Діяльність М.Тетчер. «Тетчеризм», його суть та наслідки для Великої Британії. 3 страница

Цим скористалися генерали профашистської орієнтації, які підготували за­колот. Очолив його Ф. Франко. 8 липня 1936 р. заколотники передали в ефір: «Над всією Іспанією — безхмарне небо». Це був сигнал до дії. Заколот розпочав­ся 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня заколот поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії, але авіація і флот залишились вірними республіці. У країні почалась гро­мадянська війна. У заколотників відразу виникли проблеми: Х.-А. Прімо де Рівера був заарештований і страчений. Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала пора­зка. Але тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які перекину­ли Марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів.

Франкісти висунули гасло: «Єдина країна, єдина держава, єдиний вождь». Генерала Франко почали називати каудільо, тобто вождь. На територіях, завойо­ваних військами Франко, встановлювався жорстокий диктаторський режим.

Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські спра­ви. Невдовзі до них приєдналися ще 27 країн Європи, тоді як Німеччина та Італія й надалі постачали франкістів зброєю й військовою силою. Глава рес­публіканського уряду соціаліст Ларго Кабальєро звернувся до Радянського Сокізу за підтримкою. Керівництво СРСР направило республіканцямвелику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. На заклик комуністів і соціалістів до Іспанії поїхали 42 тисячі волонтерів із багатьох країн світу, що вливалися в лави республіканської армії.

Франкісти розпочали рішучий наступ чотирма колонами на Мадрид. У сто­лиці, в тилу республіканців, діяли збройні загони прихильників Франко — «п'ята колона», які влаштовували диверсії, провокації, вбивства, допомагаючи фашистам.
З вересня 1936 p. республіканський уряд на чолі з Л. Кабальєро провів ці­лий ряд реформ. На контрольованій ним території було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисло­вість. Каталонці і баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом. Але головною причиною еволюції стало зростання впливу комуністів, які спирались на підтримку СРСР.

У 1936-1937 рр. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але всі на­ступи франкістів були відбиті. Не допомогла їм і «п'ята колона» у самій столиці. Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію: в країну були направлені німецькі та. італійські війська. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах рес­публіканців, які обороняли Мадрид, була невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено.

Проте згодом Франко разом з військами Німеччини та Італії почав тіснити загони іспанських республіканців та інтернаціоналістів. Республіка вела нерівну боротьбу. Перевага була на боці франкістів. У результаті вдалих боїв вони завою­вали Басконію, Астурію і прорвавши арагонський фронт, вийшли до Середземного моря. Республіканську оборону було зламано. Ситуація стала критичною, хоча республіканці мужньо стримували натиск фашистських військ. Після важких, виснажливих боїв тисячі захисників республіки відступили до Франції.

У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити Каталонію від решти території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши досить вдалий наступ у липні 1938 р., не вдалась. І на початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Тим самим райони, конт­рольовані республіканцями, були відрізані від Франції.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у міжнарод­ній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї, у 1938 р. з Іспанії були виведені інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р. командуючий оборо­ною Мадриду полковник Касадо здійснив переворот, повалив республікансь­кий уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба комуністів підняти повс­тання була придушена. На територію, контрольовану республіканцями, всту­пили франкістські війська.В Іспанії було встановлено профашистську диктатуру генерала Франко (березень 1939 р. - листопад 1975 p.). Франкісти починають проводити репресії проти своїх противників.

Громадянська війна в Іспанії спричинила великі втрати серед її народу. Під час бойових дій загинуло понад 1 млн осіб, 500 тис. залишили країну. Економіка країни на довгі роки була підірвана, життєвий рівень іспанського народу опустився до найнижчого показника у Європі.

Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але не став його альтернативою.

18. Політика «умиротворення» агрессора напередодні Другої світової війни її наслідки. Посилення гітлерівської Німеччини західні країни (передусім Англія й Франція) сподівалися використати для противаги СРСР і протидії поширен­ню впливу комуністів у Європі. У Гітлера жбули свої плани — він праг­нув світового панування. Для цього Німеччині необхідно було створити потужну військову промисловість і армію з наступальними типами озбро­єнь — тобто порушити умови Версальського договору.

