Характер голодомору 1932-1933 років

В 1932-1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати, як терор голодом (або, як ще кажуть – голодомор) проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя). Терор голодом здійснювався шляхом установлення для селян аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні – навіть з інших районів СРСР. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), неоднозначно розцінювали як "націоналізм". Все це повністю відповідало твердженню Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно – і як селянин, і як українець. Так проти українського селянства поєдналося два чинники: протистояння партії селянству і протистояння партії українству. Відтак, можемо говорити про подвійну природу Голодомору 1922-1933 років: соціально-класову та національну.

Соціально-класова природа Голодомору 1932-1933 років

У програмі більшовиків було передбачено одержавлення сільського господарства подібно до того, як це було зроблено у містах із заводами та фабриками. Поміщицькі володіння передбачалося перетворити на комуни-радгоспи. Проте в ході більшовицької революції та Громадянської війни з мільйонами одягнених у шинелі та озброєних селян не змогли впоратися не лише біла гвардія, а й більшовики. Під тиском селян поміщицькі володіння було розділено. Однак Радянська держава не збиралася відмовлятися від своїх планів. За більш ніж 10 років після Громадянської війни було зміцнено партійний та каральний органи СРСР, приборкано найбільш бунтівні елементи на селі, вилучено у селян зброю. Це створило головні передумови для успіху колективізації, яку було проведено шляхом терору, і інструментом якої, а не лише наслідком, став голод 1932-1933 років.

Національна природа Голодомору 1932-1933 років

Пробуджена Українською національною революцією 1917-1921 років Україна швидко відроджувалася, маючи при цьому значні людські та економічні ресурси. Протягом 20-30-х років українські комуністи часто йшли врозріз волі Москви у багатьох організаційних та політичних питаннях, навіть у таких, як формування ЦК КП(б)У. Політика українізації, відомим ідеологом якої був Микола Скрипник, вже на кінець 20-х років вийшла далеко за ті межі, які їй було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих масштабів, розквітла національна інтелігенція, Україна намагалася проводити самостійну політику, зросло значення України в загальносоюзник процесах, причому сталося це завдяки зростанню національної свідомості українців, а не їхньому злиттю з росіянами. А опора всієї України – селянство – забезпечувало можливість національній самосвідомості розквітати й далі. І саме з цих причин було влаштовано терор голодом, щоб знищити саму українську національну ідею, підірвавши її соціальну базу, деморалізувавши інтелігенцію і зробивши з селян, що вижили після голоду, покірних колгоспників. Оскільки політичну владу було зосереджено у Москві, це вирішило долю українців. Тому Голод 1932-1933 років став відповіддю комуністичної московської влади на український культурно-політичний розвиток у межах СРСР.

З політичних мотивів керівництво Радянського Союзу всіляко заперечувало голод в Україні, і тому про допомогу зовні не могло бути й мови. Наприклад, реальну допомогу голодуючим українцям пропонували не лише інші держави, а й організації Західної України, такі як «Просвіта», ОУН, «Союз українок» та інші. Але зібране серед населення Західної України продовольство передати до Радянської України не вдалося, оскільки керівництво Радянського консульства у Львові запевняло, що голоду в Україні немає. Це є неспростовним підтвердженням керованого характеру Голодомору. До речі, коли у 1946-1947 роках Україна знову переживала голод, а в Західній Україні ще колгоспів не було, то тамтешні селяни-трударі знову виділяли зі своїх врожаїв частину продовольства для порятунку українців зі східних областей.

Отже, голодомор було спричинено навмисними діями тоталітарного радянського режиму. Суть злочинних дій влади полягала в:

1. жорстокому придушенні устремлінь Українського народу мати незалежну державу;
2. знищенні існуючої структури сільського господарства шляхом:

ü масового "розкуркулювання" селян;

ü насильницького впровадження колективізації селянських господарств;

ü накладання на райони України, окремі селянські двори непомірно високих планів хлібоздачі.

