Діяльність М.Тетчер. «Тетчеризм», його суть та наслідки для Великої Британії. 4 страница

На конференції розглядалися також проблеми репарацій. Із загальної суми в 20 млрд доларів 50% повинен був отримати Радянський Союз. Вирішено було компенсувати її за рахунок промислового устаткування, що вивозилося із Німеччини до СРСР. Домовилися і про взаємну репатріацію військовополонених, які опинилися в різних зонах.

Таким чином, на конференції були закладені основи для післявоєнного розвитку не тільки країн Європи, а й усього світу.

24.Створення Організіції Обєднаних націй. Україна – спів засновниця ООН. Роль ООН у повоєнному світі. На Кримський (Ялтинській) конференції, що відбулась у лютому 1945 p., керівники держав антигітлерівської коаліції — «великої трійки» — ухвшіили рішення про створення нової міжнародної організації для розв'язання проблем післявоєнного світу і надійного механізму безпеки. Конференція 50 держав (у тому числі і Української РСР) розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско.

Участь України у заснуванні ООН має свою передісторію. У 1944 р. з ініціативи Й. Сталіна Верховна Рада СРСР одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Ці заходи повинні були створити у світової громадськості враження про крутий перелом у національній політиці Москви, яка досі не давала республікам найменших прав і тримала їх у становищі напівколоній.

Перелічені заходи Москви щодо розширення прав союзних республік, які насправді так і залишились нездійсненими, були викликані зовсім не піклуванням про інтереси поневолених народів. Цього вимагали реалії міжнародного становища, які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об'єднаних Націй. Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли всі радянські республіки. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежності республік, у тому числі й України. Крім того, постанови служили своєрідною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни судилося обрати соціалістичний шлях розвитку.

Питання про членство країн в ООН вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав СРСР, США і Великої Британії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне заперечення з боку країн Заходу. Пропуск у члени ООН, крім СРСР, отримали лише Україна та Білорусія як республіки, що найбільше постраждали в ході війни і внесли вагомий вклад у розгром агресора.

26 червня було ухвалено Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набрав чинності. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений ухваленою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН, згідно зі Статутом, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Головними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збира­ється на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки (РБ), яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Велика Британія, Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються строком на 2 роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в РБ посідає Росія. А в число тимчасових членів РБ восени 1999 р. обрано Україну.

Рада Безпеки — дуже важливий постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рішення ухвалюються на основі принципу одностайності постійних членів і є обов'язковими до виконання всіма членами ООН. В іншому випадку ООН може вдатися до санкцій. У компетенції РБ також функції врегулювання спорів між державами. Крім Генеральної Асамблеї та РБ, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне призначення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Фінанси ООН створюються за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більші відчислення на рахунок ООН. Головні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, низка служб — в Женеві та Відні.

Перші ж практичні кроки ООН засвідчили доцільність такої організації. Зразу ж після війни, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяльності ООН виявилися перші успіхи. Так, в 1946 р. ООН домоглася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. У 1948 р. під час першої арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН («голубі каски») для підтримання миру на Близькому Сході.

Не раз в ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію у справах контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував виключити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси знищити в тримісячний термін. В умовах наростання конфронтації це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налагодити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час йшла гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу.

Американська атомна політика була сформульована в плані Баруха, висунутому США в комісії ООН у справах атомної енергії в 1946-1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямування розвитку атомної енергії в мирне русло. Якби план Баруха було ухвалено, без сумніву, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна катастрофа не стала всезагрожуючою. Радянський Союз, що, з одного боку, з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї, а з іншого — таємно її створював, категорично відкинув план Баруха під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі, однак сам не запропонував механізму зупинки ядерної гонки. Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут.

Подібним чином розвивалися також події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що в цей час було більш реальним, ніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли жодна сторона нг довіряла одна одній. Радянський Союз не допускав навіть самої ідеї контролю за озброєннями, вбачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація посилювалася. Зі зростанням напруженості та протистояння роль ООН на початку 50-х років все більше зводиться до дискусійного клубу, до «рішучих і найбільш правильних» заяв конфронтуючих сторін.

25.Причини та початок «холодної війни». Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологічній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо.

«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у повоєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфліктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, представницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял­тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.

Під час першої зустрічі з міністром закордонних справ СРСР Вячеславом Молотовим американський президент Гаррі Трумен продемонстрував свій намір наполегливо відстоювати право Польщі на самовизначення і недвозначно вказав радянському дипломатові на необхідність дотримуватися ялтинських угод. «Зі мною ніколи ще так не розмовляли», — запротестував Молотов. «Дотримуйтесь даного слова, і з вами так не розмовлятимуть», знову безкомпромісно і рішуче відказав Трумен. Після цієї словесної дуелі політиків стосунки між двома країнами дедалі погіршувалися.

