Боротьба за відродження державності України

(1917-1920 рр.) (4год.)

План

1. Формування державницьких структур в Україні на початку 1917р. Діяльність Центральної Ради

2. Державний переворот навесні 1918р. Гетьманат та його крах

3. Директорія

4. Українська Народна Республіка на теренах західноукраїнських земель

5. Поразка національно-патріотичних сил України

Основний зміст: формування державницьких структур в Україні на початку 1917 р.; діяльність Центральної Ради; прийняття Універсалів УНР; державний переворот навесні 1918р., створення гетьманату «Українська держава» та його крах; виникнення Директорії УНР та Української Народної Республіки на теренах західноукраїнських земель; виникнення та існування більшовицького режим:, боротьба українського народу проти денікінців.

1. Формування державницьких структур в Україні на початку 1917р. Діяльність Центральної Ради

У лютому 1917 р. у Російській імперії відбулася буржуазно-демократична революція, яка привела до повалення династії Романових та встановлення влади Тимчасового буржуазного уряду на чолі з князем Г. Львовим. Паралельно була створена Петроградська рада робітничих та солдатських депутатів. У державі встановилося двовладдя. Насправді жодна із сторін реальної влади у країні не мав.

Центральна Рада. Функцію повноважного представника інтересів українства перед Тимчасовим російським урядом взяла на себе Центральна Рада, яка 9 березня 1917 р. звернулась з відозвою «До українського народу», де закликала вибирати органи самоуправління, збирати гроші в український Національний фонд, творити вільне життя. Політику нового національного парламентського формування підтримали Київський губернський кооперативний з'їзд і Всеукраїнський національний конгрес (березень-квітень 1917 р.). Конгрес підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і санкціонував новообрану Українську Центральну раду як Крайову раду.. Рада видала Універсал, згідно з яким перебирала на себе державні функції на українській території.

Влітку 1917 р. Центральна Рада досягла своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. Наприкінці травня виїхала до Петрограду делегація, яка висловила Тимчасовому урядові побажання: щоб Україна мала широку автономію; щоб вона мала постійного комісара при Російському уряді в українських справах; щоб був призначений крайовий комісар на всю Україну; щоб була проведена українізація армії, школи; щоб всі пости в Україні займали українці; щоб були звільнені галицькі військовополонені. Уряд Росії відмовився задовольнити вимоги українців. Тоді Центральна Рада ухвалила документ, який дістав назву «1-й Універсал Української Центральної ради». 10 червня 1917 р. Універсал було зачитано на II Всеукраїнському військовому з'їзді:

«... Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російського, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм)... Однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба створити українські організації по містах і селах, укласти свої закони.

15 червня 1917 р. на засіданні Ради оголошено Декларацію про створення українського уряду — Генерального секретаріату та розподіл роботи між секретарями (міністрами ). Головою уряду і секретарем внутрішніх справ обрано В. Винниченка секретарем фінансів — директора Київського кооперативного банку X. Барановського, секретарем міжнаціональних справ — ученого-літературознавця С. Єфремова, секретарем військових справ — С. Петлюру, секретарем земельних справ — діяча кооперації Б. Мартоса, секретарем судових справ — адвоката В. Садовського, секретарем продовольчих справ — кооператора М. Стасюка, секретарем народної освіти — науковця І. Стешенка.

Оголошення І Універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд Росії. Міністри Російського уряду, які приїхали до Києва, визнали право України на автономію й погодилися, що Центральна Рада виробить статут, який буде подано на санкцію Всеукраїнських Установчих Зборів.

З липня 1917 р. Центральна Рада пішла на поступки видала II Універсал, де підкреслювалось що вона визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, та запевнялося, що УНР не має наміру відокремлюватися від Росії.

