Соціально-економічні передумови утворення Київської Русі.

Давньоруські літописи описують історію східних слов'ян лише з часу, коли вони почали розселятися на великому просторі Східної Європи, створюючи союзи племен. Цей процес почався в кінці 5 і в цілому закінчився в 8-9 століттях. Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільноти, які мали певні локальні особливості. Відмінності в культурі та побуті між племінними об'єднаннями так і не були подолані в часи існування Давньоруської держави та її народностей (9-13 століття).

Породження родоплемінного ладу - великі і маленькі союзи племен при розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня - племінні князівства. Їх створення обумовлене виникненням приватної власності і пов'язаних з нею майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Ці князівства були додержавні об'єднаннями, які заклали фундамент східнослов'янської державності. Вони передували першій східнослов'янські держави, яке склалося навколо Києва в середині 9 століття, яке умовно можна назвати "київським князівством Аскольда".  Могутність і влада глав племінних князівств базувалася на розгалуженій системі укріплених поселень-градів. У племінних князівствах існував примітивний апарат влади, але в них ще не було соціально відокремленої потомственої знаті на чолі з князем. Своєрідність суспільного ладу східних слов'ян характеризується тим, що племінні князівства зберігалися ще протягом століття, після того як утворилося Давньоруська держава.

Головними ознаками існування державності в раннесредневековом суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов'язкову умову успадкування влади князем. В умовах Київської Русі 10 століття конкретними формами державності були: підкорення владі державного центру територій племінних князівств і поширення на ці землі системи збирання данини, управління й судочинства. У літописах згадки про це з'являються, починаючи з середини 60-х років 9 століття, тобто з часу князя Аскольда. Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір. "Від перших часів Київської держави до нас дійшли тільки голі імена якогось Бравліна, потім Аскольда і Діра. Останні два імені були відомі і нашим літописцям, але більше нічого про них дізнатися їм, очевидно не вдалося, і те, що вони розповідають - що це були два брати, прийшли з Новгорода, ходили на Царгород і загинули від руки Олега та Ігоря - все, мабуть, їх власні здогади. Напевно, Аскольд і Дір зовсім не були братами і не княжили разом. З того, що на Аскольдовій могилі поставлена, була церква, можна справді укласти, що він був київським князем тоді, коли грецький єпископ, який прибув з імператорськими послами, проповідував християнство на Русі і "багатьох хрестив". Про Діра згадує пізніший арабський письменник Масуді, і жив він, ймовірно, пізніше Аскольда, але про нього нічого не пам'ятали за часів Ярослава, коли створювалася Київський літопис ". 2 Територія Київського князівства Аскольда була невеликою - воно охоплювало землі навколо Києва, головним чином колишнього племінного князівства полян. Це князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним центром, навколо якого в кінці 9 століття почало рости Давньоруська держава.

Вирішальний крок на шляху становлення східнослов'янської державності було зроблено в кінці 9 століття. Олег здійснив похід з Городища до Києва. Затвердження Олега в Києві ознаменувало собою початок створення східнослов'янської державності - освіти вже загальноросійського держави. Російська Північ був об'єднаний з російським Півднем, Олег проголосив Київ стольним градом новоствореного держави. 3 Князювання Олега в Києві (882-912) почалося зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах - міст, зі встановлення порядку плати данини на підвладних князеві землях. Потім до складу держави, яке формувалося, увійшла більшість південноруських племінних князівств. Давньоруська держава почала складатися на Півдні. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

Олег і його наступники на київському престолі, включаючи до складу молодої держави землі племінних князівств, дбали, перш за все, про збирання данини й прагнули перешкодити стягування її, перш за все хозарами. Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки: в останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися слов'янські, а також неслов'янські племінні об'єднання. Київська Русь почала складатися і розвивалася як поліетнічна держава. Його створили російські люди, які були переважною більшістю її населення. Разом з ними в Київській Русі жило понад 20 різних народів. Неслов'янські народи влилися до складу Київської Русі в більшості своїй мирним шляхом. Давньоруська держава часів Олега залишалася все-таки не повністю консолідованим. Влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства - примітивними й діяли, час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Ця країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову міць, про що свідчить сама можливість здійснення грандіозного воєнного походу Русі на Візантію 907 ​​року.

