На території Лівобережної України в результаті внутрішньої боротьби серед козацької старшини був обраний гетьманом Іван Брюховецький (1663-1668 pp.).
На початку свого гетьманування І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Одразу після обрання гетьманом він уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 року, ставши першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви.
Батуринські статті
У цій угоді підтверджувалися Березневі статті, укладені ще Б. Хмельницьким. Вона також містила нові пункти:
• гетьманська адміністрація зобов'язувалася забезпечувати харчами московське військо в Україні;
• Україна мала повернути московським поміщикам селян-утікачів;
• українським купцям заборонялося ввозити та продавати горілку й тютюн у Московській державі (За «Довідником з історії України»).
У вересні - жовтні 1665 року в Москві І. Брюховецькому був наданий титул боярина й передана у володіння Шептаківська волость на Чернігівщині.
Московські статті. 21-22 жовтня 1665 року між І. Брюховецьким і московським урядом був укладений новий договір, що увійшов в історію як Московські статті. Цей договір значно обмежував політичні права України, посилював її військово-адміністративну та фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями:
• українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя;
• гетьманському урядові заборонялося всту-пати в дипломатичні зносини з іноземними державами;
• обмежувалося право вільного обрання гетьмана: відтепер вибори мали відбуватися лише з дозволу царя й у присутності московських послів;
• збільшувалася кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався безкоштовно постачати їм харчі;
• військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак);
• збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти до царської скарбниці;
• українська церква підпорядковувалася московському патріархові;
• фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права;
• заборонялося використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувалися на українських землях московські військові;
• поверталися королівські грамоти на магдебурзьке право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.
Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського населення, вони стали головною причиною антимосковського повстання в Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького (За «Довідником з історії України»).
Наслідки московського договору. На початку 1666 року І. Брюховецький повернувся в Україну, щоб за допомогою генерального підскарбія Р. Ракушки-Романовського упорядкувати фінансові справи держави.
Дуже скоро промосковська політика гетьмана спричинила важкі наслідки для України. Майже в усіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили у своїх руках ряд військових і фінансових функцій. 1666 року був проведений майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування.
Усе це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією та гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та частина православного духовенства, яка раніше підтримувала промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито запротестувала проти зростання московського впливу. Незадоволення досягло свого апогею після укладення в 1667 році між Польщею та Московською державою Андрусівського перемир'я.
У 1667-1668 pp. на території Лівобережної України відбулися великі виступи проти московських залог у містах. І. Брюховецький, відчуваючи загальне обурення діяльністю московської адміністрації в Україні, вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 року на старшинській раді в Гадячі гетьман висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. І. Брюховецький одночасно вступив у переговори з правобережним гетьманом П. Дорошенком та вислав посольство до Стамбула в складі лубенського полковника Г. Гамалії, генерального обозного І. Безпалого й канцеляриста Кашперовича.
У травні 1668 року гетьманські війська, повиганявши московські залоги з частини українських міст, вирушили визволяти пограничне місто Котельву, яке обложила московська армія під командуванням боярина Григорія Ромодановського.
На початку літа 1668 року на територію Лівобережної України вступили правобережні полки під проводом гетьмана П. Дорошенка. Війська гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького стояли табором під Опішнею. Дізнавшись про підхід військ П. Дорошенка, лівобережні козаки виступили проти гетьмана І. Брюховецького й 8 червня 1668 року його вбили.
40 Джерела з історії Боспорського царства. Першою писемною згадкою про Боспорське царство міститься в роботі Гекатея Мілетського «Землеопис» (книга Гекатея не дійшла до нас в повному обсязі, а лише у згадках більш пізніх авторів). Крім Гекатея Мілетського про Боспор писали античні вчені: Страбон («Географія»), Клавдій Птолемей, Діодор Сицилійський, Полієн, Тацит, Амміан Марцелін, Помпоній Мела та Стефан Візантійський, а також у промовах ораторів: Ісократ, Демосфен, Есхін та ін.