На підставі порозуміння між Центральною радою і міністрами Тимчасового уряду, вона поповнила свій склад представниками національних меншин, що мешкали в Україні; до Малої ради пройшло 18 осіб неукраїнців на 40 українців, до Генерального секретаріату — 5 осіб (2 росіянина, 2 єврея, 1 поляк). Центральна Рада нараховувала 822 особи. Делегати Всеукраїнської ради селянських депутатів складали — 212; Всеукраїнської ради військових депутатів — 158; Всеукраїнської ради робітничих депутатів — 100. Депутати загальних робітничих та солдатських рад — 50, українських соціалістичних партій — 20, російських соціалістичних партій - -40, єврейських соціалістичних партій — 35, польських соціалістичних партій — 15, міст і губерній, обраних на селянських, робітничих і загальнонаціональних з'їздах — 84; представників професійних, просвітних, економічних та громадських організацій і національних партій — 108. В Центральній раді не було представників Української церкви.

Центральна Рада уклала «Статут Вищого Управління України», на підставі домовленості з міністрами Тимчасового уряду, але новий кабінет з О. Корейським на чолі не прийняв цей документ. Замість нього українцям була нав'язана «тимчасова інструкція», яка значно обмежувала права українських урядовців: 1) Генеральний секретаріат мав призначати, на пропозицію Центральної ради, Тимчасовий уряд; 2) територія, яка підлягала Генеральному секретаріатові, мала обмежуватись 5-ма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською та Чернігівською); 3) число генеральних секретарів зменшено; 4) у складі секретарів повинно бути 4 неукраїнці. Діставши «Інструкцію» Тимчасового уряду. Генеральний секретаріат виступив з відозвою, в якій повідомляв про початок праці.

Під час жовтневих подій 1917 р. в Росії Центральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада 1917р. проголосила Українську Народну Республіку, чим офіційно задекларувала відродження українським народом власної держави. В Універсалі визначалися межі України, оголошувалося про скасування приватної власності на землю, амністію і відміну смертної кари, реформу судівництва, про 8-ми-годинний робочий день і контроль над виробництвом, про необхідність переговорів про мир. Підтверджувалися свободи: совісті, слова, друку, зборів, мови, професійних спілок, недоторканості особи, житла. Визнавалася національно-персональна автономія, призначено дату скликання Всеукраїнських Установчих Зборів: початок січня 1918 р. В руках Генерального секретаріату був весь державний апарат, у тому числі частина фронтових військ, що знаходилися на території УНР. III Універсал встановлював межі Української республіки. Українська влада перейшла з національно-моральної сфери в державно-правову. Ідею української державності затверджено, реалізовано, введено в життя.

Повалення Тимчасового уряду, розклад армії остаточно підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна. Розпочалася ланцюгова руйнівна реакція у всіх сферах державного, політичного, економічного та соціального життя. Світова війна обернулася на громадянську.

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструктивну руйнівну політику більшовиків. У свою чергу, більшовики вбачали у Центральній раді свого основного суперника в боротьбі за владу. Вони спрямували проти Ради цілу низку політичних і воєнних ударів. В кінці грудня 1917р., на початку січня 1918 р. представниками урядових кіл держави була висунута пропозиція протидіяти впливу більшовизму, його поширенню серед українства та відкритому збройному замаху на Українську республіку шляхом проголошення самостійності України.

Обміркувавши ці проблеми, Мала рада 11 січня 1918 р. проголосила IV Універсал, яким проголошувалася самостійність УНР. Універсал став поворотним пунктом української революції, бо ним Україна рішуче заявила, що метою визвольних змагань українців є суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу. Проголошення самостійності республіки започаткувало новий етап державно-політичного життя. В IV Універсалі говорилося про незалежність Української Республіки, але знову зазначалося, що Українські Установчі Збори, які мають бути скликані якнайскоріше, повинні вирішити питання про федеративний зв'язок з колишньою Російською державою.