У звіті Сталіну від 8 грудня генеральний секретар ЦК КП (б)У С. Косіор вказав, що у хлібозаготівлях "найбільший результат дає застосування натурального штрафування". На засіданні політбюро ЦК КП (б)У 20 грудня за участю підручних Сталіна Л. Кагановича і П. Постишева голова уряду В. Чубар засвідчив, що недоліком хлібозаготівель є ігнорування натуральних штрафів як стимулюючого засобу. Такою була реальна ситуація з натуральними штрафами на кінець 1932 р.

3. ізоляція великих територій в сільській місцевості у низці областей України шляхом:

ü позбавлення селян права мати паспорт громадянина СРСР;

ü заборони селянам права виїзду з їхніх місць проживання (заборона продажу залізничних квитків);

ü наказів про арешти селян, що виїхали самовільно з сіл;

ü оточення озброєними загонами каральних органів СРСР цілих територій;

ü заборони листування і поширення інформації про фактичне становище.

22 січня 1933 р. Сталін власноручно (автограф зберігся) написав директивного листа ЦК ВКП(б) і РНК СРСР (підпис голови уряду Молотова з’явився у передрукованому примірнику): "До ЦК ВКП і Раднаркому дійшли відомості, що на Кубані і Україні почався масовий виїзд селян "за хлібом" в ЦЧО, на Волгу, Московську область, Західну область, Білорусію". В листі вимагалося негайно заблокувати Україну і Кубань. Відповідно до цієї директиви продаж селянам проїзних квитків на залізничних і водних шляхах припинявся. На ґрунтових шляхах за межами поселень з’явилися загороджувальні загони з чекістів та міліції.

На початку квітня 1933 р. в містах була відновлена вільна торгівля хлібом за підвищеними цінами, що розглядалася як додатковий канал постачання робітників і службовців (поряд з картковою системою). Ті з голодуючих селян, які ще могли пересуватися, приїжджали в найближчі міста і вистоювали у велетенських чергах довгі ночі, щоб купити 1 кг. хліба (більше не давали в одні руки). 10 квітня з’явилася постанова Київського обкому, яка регулювала порядок комерційної торгівлі. В ній зазначалося: "З метою охорони міста від занесення інфекційних хвороб, зокрема, висипного тифу, вважати необхідним запровадити продаж квитків винятково за посвідченням по залізниці від станцій: Миронівки, Козятина, Бердичева, Фастова, Коростеня, Яготина, Умані, Гребінки, а також проміжних, до Києва". Кремль відрізав голодуюче українське село від Росії, Білорусії і міст в самій Україні з цілком очевидною метою: змусити вмирати тих селян, які вже не могли працювати в колгоспі, у себе вдома, а не на людях.

4. Впровадженні особливого режиму проживання, зокрема режиму "чорних дошок":

ü вивезенні з територій усіх товарів та засобів проживання, що знаходились на складах та в магазинах;

ü насильницькій реквізиції у селян усіх запасів продовольства і навіть одягу;

ü забороні будь-якої торгівлі та ввезення будь-яких засобів для існування;

ü забороні будь-якого кредитування та насильницькому поверненні усіх кредитів.
5. Намаганні приховати причини і масштаби трагедії: зокрема, осіб, відповідальних за виявлення в ході перепису 1939 року фактів дискримінації українського населення та його високу смертність, було розстріляно.

Поштовхом для розвитку голодомору став наказ Сталіна, за яким на Україні почала діяти хлібозаготівельна комісія на чолі з головою радянського уряду В. Молотовим. Ця комісія викачала з села весь хліб у рахунок хлібозаготівель, але не виконала плану. Тоді для покарання боржників вона запровадила натуральні штрафи.

В усіх регіонах України, за винятком прикордонних, з активною участю комнезамівців і відряджених на хлібозаготівлі робітників із міст (яким говорили, що їх сім’ї голодують через куркульський саботаж хлібозаготівель) розпочалися подвірні обшуки. Конфіскувалися запаси будь-якої їжі – сухарів, картоплі, сала, солінь, фруктової сушні, цибулі тощо. Забирали все продовольство, яким селяни мали харчуватися до нового врожаю. Конфіскація продовольства оголошувалася карою за «куркульський саботаж». Вона здійснювалася гласно з висвітленням у районних газетах.

