце в переліку відомих шести головних неолітичних культурних зон.

Враховуючи світове значення досягнень трипільців у різних сферах життєдіяльності, Міжнародна організація з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) своїм рішенням оголосила 1993р. роком Трипільської культури. Сторічний ювілей від дня її відкриття разом з українцями широко відзначили народи Європи, Ірану, Таджикистану, Вірменії, Туреччини, Індії та інших країн світу.

Зважаючи на викладене та виходячи з того факту, що ціла низка елементів Трипільської культури – господарювання, топографія поселень, писемність, декоративний розпис будинків, побут, приготування страв, одяг, характер орнаментальних мотивів розмальованої кераміки, весільна і поховальна обрядовість, вірування тощо – стали органічною належністю культури українців, деякі вітчизняні вчені і дослідники історії української культури дійшли висновку, що трипільці були прямими й безпосередніми предками українців, а тому український народ є закономірним спадкоємцем їхнього культурного надбання. Таких поглядів дотримувався й В. Хвойка. Цю думку висловлював також відомий вітчизняний вчений і археолог Ярослав Пастернак [50](1892 – 1969). Однак існують й інші, навіть протилежні, точки зору, автори яких – дореволюційні (1917) дослідники й переважна більшість радянських істориків та мовознавців. На їх погляд, українці, росіяни й білоруси – це три гілки єдиної давньоруської народності, що існувала до ХІІ – ХІV століть. Так, визначний російський мовознавець Олександр Шахматов [51](1864 – 1920), вивчаючи історію східних слов’ян і їх мов, окреслив такі епохи їхнього розвитку: 1) праслов’янську, спільнослов’янську епоху – десь до кінця VІ ст. н. е.; 2) праруську, прасхіднослов’янську епоху – VІІ – VІІІ століття; 3) епоху розгалуження східного слов’янства на північну, середньо - руську і південно-руську групи – ІХ – Х століття; 4) епоху етнічного та мовного об’єднання східного слов’янства; 5) епоху формування трьох східнослов’янських мов і народностей як окремих систем (з ХІІІ ст.). Подібних позицій дотримуються й деякі сучасні автори наукових видань. З цього випливає, що початком становлення української народності та її мови є ХІІ – ХІV століття. Якщо стояти на таких позиціях, то всі культурні явища, котрі передували етапу феодального роздроблення Київської Русі (а це, у першу чергу, стосується такого її яскравого за культурними здобутками періоду як етап розквіту), слід розглядати лише як джерела та витоки появи української культури. Така позиція буде, мабуть, не зовсім коректною і в теоретичному, і в етичному, і в практичному планах. Тому велика кількість вітчизняних фахівців дотримується погляду, що предками українців було корінне (автохтонне) населення історичного центру українських земель, тобто жило на них з незапам’ятних часів. Однак перш ніж воно заявило про себе як про самостійний чинник культурно – історичного процесу, йому довелося пройти етап спільного проживання з іншими етносами, які мешкали на цих землях і навіть мали свої держави, що, безумовно, відбилося на процесах становлення української народності та її культури.

Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу нанесло нищівний удар по трипільській цивілізації, на певних територіях припинило чи загальмувало її розвиток. Проте окремі елементи Трипільської культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані автохтонним [52] населенням та іншими народами, які проживали на українських землях. Тому вони були збережені, переосмислені й розвинуті в культурі цих народів. Наприклад, культ Родової матері – образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Рожаниці – богині родючості, а також обряди, пов’язані з поклонінням Місяцю, збереглися у Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші часи із скарбниці культури, що розвинулась на ґрунті трипільської цивілізації, наші далекі предки й прийдешні племена успадкували навички ремісників, технології зведення житла, виготовлення знарядь праці, оброблення металу, гончарства, засвоїли природознавчі знання, культуру землеробства і скотарства.

