У 1222 р. через Кавказ монголи вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половецький хан Котян звернувся по допомогу до руських князів. Вони зібралися на раду в Києві і вирішили підтримати половців. Мстислав Удатний, Данило Романович, князі київський та смоленський разом з половцями вирушили проти ординців. Однак у битві на річці Калка у 1223 р. через неузгодженість дій руські і половецькі війська були розгромлені. Монголи захопили кілька руських князів у полон і замордували їх. Загинуло майже все руське військо. Данило Романович врятувався, хоч і був поранений.
Розгром руської армії був тяжким ударом для Русі. Однак татари повернули на схід і зникли в степах. Літопис свідчить, що страшний ворог «не знати звідки прийшов і не знати куди подівся». Однак у 1237 р. він знову з'явився і у значно більшій кількості під проводом хана Батия (Бату). Битва на річці Калка була лише прелюдією жорстокого погрому.
Монгольське завоювання почалося з удару по Рязанщині, потім — по Володимиро-Суздальському князівству. Війська і населення чинили героїчний опір, але кожний боровся поодинці, і татари брали одне місто за другим, спустошуючи й грабуючи їх.
Весною 1239 р. татари пішли на Південно-Західну Русь. Першим захопили і спалили Переяслав, потім Чернігів. Звідти повернули на Київ, проте відразу не наважилися штурмувати місто, яке захищав сильний гарнізон. Винищивши навколишні селища, вони пішли на з'єднання з головними силами.
Восени 1240 р. монголо-татари вдруге підступили і обложили Київ. Понад десять тижнів тривав штурм. Кияни під проводом тисяцького Дмитра, якого тут поставив Данило Галицький, мужньо оборонялися, але сили були нерівними, і місто було розорене й розграбоване.
Здобувши Київ, загарбники рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, захопили й зруйнували міста Кам’янець, Ізяслав, Луцьк. Особливо жорстоко повелися вороги у Володимирі — головному місті Волині, всі жителі якого були винищені. Така ж доля спіткала Галич.
Далі орда вдерлася в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію та Угорщину. Однак значно ослаблені стійким опором русичів кочівники у 1242 р. зіткнулися із закованими у залізо німецькими і чеськими лицарями, зазнали поразки і повернули на схід. На Нижній Волзі Батий заснував державу, яку назвав Золотою Ордою, із столицею у місті Сарай. Всі руські землі стали її васалами. Таким чином, західноєвропейські народи були врятовані від монголо-татарського поневолення завдяки героїчній боротьбі Київської Русі та інших слов'янських країн, їх незчисленним жертвам і втратам. В руїнах і згарищах лежали міста і села, занепали ремесла, торгівля, культура Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та інших земель. Багато людей загинуло або потрапило у полон. Населення обкладалося податками та відбувало важкі повинності. В той же час за князями та боярами залишалися їхні володіння. Особливо важким було становище селян та городян, які зазнавали подвійного гноблення — від ханів і місцевих князів та бояр. Однак церкву татари не оподаткували.
Політичний розвиток Русі уповільнився. Татарам було вигідне роздроблення, і вони заохочували феодальні чвари та міжусобиці. Посилився економічний та політичний занепад Києва та Подніпров'я. Поступово Київ втратив і значення релігійного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав у Володимиро-Суздальське князівство і встановив свою митрополію у Володимирі. Далі дробилося Чернігово-Сіверське князівство. Переяславське князівство, ймовірно, взагалі припинило своє існування.
У Галицько-Волинському князівстві татарська руїна спіткала лише великі міста, села та містечка уздовж шляхів, якими рухалися татари. Згодом край почав поступово відновлювати своє життя. Князівство знову посилювалося та зростало. Це турбувало хана, і в 1245 р. він вирішив передати Галич іншому князю. Щоб зберегти спокій у своїй державі, Данило у 1246 р. змушений був поїхати в Золоту Орду просити ярлик на князювання у Галичі. Хан прийняв його досить прихильно. Данило визнав себе васалом хана («мирником» — союзником) і отримав за це право князювати у Галицько-Волинському князівстві. На вимогу хана чи його намісника він мав виставляти свою дружину для спільних походів. Данило боляче сприймав свою принизливу залежність. Літопис, відображаючи ці настрої, писав: «О, зліше зла честь татарська».
Проте князь не змирився з підданством татарам і зосереджує всі сили на підготовці до боротьби проти них. З цією метою він розгортає енергійну діяльність по створенню союзу міжнародних сил для боротьби з кочівниками, які загрожували всій Європі. Активно шукаючи союзників, він здійснює політику примирення зі своїм давнім противником — Угорщиною, яка також боялася нової татарської навали. Для зміцнення миру і співробітництва з нею Данило одружує свого сина Льва з дочкою угорського короля. Цим завершилася майже півстолітня полоса напруженості і конфліктів у стосунках Галичини та Угорщини. Значно зміцнилися відносини з Литвою, зокрема її князем Міндовгом. Однак вони не були стабільними.
Особливу увагу князь приділяв стосункам з Папою Римським Інокентієм IV, який дбав про захист християнства. Данило просить його організувати хрестовий похід проти татар. Папа погоджується і пропонує Данилу королівську корону. Коронування відбулося у таємничій обстановці у місті Дорогочин, щоб не дратувати татар.
Одночасно Папа Римський запропонував окатоличити населення краю, поєднавши католицтво з православ'ям. На цю унію Данило погодився. Однак незабаром він розірвав відносини з Папою, коли виявив, що обіцяної допомоги не буде: Європа переконалася, що татари їй не загрожують.
Не отримавши зовнішньої допомоги, князь Данило вживає заходів, для зміцнення держави і, розраховуючи на власні сили, звільнитися від ярма. З цією метою він створює добре озброєне піше військо із селян та зміцнює свою дружину. Поряд з цим ведеться будівництво оборонних споруду великих містах, споруджуються нові фортеці, мури, башти. Створюється система фортець і добре укріплених міст, мали стати опорою у боротьбі проти татар. Особливо відзначався своїми укріпленнями Холм.