Державним гербом визнано тризуб — символ влади князів Київської Русі. Виконавчий орган, замість Генерального секретаріату, дістав назву Ради Народних Міністрів; головним завданням її мало бути укладення миру з державами Центрального блоку. Після підписання миру армія мала бути демобілізована, а замість неї мала бути створена народна міліція для охорони робітничого народу. Після повернення демобілізованих додому всі народні ради повинні переобратися з наданням права голосу солдатам. Це будуть Ради селянських, робітничих та солдатських депутатів.

IV Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від більшовиків та інших нападників. Уряд Республіки мав підписати народний добробут, відбудувати зруйновані фабрики, встановити контроль над виробництвом. На залізо, шкіри, тютюн та інші найпоширеніші товари проголошувалася монополія держави. Уся земля мала бути передана трудовому народу без викупу. Усі національні меншини користуватимуться правом національно-персональної автономії. Запроваджувався 8-ми годинний робочий день. Для зміцнення національної єдності, протидії зовнішній антиукраїнській пропаганді уряд розпочав створення Української автокефальної церкви.

Після підписання Брестського мирного договору з Німеччиною та її союзниками у лютому 1918 р., за яким Німеччина визволяла Україну від більшовиків, а Центральна Рада забезпечувала німецьку сторону продовольчими товарами, у березні 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва.

2 березня 1918р. був ухвалений закон про новий територіально-адміністративний поділ, згідно з яким територія УНР поділялось на тридцять земель: землі охоплювали приблизно 3-5 попередніх повітів і поділялись на волості, останні складалися з громад. Завданням нової реорганізації територіального устрою була ліквідація залишків колоніального минулого, повернення до історичних та етнографічних традицій козаччини. Вона диктувалась також потребами на зміцнення на місцях політичних, культурних та економічних позицій молодої Української держави, доведення її політики до окраїн. Однак через військово-політичну нестабільність новий устрій так і не був упроваджений у життя. Останнього дня свого існування — 29 квітня 1918р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Україна проголошувалася суверенною демократичною парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи й особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.

2. Державний переворот навесні 1918р. Гетьманат та його крах

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державної та економічної розбудови, наростаюча загроза перетворення України на німецьку колонію, підштовхнули несоціалістичні сили суспільства до державного перевороту, який завершився 29 квітня 1919р. створенням нового державного утворення — гетьманату «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну, створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що групувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату, вказують на успіхи у сфері зовнішньої політики, а також на помітні зрушення в галузі культурного життя і духовній сфері. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано державний флот.

Основу зовнішньополітичних стосунків України з СРФРР, Доном і Кубанню, Білорусією, Кримом, Румунією становили проблеми кордонів, врегулювання територіальних суперечностей. Влітку 1918 р. Німеччина, Болгарія й Туреччина ратифікували Брестську угоду та обмінялися з українською стороною ратифікаційними грамотами. Переговори про встановлення дипломатичних відносин з Україною вели нейтральні країни: Голландія, Данія, Іспанія, Іран, Норвегія, Швейцарія, Швеція, але з юридичними визнаннями «Української держави» вони не поспішали. На той час українці вже намагалися встановити контакти з представниками Америки, Франції, Англії.

Значними були досягнення в галузі культури і освіти. Створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито державні університети у Києві та Кам'янці — Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук. Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення Української автокефальної православної церкви.

Та все ж, незважаючи на це П. Скоропадському не вдалося надовго утримати владу. Всі успіху гетьманату була, головним чином, стабільність держави, а гарантом стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини і Австро-Угорщини. Фактично справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація; Німеччина прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспективі — встановлення цілковитого контролю за ринком, торгівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері українській державі необхідна була Німеччина і як своєрідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб'єкт міжнародного права. Німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмове зобов'язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й не відповідала проголошеному Й. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на власницькі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків, сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори, 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський був змушений зректися влади.

Директорія

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада для керівництва повстання був обраний тимчасовий верховний орган УНР — Директорія. — У її складі В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. В листопаді 1918 р. збройні формування Директорії розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана П. Скоропадського, а на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.