 

Мовою документів Телеграма заступника голови Ради праці і оборони В. Куйбишева в ЦК КП(б)У про необхідність прискорення експорту зерна з України. 2 серпня 1932р. Замість встановленого Вам урядом плану відвантажень зерна -190 тис.т. Вами відвантажено тільки 20 тис. Таке становище призводить до великих валютних втрат, пов’язаних з невиконанням контрактів, простоюванням тоннажу, та підриву авторитету (на) ринках. Пропоную негайно посилити першу чергу відправки порти, відвантажити до кінця місяця пшениці 30 тис.т., ячменю – 20 тис.т., жита – 10 тис.т., не враховуючи вже відвантаженого. Прийміть як бойове завдання.

 

Теза про замовчування голоду не потребує документальних підтверджень внаслідок своєї очевидності. Навіть у суворо секретному діловодстві партійних комітетів тему голоду дозволялося порушувати тільки в "особливих папках" з особливим режимом зберігання. Це робилося, цілком зрозуміло, не з метою приховування інформації, а для того, щоб виключити можливість допомоги тим, кого влада прирекла на повільну смерть. Наслідком таких спланованих дій став страшний Голодомор 1932-1933 років.

Мовою документів З офіційного повідомлення відділу міжнародної преси Мінистерства закордонних справ Італії «Голод в Радянській Україні». Рим, 9 червня 1932 р. Кореспондент «Vossische Zeitung» (Берлін,8), газети, яка підтримує німецько-радянський союз, надіслав тривожне повідомлення з Радянської України, у якому він заявляє про те, що «ця споконвічна житниця Європи перебуває на межі голоду, який, судячи з обставин, може стати ще жахливішим, ніж відомий голод 1921 року». Журналіст каже, що причиною цього є «поспішність у проведенні колективізації землі». Після згадки про цю руйнівну політику, яка, безперечно, призведе до загибелі української нації, що має такі багаті природні ресурси, кореспондент описує довгі черги селян, як молодих, так і старих, чоловіків, жінок і дітей, що наповнюють міста України в пошуках шкуринки хліба… У Києві не було збройного повстання, але був страйк робітників, які протягом п’яти тижнів не одержували заробітної платні. Робітники заводу «Арсенал», які були колись опорою комунізму в Києві, забарикадувалися на території заводу, побивши й повиганявши звідти комуністів. Зустрінувшись із рішучою позицією робітників, які отаборилися всередині «Арсеналу», війська ДПУ не наважилися атакувати їх. Масштаб та наслідки голодомору 1932-1933 рр.

 

Назва держави, республіки	Населення у млн. (дані СРСР за 1926 р).	Населення у млн. (дані СРСР за 1939 р.)	«+» приріст населення, «-» втрати населення	Приріст і втрати (%)
СРСР	147, 028	170, 557	+23, 529	+16, 0
Росія	77, 791	99, 591	+21, 800	+28, 0
Білорусія	4, 739	5, 275	+536	+11, 2
Україна	31,195	28, 111	-3, 084	-9, 9

Отже, мінімальна оцінка втрат населення України складає 8,075 млн. осіб, або чверть усього населення республіки у 1926 році.

 