Завдяки переможного походу Русі на Константинополь Олег відразу ж підписав вигідний для своєї держави мир з імператором. Візантійському урядові довелося сплатити велику контрибуцію і надати особливі пільги російським купцям і послам. У 911 році російсько-грецький договір був істотно доповнений. У ньому були окреслені правові норми взаємин, правила вирішення конфліктів, які виникали. "... Судячи з того, що в трактатах 907 і 911 років Візантія зробила великі пільги нашим князям та їх торгівлі, необхідно зробити висновок, що дійсно цим поступок передували вдалі для Русі, чутливі для греків походи Русі на грецькі землі... Ці-то походи і примусили, ймовірно, грецький уряд вступити в переговори з Олегом і дати різні пільги російським купцям... ". 4 Договору 907 і 911 років - перші дипломатичні і правові акти Давньоруської держави - ​​відбивали реальність історичного та політичного існування нового східноєвропейської держави, здатного відстоювати свої інтереси в міжнародних відносинах. Походи Русі на Візантію тривали майже до середини 11 століття.

Іншим важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності Київської держави кінця 9 - початку 10 століть був східний. Було здійснено декілька походів Русі в арабські землі на південно-західному узбережжі Каспійського моря.

За часів князювання Олега пожвавився економічний розвиток суспільства. Розширювався, будувався стольний град Київ. Однак східнослов'янське етнокультурна спільнота залишалося не досить згруповано політично. Будівництво держави було продовжено наступником Олега - Ігорем. Протягом першої половини 10 століття київські князі ретельно і послідовно згруповують у спільній державі племінні князівства східних слов'ян. На 40 роки 10 століття припала новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створено Тмутараканське князівство. Великі й маленькі війни приносили славу й багатство князям і старшим дружинникам. Відразу вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним джерелом забезпечення війська зброєю, харчами, кіньми залишалося збирання данини, яку князі намагалися весь час збільшити. У 944 році з-за цього спалахнуло повстання древлян, де було вбито князя Ігоря. "Після Олега став княжити Ігор. І знову, як від часів Олега, маємо його трактат з Візантією і різні іноземні известия про останні роки його князювання - про невдалий похід на Царгород і щасливою експедиції в каспійські землі. Очевидно, це стало звичаєм: перші роки князювання проходили у зміцненні положення нового князя та державної системи, приборканні непокірних князів і намісників, непокірних волостей і племен, а потім, утихомиривши їх і маючи в розпорядженні значні військові сили, київські князі відправлялися походом на далекі багаті країни, шукаючи в них видобутку і слави ". 5 Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Єдиний відомий літописами син Ігоря - Святослав був ще дитиною, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона показала себе розумним, енергійним і далекозорим державним діячем. Ольга жорстоко придушила повстання древлян навесні 945 року. Ольгою також були влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних князівств. В часи Ольги розвивався, прикрашався і зміцнювався Київ. З князюванням Ольги можна пов'язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності. Було укладено союзну російсько-візантійський угоду.

Київська Русь 9-10 століття ще не знала класового устрою. Тому східнослов'янська державність народилася в суспільстві, яке залишалося родоплемінним. Влада в державі не тільки відокремилася від маси народу (один з основних ознак державності), але й піднялася над самою верхівкою, набула індивідуальний характер і стала успадковуватися. Давньоруська держава була організовано за територіальним принципом.

За часів переповненого подіями князювання Святослава (964-972) Давньоруська держава була розширена й зміцнена. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння в'ятичів, що потрапило під владу хозарів. У 968 році Святослав розгромив хозарів, котрі постійно зазіхали на східнослов'янські землі, перешкоджаючи торгівлі Русі. Потім київський князь звернув свій погляд на південь, вплутавшись в затяжну війну між Візантією й Болгарією. Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як розпочати другий і останній похід до Болгарії. Старшого сина Ярополка він посадив намісником у Києві, молодшого Олега - в Овручі, стольному граді завойованій його матір'ю Древлянської землі. А позашлюбного сина - Володимира він послав правити від свого імені до Новгорода, бояри якого завжди хотіли відокремитися від Києва. Цим Святослав продовжив справу Ольги, яке стосувалося консолідації держави, зміцнення влади київського князя на землях племінних князівств. Другий похід Святослава до Болгарії, який почався в 969 році, закінчився підписанням мирного договору в 971 році. Святослав загинув в бою з печенігами, коли повертався на Русь з Болгарії. Між його синами розпочалася боротьба за владу, яка закінчилася сходженням на княжий престол Володимира Святославича в середині 978 року.