Виступ Директорії досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух протії політики гетьманату та окупаційного режиму. Сильною стороною Директорії було й те. що вона об'єднала хоч і різних за поглядами але досить впливових та авторитетних лідерів: В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Уміло нейтралізувавши німців, перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ, проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу.

Проте, вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити Київ. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорстокої боротьби за владу, нескінченних переїздів (Вінниця, Проскурів, Рівне, Станіслав, Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (шість разів змінювався склад уряду, який очолювали В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа та В. Пилипенко) і кардинальних змін офіційної політичної лінії.

Ще під час підготовки повстання проти П. Скоропадського діячі соціалістичних партій домовились не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Нечіткість програмних установок, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії, відсутність чіткої моделі державотворення (за час свого існування Директорія тією чи іншою мірою спробувала такі форми суспільної організації як парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура) призвели до встановлення військової диктатури. На грудневому 1918 р. трудовому конгресі, який був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні, буловирішено у зв'язку з ускладненням воєнно-політичної ситуації, тимчасово віддати усю повноту влади С. Петлюрі. Прогресуючий напрям влади, наростаючий хаос і безлад, єврейські погроми, зростання масштабів отаманщини, яка перетворилася на потужний дестабілізуючий фактор, небоєздатна армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій не дали змоги Директорії надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

4.Українська Народна Республіка на теренах західноукраїнських земель

Не менш вагомим є досвід державотворення суспільно-політичних інституцій в західноукраїнських областях. Активізація національно-визвольного руху в цьому регіоні була результатом впливу лютневої та жовтневої революції в Росії, створення Української Народної Республіки і контактів з їхніми урядами, а також безпосередньої участі значної частини населення Галичини, Буковини і Закарпаття у вирі революційних подій на Сході.

25 березня 1918р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх галицьких партій, на якому прийнято рішення про відновлення української державності у краї та створенні засад демократичного суспільства. У вересні відбулися масові мітинги і віча населення, які вимагали об'єднання всіх українських земель в коронний край з окремим намісником і українською адміністрацією. В умовах глибокої державної кризи 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося представницьке зібрання депутатів парламенту та крайових сеймів Східної Галичини і Буковини, яке обрало Українську Національну Раду на чолі з адвокатом Є. Петрушевпчем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії Українську державу, закликавши до її творення всі національні меншини краю. Не обійшлося без збройних сутичок з поляками, причому перехід влади до Української Національної Ради у Львові, Станіславі, Стриї, Коломиї, Бродах, Збаражі, Тернополі, Самборі відбувся здебільшого мирно в перших числах листопада 1918р.

Нова влада намагалась відкрити широкі можливості для розвитку понівеченого війною господарства, національного та культурно-освітнього життя краю, демократичних громадсько-політичних ініціатив. 5 листопада у програмному Маніфесті УНР декларовано загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-ми годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці і громадського спокою, проведення аграрної реформи. 9 листопада 1918 р. сформовано уряд: Тимчасовий державний секретаріат, головою якого став К. Левицький. Державні секретаріати очолили: військовий — Д. Вітовський, внутрішніх справ — Л. Цегельський, закордонних справ В. Панейко, земельних справ — О. Баран, публічних робіт — І. Макух, віросповідання та освіти — О. Барвінський. 13 листопада 1918 р. затверджено Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Її територія охоплювала 70 тис. км²., населення налічувало майже 6 млн.чол. Гербом ЗУНР став Золотий лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.

В умовах воєнної розрухи уряд і президент Є. Петрушевич приділяли особливу увагу організації економіки, виведенню її із глибокої кризи. У зв'язку з цим було монополізовано продаж зерна, картоплі, цукру, солі, спирту, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, хлібопекарських виробів, цигарок, сірників. Почалася активна відбудова залізничного транспорту. Урядові кола заявили про співпрацю з представниками фінансових кооперативів. 4 квітня 1919 р. упроваджено в обіг валюту ЗУНР — гривні і карбованці. 14 квітня 1919р. був ухвалений закон, який визначив основи аграрних реформ. Ліквідовувалось велике землеволодіння, заборонялося самовільне захоплення і розподіл земель.

