Проголошення Західно-Української Народної республіки

Українські землі ускладі Австрійської імперії

Зазнавши поразки і прагнучи зберегти імперію, новий австрійський імпе­ратор Карл XVI у жовтні 1918 р. видає маніфест. Він містив пропозицію народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новоутворені держави.

За цих обставин українська сторона, яку представляли, молоді українські офі­цери, що ще у вересні 1918 р. створили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тисячі українських воїнів на чолі з сотником Українських січових стрільців Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші дер­жавні установи і встановили свою владу в місті. Спираючись на активність молодих патріотів і підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада з часом поширила свій вплив на значну територію. Врешті-решт, право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розвиток власної державності.

Отже, у 1918 р. відбувся розпад Австро-Угорщини. 11 листопада 1918 ро­ку був утворений виконавчий орган західноукраїнської влади - Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. А вже через два дні були затверджені конституційні основи ново­утвореної держави, яка отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Територія ЗУНР охоплювала 10 тис, кв.км., а населення налічувало майже 6 млн. осіб. Близько 71% населення складали українці, 14% - поляки, 13% - євреї.

З листопада 1918 р. Українська Національна Рада підготувала й схвалила "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель ко­лишньої Австро-Угорської монархії". Він складався з таких 5 статей (артикулів): 1. Назва: держава, проголошена на підставі самовизначення Українсь­кою Національною Радою у Львові 19 жовтня 1918 p. Охоплює весь простір ко­лишньої Австро-Угорської монархії, заселена переважно українцями, має назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 2. Кордони: простір ЗУНР покривається українською суцільною етногра­фічною цариною у межах колишньої Австро-Угорської монархії - це є українсь­ка частина колишніх австрійських коронних країв Галичини з Володимерії та Буковини. 3. Державна суверенність: ця державна територія створює самостійну Західноукраїнську Народну Республіку. 4. Державне заступництво: право в Західноукраїнській Народній Респу­бліці виконує її народ через своє заступництво, обране на підставі загального, рів­ного, безпосереднього, таємного і пропорційного права голосування без різниці у статі. На цій підставі мають бути обрані Установчі Збори Західноукраїнської На­родної Республіки. До моменту скликання Установчих Зборів вся повнота влади належить Українській Національній Раді та Державному Секретаріату. 5. Герб і прапор: гербом Західноукраїнської Народної Республіки є Зо­лотий Лев на синьому полі, повернений у правий бік. Державний прапор є си­ньо-жовтий. Державний друк має круговий гербовий напис: «Західноукраїнська Народна Республіка».

Основний закон ЗУНР мав тимчасовий характер. Адже українське насе­лення Східної Галичини, Буковини і Закарпаття вважало себе складовою части­ною єдиної соборної Української держави і мріяло про якнайшвидше возз'єд­нання із ЗУНР. Законодавчим органом ЗУНР стала Українська Національна Рада, яку очолю­вав один з видатних представників визвольного руху українського народу Галичи­ни - Є. Петрушевич. До нього входило понад 150 представників від повітів і міст краю, у тому числі кілька селян і священиків, видатні діячі освіти, економічні й по­літичні діячі.

В умовах багатолітньої розрухи уряд і президент особливу увагу приділя­ли організації виходу з глибокої економічної кризи. У зв'язку з цим уряд моно­полізував продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої та малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, спирту, солі. У той же час Харчовий уряд заявив про ділову співпрацю у товарообміні з крайовим то­вариством "Сільський господар", представниками кооперативів і фінансових установ. Активно відновлювався залізничний транспорт. Введено 4 квітня 1919 р. в обіг нову валюту - гривні та карбованці. А через декілька днів - регламен­товано розподіл м'яса, заборонено випікати хліб без встановленого мінімуму (25%) сурогату, обмежений його продаж у промислових їдальнях. Але влада так і не змогли взяти під контроль нафтовидобувания, хоча і заборонила вивіз нафти, оскільки більшість розробок належала іноземному капіталу.

14 квітня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла закон про земе­льну реформу. Він передбачав конфіскацію як державних земель, так і тих, що належали династії Габсбургів (дворових, духовних, придбаних з метою спеку­ляції). До них належали ті землі, які за площею перевищували встановлену нор­му. Проте такої норми Українська Національна Рада не встановила. Вона не да­ла відповіді на питання: чи повинні колишні власники землі отримати відшко­дування за конфісковану землю. Це питання Рада передавала для вирішення майбутньо­му сейму.