Розквіт Київської держави.

Володимир стає верховним володарем у країні. Історики характеризують державу часів Володимира як раннефеодальную монархію. Це визначення значною мірою умовне. Тому що перші паростки феодального способу виробництва на Русі з'являються тільки в другій половині його князювання. Значення видатної постаті Володимира полягає в тому, що своєю діяльністю він ніби об'єднав дві віхи: пізню родоплемінну й ранню феодальну.

Року князювання Володимира в Києві називають богатирської віхою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу. Володимир взяв під свою тверду руку Давньоруська держава ще не достатньо консолідоване. Влада племінних вождів і князів на місцях, на віддалі від центру, була майже безмежною. Вони неохоче виконували накази князя і забирали багато данини, яка належала йому. Тому він почав князювання з того, що посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Російської землі. Далі настала черга обгрунтованого зміцнення структури держави. Назріла необхідність кардинальних змін у територіальній організації держави. Близько 988 року Володимир провів адміністративну реформу. Вождів племінних князівств замінили в різних містах держави сини - намісники Володимира. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки. "Так Володимир опанував волостями братів і потім почав збирати під свою владу й інші землі. Кілька років пішло на це збирання Руської держави; в літописах збереглися звістки тільки про деякі походи: на в'ятичів, на радимичів, у теперішню Галичину, яку Володимир постарався тісніше пов'язати з Київською державою, і на різні сусідні племена. Тільки з звісток про волостях, розданих Володимиром своїм синам, бачимо, яке грандіозне справу за цей час було здійснено Володимиром. Він зібрав землі і волості, що були в залежності від Києва, усунув різних "світлих і великих князів ", що правили тут і не особливо розташованих коритися волі київських князів, а на їх місце посадив своїх синів;" примучили "непокірні племена, повернув землі, захоплені останнім часом сусідами, і цим останнім вселив належну пошану. А щоб землі Руської держави зв'язати тісніше, він роздав їх в управління своїм синам ". 6 З тих пір Київська Русь стає дійсно об'єднаною державою. У результаті реформи 988 року значно зміцнилася система державної влади на місцях. З того часу в основних містах держави від імені київського князя збирають данину, управляють і чинять правосуддя його намісники - сини і старші дружинники. Все це призвело до концентрації держави та зміцненню його рубежів.

За Володимира загалом завершився процес встановлення державної території, визначилися її кордони, які в цілому збігалися етнічним кордонів східнослов'янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь пролягла до межиріччя Оки і Волги, на заході - Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі - Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні - Дону, Росі, Сули й Південного Бугу. Протягом кінця 9 - першої третини 12 століття державна, громадська, економічна й культурне життя Давньої Русі зосереджувалося в Києві й навколо Києва. Тому Київ високо підносився над іншими містами Русі. З самого початку київські князі особливо турбувалися про розвиток і прикрашанні стольного граду.

 

Головною турботою Володимира першої половини його князювання на Русі були постійні набіги степових кочівників - печенігів з півдня. Князь доклав багато зусиль для зміцнення рубежів держави. У кінці 10 століття була створена велика, складна і розгалужена система валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.

Трипільська культура

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура розвивалася протягом IV— III тис. до н. є. і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Назву отримала від дослідженого наприкінці X —IX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с Трипілля на Київщині.

Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец. — місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.

Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості.

Основним заняттям трипільців було землеробство.

Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і-кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.

 

Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими орали поля. їх запрягали у візки, можливо сани.

 

Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд.

 

Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї. Існує припущення, що трипільці мали свою писемність.

 

За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.

 

Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.