Створювалися умови для громадського самоврядування і національного самовираження, демократизації та лібералізації громадсько-політичного життя. Затверджено державність української мови, обов'язковість її вживання у державних установах, організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами на їх рідній мові. Закон про вибори до сейму Західної області УНР передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куренях. Право висунення кандидатів у депутати надавалось партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками. Проведенню парламентських виборів у червні зашкодили зовнішньополітичні обставини.

З моменту виникнення Республіка зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі, міжнародним невизнанням тощо. 21 листопада 1918 р. внаслідок збройної агресії польські збройні формування захопили Львів, десять повітів з п’ятдесяти дев'яти, у яких була проголошена влада ЗУНР. Уряд Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, потім до Станіслава. У цей час ЗУНР шукала підтримки з боку світового співтовариства, проте її на міжнародній арені визнавати не поспішали.

Уряди ЗУНР і Директорії УНР, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню угоду про об'єднання обох держав. Урочисте проголошення Акту з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано у Західну Область Української Народної Республіки.

На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР і УНР втрачали у цей час власні повноваження над своїми територіями. На початку червня 1919р. польські війська контролювали майже всю Галичину. Це призвело до реорганізації владних структур ЗОУНР. Уряд С. Голубовича склав свої повноваження, вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича. До речі, за його ініціативою, в кінці 1919р. Акт возз'єднання зі Східною Україною західноукраїнських земель було денонсовано.

Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, незважаючи на відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією. У квітні 1920 р. між Польщею та урядом УНР було встановлено кордон, за яким західноукраїнські землі відійшли до польської держави.

Паризький договір 15 березня 1923 р. узаконив розчленування українських земель, затвердивши новий кордон по Збручу. Після його опублікування уряд Західноукраїнської Народної Республіки самоліквідувався.

6. Поразка національно-патріотичних сил України

Слабкістю та розпорошеністю, відсутністю досвіду національних політичних сил скористалися більшовики, які вели боротьбу за встановлення радянської влади в Україні з перших днів повалення монархічного та буржуазного урядів Росії. В грудні 1917 р. в Харкові була проголошена Українська Народна Республіка (більшовицька). Народний секретаріат якої очолив М. Скрипник, головою ВУЦВК обрано Ю. Мєдвєдєва. Подальші події призвели до неодноразового реформування як назви, так і політики більшовицьких державотворень. Достатньо зауважити, що весною 1918 р. вже існувало декілька радянських республік, які Декларацією ЦВК-України від 7 березня 1918 р. запрошувалися до об'єднання (Українська, Донецько-криворізька, Одеська, Таврійська, Донська), маючи на меті збройний захист «советской власти» на території Півдня Росії.

Вдруге більшовицька влада була відновлена під новою офіційною назвою Українська Соціалістична Радянська Республіка в січні 1919 р. Головою уряду — Ради Народних Комісарів став X. Раковський; центральними органами визначені були Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет та Рада Народних Комісарів, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання. Юридичне оформлення радянської державності відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з'їзд рад в Харкові прийняв першу Конституцію УСРР. Цим документом проголошувалося встановлення радянського ладу в Україні, закріплювалася перемога «диктатури пролетаріату».

Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею і держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Декларовано скасування приватної власності, владу робітничого класу, свободу слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Соціально-економічна політика РНК України повторювала модель державного регулювання економіки РСФРР — «воєнного комунізму», складовими частинами якого були: націоналізація всіх підприємств; заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу та запровадження карткової системи розподілу продуктів; мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; введення продовольчої розкладки. Державне регулювання економіки та встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі призвели до невдоволення, а потім і до розгортання стихійного селянського протесту, а в результаті — до громадянської війни та краху більшовицького режиму.