У 1254 p., скориставшись усобицями в Орді, Данило починає війну проти татар. Конфлікт виник у зв'язку з походом Данила проти так званих татарських людей. Це були громади, які виходили з-під влади князів і проголошували власне самоврядування та залежність від татар, яким виплачували невеликі натуральні податки зерном. Питання про татарських людей пов'язане з проблемою Болоховської землі і болоховських князів. Болоховська земля була розташована у верхів'ях річок Случ та Буг, тобто на сході Волині, що прилягала до північної Київщини. Ці групи більшість дослідників вважають залишками тюркських племен, які займалися землеробством, хоча зберігали деякі риси кочівників. Всі вони вороже ставилися до правителів Галицько-Волинського князівства, підтримуючи свавільних бояр, а коли Батий вторгся у Галицько-Волинське князівство, перейшли на його бік і в майбутньому знаходилися під протекцією ханів.
Данило пішов на них походом, поруйнував їхні міста і села, забрав багато людей у неволю. Однак болоховці вперто трималися протатарської політики, і Данило ще не раз вдавався до таких репресій. Це диктувалося й тим, що виходити з-під княжої волі та приймати татарське підданство почали і деякі громадяни Північної Київщини та Поділля. Вони недалекоглядно вважали за краще платити невелику данину, ніж виконувати тяжкі повинності на користь князя, якому постійно доводилося напружувати всі сили держави для її оборони.
У відповідь на акції Данила татарський хан Куремса, який мав невеликі військові сили, почав походи на Волинь та інші райони. Однак князь відбив ці напади і почав готуватися до походу, щоб відібрати у татар Київщину та інші землі. Через кілька років ординський хан вислав свого воєначальника Бурундая з великим військом, який розпочав тривалі переговори, присипляючи пильність князя і вибираючи вигідний момент для нападу.
У 1259 р. він з величезною армією раптово напав на володіння князя Данила. Князь, не маючи підтримки Заходу, мусив підкоритися переважаючим силам ворога. На вимогу Бурундая Данило зруйнував укріплення всіх міст князівства, за винятком Холма, населення якого відмовилось підкоритися. Разом з тим, він мусив посилати свої полки на допомогу татарам у їхніх походах на Литву та Польщу. Таким чином, потерпіла крах мрія Данила звільнитися з-під татарського ярма. У 1264 р. він, морально пригнічений і розчарований, помирає.
Причини революції
Найголовнішими причинами національно-визвольних змагань українців проти польсько-шляхетського режиму в Україні були такі.
1. "Ординація") 1638 р., у результаті якої правлячі кола Речі Посполитої обрали курс на обмеження прав, а в перспективі — на ліквідацію козацтва як стану українського суспільства. Реєстрове військо втратило давню самоуправу: на його чолі мав стояти не виборний гетьман, а польський комісар; так само полковники мали бути зі шляхти і для їх охорони служила прибічна гвардія з найманців. Реєстр зменшено до 6 тис. чол., а решта мала повернутися в підданство до своїх панів. Міщанам і селянам заборонено зватися козаками і віддавати своїх доньок заміж за козаків. На Запоріжжя можливо було переходити лише за окремим дозволом. Так козаччина дійшла до критичного моменту — бути чи не бути.
2. Зростання експлуатації українського селянства внаслідок стрімкого поширення фільварково-панщинної системи господарства, особливо в південних і східних регіонах України. Сучасник зазначав: "Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими Святами і на Різдво. До того ж мають возити своєму панові даром дрова та відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, — а ще три роки — й третього волика. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти, що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжани на галері
3. Посилення національно-релігійного гноблення українського народу. Польські магнати, особливо після Берестейської унії, силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, утискували православних і їхню віру, захоплювали й руйнували церкви та монастирі, проводили дискримінаційну політику у сфері мови, освіти, культури. Православні українці послідовно усувалися від участі в міському самоуправлінні, їм чинилися постійні перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею. В умовах загострення національно-визвольної боротьби польські каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток, винищуючи українців тільки тому, що вони були українцями.
Отже, антиукраїнська політика польських правлячих кіл призвела до загального незадоволення усіх верств українського суспільства. Головною рушійною та керівною силою революції виступило козацтво. Активну участь у боротьбі взяли селянство, міське населення, значна частина української шляхти й православного духовенства.
Богдан Хмельницький
Визвольну боротьбу українського народу очолив Богдан Хмельницький (1596—1657). Він походив із сім'ї дрібної української шляхти. Був освіченою людиною, закінчив Львівський єзуїтський колегіум. Знав кілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. Деякий час служив у реєстровому козацькому війську, воював з турецько-татарськими ордами і після битви під Цецорою (1620 р.) два роки перебував у полоні в Туреччині. Повернувшись, Хмельницький займав посаду військового писаря, потім сотника Чигиринського полку. Він володів невеликим маєтком — хутором Суботовим поблизу Чигирина. Був одружений з донькою заможного переяславського купця Ганною Сомко, мав четверо дітей: Катерину, Олену чи Степаниду, Тимоша та Юрка.
У 1646 р. Хмельницький на запрошення французького уряду разом з Іваном Сірком і запорізькими козаками брав участь у воєнних діях на боці Франції проти Габсбургів.
Безпосереднім приводом до виступу Хмельницького проти Польщі була особиста образа, якої йому завдав чигиринський підстароста Данило Чаплінський. Він захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові, майже до смерті побив його наймолодшого сина та викрав кохану жінку Богдана Олену, з якою той збирався одружитися (на цей час перша дружина Хмельницького Ганна Сомко померла). Намагання Хмельницького знайти управу на Чаплінського в польському суді не дали ніяких результатів. Король також нічим не допоміг Богданові, але принагідно вказав на роль шаблі при самообороні.