В рамках реформи, були висловлені пропозиції щодо прогресивного відшкодування власникам конфіскованих земель. Частину земельного фонду планувалося викори­стати для створення зразкових господарств при землеробських школах, на роз­виток міст і промислових районів. Наділення землею передбачали почати відра­зу ж після закінчення війни. На той час землею повинні були розпоряджатися земельні комітети.

Члени Української Національної Ради досить добре розуміли інтереси трудового селянства. Свідченням цього став той факт, що за земельну реформу голосували представники всіх партій, у т.ч. і Соціал-демократичної партії. До розподілу землі була заборонена її купівля. Право на земельний наділ отриму­вали насамперед воїни Української Галицької Армії (УГА), вдови і сироти, ін­валіди. Дезертирів УГА, тих, хто боровся проти Української держави, покара­них за самовільне захоплення земель позбавляли наділів.

В новоствореній державі створювалися умови для громадського самоврядування і національного самовираження, демократизації і лібералізації суспільно-політичного життя. Була затверджена державність української мови, обов'язковість її вживання у державних установах і організаціях, громадських установах. У той же час наці­ональним меншинам залишалась свобода усного й письмового діалогу з держав­ними і громадськими структурами "їх мовою".

Закон про вибори до сейму Західної області УНР передбачав загальні, та­ємні, прямі вибори у національних куренях серед цивільних осіб не молодше за 20 років, зокрема, вибори 160 депутатів від українського населення краю, 33 - від польського, 27 - від єврейського і 6 - від німецького, всього 226 депутатів. Право висунення кандидатів у депутати надавалося партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками.

Нова влада розпачала й перебудову системи народної освіти. Зокрема, в законі про основи шкільної справи публічні школи оголошувалися державними, а вчителі - державними службовцями; за рішенням освітніх органів дозволялося засно­вувати приватні школи; українська мова стала основною у всіх державних шко­лах; за національними меншинами - поляками та євреями визнавалося "право на школу з рідною мовою". Спеціальним законом були націоналізовані україн­ські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копичинцях, Рогатині, Чорткові і Яворові, а також учительські жіночі семінарії в Коломиї, Львові і Тернополі. Реорганізовувалася і розширювалася мережа спеціальних і спеціалізованих шкіл. При цьому особлива увага приділялася вивченню української мови, мате­матики, історії, географії. За бажанням учнів, викладалися також польська, ні­мецька та інші мови. Педагоги Державних шкіл зобов'язані були скласти профе­сійну присягу на вірність Українській Національній Республіці. Реформу освіти підсумував з'їзд учителів середніх шкіл, що відбувся 21-23 березня 1919 р. у Станіславі. Постанови з'їзду відкривали нові можливості для гуманізації і демо­кратизації педагогічної роботи і взагалі шкільного життя.

Урядові програми, незважаючи на їхню незавершеність і короткий термін функціонування, засвідчили демократичний характер нової влади, її щире праг­нення до створення суверенної національної республіки.

15 квітня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла закон про сейм як законодавчий орган нової держави. Цей закон передбачав поділ території на виборчі округи національні й загальні, безпосередні таємні й пропорційні вибо­ри для громадян обох статей. Перші вибори повинні були відбутися в червні 1919 року, а після їх проведення президент Української Національної Ради по­винен був скликати сейм. Цим законом Українська Національна Рада закінчила свою законотворчу діяльність.

Виконавчим органом Української Національної Ради - був тимчасовий Державний Секретаріат, створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою й секретарем фінансів став К. Левицький. В. Панейко займався закордонними справами, Л. Цегельський - внутрішніми, полков­ник Д. Вітовський - військовими, О. Барвінський – проблемами релігії, С. Голубович - судочинством. Державний Секретаріат земельних справ очолив С. Баран, торгівлі та промислу - Я. Литвинович, громадської опіки та роботи - Д. Чарнецький, шляхів з'єднання - І. Мирон, пошти та телегра­фу О. Писецький, громадських робіт - І. Макух. Крім того, до Секретаріа­ту входив начальник харчового уряду С.Федак.

На початку січня 1919 р. була створена друга Рада Державних Секретарів та об'єднано секретаріати віросповідань і освіти, пошти та телеграфів. Секретаріати громадської опіки, здоров'я і харчовий уряд, на правах окремих відділів, увійшли до секретаріату внутрішніх справ.