Важливу роль у дослідженні історії Боспорського царства відіграють речові пам’ятки. До яких можна віднести предмети матеріальної культури – кераміку, статуї, рештки античних будівель, монети, ювелірні прикраси та ін. Археологічні дослідження дозволяють висвітлити ті сторони життя Боспорського царства, які погано описані в письмових джерелах, а також перевірити їх достовірність. Наприклад, тільки за допомогою археології можна дослідити хору Пантікапею та інших полісів – сільськогосподарську округу, про яку дуже мало свідчень у античних авторів.
Пперіодизація історії Боспору за В. Гайдукевичем:
1. Утворення Боспорського держави – друга чверть VI – 480 роки до н.е.
2. Правління династії Археонактидів – 480 – 438/437 роки до н.е.
3. Правління династії Спартокидів – 438/437 – 109 роки до н.е.
4. Боспорська держава під владою Понтійського царства та Риму.
5. Боспорське царство у перші століття нашої ери.
6. Занепад Боспору – середина III – 70-ті роки IV ст.
Періодизація історії та культури Боспорської держави за В. Блаватським (акцент на культурному розвитку):
1. Кімерійський період – наприкінці якої на території Боспору виникають емпірії (торгові факторії) – VII – VI ст. до н.е.
2. Полісний період – друга чверть VI ст. – друга чверть IV ст. до н.е.
3. Протоеллінізм – друга чверть IV ст. до н.е. – 309 рік до н.е.
4. Період еллінізму – 309 – кін. II ст. до н.е.
5. Сарматський період – I – IV ст.. до н.е. (до загибелі Боспорської держави).
У 480 році до н.е. правителі Пантікапею з династії Археонактидів підкорили античні поліси Керченського та Таманського півострову утворивши державу з монархічним устроєм – Боспорське царство. До складу Боспорського царства входили як античні поліси – Пантікапей (столиця), Фанагорія, Феодосія, Танаїс, Тірітака, Мірмікей, Німфей, Гермонасса та ін., так і місцеві варварські племена – скіфи, сінди, меоти, пізніше сармати.
Влада монарха в Боспорській державі не була сильною, тому що, в античних полісах сильними були демократичні традиції, а також, влада в племенах належала місцевим вождям, які часто лише на словах визнавали владу Боспорського царя, тому правителі Боспору постійно були змушені зважати на волю полісів та племен. Боспорські царі постійно прагнули до обмеження влади полісних демократичних інститутів та прагнення до незалежності варварських племен, але встановити монархію східного типу в Боспорі так і не вдалося.
У другій половині IV ст. до н.е. Боспорське царство досягло вершини своєї могутності. Територія Боспору простягалася на обидва береги Керченської протоки – Керченський (включно з Феодосією) та Таманський півострови (до сучасного Новоросійська), а також території в пониззі Кубані та Дону (Танаїс). В цей час місцеві приазовські та кримські племена визнають зверхність Боспорського царя. Загарбницькі війни Боспорських царів дозволяли контролювати торгівлю зерном з іншими грецькими полісами та постачати рабів на невільницькі ринки Греції, Малої Азії та Єгипту.
З III ст. до н.е. Грецькі держави в Північному Причорномор’ї починають поступово занепадати внаслідок поступової втрати зв’язків з метрополіями, а також посиленням тиску варварських племен – скіфів та сарматів. У кін II ст. до н.е. Боспорське царство потрапляє в залежність від елліністичної Понтійської держави. У середині I ст. Боспор визнає політичну залежність від Риму. До кінця своєї історії Боспор так і не зміг у повній мірі повернути втрачену незалежність. У I – II ст. н.е. у зв’язку з постійними війнами Риму, Боспор зміг значно зменшити свою залежність від останнього та навіть підкорити кримські племена таврів та скіфів, але повернути минулу могутність так і не зміг.
III ст. готська навала значно ослабила Боспорське царство. У кін. IV ст. нові кочові племена гунів повністю знищили Боспорську державу, залишки якої перейшли від контроль Візантійської імперії.
Господарство. Боспорська держав в силу свого внутрішнього устрою мала різнопланове господарство. В античних містах, населення займалося переважно ремісництвом та торгівлею, місцеві варварські племена Криму та Приазов’я займалися сільським господарством – землеробством, кочовим скотарством, а також рибальством. Розвинутою галуззю господарства було суднобудування яке забезпечувало потреби у торговому флоті.