На думку дослідників, вже починаючи з 1646 р. група козаків, очолювана чигиринським сотником Б. Хмельницьким, розпочала підготовку повстання. Протягом 1646—1647 pp. до керівного центру входили сотники Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, колишні полковники Нестеренко і Клиша, Кривоніс, брати Нечаї та ін. Для реалізації задуму Б. Хмельницький та його соратники намагалися скористатися намірами короля Владислава IV залучити козаків до війни з Туреччиною та Кримом. У серпні — вересні 1647 р. проводяться таємні ради для обговорення планів повстання. Приймається рішення розпочати його в листопаді, коли коронний хорунжий А. Конєцпольський мав вирушити у пониззя Дніпра проти татар. Однак раптова поява Очаківської Орди та зрада з боку чигиринського осавула Пешти зірвали виступ. Хмельницького було ув'язнено. Вирвавшись за сприяння свого кума Михайла Кричевського на волю, він у кінці грудня з кількома десятками осіб негайно подався на Запорізьку Січ. В історії України розпочиналася нова доба.
16 Першими знаннями, що їх нагромаджували люди ще за часів кам'яного віку, були знання про навколишній світ. Саме вони давали можливість людині виживати. Обробляючи різні породи каменю, людина дізнавалася про їхні властивості. Тому вже в енеоліті первісні ремісники знали способи обробляння більшості мінералів, руд і метеоритного заліза. У середньому палеоліті люди навчилися виготовляти з природних матеріалів фарби.
Нагромаджували медичні знання. Поховання неандертальців у Ля Феррасі у Франції та в Шанідарі в Ірані дають підстави стверджувати, що вже тоді люди лікували переломи, рани, використовували лікувальні властивості трав. У часи мезоліту первісні медики, роль яких виконували шамани й чаклуни, вміли робити ампутацію кінцівок.
Первісна людина прекрасно знала поведінку диких звірів і птахів. З часом розширювалися знання про анатомію тварин. Про це свідчать наскальні розписи в печерах, на яких зображено тварин у так званому рентгенівському стилі. Первісні художники малювали тіло тварини з внутрішніми органами та скелетом. Знання про тваринний і рослинний світ сприяли виникненню та розвитку землеробства і скотарства.
Математичні знання почали формуватися у палеоліті. Тоді первісна людина лічила, наносячи відповідні позначки (насічки, крапки, хрестики) на спеціальні кістки. Свідченням можливих арифметичних розрахунків у палеоліті є, наприклад, спис із 20 насічками, згрупованими по 5 насічок, знайдений у Дольні Вестоніце (Чехія). Лічбу застосовували у розподілі здобичі. Очевидно, саме у зв'язку із цим первісні люди навчилися виконувати найпростіші арифметичні дії – додавання і віднімання. На стінах палеолітичних печер вони малювали геометричні фігури, прикрашали ними різні вироби. Пізніше, в неоліті й енеоліті, первісна людина будувала житло правильної геометричної форми.
Дивовижні знання з астрономії мала первісна людина ще з часів палеоліту. Спостерігаючи за рухом Сонця, Місяця та роздивляючись зоряне небо, люди змогли скласти перші найпростіші календарі. Саме таким календарем вважають учені браслети з геометричним орнаментом, знайдені у Мізині (Україна). А на пластині з Мальти (Росія) нанесено 244 ямки у центрі й по 122 по боках. Якщо додати центральну і ліву чи праву частину, дістанемо 366 – число, кількості днів у високосному році. Календарі визначали дати проведення ритуалів, пов'язаних з господарством первісних людей, релігійних свят.
У палеоліті з'явилася «дописемність» – піктографія. Це малюнки-знаки, що використовувалися для передавання певної інформації, спілкування. Можливо, символи на кераміці, стінах печер, кам'яних і кістяних предметах є записами давніх переказів, які нам ніколи не вдасться прочитати. Саме з піктограм і розвинулося пізніше ієрогліфічне письмо.
В енеоліті вражаючих розмірів набуло будівництво гробниць, храмів, астрономічних обсерваторій. У III тис. до н.е. в Європі будували культові споруди – кромлехи (кола з вертикально вкопаних каменів) й менгіри (довгі ряди вертикальних каменів).
Первісні форми релігії
Нагромадженням практичних знань про світ і неможливість пояснити велику кількість явищ зумовило появу релігійних уявлень. Перші релігійні вірування з’явилися в середньому палеоліті (150-35 тис. років тому) у неандертальців. До первісних форм релігії належать: тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.
Тотемізм (від індіан. ототем – його рід) – віра у походження роду від спільного предка – тварини, рослини чи і птаха. Пращура вважали захисником роду, просили у нього допомоги у полюванні. Тварину-тотем не можна було вбивати. їй поклонялися, зображали на стінах печер, вирізьблювали з каменю та кістки.
Фетишизм (від португ. feitigo – талісман) – наділення неживих предметів надприродними властивостями. Люди вірили, що фетиш міг захистити від злих сил, подарувати удачу. Фетишем могла бути будь-яка річ. її носили із собою, тримали у помешканні, клали у поховання.
Магія (від грецьк. mageia – чаклунство) – віра у можливість впливати на навколишній світ за допомогою ворожіння, заклинань, замовлянь. На думку первісної людини, магічні дії могли викликати дощ, допомогти у полюванні або завдати шкоди ворогам.
З часом з'явилися шамани, чаклуни, жерці, які знали замовляння, закляття. їх кликали, коли хворіла людина чи помирала худоба. Від імені роду, племені вони спілкувалися з душами та духами предків. Усі ці форми релігії тісно переплелися між собою, що зрештою привело до появи культу богів.. Мистецтво
Пізнання навколишнього світу та духовні надбання знайшли своє відображення в унікальному, інколи незбагненному мистецтві первісної людини.
Палеолітичне мистецтво складається з двох основних груп творів: малі форти – дрібна скульптура, різьблення, розпис на предметах господарського призначення, на кістці, рогові, кам'яних плитах тощо; монументальне мистецтво – наскальні, найчастіше печерні, розписи, графіка, рельєф.
Землеробське населення неоліту залишило по собі велику кількість кам'яних і глиняних скульптур, які прикрашали житла та місця поклоніння богам. Останнє засвідчує, що статуетки мали й магічне призначення. Знайдено численні жіночі зображення, прикрашені різноманітними орнаментами та розписом. Пізніше, в енеоліті, більше виявлено фігурок чоловіків. Часто трапляються скульптурні зображення биків, леопардів, кіз.