Навіть наприкінці 30-х років траплялися сміливці, які в адресованих самому Сталіну листах безжалісно, але справедливо розвінчували діючу владу. Так, у листі до вождя від жителя с. Люберці на Київщині Г. Гриценка (квітень 1937р.) ішлося, що в СРСР існує соціалистичне рабство, де «меншість панує, заправляє, диктує, а більшість не живе життям людини, а скотини». На думку цього простого громаданина, за часів царизму краще жила вдова, якій хоч не забороняли збирати в полі колоски. Звичайно, лист не дійшов до генсека, його перехопила місцева влада (як і другий лист). 20 квітня 1937р. Г. Гриценка заарештували, засудили на 10 років ув’язнення та п’ять років пораження в правах. Його подальша доля не відома, але 6 січня 1992 р. він був реабілітований. * * * Сміливого, нещадно критичного листа відправив «батькові народів» у травні 1940 р. і 32-річний сількор із с. Хильківка на Полтавщині Микола Рева. Зокрема, він писав, що «такой тяжелой жизни Украина незнала в истории своей жизни, наш колхозный народ обворован, босой: «до каких пор это будет, вы даже правители, не говорите правду». Далі в листі зозначалось, що з вересня 1941р. до першого класу підуть у селі лише троє дітей- так виснажив населення голодомор. Селянам непродають ні борошна, ні хліба, обурювався сількор, не продають квитків на поїздку до великих міст, щоб іноземці не бачили голодранців - колгоспників; люди добрим словом тепер згадують поміщиків. Лист не дійшов до Й.Сталіна, а його автор отримав шість років концтаборів.

 

7.6. Становище культури в Україні у 30-х роках. “Розстріляне відродження”

На початку 30-х років в Україні була подолана неписемність, широко здійснювалась підготовка спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. Але культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізаії всього суспільства, масових репресій, переслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. Політика українізації замінялась політикою русифікації. Остаточний крах політики українізації стався у 1933 р., коли з посади наркома освіти усунули Скрипника, який незабаром покінчив життя самогубством.

Уряд, під керівництвом нового міністра освіти П. Постишева, почав виконувати наказ Сталіна: “Припинити українізацію”. Українізація оголошувалась націоналістичною контрреволюцією. Було різко скорочено кількість українських шкіл. Відбулися зміни української абетки, граматики і словника (вони наближалися до російських), скорочувався відсоток українських вчителів.

Багатьом ученим навішували ярлики “ войовничих фашистів”, “махрових представників націоналістичної контрреволюції”. У 1931 р. було заарештовано М. Грушевського. Лідера українських істориків М. Яворського було заслано на Соловки, де він загинув. 13 травння 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник Микола Хвильовивий, у тому ж році за надуманимми звинуваченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялового, М. Ірчана і багатьох інших. Було припиненно діяльність ряду наукових інститутів і установ.

Протягом одного 1933 року від наукової роботи було усунено 1649 осіб - 17 % всього складу науковців. Жертвами репресій стали М. Куліш, В. Поліщук, Є. Плужник. Протягом 1934-38 рр. було заарештовано половину членів Спілки письменників України (97 із 193). Було репресовано акторів театру Березіль на чолі з Лесем Курбасом. Фальсифікувалась історія України. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.

У 1938 р. запроваджується обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України. Митці, українські науковці, що залишилися в живих змушені були мовчати і без найменшого натяку на критику зображати, минуле й сучасне, прославляти більшовистську партію.

Слід відзначити, що за часів сталінського тоталітарного режиму значно загострилась і класова боротьба. Це також значною мірою вплинуло на розвиток освіти і культури цього періоду.

 

Н Немає жодних підстав приписувати Сталіну авторство тези про загострення класової боротьби в процесі соціалістичної перебудови. У 1928 р. він лише надав їй загальнодержавного звучання. Задовго до нього таку ідею висували М. Бухарін, Г. Зінов’єв, Х. Раковський та ін. Так,останній, виступаючий 6 березня 1919 р. перед делегатами III Всеукраїнського з’їзду рад, повчав: «Чем дальше мы пойдем в социалистическом строительстве… тем больше будут увеличиваться наши враги». Сказано дещо недорікувато, але цілком зрозуміло. Дитячий пісменник К.Чуковський у травні 1934 р. Цілком щіро пропонував Сталіну провести «чистки» в школах, усунувши з відти «всех соціально опасних дітей», навіть семи – та восьмеричного віку, і віправити їх до спецколоній. Автора «Майдодира» непокоїло, що діти стреляють із рогаток у кінотеатрах, сиплять пилюгу в очі мавпам у зоосадах, крадуть речі тощо.

7.7 Західноукраїнські землі (1921-1938 рр.)