Золотий Статер
Основними статтями експорту були: хліб та риба, у меншій мірі продукти сільського господарства – дешеві вина, шкіра, віск, а також раби. Імпорт Боспорського царства був доволі типовим, як для античних колоній у Північному Причорномор’ї – дорогі вина, ювелірні та ремісничі вироби, кераміка. Основними торговими партнерами Боспорського царства були – Афіни, Мілет, Синопа, Родос, держави Малої Азії, Єгипет, Рим.
Культура. Духовна та матеріальна культура Боспору характеризується симбіозом еллінської (іонічної) та варварської культур. Особливо яскраво симбіоз культур було видно у художній культурі. На пізньоантичній кераміці зображувалися сцени як з грецької так із античної міфології. В скіфських курганах Куль-Оба та Пантіоніті в районі Пантікапея містяться матеріальні пам’ятки скіфської та грецької культур. Численні епіграфічні пам’ятки з переліком імен громадян Боспорської держави вказують на значний варварських елемент в Боспорі.
Релігійні уявлення в Боспорській державі найбільш яскраво розкривають тезу про присутність варварського елементу в античній культурі Боспорського царства. Крім грецьких богів – Аполлона, Афродіти та Артеміди, популярними був культ малоазійського жіночого божества Кібели (богиня матір) храми та святилища якої археологи знаходять по всій території Боспорського царства.
Античні пам'ятки на горі Мітридат (м. Керч)
Найважливішою пам’яткою архітектури Боспорського царства був акрополь в м. Пантикапей, який розташовувався на горі Мітрідат в сучасній Керчі. На території акрополя знаходилося багато суспільних та культових споруд, а також водогін та каналізація.
Боспорське царство відіграло важливу роль у з’єднанні різних культурних традицій Понту та Меотиди, Європи та Азії.
41 Останньою спробою вибороти права в межах Литовсько-Руської держави було повстання під проводом князя Михайла Глинського.
Повстання Глинського
Зимою 1508 р. знялося останнє з повстань аристократичної верхівки «руського» живла у Великому Литовському Князівстві. Героєм руху був князь Михайло Львович з Глинська над р. Ворсклою, в Переяславщині. Молодим виїхав він закордон на науку. Довший час пробув на дворі цісаря Максиміліяна, а потім саксонського курфірста Альбрехта. З військом курфірста побував Глинський у Фризії, а крім цього проїхав Італію та Еспанію. Як знавець західньо-европейського, воєнного мистецтва й дипльоматії того часу, вернув Глинський на двір великого князя Олександра, та вже в 1500 р. став маршалом двора; користаючи з своїх впливів, почав протегувати свояків та українську й білоруську шляхту, що бачить у ньому мужа провидіння в своїй скруті та пониженню від литовського, окатоличеного панства. Колиж великий князь захворів і вмер, зависники карієри Глинського пустили чутку, начебто він отруїв Олександра, щоби самому стати великим князем. Повірив у цю сплетню наслідник Олександра Жигмонт; він відібрав Глинському маршалківство й цілу низку земель, що він їх тримав у державі, а разом з тим почав відбирати землі й уряди його своякам. Даремне Глинський домагався суду, даремне викликав зависників на двобої; не помогли вставлення за ним у Жигмонта татарського хана Менглі-Гірея й угорського короля Володислава. Обурений несправедливістю великого князя й нікчемністю своїх ворогів, Глинський поїхав у свої турівські маєтности й тут, увійшовши в порозуміння з Москвою й Кримом, почав організувати повстання.
З тогочасної переписки великого, московського князя довідуємося, що в червні 1507 р. присилав до нього, «бити чолом», Глинський, а багато князів та людей «грецької віри», просило оборони перед насиллям латинників. Мотив оборони «грецької віри» підіймав Глинський і на потайних сходинах та нарадах своїх однодумців. В Новгородку «зібравши багато людей», переконував їх Глинський, що на найблизшому соймі в Вильні, будуть українців і білорусинів силоміць перехрещувати на латинство, а непослушних карати смертю.