У середньому палеоліті людина навчилася виготовляти фарби з природних матеріалів: червону, жовту, коричневу – із вохри, темно-буру – із окису марганцю, чорну – із деревного вугілля. Розводили фарби водою або тваринним жиром у морських мушлях та кістяних скриньках. Найчастіше малювали одним кольором. Але малюнки печер Ласко і Фон де Гом (Франція) виконано двома кольорами, в Альтамірі –
Релігійні уявлення та розвиток мистецтва у давню добу на теренах України трьома.
Свідченням поширення релігійних уявлень на теренах України стали знахідки людських поховань, знайдені у печері Киїк-Коба, та інших місцях у Криму. Померлих ховали у спеціальних ямах, у скороченому вигляді, на боці. Це свідчить про появу у неандертальців найпростіших уявлень про існування у людини душі та життя у потойбічному світі, властивих майже усьому давньому людству. Поховання влаштовували у межах житла, що свідчило про відсутність у тогочасної людини жаху до померлого (за стародавніми уявленнями вважали, що вони заснули) і віру у збереження кровних зв’язків останніх із живими.
У середньому палеоліті з’явилися перші зразки первісного мистецтва на наших землях. Найдавнішими творами мистецтва людини є зображення на кістках тварин. На дністровській стоянці у с. Молодове знайдено лопатку мамонта із композицією, у центрі якої стилізована фігура оленя в оточенні хвилястих ліній, трикутників й слідів багатьох ударів. Деякі вчені вважають, що ця знахідка пов’язана з давніми ритуалами мисливської магії.
Високого рівня духовного розвитку досяг у час пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) кроманьйонець. Первісне мистецтво тоді було тісно пов’язано із магічними обрядами, які здійснювалися у спеціальних місцях. Залишки такої споруди відкрито на стоянці Мізин. Тут було знайдено фігурки та “шумливий” браслет з кісток мамонта, що одягався під час магічних церемоній. Серед знахідок також є набір розмальованих мамонтових кісток і молоток з рогу північного оленя, що використовувалися як ударні музичні інструменти. Сучасні вчені спробували відтворити магічне звучання цих первісних музичних інструментів і записали їх на грамплатівку. Розмальований череп і ударні молотки знайдено також на стоянці у Межиріччях.
Одним з найвідоміших святилищ на території України, де протягом тривалого часу (від пізнього палеоліту до доби бронзи) відбувалися магічні обряди, є гроти Кам’яної Могили поблизу Мелітополя.
Віра в існування у людини душі та її життя у потойбічному світі розвивалося й у мезоліті. Серед поховань людей цієї доби зустрічаються завалені зверху камінням. Ймовірно, це було зроблено одноплемінниками з метою недопущення повернення душі померлих. У знайдених на Дніпропетровщині могильниках кістяки посипані вохрою – природною червоною фарбою. Цей обряд, вважають вчені, уособлював віру людини в очисну силу вогню. У гротах Кам’яної Могили знайдено кам’яні гальки та плитки, вкриті геометричними візерунками із слідами суцільного фарбування вохрою. Це були так звані чуринги, які мали важливе містичне призначення і вважалися вмістилищем душі людини.
Знайшли відображення у духовному світі людини зміни, які відбувалися за неоліту. Серед землеробсько-скотарських племен набув поширення культ матері-землі, про що свідчать чисельні знахідки речей, необхідних у потойбічному житті, тепер замість зброї викладали глиняний посуд і знаряддя праці. У релігійних уявленнях мисливців головне місце, як і раніше, займав культ тварин, що були об’єктами полювання. Під час поховань здійснювались тризни, які супроводжувалися биттям глиняних посудин, наповнених жертовною стравою. Про ускладнення релігійних уявлень населення Подніпров’я свідчать знахідки поховань, де у одній ямі знаходилось близько 40 черепів померлих, а всі інші кістки були прикопані у другій ямі поряд. У багатьох могильниках знайдено кістяки, які свідчать, що померлих перед похованням було міцно зв’язано. Можливо, живі відчували так перед померлими і в такий спосіб намагалися їх знешкодити.
Проявами естетичних уподобань людини неоліту є знахідки різноманітних прикрас. Одяг, пояси та головні убори прикрашали нашивними пластинками, вирізаними з іклів вепра та вкритими орнаментом. Окрасою жінок були намиста із полірованої кістки, черепашок та напівкоштовного каміння. Широкого поширення за неоліту набув звичай прикрашати речі орнаментом. Ним вкривали не лише кам’яні вироби та кераміку, але, ймовірно, речі з дерева та шкіри, які не збереглися до наших часів.
18. Основні передумови повстань. Після Хотинської війни (1620-1621 pp.), яка принесла славу українським козакам, польський уряд не виконав даних козакам обіцянок, не виплатив їм належну платню, зменшив реєстр. Польський уряд прагнув перетворити козаків, яких не було в реєстрі, у залежних селян. Польська шляхта за підтримки уряду порушувала майнові права українських феодалів, у тому числі гетьманів, незаконно захоплювала їхні володіння.
2. Повстання 1625 р. під керівництвом Марка Жмайла. Польський уряд не виконав своєї обіцянки надати учасникам Хотинської війни права реєстровців. Козаки, які після цієї війни осіли на Київщині, заявили, що вони не визнають владу панів і королівських старост. Влітку 1625 р. польський уряд направив на Київщину каральне військо на чолі з коронним гетьманом С. Конєцпольським. На допомогу повсталим прийшов 20-тисячний загін на чолі с Марком Жмайлом, якого на Січі обрали гетьманом.
У бою біля озера Курукового обидві сторони зазнали серйозних утрат. Козацька старшина стала схилятися до компромісу з поляками, передавши гетьманську владу прихильникові угоди зі шляхтою Михайлові Дорошенку. За підсумками переговорів було підписано Куруківську угоду, за якою всі учасники повстання були амністовані, а реєстр збільшувався на 6 тис. Реєстровцям була визначена щорічна заробітна плата в 60 тис. злотих і виділені королівські землі. У свою чергу, козаки прийняли на себе зобов'язання не втручатися в релігійні справи, припинити морські походи і не вступати в зносини з іноземними державами.