Безумовно, для розвитку української культури характерний її взаємозв’язок з культурами сусідніх етносів, особливо йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець ІV – поч. І тис. до н.е.) маси людей були охоплені міграцією, тому що вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція і місцевого населення, і прибульців. У результаті певною мірою порушується стабільність культурного процесу, розширюються межі культури корінного населення, з’являються нові її елементи і в той же час утрачаються сталі риси і властивості.

Прибульці за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти, саме вони, на думку відомого українського історика Омеляна Пріцака [53] (1919 – 2006), принесли на українські землі такі елементи культури, як: патріархат, культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).

Друга частина прибульців належала до племен так званих «шнуровиків[54]», які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Вони принесли з собою свої вміння, традиції й звички, що теж вплинуло на культуру корінного населення. Це стає помітним уже в культурі «пізнього Трипілля»: поряд з хліборобом появився вершник, поруч з мирним жителем – воїн, вола став замінювати кінь. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються і в системі господарювання, різко збільшується поголів’я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність населення.

Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь праці, зростання суспільного продукту висунули потребу в охороні суспільного багатства. Основною фігурою племені поступово стає воїн на коні, головною зброєю – лук і стріла. Відбувається мілітаризація суспільства. Знижується рівень мистецтва, зокрема керамічного виробництва, падає його технічна і художня досконалість, розписна кераміка втрачає свою оригінальність, орнамент спрощується. Все це негативно вплинуло на естетичну культуру східних слов’ян. У той же час, як відзначають деякі вчені (серед них і західні), Трипільська культура суттєво збагатила культуру племен – прибульців і при цьому все - таки не втратила свою самобутність, збереглася.

Значний слід в історії культури східних слов’ян залишили кіммерійці. Це перший історично зафіксований прийшлий народ на території сучасної України. Фрагментарні дані про них ми знаходимо в поемі Гомера «Одіссея», в «Історії» Геродота, в «Географії» Страбона і в ассирійських клинописних джерелах. Етнічно це були іраномовні кочові племена, які з Х до VІІ ст. до н.е. панували у степовій зоні між Доном і Дністром, а також на Кримському і Таманському півостровах. Вони займалися тільки скотарством. Конярство забезпечувало їх транспортом і продуктами харчування. Проте кліматичні особливості ареалу проживання кіммерійців спричиняли необхідність постійної міграції стад худоби, що викликало потребу їхнього захисту та відвоювання права на пасовиська. Це зумовило виникнення у них окремої соціальної верстви – воїнів, формування менталітету завойовників та своєрідної станово - ієрархічної суспільної системи. Завдяки близьким контактам з кавказькими металургійними центрами кіммерійці першими серед племен, які заселяли українські землі, оволоділи технологією виготовлення заліза, що суттєво зміцнило їх військову могутність порівняно з іншими племенами.

Кіммерійці залишили після себе немало артефактів, особливо керамічного посуду. Його характерними ознаками є висока горловина циліндричної форми шириною з людську долоню, а також лощіння із середини. Такий посуд був оптимально пристосований для зберігання молока. Існують припущення, що кіммерійці мешкали у куренях (іноді в землянках), які легко розбиралися і транспортувалися. Відомо, що вони носили вузькі штани та короткі сорочки, бойовий пояс, до якого прикріплялася зброя.

Володіючи сильною кіннотою, залізними мечами і стрілами із залізними наконечниками, цей народ спричиняв сильний тиск на осіле землеробське населення українського лісостепу. Щоб захистити себе від кіммерійців, наприклад носії Чорноліської культури, які мешкали між Дніпром і Доном, змушені були будувати добре укріпні городища і в такий спосіб удосконалювати своє фортифікаційне мистецтво. У VІІ ст. до н.е. кіммерійці покинули українські землі (достовірних свідчень про те, що сталось з цим народом не збереглося). На зміну їм зі сходу прийшли племена скіфів.

Скіфи (сколоти) – кочові іраномовні племена, які жили в VІІ – ІІІ ст. до н.е. переважно у степах Причорномор’я. Північна смуга поширення цих племен приблизно відповідає сучасним етнічним кордонам України. Практично це вся степова частина України на північ від Чорного моря, яка з давніх часів була місцем перетинання життєвих інтересів різних племен.