Загальне негодування на литовсько-польську політику й агітація Глинського, зробили своє. В лютому 1508 р. почалося повстання української й білоруської шляхти, з походу на Мозир, що піддався Глинському без бою. Місцеве населення, як оповідає хроніст Валєвський, віддавало Глинському «божеські почести, наче володареві; православне духовенство й монахи вийшли йому назустріч, з святощами». З черги пішов Глинський на Слуцьк і Минськ, але здобути їхніх замків йому не вдалося. Його сили вистарчали на покорення кількох поменчих міст Білої Руси. Рівночасно брат Глинського, новгородський староста Василь, оперував на Київщині, де обляг Житомир і Овруч. Він, по словам хроніста Стрийковського, «намовляв українську шляхту й бояр, добровільно приступати до повстання, щоби, при божій помочі, відібрати велике князівство з рук Литви й вернути Україні, як передтим бувало споконвіку, та відновити Київську Державу». Тими обіцянками підняв він чимало шляхти на повстання й привів до присяги на вірність князеві Михайлові Глинському.
Але сили повстанців були заслабі для більших воєнних успіхів. Крім цього, великий московський князь, що спочував повстанню, бо сподівався спекти собі печеню при вогні революції, підпомагав Глинського доволі слабо й нерішуче. Диверзія московських військ, в напрямі Смоленська й Полоцька, не відповідала воєнним плянам Глинського, а татарський хан Менглі-Гірей крутив; хоч і готувався до походу на Україну, але готов був помагати тій з обох сторін, що... братиме верх.
Весною 1508 р. рушив проти Глинського великий князь Жигмонт з 5000 кінноти й двірським полком. В Новгородку приєдналося до нього литовське військо, під проводом гетьмана Константина Острожського й це вирішило долю повстання. По кількох невдачах, Глинський відступив за Дніпро, а відтак подався в Москву; за ним пішли скомпромітовані в повстанню його свояки та однодумці — Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі й інші.
В жовтні 1508 р. уложила Литва «вічну згоду» з Москвою й почала нагінку на учасників повстання. Тодіто попала під арешт ціла низка українсько-білоруських вельмож, як новгородський воєвода Ольбрахт Гаштовт, великокняжий конюший Мартин Хребтович, маршал Олександер Ходкевич та інші.
«Вічна згода» Москви з Литвою не потривала довго. Вже в 1511 р. почалася, з намови Глинського, велика московсько-литовська війна; а хоч в 1514 р. князь Константин Острожський розгромив московське військо над Оршею, то Москва зайняла й успіла вдержати Смоленськ, що його великий московський князь Василь обіцяв віддати Глинському.
Князь Василь не дотримав слова і Глинський почав переговори з Жигмонтом. Конспірація виявилася, Глинського арештували й засудили на смерть, але подружжя великого князя Василя з братаницею Глинського, врятувало йому життя... Колиж великий князь Василь помер (1530 р.) Глинський, при боці своєї братаниці-регентки, добився найбільш впливового становища в Московщині. Але тут повторилося те саме, що підняло його на повстання проти Литви й примусило шукати захисту в Московщині. Зависники закинули йому, що він... отруїв великого князя Василя (як колись литовського, великого князя Олександра). Наклеп зробив своє. Глинського арештували, а по кількох тижнях він таки й помер у тюрмі (15 вересня 1534 р.).
Повстанчий зрив, викликаний Глинським, заломився без успіхів, як останнє зусилля української й білоруської, аристократичної верхівки до відзискання належного їй становища в Великому Литовському Князівстві. А хоч у Глинського була на устах справа «грецької віри», а може й снилася йому корона Київської Держави, то сили, що він ними орудував, були заслабі, не тільки своєю чисельністю. Українська родова аристократія почала вже примирюватися з положенням. Хто з неї не вспів іще перемінити прадідної віри й національности, був на дорозі в той бік, а навіть такі оборонці віри й національности, як князь Константан Острожський, були переконаними литовсько-польськими патріотами. Вони то й перехилили перемогу, над повстанням Глинського, в бік литовсько-польської держави.
«Українську національну справу, в польсько-литовській державі, мали двигнути нові суспільні елєменти. Але тоді, коли догоряла українська, аристократична фронда, про них ще не було й передчуття» (М. Грушівський).