Повстання 1630р. під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила). Укладений мир не міг бути тривалим, оскільки він не лише поглибив протиріччя між реєстровими (привілейованими) і низовими («незаконними») козаками, але і залишив без захисту селянство і міщан - основну масу повсталих.
У цей період на Січі організаційно оформилося нереєстрове козацьке Військо Запорозьке Низове. У 1628 р. запорожці не визнали нового гетьмана Григорія Чорного й обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила). Г. Чорний спробував взяти під контроль низове козацтво, що призвло до чергового соціального вибуху. У березні 1630 р. загін січовиків у Черкасах Г. Чорного і привіз його на Запорожжя. На козацькій радо його було засуджено і страчено. Тарас Федорович на чолі 10-тисячного війська рушив на Правобережжя. Він звертався до народу з універсалами, які закликали вступати до його загонів, «добувати козацькі вольності» і «захищати православну віру».
Результат повстання було вирішено в тритижневих боях з поляками під Переяславом у травні 1630 р. Польський гетьман С. Конєцпольський запропонував мир, і старшина погодилася. Відповідно до Переяславського договору між поляками і старшиною козацький реєстр збільшувався до 8 тис, козаки здобували право самим обирати собі гетьмана. В іншому цей договір підтверджував умови попередньої Куруківської угоди. Тарас Федорович не визнав домовленостей старшини з поляками і з великим загоном повстанців відійшов на Запорожжя, а звідти - на Дон.
. Повстання 1635р. під керівництвом Івана Сулими. У 1635 р. поляки посилили ізоляцію Січі. Для цього ними всього за півроку перед першим дніпровським порогом, що називається Кодак, була побудована і добре оснащена фортеця. Але виконати поставлене польським урядом завданім - не допустити зносин українського населення із Запорожжям - не вдалося. Уже через місяць після завершення будівництва фортеці вона була зруйнована загоном січовиків, яких очолював їхній гетьман Іван Сулима. Після повернення на Запорожжя зрадник з реєстровців видав козацького гетьмана і він був страчений за наказом польського короля.
5. Козацьке повстання 1637-1638pp. Антипольські настрої серед козацтва посилювались і серед реєстровців. Улітку 1637 р. розпочалося нове повстання, яке охопило Лівобережну і Правобережну Україну. Його керівниками були талановиті полководці - Павло Бут (Павлюк), Дмитро Гуня, Карпо Скидан, Яцько Острянин (Остряниця).
Селяни швидко вливалися до лав повстанців, громили маєтки своїх панів. Козаки зазнали ряд поразок від польського війська, яке чисельно їх переважало. П. Бут був захоплений у полон і страчений. К. Скидану і Д. Гуні вдалося пробитися на Запорожжя.
Навесні 1638 р. козаки на чолі з Я. Острянином вийшли із Запорожжя і розбили поляків під Голтвою. Проте загони Я. Острянина, захопившись переслідуванням відступаючих поляків, попали в засаду і були розбиті. Бої під Лубнами й Жовнином закінчилися поразкою запорожців. Я. Острянин із частиною козаків перейшли кордон Московської держави 1 й поселилися на Слобожанщині. Незабаром козаки Д. Гуні змушені були також піти на переговори з урядовими військами і капітулювати. Сам Д. Гуня з частиною запорожців врятувався на Дону.
19 Наприкінці валдайського (вюрмського) зледеніння відбувалися істотні зміни в природі. Останній льодовик, повільно відступаючи до північних меж Європи і далі в арктичні широти, зник 8—10 тис. років тому. Він залишив по собі пустельний ландшафт дюнних пагорбів, морени з острівцями хвойного дрібнолісся, нагромадження валунів, численні озера. Цей період змінився голоценовим.
З настанням голоцену людина зайняла величезні простори Східної півкулі. Люди мезолітичної епохи проникли у степи Східної Азії, Південний Сибір і Казахстан, аж до пустель і напівпустель Середньої Азії, досить густо заселили північно-східну частину Африки, субконтинент Південно-Східної Азії. Мезолітичні угруповання освоїли майже всю територію Східної Європи, Кавказ, а також Урал.
Пом'якшення клімату в голоцені змінило всю фізико-географічну обстановку на півдні Східної Європи, де склалися геоландшафтні зони, близькі до сучасних. Іншим став тваринний світ. Південні степи Причорномор'я заселили великі копитні тварини, насамперед тури. На початку голоцену подекуди збереглися стада сайгаків та коней. У долинах, лісах і степах з різнотрав'ям, а також у передгір'ях і гірських районах Криму з'явилися косулі й олені. На півдні, де росли густі ліси й діброви, водилися дикі кабани — тварини, не пристосовані до тривалих і суворих зим. Помірний та вологий клімат сприяв значному поширенню по всій Європі звичайних слимаків Helix. В річках Південно-Східної Європи, зокрема Криму, водилися лосось, судак, сом, а також форель і головень. Порівняно швидка трансформація природних умов глибоко позначилася на матеріальній і духовній культурі мезолітичної людини.
За даними археологічного обстеження великих районів Східної Європи, можна виділити три значні ареали розселення мезолітичних племен: південний (степи Північного Причорномор'я, Приазов'я та Крим), лісостеповий (Середнє Подніпров'я і басейн Сіверського Дінця) та лісовий (Північна Україна, Білорусія, південно-східна частина Прибалтики, а також значна частина сучасної території Польщі).
Незважаючи на помітну різницю в матеріальній культурі мезолітичного населення різних ареалів, воно мало більше спільних рис, ніж відмінностей. При цьому спільність ознак у матеріальній культурі мезолітичного населення не обмежується лише вказаними ареалами. Доречно зіставити культуру мезоліту південного поясу Старого Світу і північної його частини. Йдеться не про культурно-історичну тотожність таких віддалених історичних спільностей, а про наявність у них деяких стадіально схожих процесів розвитку культур. Маються на увазі також схожі природні умови й пов'язані з ними соціально-економічні фактори, що породжували подібність у матеріальній культурі.