У 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй. Наступного року було при­йнято рішення про створення військової авіації. У 1935 р. в Німеччині введено загальну військову повинність. У 1936 р. вермахт вступив у промисловий район — демілітаризовану Рейнську зону. Усі ці кроки Німеччини були пря­мими порушеннями умов Версальського договору. Однак ні Англія, ні Фран­ція не вчинили опору, обмежившись осудом цих дій. Така позиція великих країн одержала згодом назву «політики умиротворення»

З 1938 р. Гітлер, зміцнивши свої позиції, приступає до другого етапу своєї зовнішньополітичної програми — перегляду (ревізії) кордонів з метою включення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів.

Керівництво Німеччини приймає рішення про аншлюс (приєднання) Авс­трії. Загарбницькій політиці агресора не чинили перешкод ні США, ні Англія. 12 березня 1938 р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня канцлер, австрійський фашист Зейс-Інкварт, проголосив «возз'єднання Австрії з Німецькою імперією».

Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина. Піс­ля аншлюсу Австрії Німеччина зажадала від Чехословацького уряду передати їй Судетську область, де проживало чимало німців. 13 вересня судетські фаши­сти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина пригрозила Чехосло-ваччині розправою. Однак співвідношення сил було не на користь німців. Че­хословаччина мала добре озброєну й підготовлену армію із 45 дивізій. До того ж радянський уряд запропонував їй (відповідно до договору 1935 р. про взає­модопомогу) всебічну підтримку. Але під час мюнхенської зустрічі Гітлера з главами урядів Англії (Н. Чемберленом), Франції (Е. Даладьє) та Італії (Б. Муссоліні) він заявив, шо Судетська область — остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословаць­кому урядові про негайне передання Німеччині ряду територій Чехословаччи-ни розчистили шлях до Мюнхенської угоди, укладеної за спиною Чехосло-ваччини главами урядів чотирьох держав 29-30 вересня 1938 р. Наслідком цієї угоди було рішення про відторгнення від Чехословаччини на користь Ні­меччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. У Чехосло­ваччини забрали 20% території, де проживало 25% населення і було майже 50% потужностей важкої промисловості.

Таким чином, за рахунок Чехословаччини уряди Франції й Великої Бри­танії прагнули задовольнити загарбницькі апетити Гітлера й «умиротворити» його. Це була недалекоглядна політика, яка привела до посилення еко­номічних, військових і людських ресурсів агресора.

30 вересня Чемберлен і Гітлер підписали англо-німецьку декларацію про ненапад. Аналогічну німецько-французьку декларацію було підписано 6 груд­ня. Фактично це були пакти про ненапад між Англією і Францією, з одного боку, і Німеччиною — з іншого. Але остання не збиралась їх виконувати.

У березні 1939 р. німецькі війська окупували всю Чехословаччину, а у квітні Італія захопила Албанію. Агресори не приховували своїх загарбниць­ких намірів і щодо Польщі, Румунії та Греції. Політика «умиротворення» й потурання агресорам зазнала краху.

19. Мюнхенська угода і загарбаня Чехо- Словаччини. Після загарбання Австрії (березень 1938 р.) німецькі апетити зросли. Своєю черговою жертвою Гітлер вибрав Чехословаччину. Німеччина вимагала від Праги передачу Судетської області, де більшість населення становили німці. У Німеччині була розгорнута широка пропагандистська акція, що показувала «нестерпне становище німецької національної меншини» у Чехословаччині. У відповідь Прага оголосила часткову мобілізацію. Міжнародну кризу, що склалася, мала розв'язати конференція за участю провідних країн Європи.