Протягом останніх місяців війни радянські війська зайняли всю Центральну та Східну Європу. Москва використала свою військову міць для надання допомоги східноєвропейським компартіям і для придушення партій демократичного спрямування. Комуністичні партії ^благословення та за сприяння Москви швидко поширили свій вплив та владу в усіх країнах регіону, останньою крапкою став державний перевороту Чехословаччині в 1948 році.

«Холодна війна» почалася з публічних заяв. У1946 році Сталін оголосив про неможливість миру в світі «за умов сучасного капіталістичного розвитку світової економіки». Вінстон Черчилль, прем'єр-міністр Великої Британії часів війни, виступив з відомою ефектною промовою у Фултоні, штат Міссурі. З його слів випливало, що «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент спала залізна завіса»; Черчилль підкреслив, що Британії та Сполученим Штатам потрібно крокувати пліч-о-пліч, аби протидіяти радянській загрозі.

Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом виявилося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розвивалися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків— Північно-Атлантичного союзу (НАТО) — 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) — 1955 p.

«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потенціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою виявились у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.

Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р.) ознаменували остаточне завершення «холодної війни».

Оскільки один із супротивників — СРСР — припинив своє існування, то деякі політики Заходу ствердили, що перемога у цій війні дісталась США та її союзникам. Однак, якщо це перемога, то сумнівна. Десятиліття «холодної війни» підірвали економіку СРСР, але негативно вплинули й на економічний розвиток США, які так і не змогли вирішити ряд своїх внутрішніх соціальних проблем.

«Холодна війна» значною мірою викликала сучасні глобальні проблеми, зокрема, забруднення навколишнього середовища, вичерпання природних ресурсів, політичну нестабільність у ряді країн «третього світу» наводнених радянською та американською зброєю.

Тому говорити про «переможців» у «холодній війні» не доводиться.

26. План Маршала. Його роль у відбудові повоєнної Європи. Умови мирних договорів із союзниками Німеччини розроблялися на сесіях Ради міністрів закордонних справ у 1945-1946 pp., а також на Паризькій мирній конференції 1946 р.

У лютому 1947 р. було укладено мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Уряди цих країн зобов'язалися надати своїм громадянам політичні права й свободи, знищити довгострокові військові укріплення, провести демілітаризацію і денацифікацію, сплатити репарації. Договори визначили деякі територіальні зміни, уточнювали кордони ряду країн.

Паризькі мирні договори зберігали незалежність переможених країн, створювали умови для їхнього демократичного розвитку і сприяли зміцненню миру й добросусідства в Європі, Цим вони відрізнялися від Версальсько-Вашингтонської системи договорів.

І все ж не озброєння та воєнна сила визначали характер післявоєнного розвитку світу. Основну ставку в боротьбі проти комуністичної загрози Захід робив на економічну силу, на переваги економічної демократії над безликою державною економікою з її зашореним плануванням. Пущений в дію економічний важіль Заходу був саме тим валом, який зупинив комунізм, насамперед в Європі. І тут головну роль відіграли США.

5 червня 1947 p., виступаючи з промовою перед студентами Гарвардського університету, Державний секретар США генерал Джордж Маршалл заявив: «Роль нашої країни повинна полягати в тому, щоб надати дружню допомогу Європі при складанні програми її економічного відновлення, а потім в повну міру можливостей допомогти проведенню програми в життя. Ця програма повинна бути спільною для всіх і вироблена спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма з них». Саму ідею новою не назвеш. Ще в 1944 р. на конференції у Бреттон-Вудсі (США) були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкцій та розвитку (МБРР) для надання допомоги Європі. Однак обидві ці організації не володіли достатніми для цього ресурсами. Але такі кошти були у США.

План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбавитися перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії і в той же час забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, надавши їй допомогу, й укріпити європейські демократії.

Країни, які приймають допомогу, повинні подати дані про стан своєї економіки, про втрати у війні, валютні резерви та плани використання допомоги. На основі цих даних конгрес США ухвалював рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет Європейського економічного співтовариства на чолі з американським адміністратором.