Саме з мезолітом віддавна пов'язуються великі міграції людських колективів та швидке поширення культурних надбань у різні райони розселення мезолітичної людини, що посилилось з появою лука і стріл. Конкретні археологічні дослідження вказують на зв'язки мезолітичних племен Північно-Східної Європи й Прибалтики з Кримом через сучасну територію України, а також із Західною Європою. Відбувалися також взаємні контакти населення Криму й Кавказу, Північно-Західного Причорномор'я і Західної, Середньої та Південної Європи. Разом з тим загальна схожість мезолітичних культур не означає відсутності характерних рис у кожній з них та етнографічної строкатості. Але ці ознаки є скоріше рецесивними, ніж домінуючими.
На території України відкрито сотні пам'яток мезолітичної людини. Проте, оскільки вони здебільшого залягають неглибоко у грунті чи підґрунті, на видувах або у шарах, перевідкладених зсувами, ступінь їхнього збереження часто буває незадовільним. Виняток становлять скельні сховища Криму, де умови залягання культурних залишків у сухих печерних відкладах забезпечили добре збереження не тільки мінеральних, а й органічних залишків — кісток тварин, вуглин з вогнищ тощо. Це дає змогу простежити кількість і розміщення вогнищ у печерних поселеннях, виявити виробничі ділянки, місця обробки знарядь і зберігання запасів кременю як сировини для виробів.
Поки що небагато відомо про поселення і типи жител мезолітичного періоду. Під час розкопок мезолітичних поселень поблизу с. Білолісся на р. Сараті (Одеська область) дослідники звернули увагу на залягання в одному ряду трьох скупчень кременю й кісток тварин. У центрі одного скупчення було виявлено вогнище. Вважають, що це сліди трьох наземних мезолітичних жител. В іншому пункті, неподалік від с. Осокорівки Вільнянського району Запорізької області, знайдено залишки п'яти жител, очевидно мезолітичних, що мали прямокутну форму й розміщувалися колом. У центрі одного з жител площею близько 30 м2 виявлено вогнище. Зовні також були вогнища, захищені глиняними заслонами. Такі житла мали опорні дерев'яні стовпи. Їхні стіни були обплетені лозою й обмазані глиною. Легкий дах житла перекривався матеріалом рослинного походження або шкурами тварин. Сліди мезолітичних жител, трохи заглиблених у землю, прямокутних або близьких формою до квадрата, виявлено і в Середньому Поволжі (прикамській його частині). У Деуковському поселенні відкрито три житла, поряд з якими містилися вогнища. Залишки мезолітичних жител досліджено й під час розкопок поселень у Ражичах і Ташовичах (Чехословаччина). Житла тут були дещо заглиблені у грунт; до їхньої конструкції, очевидно, також входило дерево.
Білолісся, Гіржове, Мирне на Одещині та інші подібні до них мезолітичні місцезнаходження належали, судячи з масовості культурних залишків, відносно осілому населенню, що займалося мисливством і збиральництвом. Так само можна оцінити й печерні мезолітичні поселення Криму з досить потужними шарами культурних відкладів, що утворилися внаслідок тривалого проживання там людини.
Поряд з такими великими поселеннями епохи мезоліту відкрито значну кількість малих стоянок мисливців-збирачів. Отже, і в мезоліті існували поселення двох типів. Перші, переважно зимові, складалися з кількох (трьох — п'яти) утеплених жител або зручних для мешкання сухих скельних сховищ з майданчиками біля них. Нерідко в таких сховищах споруджували для захисту від вітру штучні заслони з гілок, укріплених біля основи камінням (навіси Шан-Коба і Фатьма-Коба в Криму). Другий тип поселень — це тимчасові мисливські стійбища з нашвидкуруч поставленими наметами з гілля. Сліди великої кількості таких стійбищ виявлено в Криму на плато яйл, а також у північній його частині — степовій частині Керченського півострова. Немало їх було і в степах Причорномор'я та Приазов'я.
Цінний матеріал для з'ясування екологічних умов існування мезолітичної людини дають кримські скельні сховища. Кількість довгочасних поселень з великими вогнищами й значним скупченням культурних залишків загалом незначна — не більш як 12—15, тобто приблизно така сама, як у сприятливий, порівняно теплий період середнього палеоліту (мустьєрську епоху). Кількість дрібних стійбищ у Криму, включаючи й стоянки у скельних сховищах (Киїк-Коба, Сюрень І та ін.), наближається до 200. Наведені дані не свідчать, однак, про загальну рухливість мисливських колективів або кочовий спосіб життя общин. Найімовірніше, це — результат сезонного, часткового поділу общин на дрібні виробничі групи, поділу, тим більше необхідного при полюванні на дрібних тварин. Кількісне зменшення дичини змушувало людей полювати у важкодоступних місцях.
Як показують палеоекономічні підрахунки, чисельність населення в епоху мезоліту в Криму навряд чи перевищувала одночасно 300—350 чоловік. Кількість населення, як і раніше, регулювалася площею мисливських угідь і насиченістю їх промисловими тваринами.
У мезолітичну епоху відбулися важливі зміни в економічному і соціальному житті суспільства, зумовлені насамперед винайденням лука і стріли — найскладнішого, як на той час, механічного пристрою. Появу лука Ф. Енгельс оцінив як видатне досягнення, що забезпечило постійне надходження у мисливські колективи м'ясної їжі. Застосування цього знаряддя спричинилося до змін в організації полювання, а також у соціальній структурі общин. Ускладнення умов полювання в мезоліті вимагало поліпшення мисливських знарядь, з чим було пов'язане вдосконалення всієї техніки виробництва знарядь праці з кременю й кістки. Технічні засоби одержання заготовок для знарядь, виготовлення деталей і самих крем'яних знарядь дещо стандартизувалися. Ця стандартизація склалася на міцній основі багатовікового досвіду обробки кременю й умілого використання всіх якостей цього мінералу.