Напередодні конференції стало відомо, що Велика Британія і навіть Франція, з якою у Чехословаччини був підписаний союзний договір про взаємодопомогу (1935 р.) підуть на поступки Гітлеру і не будуть відстоювати інтереси Чехословаччини. СРСР, з яким у Чехословаччини також був підписаний військовий договір, поставив надання військової допомоги у пряму залежність від позиції Франції.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція за участю чотирьох держав — Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Великої Британії (Чемберлен) та Франції (Далад'є). Чехословацьку делегацію було запрошено лише для того, щоб вона вислухала рішення. В обстановці повної відсутності підтримки з боку західних країн Чехословаччина погодилася виконати рішення конфедерації— віддати Німеччині Судетську область.

Мюнхенська конференція показала неспроможність Великої Британії та Франції зупинити німецькій експансіонізм і коштом «малих держав» Центра-льно-Східної Європи заспокоїти зростаючі апетити гітлерівців. Мюнхенська угода стала наступним кроком політичного «умиротворення», яке врешті-решт і призвело до Другої світової війни.

Гітлер, який зрозумів, що Захід не готовий до війни і будь-що прагне її уникнути, висував усе нові вимоги. Наступним кроком Гітлера стало розчленування Чехословаччини. Унаслідок складної дипломатичної гри, ініційованої Гітлером, до якої була втягнута більшість країн Європи, йому вдалося без єдиного пострілу 15 березня 1939 р. окупувати Чехію. Словаччина отримала ілюзорну незалежність, підпорядкувавши Берліну свою внутрішню та зовнішню політику, а Закарпаття, що також належало до складу Чехословаччини було віддано на поталу Угорщині як винагороду за приєднання до «ан-тикомінтернівського пакту».

20. Радянсько-німецький пакт про напад від 23 серпня 1939р. та таємний додатковий протокол до нього. Вплив угоди на подальший розвиток подій. Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Було створено міжнародну організацію — Лігу Націй, що повинна була контролювати дотримання міжнародних норм.

У 1930-х рр. політика Німеччини, Італії та Японії, які уклали «антико-мінтернівський пакт», стає агресивною. Великі держави (Англія і Франція) проводили політику «невтручання» і «умиротворення» агресора.

Лідери Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції у вересні 1938 р. уклали мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. У березні 1939 р. Німеччина окупувала Чехію, а Угорщина — Закарпаття. Таким чином, Німеччина поширювала свій вплив на Схід. За цих умов радянський уряд пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

Визначивши наступною жертвою Польщу і остерігаючись при цьому війни на два фронти, Берлін також був зацікавлений у нейтралітеті, а ще краще — в союзі з Москвою.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами.

Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося пра задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1914 р. Секретний протокол передбачав поділ Польщі на сфери впливу та територіальні приєднання до Німеччини та СРСР, введення Радянським Союзом своїх військ у західноукраїнські землі після початку німецької окупації Польщі. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася вздовж річок Нарва - Вісла - Сян.

Наслідком Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова - Ріббентропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії, німецькі війська швидко просувалися на схід.

17 вересня 1939 р. розпочався наступ радянських військ проти Польщі, названий офіційною радянською пропагандою «визвольним походом» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня польський уряд та головне командування виїхали за межі країни, наказавши військам не вступати в сутички з Червоною Армією. Вже 22 вересня радянські війська ввійшли до Львова.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років як сам факт укладення такого договору, так і його зміст становили одну з найбільших державних таємниць СРСР. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР. Населення Радянського Союзу збільшилося на 12 млн осіб.

У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою організовано вибори (22 жовтня) та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись з проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину та Бессара-бію. У складі УРСР було створено дві нові області, Чернівецьку та Ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР (до складу останньої увійшли деякі історично українські землі Подністров'я, які раніше входили до Молдавської АРСР).

Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР та СРСР нова влада розгорнула політику радянізації та розпочала репресії. Однак була реалізована споконвічна мрія українського народу щодо возз'єднання його земель у єдиному державному утворенні.

