Суспільно-політичний рух в Україні у XIX ст.

«Руська Трійця». Істотний внесок у національно-культурне піднесення українців зробила «Руська трійця». Засновниками цьо­го громадсько-культурного об'єднання були М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я, Головацькнй, студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони ви­ступали за визволення поділеної на частини Батьківщини — колись єдиної України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях. Учасники «Руської трійці» підтримували тісні стосунки з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським — відомими діячами української і російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літе­ратури — І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського. У 1834р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря», в який було вміще­но біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. На­ливайка та інші твори. Однак австрійська цензура заборонила ви­давати «Зорю». У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в Буда­пешті літературно-науковий альманах «Русалка Дністрова», що містив ряд творів з проблем історичного минулого України.

Я. Головацький у гострій публіцистичній статті «Становище русинів у Галичині» (1846 р.), по суті, сформулював соціально-еко­номічні та політичні програмні вимоги українського національно­го руху. Загалом же діяльність «Руської трійці» була кроком вперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях, пере­ходом від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних та політичних питань.

На західноукраїнських землях сформувалися дві конкуруючі суспільне — політичні течії в освітніх колах — москвофіли і наро­довці. Вони відрізнялися, передовсім, підходами до перспектив національно-визвольної боротьби. Москвофіли або русофіли, не вірили в те, що політика Габсбургів забезпечить хоча б міні­мальні можливості для українського національного відродження, і робили ставку на російську династію Романових, що, зрештою, й визначило реакційність їх позицій в національному і соціальному питаннях. Натомість, ліберальні народовці наголошували на куль­турницькій роботі і, в цілому, підтримували австрійську монархію, оскільки вважали достатніми конституційні можливості існуючого державно-політичного ладу.

Москвофільська течія виникла під час революційних подій 1848 р. Завдяки зусиллям української інтелігенції у Львові тоді утво­рився національний уряд — «Головна руська рада». В імперському парламенті постало питання про виділення українських земель, вклю­чаючи Буковину і Закарпаття, в окремий коронний край. Готуючись до боротьби з польськими політичними організаціями, які прагнули включити всю Галичину до кордонів Польщі, український уряд ство­рив власні збройні сили — народну гвардію. Однак, незабаром імпе­ратор за допомогою російських військ придушив революційний рух, скасував конституцію і відновив абсолютистський режим. Авст­рійські власті були зацікавлені у розпаленні польсько-українських суперечок в Галичині і з цією метою почали орієнтуватися на польсь­ку шляхту. «Головну руську раду» та її збройні сили було ліквідова­но. Українські політичні діячі, насамперед старшого покоління, звернулися за підтримкою до Росії. Так склалося москвофільство.

Передова українська інтелігенція — народовці, які прагнули до національного відродження, не знаходили підтримки з боку кон­сервативного москвофільства у боротьбі проти загрози ко­лонізації. Адже москвофіли заявляли, що українців не існує, а є тільки один єдиний російський народ. Користуючись підтримкою В. Антоновича, М. Вовчка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та інших однодумців по той бік державного кордону, народовці за­снували в 1861 р. суспільно-політичну організацію «Руська бесіда», в 1868р. — культурницьке товариство «Просвіта» і в 1873 р. — літературне товариство ім. Т. Шевченка. Через 20 років Товарист­во ім. Т. Шевченка перетворилося на наукову установу (НТШ).

У середині ХІХ ст. на Наддніпрянщині став популярний рух хлопоманів, які плекали про розвиток української культури, носили національний одяг. Серед відомих хлопоманів можна назвати М. Максимовича, першого ректора Київського університету.

Громадський рух. Величезну роль в національному відродженні українства у XIX ст. відіграв громадівський рух. Громади, ці напівлегальні гуртки, що з'явилися на початку 60-х років XIX ст., складалися з представників української інтелігенції — вчителів, письменників, лікарів, ліберальних поміщиків. Діяльність громад була, в основному, культурно-просвітницькою: розвиток народної освіти, формування історичної свідомості українського народу, ви­сування перед владою національно-культурних вимог.

До складу київської «Старої громади», яку очолював В. Анто­нович, входили такі відомі представники наукової і творчої інтелі­генції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кистяківський, О. Кониоький, І. Лучицький, М. Старицький, П. Чубинський. У 1873 р. вони відкрили Південно-Західний відділ Російського гео­графічного товариства, який плідно працював над вивченням історії, економіки і фольклору. «Стара громада» придбала газету «Київський телеграф» і перетворила її на свій напівофіційний ор­ган. Контакти київських громадівців з Буковиною і Галичиною бу­ли постійними та широкими. Протягом 1861-1862 рр. видавався перший друкований орган українського громадівського руху — суспільно-політичний і літературний журнал «Основа».

Серед діячів «Старої громади» особливо виділявся публіцист, історик і фольклорист Михайло Драгоманов. Переконаний борець проти гноблення українського народу в імперіях Габсбургів і Романових, він виступав за союз з російськими соціалістичними течіями і вважав, що Україна здатна перетворитися шляхом еволюційного розвитку на федерацію вільних самокерованих общин — громад. Звільнений з Київського університету, Драгоманов у 1876 р. виїхав до Швейцарії, де зорганізував видання збірника «Громада» ук­раїнською мовою. Женевський гурток, що склався навколо збірни­ка, поклав початок українському соціалістичному рухові. В 1886 р. через ідейні розбіжності з більш поміркованими громадівцямн він позбавився їх фінансової підтримки і змушений був переїхати до Болгарії, де очолив кафедру в Софійському університеті.

Народники. Це був рух різно­чинної інтелігенції Росії, він знайшов досить широкий відгук в Україні. Виникло народництво наприкінці 60-х років XIX ст., ставши ваго­мим чинником громадсько-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані в тому, що колективістські традиції сільської общини здатні стати основою майбутньої соціалістичної організації суспільства. Росія, як вони вважали, не повинна була проходити, подібно до країн Західної Європи, через капіталістичну стадію розвитку. Селянство розглядалося як рушійна сила рево­люції, що приведе суспільство до соціалізму.

Починаючи з 1874 року народники розгорнули серед селян про­пагандистську роботу. Однак, уряд легко припинив «ходіння в на­род» і репресував майже всіх його учасників. Тоді у народників сформувалася ідея про створення глибоко законспірованої рево­люційної організації.

«Земля і воля», що утворилася наприкінці 1876 р., повела бороть­бу за передачу землі селянам, відміну викупних платежів, різно­манітних податей. В Україні найбільш відомий гурток цієї організації створив ще на початку 1875р. В. Дебогорій-Мокрієвич.

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти са­модержавства, народники переглянули тактику боротьби і зверну­лися до пролетаріату. Одним з розповсюджених методів боротьби були терористичні замахи.Ви­несений народовольцями смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 р. Переслідування властей і поліції змусили засновників «Чорно­го переділу» згодом емігрувати за кордон.