Широко впроваджувалася комбінована техніка виготовлення складних знарядь з дерева, кістки та кременю. Застосування її давало можливість швидко замінити зламану частину знаряддя. Мисливець завжди міг мати при собі необхідний запас деталей до знарядь для метання й різання. Такими деталями до знарядь служили так звані мікроліти. Велика кількість цих, дуже дрібних, майстерно оброблених кремінців у вигляді сегментів, трапецій, рідше — ромбів зустрічається на поселеннях і стійбищах, їх застосовували як вкладиші у дерев'яні та кістяні стержні вістер до стріл або дротиків. Невеличкі видовжені пластинки вставлялися у пази, прорізані в кістяних або дерев'яних стержнях, утворюючи в такий спосіб леза інструментів для різання. Дуже тонкі, прозорі пластиночки у вигляді видовжених трапецій з виїмками для закріплення нитки, що нагадують формою рибку-малька, правили за блешні. Це — найдавніші з відомих принад. Такі блешні зустрічаються часто в кримських мезолітичних поселеннях, розташованих поблизу річок. У цілому крем'яний інвентар епохи мезоліту, зберігаючи основний пізньопалеолітичний комплекс — скребки, різці, ножеподібні пластини тощо, поповнився серією мікролітів геометричних обрисів.
З кістки виготовлялися різноманітні інструменти для проколювання (шила, проколки), з поверхневої твердої частини рогу благородного оленя, вміло розчленованої на пластини-заготовки, — наконечники гарпунів. Інакше кажучи, все вміння і майстерність виготовлення крем'яних і деяких кістяних виробів (гарпуни, вістря до стріл і списів) підпорядковувалися вдосконаленню знарядь полювання.
У мезоліті значного розвитку набуло ускладнене збиральництво — заготівля продуктів про запас. У навісі Шан-Коба, наприклад, було виявлено склад слимаків Helix, які заповнювали природну камеру у скелі. В товщу акуратно складених слимаків були застромлені довгий уламок рогу благородного оленя й стегно дрохви, за допомогою яких діставали слимаків з камери. Аналогічні місця зберігання слимаків виявлено також в інших мезолітичних поселеннях. Був розроблений і спеціальний спосіб приготування слимаків у їжу: їх запікали в невеликих ямках, тобто користувалися звичним у давнину способом приготування м'яса в так званих пекарських ямах. Ускладнене збиральництво могло успішно розвиватися лише за умов існування відносно постійних або довгочасних поселень.
В епоху мезоліту виникло й інше явище, також пов'язане з відносною осілістю, значення якого важко переоцінити. Йдеться про початок приручення тварин. У мезолітичних шарах печерних поселень знайдено кістки свійської собаки, яка ще не втратила деяких ознак свого родича — вовка, а також кістки свині, переважно молодих особин.
Перші спроби приручення тварин, рибальство, розвиток збиральництва й, очевидно, початкових форм рослинництва з метою заготівлі продуктів про запас, нарешті, полювання на тварин за допомогою лука і стріл — все це виникло в мезоліті не випадково, а було підпорядковане суворим вимогам часу, певним закономірностям.
Наприкінці пізнього палеоліту мисливські ресурси помітно скоротилися, зник мамонт. У мезоліті поряд з прогресуючим наростанням біоценозних змін у рослинному й тваринному світі, очевидно, вже була порушена екологічна відповідність між потребами людини у м'ясній їжі й можливістю її одержання в необхідній кількості. Зникнення великих стадних тварин і недосконалість старих мисливських знарядь у нових умовах призвели до економічних ускладнень. У зв'язку з цим людина намагалася якомога більше утилізувати продукти полювання, наприклад, подрібнювала кістки промислових тварин, щоб використати кістковий мозок. Про нестачу м'ясної їжі свідчить також вживання людьми м'яса хижаків, собаки й різних гризунів (щурів тощо). Господарське значення полювання у діяльності мезолітичної людини помітно зменшується.
Нестача м'яса у кількісно зростаючого населення викликала потребу вдосконалювати прийоми полювання, підвищувати ефективність мисливських знарядь. Але вдосконалення засобів полювання призводило до подальшого зменшення природних ресурсів. Цей процес у своєму розвитку ускладнювався розосередженням і значною мобільністю мисливських груп з можливими міжобщинними сутичками за володіння угіддями. Зрештою він призвів до кризисного стану мисливського виробництва як основного джерела існування мезолітичної людини. Жодне з інших господарських занять, у тому числі збиральництво й рибальство (останнє особливо непродуктивне у південних степових та гірських районах), не могло забезпечити потреб людини в м'ясній їжі за умов привласнюючого господарства. Це викликало необхідність переходу до відтворюючих форм економіки — приручення тварин, початкових форм землеробства, а у лісостеповій і лісовій зонах, де були ріки й озера, — до рибальства за допомогою сіток. Таким був загальний напрям економіки в епоху мезоліту, що підготував докорінний економічний перелом в історії людства.
Поки що точно не встановлено час появи на південному сході Європи глиняного посуду в його первинному вигляді. Можна гадати, що в мезоліті виготовлялися попередники глиняного посуду, який у ранньому неоліті змінюють керамічні вироби з відносно складною технологією виробництва.
У мезоліті, можливо, вже застосовувалися глиняні вмістилища, виготовлені на сітчастій основі з гілля; можливо, люди користувалися також глиняними посудинами, примітивно виліпленими й слабо випаленими. Чітких слідів таких посудин не лишилося, хоч уламки їх знайдено, наприклад, на кримських яйлах, у комплексах, які визнаються деякими дослідниками як мезолітичні.