План Маршалла передбачав використання економічних методів для досягнення політичних цілей. Доларові ін'єкції у зруйновану економіку Європи мали метою фінансове та господарське оздоровлення Європи, економічний бум та підвищення життєвого рівня людей. А на цій основі, основі добробуту, вважалось необхідним домогтися трансформації психології мільйонів обивателів у тому реально і єдино розумному напрямі, що багате та заможне життя створюється не класовою боротьбою, не ліквідацією приватної власності, а зміцненням її, посиленням персонального інтересу кожного виробника. Американська допомога пропонувалась також і соціалістичним країнам, у тому числі й Радянському Союзу. Однак для всіх тоталітарних режимів було одне неприйнятне застереження: допомога надається тільки приватному сектору. А тому Радянський Союз, побоюючись внутрішньополітичних та економічних метаморфоз і розвалу тоталітарної системи, не тільки не прийняв план Маршалла, але й брутально повівся з тими східноєвропейськими країнами, які мали намір це зробити.

До плану приєдналися 16 західноєвропейських країн. У квітні 1948 р. з кожною з них США підписали відповідні угоди. За цим планом, розрахованим на 4 роки, ці країни повинні були отримати 17 млрд доларів (за сьогоднішнім курсом 170 млрд дол.). Основною умовою надання допомоги була відмова від націоналізації промислових об'єктів, всіляке заохочення приватних підприємств. 60% коштів, за планом Маршалла, отримали Велика Британія, Франція, Італія, Західна Німеччина. У результаті було здійснено швидке відновлення економіки цих країн, відбулася стабілізація внутрішньої політики, посилилися інтеграційні процеси.

План Маршалла беззастережно сприяв відновленню західноєвропейської економіки на новій науковій та технічній основі, підвищенню життєвого рівня населення, відвернув небезпеку соціальних потрясінь. У цьому його позитивне значення. Безумовно, план Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, зміцнив там американську присутність, посилив економічний, політичний, військовий вплив США. Разом з тим слід зазначити, що американська присутність в Європі, «американізація» Західної Європи жодною мірою не зачепила незалежність або інтереси тої чи іншої західноєвропейської країни. США поводили себе як гарант цієї незалежності і недоторканості.

27.Створення Держави Ізраїль. Виникнення «палестинської проблеми». Ідея створення національної єврейської держави була висунута австрійським журналістом Т. Герцлем у кінці XIX ст. Він обгрунтував її на конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. Конгрес ухвалив рішення про створення єврейської держави на території Палестини.

На площу близько 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн євреїв з усього світу. Сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого перебувала Палестина, продати цю територію, але той відмовився. Незважаючи на це, євреї починають таємно переселятися до Палестини, де організовують замкнені общини з натуральним господарством.

Під час Першої світової війни уряд Османської імперії почав виселяти євреїв, звинувативши їх у допомозі країнам Антанти. 2 листопада 1917 p., після окупації Палестини. Велика Британія ухвалила декларацію Бельфура, яка поклала початок новій хвилі переселення євреїв. У 1920 р. в Палестині починають створюватися єврейські політичні й військові організації. У 1922 р. Велика Британія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною, що відразу ж викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. Велика Британія сприяла переселенню євреїв до кінця 30-х рр. Коли ж співвідношення єврейського й арабського населення стало загрозливим для ста­більності її колоніальної імперії, вона забороняє переселення. Якщо у 1914 р. в Палестині проживало 5% євреїв, то у 1922 — 18%, а у 1937 р. — 28%.

Після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави знову постало на порядку денному, його обговорення державами-переможницями відбувалося на тлі боротьби, що розгорталася між англійською адміністрацією, палестинським і єврейським партизанським рухом. 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході і тим самим сприяти розпаду британської колоніальної імперії. 29 жовтня 1947 р. ООН ухвалила резолюцію № 181 про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалось міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська до 1 серпня 1948 р.

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. У квітні 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби теж не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішує достроково вивести свої війська 14 травня 1948 р. У той самий день була проголошена держава Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити свою державу через відсутність політичних структур.

Створення у травні 1948 р. в Палестині (за рішенням ООН) держави Ізраїль стало початком близькосхідного конфлікту та виникнення палестинської проблеми. Група арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а згодом Саудівська Аравія і Ємен) оголосили війну Ізраїлю. У ході арабо-ізраїльської війни 1948-1949 pp., маючи якісніше озброєння і скористав­шись неузгодженістю в стані арабів, Ізраїль захопив більшу частину палестинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний берег ріки Йордан) та Єгипту (сектор Газа). Із Палестини було вигнано 900 тис. арабів, які знайшли собі притулок у різних арабських країнах. Гостро постала проблема біженців, і будь-які спроби (насамперед США) її вирішити з обуренням від­кидалися самими арабами. Палестинці хотіли повернутися на свою батьківщину, і їх підтримували (матеріально за рахунок нафтодоларів) арабські країни, бажаючи покарати Ізраїль.

Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка хвилювала людство усі післявоєнні роки. У 50-х рр. надії на повернення біженці покладали на Єгипет, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956), розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.

На початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, почав підготовку до нової війни. У свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Насер почав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових спеціалістів. Приводом до війни стало рішення Ізраїлю про відвід русла р. Йордан для зрошення пустелі Негєв, що зачіпало інтереси сусідніх арабських країн. Почалися збройні сутички з Сирією. У 1966-1967 рр. між Єгиптом, Сирією і Йорданією була досягнута домовленість про спільні дії проти Ізраїлю. Випередивши своїх противників, 5 червня 1967 р. ізраїльська армія напала на Єгипет і дуже швидко знищила всю його авіацію і завдала поразки сухопутним силам. 8 і 9 червня така ж доля спіткала армії Сирії та Йорданії. Наслідком червневої війни 1967 р. було приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектора Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалиму, Голанських висот, які належали раніше Сирії. Чергова війна 1973 р. за повернення втрачених територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що військовою силою близькосхідної проблеми не вирішити.

У кінці 50-х рр. у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), очолюваний Я. Арафатом. Ця організація висунула нову програму боротьби, одним з пунктів якої було невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така позиція забезпечила ФАТХ підтримку від аравійських монархів.

Лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності палестинського руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Я. Арафат обирається головою виконкому цієї організації, а в 1970 р. стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції.

Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити в Палестині бази для боротьби. Усі збройні акції проводились із територій сусідніх держав, спричинюючи невдоволення їхніх урядів і місцевого населення. У кінцевому підсумку це призвело до палестино-йорданського конфлікту 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися до Лівану. Але там вони порушили рівновагу сил у суспільстві, що призвело до громадянської війни та ізраїльської інтервенції (1982). Того самого року збройні загони і керівництво ОВП перебираються до Тунісу.

Жовтнева арабо-ізраїльська війна 1973 р. привела до трансформації поглядів Я. Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за розв'язання проблеми мирними засобами. Така політика врятувала ОВП від ізоляції й загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу.

9 грудня 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа почалось народне повстання («інтифада») без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини.

Зусилля провідних країн світу сприяли початку близькосхідного врегулювання, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії Палестині у складі Ізраїлю (1994). Як свідчать останні події, зокрема, після терактів в Америці ізраїльсько-палестинські відносини далекі від добросусідства.

28.П’ята республіка у Франції. Політика Ш. де Голя. За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 кабінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гострої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакційного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».

У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 червня 1958 р. затвердили Шарля де Голля главою уряду. У поданій Національним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конституція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Конституція 1958 р. — президентську республіку. Нова конституція надавала широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-міністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може повертати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка.

Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентських і парламентських виборів.

У внутрішній політиці уряд узяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, яка дала змогу створити стабілізаційний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Під приводом боротьби з інфляцією уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт. Було створено спеціальний комітет експертів-економістів, які розробляли радикальні заходи регулювання економіки.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвитку. За перші 10 років П'ятої республіки, з 1958 по 1968 p., виробництво промислової продукції зросло на 60%, його щорічний приріст становив 5,7%. За валовим виробництвом продукції Франція обійшла Англію. Сталися значні структурні зміни. У промисловість широко впроваджувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом держави створена атомна та ракетна промисловість. Важлива увага приділена житловому будівництву. Новітні галузі стали визначати обличчя французької економіки. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни витікали за кордон, то тепер вони посилено інвестуються всередині країни. Однак поряд зі зростанням великої промисловості специфікою Франції залишалася наявність дуже значної кількості дрібних підприємств. 84% всіх підприємств складали підприємства, на яких кількість зайнятих не переви­щувала 5 осіб. Щоб впоратися з енергетичними труднощами, здійснювалося будівництво АЕС.

Велика увага приділялася сільському господарству — традиційно важливій галузі економіки, у тому числі й в експортному плані. Щоб підняти товарність сільськогосподарського виробництва, де Голль пішов на ліквідацію, шляхом викупу державою, 800 тисяч дрібних селянських госпо­дарств. У результаті значно укрупнилися землеволодіння селян, виросла їх товарність. Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25%.

У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких колоній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала проблема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше розумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «французького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організацію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля.'

На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45% голосів. Успіх де Голлю забезпечили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та й авторитет самого президента.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Практичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., ліквідація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордону по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.