21. Рух опору в окупованих країнах Європи в роки Другої світової війни. У загарбаних країнах Європи німецько-фашистське командування вста­новило так званий «новий порядок», який передбачав територіальний поділ світу, знищення суверенітету незалежних держав, встановлення світового панування.

Нацисти перекроювали карту Європи: одні держави включалися до складу фашистського рейху, інші ставали здобутком її союзників. Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженні свого панування, були нацьковування одних націй на інші і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.

З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і си­ровина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих територіях спо­чатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки. У жахливих умовах перебували 5,5 млн радянських військово­полонених, 3,5 млн з них загинуло.

Важливим елементом у насадженні «нового порядку» були концен­траційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У Європі налічу­валося близько ЗО концтаборів. Найбільші з них — Дахау, Бухенвальд, Май-данек, Освенцим. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено міль­йони людей з різних країн.

Польща була перетворена на німецьке «генерал-губернаторство», Че­хія та Югославія розчленовані: судетські землі приєднані до рейху, інші чеські землі під назвами Богемія і Моравія перетворені на «протекторат», Словаччина проголошена «незалежною державою».Греція поділена на три зони окупації: німецьку, італійську і болгарську. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург був включений до складу Німеччини.

В особливому становищі перебувала Франція. Окупанти зберегли у «вільній» зоні її уряд, який проводив політику колабораціонізму (співробіт­ництва із загарбниками). Тут було ліквідовано демократичні свободи, забо­ронено політичні партії, розпущено профспілки.

Після запровадження «нового порядку» поневолені народи Європи ста­вали на боротьбу проти ворога. У багатьох країнах виникав рух Опору, що об'єднував різні верстви населення: робітників і селян, дрібну й середню буржуазію, інтелігенцію і діячів церкви. Частина великої буржуазії та помі­щиків також брала участь у русі Опору. Інші йшли на співробітництво з оку­пантами, стаючи колабораціоністами.

Особливо масштабним рух Опору був у Чехословаччині, Польщі, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та Франції. Уперту боротьбу проти фашизму вели народи Югославії й Албанії.

Рух Опору виявлявся не лише в активних військових діях підпільних груп і партизанських загонів, а й у саботажі, випускові неякісної і бракованої продукції, допомозі втікачам тощо. Він носив революційно-демократичний, інтернаціональний характер.

Рух Опору змінив характер Другої світової війни, спрямувавши її в русло всенародної, національно-визвольної боротьби.

Так, зокрема, у Франції з фашистськими окупантами і колабораціоніст­ським урядом маршала Петена боролася «Вільна Франція» Шарля де Голля, а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами і соці­алістами. У листопаді 1942 р. французька сторона уклала з де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року була створена Національна Рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролися з окупантами. А в червні був утворений Французький комітет національного визволення (ФКНВ). який оголосив себе урядом. Згодом його очолив Ш. де Голль. Весною і влітку 1944 р. об'єднані бойові організації Руху Опору у Франції становили біля 500 тис. чол. Патріоти визволили частину Франції ще до приходу союзних військ.

Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1942 р. тут вела активні бойові дії Народна визвольна армія Югославії (НВАЮ). У листопаді 1943 р. було створено уряд нової Югославії— Анти­фашистське віче народного визволення Югославії на чолі з Йосипом Броз Тіто. Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи. У Польщі емігрантський уряд та його представництво керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову, яка спиралась на підтримку Москви.

Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушено, в ре­зультаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб.

У державах «осі» активно діяли підпільні антифашистські організації, які підривали могутність режимів та їх воєнних машин. Рух Опору мав інтер» національний характер. Особливо це виявилося в підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних національностей.

Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіце­рів та урядових чиновників здійснила спробу державного перевороту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. пол­ковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у при­міщенні, де перебував Гітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.

В Італії влітку 1944 р. була створена об'єднана партизанська армія, що нараховувала біля 100 тис. чоловік. Антифашисти визволили обширні райони на півночі Італії. Партизани захопили і стратили Б. Муссоліні.