Історично слово «скіфи» охоплює багато місцевих племен південних районів Східної Європи, більшість з яких мали іранське походження. Іранці жили у близькому сусідстві з предками українців, а тому мали глибокий вплив на їхню культуру, що виявилося у знаряддях праці, способах господарювання, релігійних віруваннях, лексиці української мови, у деяких особливостях народної обрядовості, в усній народній творчості, у побуті. Це дає підставу зробити висновок, що скіфи разом з деякими іншими народами входять до тих складових племінних об єднань, що стали підґрунтям, на якому поступово формувалась і зростала українська народність та її культура.

Основою економіки скіфів було скотарство та хліборобство. Але важлива роль належала і господарству, що існувало на засадах привласнення: мисливству, рибальству, прирученню диких коней, збиранню меду та воску, розведенню свійської птиці: качок, курей, гусей. Розводили вони кіз і овець (м’ясо-молочної породи), свиней, велику рогату худобу (для отримання м’яса і молока та для використання як тяглової сили), верблюдів і, звичайно, коней. Стародавні грецькі історики повідомляють, що кінь у скіфів – кочовиків мав культовий статус. Ці історичні свідчення підтверджуються археологічними пам’ятками, наприклад, сценами приручення диких коней, що вирізьблені на деяких вазах, знайдених у скіфських курганах. Іншим переконливим доказом цього постулату є той факт, що після смерті скіфа, поруч з ним ховали і його коня.

Ймовірно, скіфи – орачі (племена, які займались хліборобством) вирощували ті ж культури, що й племена, котрі проживали на українських землях у попередні століття. Особливих досягнень у хліборобській справі скіфи не мали, однак під час їх панування на українських землях з’явились озимі культури.

Яскравою за змістом і формою виявилася скіфська мистецька культура – це і великі городищі з курганами та їх цінностями, які були оточені високими валами і глибокими ровами, і кам’яна скульптура, і декоративно – прикладне мистецтво з його звіриним стилем. Значну цінність мають космологічні і міфологічні погляди скіфів та їх побутові речі. З численних іранських племен скіфи залишили найбільше пам’яток на українських землях.

Фахівці доводять, що скіфська культура – це синкретичний [55] феномен, який виник внаслідок тривалої міграції на захід іранських кочових племен з Центральної Азії. У результаті цього процесу відбулася асиміляція культур передньо - азійських та причорноморських народів, серед яких теж було немало іраномовних племен. Але ця асиміляція не стала повною, тому скіфське населення не було однорідним ні етнічно, ні культурно, на що вказував ще Геродот (VІ ст. до н. е.). Ймовірно, що до складу цієї людності, яка потіснила кіммерійців, входили й ірано - арійські племена, й угро-фінські, а, можливо, й тюркомовні. Ця культурна неоднорідність, мабуть, і стала тією основою, на якій сформувалося таке унікальне явище, як скіфська культура.

Розкопки курганів засвідчили, що поруч з небіжчиком клали його зброю, коштовності й побутові речі, забитих коней і слуг. Скіфське мистецтво зведення городищ, валів і ровів, окремих жител збагатило слов’янську культуру, зокрема, технологію житлового будівництва. Так, у період зародження скіфських кочових племен вони мешкали у чотири- або шестиколісних мажарах[56], в які запрягали волів. Їх побут багато в чому був схожий на умови проживання пізніших кочових народів (казахів, хазарів, татар та ін.). Однак на початку VІ ст. до н. е. у скіфів вже з’являються постійні житла – двокамерні напівземлянки, а також наземні округлі споруди. Обігрівалися приміщення за допомогою відкритого вогнища (лише де-не-де використовувалася глинобитна піч), а освітлювалися жировими каганцями. Елементи цього житлобудівництва та побуту, на думку відомого дослідника української культури Мирослава Семчишина [57], були одним із джерел становлення слов’янської культурної спадщини у цій галузі мистецтва. З іншого боку, скіфи самі переймали у корінного населення елементи його побуту й зведення житла.