Внутрішньою нестабільністю молодої держави скористалися зовнішні сили. У другій половині 1919 р. білогвардійська Добровольча армія окупувала майже всю Україну, встановивши окупаційний режим відкритої терористичної диктатури, метою якого було відновлення «единой й неделимой» Російської монархії. Внаслідок відкритої боротьби українського народу проти денікінців останнім не вдалося зберегти контроль за Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики, які в березні 1920 р. володіли майже всіма великими містами України, незважаючи на те, що сільське населення ще чинило значний опір.

Втретє прийшовши в Україну, радянська влада, послабивши офіційний курс, продовжувала здійснювати курс на встановлення диктатури пролетаріату. В листопаді 1920 р. громадянська війна в Україні, фактично, завершилася, її результатом стала поразка національно-патріотичних сил, територіальний розкол українських земель, перемога радянських форм державності.

Отже, поразка Української Народної Республіки під керівництвом Центральної ради 1917-1918 рр. мала багато причин. Та основна причина поразки полягала в тому, що ні український народ, ні його керівники не були підготовлені до боротьби за державну самостійність. Провідників національного руху, пропагандистів ідеї безоглядної жертовної боротьби за українську державу, за її фізичну, моральну і господарську могутність, була дуже незначна кількість. У лідерів національного руху, у їхніх міркуваннях і стремліннях не було ідеї боротьби за власну державність, їм заважали ідеї своєрідного інтернаціоналізму, ідеї «соціальної революції» та ідеї федерації народів. Самі народні маси, рядовий склад війська, сільська інтелігенція показали найбільше розуміння своїх завдань, але воно було стихійне, лише підсвідоме відчуття дійсності.

Значна частина українських політиків вважала, що зможе принести державність і самостійність народу України за допомогою зовнішніх сил. Однак трапилось так, що і УНР і ЗУНР стали жертвами егоїзму країн німецько-австрійського блоку і Антанти, які максимально використавши їхні природні та економічні можливості, геополітичне становище у скрутний час залишили «союзників» без політичної і військової підтримки, чим фактично сприяли їх ліквідації, зробивши ставку на більш перспективних партнерів.

Причини зовнішнього характеру грають у долі народу другорядну роль. Українську державу 1917-1921 рр. створив народ, вся українська нація. Без цієї творчості ніякі професійні політики, за висловом В.Вннниченка, «не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти». Поразку визвольної боротьби спричинила деструктивність суспільства, слабкість соціальної бази УНР. Українська революція переважно спиралися лише на селянство і нечисленну інтелігенцію. Пролетаріат міст і сіл здебільшого був пробільшовицької орієнтації. Революція сама собою не утворила української буржуазії, навпаки, вона знищила й ту, що була на той час в країні. Елементи старого соціально-економічного устрою — поміщики, фабриканти, середні земельні власники, поліцаї, погромники мріяли про повернення поміщицько-монархічного ладу, вкорінення приватної капіталістичної власності. Причому, значна більшість буржуазії в Україні (аграрної, промислової, бюрократичної) була не українською.

Зрадницька позиція і нерішучість переважної частини революційних вождів, які почали кидати Директорію, втікали за кордон, інші переходили на бік ворогів українства призвела до того, що більшовикам вдалося оволодіти Україною та встановити своє командування в усіх галузях — національній, економічній і політичній. Коли радянський уряд після перемоги над поляками звернувся до українського народу з закликом до конструктивної праці й до мирних відносин з Росією, обіцяючи Україні державну незалежність і допомогу у відбудові її держави й господарства, народ приймав цю пропозицію, відчуваючи на собі відверту політику економічної експлуатації країни, національного гніту та політичного терору.

Лекція № 8

УКРАЇНСЬКА РСР В 20-30 рр. XX ст. (4 год.)

План

1. Міжнародно-правовий статус УСРР на початку 20-х років. Створення СРСР.