Рух Опору у Європі відіграв суттєву роль у розгромі фашизму та нацизму.

22.Створення антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни. 22 червня 1941 р. гітлерівські війська напали на Радянський Союз.

Цей факт примусив уряди багатьох країн світу по-новому подивитися на зовнішню політику Гітлера. Співвідношення політичних сил у світі змінилося не на користь Німеччини. У той же день Вінстон Черчілль (прем'єр-міністр Великої Британії") виступив по радіо із заявою про те, що його уряд надасть Росії економічну і технічну допомогу. 24 червня 1941 р. виступив із заявою про допомогу СРСР президент США Франклін Рузвельт.

12 липня 1941 р. в Москві відбулася конференція представників СРСР, Великої Британії та США, на якій обговорювалось питання про взаємні поставки зброї, військових і сировинних матеріалів. Конференція заклала основу для створення антигітлерівської коаліції.

Сталін звернувся до В. Черчілля у липні 1941 р. з вимогою про відкриття другого фронту. Та англійський уряд у відповідь лише пообіцяв воєнні поставки та кредит на суму 10 млн фунтів стерлінгів.

Тоді радянський уряд почав налагоджувати дипломатичні відносини з еміграційними урядами Польщі та Чехословаччини. У липні 1941 р. між цими країнами були підписані договори про взаємодопомогу у війні проти фашистської Німеччини. На території Радянського Союзу були сформовані іноземні військові частини: у 1941-42 рр. — польська армія під командуванням генерала Владислава Андерса, у 1941 р. — чехословацькі військові частини, у 1942 p. — французька військова ескадрилья, яка у 1943 р. переросла в авіаполк «Нормандія».

9-14 серпня 1941 р. була підписана англо-американська декларація «Атлантична хартія». 24 серпня до них приєднався СРСР. Це був наступний крок у співробітництві і спільній боротьбі проти Німеччини. США дали кредит СРСР на суму 1 млрд доларів. А на Московській конференції (29 вересня 1941 р.) Англія, США та СРСР підписали угоду про допомогу останньому.

У грудні 1941 р. США заявили про свій вступ у війну.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США і Велика Британія, підписали Декларацію Об'єднаних Націй. Вони зобов'язувалися використати всі ресурси в боротьбі проти фашистів і не укладати сепаратного миру з агресором.

Наступний договір був підписаний між СРСР та Великою Британією у Лондоні у травні 1942 р. Обидві сторони зобов'язувались співробітничати в боротьбі проти гітлерівців. Умови договору поширювались і на післявоєнний час.

Незабаром відбулися переговори у Вашингтоні між радянськими та американськими урядами. Було досягнуто домовленості про взаємодопомогу у веденні війни проти Німеччини. Обидві країни зобов'язувалися постачати одна одній оборонні матеріали, інформацію, здійснювати економічне співробітництво. Переговори закінчились підписанням радянсько-американського договору. 11 червня 1942 р. Договори у Лондоні та Вашингтоні завершили формування антигітлерівської коаліції.

Але основне питання у боротьбі з фашизмом — відкриття Другого фронту в Європі — залишилося відкритим. Уряди Англії і США не хотіли ризикувати життям сотень тисяч своїх співвітчизників і накопичували матеріальні ресурси й військову техніку, щоб мати безперечну перевагу над вермахтом. Черчілль і Рузвельт нарешті пообіцяли відкрити другий фронт у серпні -вересні 1943 р., та це залишилось тільки обіцянкою.

Війна виявила збіг корінних національних інтересів держав, яким загрожував німецький фашизм та японський мілітаризм.

Велике значення у зміцненні антигітлерівської коаліції мала Тегеранська конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 p.). Керівники урядів США, Англії і СРСР домовились про відкриття другого фронту у травні 1944 р. про післявоєнний устрій Німеччини, польські кордони та ін.

Після введення об'єднаних англо-радянських збройних сил до Ірану (26 серпня 1943 р.) союзники здобули важливі комунікації від Перської затоки до Каспійського моря. Це дало змогу союзникам виконувати свої зобов'язання щодо СРСР.

23.Кримська (Ялтинська) та Берлінська(Потсдамська) конференції. 4-11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралась в Ялті у тому ж складі, що й у Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталіним, Рузвельтом і Черчіллем. Атмосфера майбутньої перемоги немовби відсувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін зміцнити своє становище у післявоєнному світі.

Конференція передбачала вироблення плану остаточного розгрому фашистської Німеччини і визначення основ післявоєнного влаштування світу. Союзники домовилися розділити Німеччину на окупаційні зони, в яких верховну владу будуть здійснювати відповідно СРСР, США та Англія. Для розв'язання загально-німецьких питань було створено Верховний контрольний орган, пізніше перейменований на Контрольну раду.

З багатьох питань вдалося досягнути реальних домовленостей. Серед них— погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.

Делегація СРСР заявила про потребу й необхідність відшкодування збитків, завданих Німеччиною. Загальна сума репарацій становила 20 млрд доларів. На конференції було досягнуто домовленості про створення у Москві міжсоюзної Комісії з питань репарацій.

Конференція прийняла Декларацію про звільнення Європи, за якою СРСР, США та Англія зобов'язувалися проводити узгоджену політику щодо розв'язання політичних і економічних проблем держав, які будуть звільнені від фашизму, відповідно до принципів демократії.

Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об'єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско.

Було розв'язано і питання про участь Радянського Союзу в війні з Японією. Рузвельт вважав, що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому він не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спеціальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було погоджено й інші далекосхідні проблеми.

Відбувалися і гострі дискусії. Не було до кінця погоджено питання про післявоєнні зони окупації Німеччини, про репарації на користь переможців. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти років. У цьому питанні Сталіна підтримав Рузвельт, який підкреслював необхідність задовольнити вимоги СРСР.

Черчілль, говорячи про складності компенсації Радянському Союзові його величезних втрат, фактично гальмував розв'язання цієї проблеми. Та все ж вдалося домовитись про створення репараційної комісії.

Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщі з СРСР було в принципі розв'язане — кордон повинен проходити по «лінії Керзона» з деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: «Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході». Питання з польським урядом остаточно вирішити не вдалось. Зрештою його було відкладено, а в декларації «Про Польщу» говорилось, що «діючий нині в Польщі Тимчасовий уряд повинен бути реорганізований на більш широкій демократичній основі з включенням демократичних діячів із самої Польщі і поляків з-за кордону».

25 квітня на Ельбі відбулася зустріч військ союзників, після чого розпочався штурм Берліна. У ніч з 8 на 9 травня представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Верховна влада на німецькій території перейшла до уряду союзних держав.

Після завершення війни у Європі 17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулася Потсдамська конференція «великої трійки». Делегацію СРСР очолював Й. Сталін, США представляв президент Г. Трумен, а Велику Британію — прем'єр-міністр К. Еттлі. Черчілль був відкликаний у зв'язку з поразкою консерваторів на виборах. На конференції було розв'язано питання про майбутнє Німеччини, де мали бути проведені денацифікація, демілітаризація, декартелізація та демократизація. Для суду над головними воєнними злочинцями створювався Міжнародний військовий трибунал.

Була прийнята система чотиристоронньої окупації Німеччини: СРСР, США, Великою Британією та Францією; визначено нові польські кордони на заході та сході; розв'язані питання про передачу СРСР Кенігсбергу й області; про поділ флоту Німеччини союзниками; про передачу військових злочинців Міжнародному військовому трибуналові; про заснування Ради міністрів закордонних справ, яка мала підготувати проекти мирних угод з Німеччиною та її союзниками.

Щодо майбутнього Німеччини, то конференція вирішила залишити її як єдину державу. Малося на увазі в майбутньому провести в країні загальні вибори і підписати з Німеччиною мирний договір. До цього часу владні функції мала здійснювати окупаційна адміністрація. Відповідно на чотири сектори було поділено Берлін.