Поява посуду з глини була необхідністю, викликаною станом розвитку економіки в цілому й головним чином зміною складу їжі людини. Криза мисливського господарства спонукала мезолітичні общини звертатися до нових джерел харчування, а також удосконалювати вже відомі. Широкий господарський розвиток збиральництва в мезоліті зумовив потребу в розведенні злакових культур: вони поживніші й добре зберігалися. Зерно злакових людина могла вживати лише у вареному вигляді (каш), для чого потрібний був жаро- та вологостійкий посуд. Нестача м'ясної їжі вимагала повної утилізації мисливської здобичі, зокрема виварювання кісток. Для цього потрібні були місткості, що не пропускали вологи. Ці нові потреби людини стали тим стимулюючим фактором, що сприяв винаходу глиняного посуду вже в мезоліті. Розвиток рибальства (особливо у лісостеповій і лісовій зонах) і пов'язане з ним удосконалення способів приготування риби в їжу також могли деякою мірою вплинути на прискорення винаходу глиняного посуду. Винайдення посуду було найважливішим технічним досягненням, що сприятливо позначилося на загальному прогресі людства.
Про соціальне життя мезолітичної людини відомо небагато, але, судячи з наявності постійних поселень, або зимників, можна дійти висновку, що саме в них відбувалися сезонні зустрічі общин, підготовлялися облавні полювання на дичину, яка мігрувала з півночі; можливо, влаштовувалися свята, укладалися шлюбні союзи. З такими постійними місцями проживання, очевидно, були пов'язані перші успіхи в прирученні тварин — собаки і дикої свині.
В угрупованнях, де відбувалася певна індивідуалізація полювання, розосередження мисливських колективів (найімовірніше — родинами), основним соціально-економічним осередком лишалася парна родина. Парні родини або об'єднання двох-трьох парних родин у малі роди вели самостійне господарство, добували їжу та розпоряджалися нею на власний розсуд. Це, звичайно, не означає, що такі родини або об'єднання були ізольованими соціальними одиницями. Закон екзогамії надавав економічно замкнутим родинним осередкам вихід на відносно широку соціальну арену. Перехресні шлюби з іншими малими колективами забезпечували підтримання суспільних зв'язків всередині досить великих соціальних об'єднань, побудованих на племінних відносинах. Там, де розвивалося рибальство й приморське збиральництво (наприклад, в лісостеповій зоні Подніпров'я або на південному узбережжі Криму), принципи колективізму в самому виробництві й розподілі продукту проявлялися більше, ніж в угрупованнях, які жили тільки за рахунок полювання.
Цінні матеріали для відтворення зовнішнього вигляду мезолітичної людини, її світогляду, характеристики соціального ладу, стану суспільних відносин дають поховання. Антропологічні дослідження дали можливість зробити важливі історичні висновки, зокрема про те, що в мезоліті у Східній Європі проживало в основному населення, генетично пов'язане із пізньопалеолітичним кроманьйонським типом. Останній був основним біологічним субстратом у формуванні мезолітичної людини, що являла собою дещо модифікований тип середньо- і західноєвропейського кроманьйонця. Важливим є й те, що південно-східноєвропейські мезолітичні кроманьйонці мали також середземноморські антропологічні риси. Тому можна дійти висновку щодо можливих контактів пізньопалеолітичного населення сучасної території України (ці контакти підтримувалися і в мезоліті) з населенням суміжних районів Середземномор'я.
Такі не схожі поховальні ритуали свідчать про відмінність заупокійних культів у колективах, що жили водночас і поруч. Загальним у ритуалі для обох поховань було завалювання небіжчиків камінням. Робилося це для того, щоб, відповідно до уявлень давньої людини, не допустити повернення душ небіжчиків у середовище живих і тим самим знешкодити їхню можливу згубну дію. Цією самою ідеєю керувалися люди, які ховали жінку зв'язаною.
Розміщення поховань у житлі продовжує дуже давню традицію, що мала в мезоліті символічне значення зв'язку померлих з їхніми родичами, вогнищем їхньої родини, роду. Одночасність поховання чоловіка і жінки, в якої був пошкоджений череп, викликає припущення про насильну смерть жінки, яка, за давніми повір'ями, мала піти за своїм чоловіком у потойбічний світ. На місці поховання спочатку було покладено тіло чоловіка, а потім, поряд з ним, тіло жінки. Лікоть лівої руки жінки лежав на лікті правої руки чоловіка.
Під час вивчення кістяка жінки з Мурзак-Коби зроблено ще одне важливе й цікаве спостереження, пов'язане з найдавнішими формами релігійного культу. Кістяк був підданий судовомедичній експертизі, яка встановила, що жінка померла у віці близько 25 років. Обидві кінцеві фаланги на мізинцях рук були вміло відтяті за рік або за кілька років до її смерті. У цій драматичній історії вартий уваги факт навмисної ампутації фаланг на мізинцях рук жінки, здійсненої за її життя.
Релігійна церемонія ампутації частин пальців на руках ще порівняно недавно побутувала у багатьох відсталих племен. Цей обряд існував в окремих племен Індії, Африки, Австралії, Північної Америки. Його виконували з різною метою — на ознаку жалоби по померлій дитині, під час ініціацій (посвячення у повноліття) тощо. Цікаво, що на стінах печер у Франції та Іспанії зустрічаються відбитки рук палеолітичної людини, на яких нерідко відсутні кінцеві фаланги пальців. З цього приводу висловлювалися різні припущення. Знахідка у Мурзак-Кобі жіночого кістяка з відтятими фалангами пальців вперше реально стверджує наявність цього жорстокого обряду в кам'яному віці. Що ж до причини смерті жінки з Мурзак-Коби, незважаючи на відсутність цілковитої впевненості у походженні вм'ятини на черепі (наслідок удару тупим знаряддям), правдоподібно припустити, що удар по голові вкоротив їй життя. Це вбивство підпорядковувалось якимсь законам звичаєвого права, що, можливо, відбивало початок складання патріархально-родових відносин. Той факт, що чоловік і жінка лежали поруч, можливо, свідчить про їхню соціальну рівність, однаковий стан у мезолітичному суспільстві.
Інша картина, яка підтверджує ймовірність поширення патріархально-родових стосунків у мезоліті, спостерігається при вивченні мезолітичних могильників у Надпоріжжі. Один з них виявлено поблизу с. Волоського, два інші — біля м. Василівки Дніпропетровської області. У могильниках знайдено близько 90 поховань. Даючи історичну інтерпретацію спостереженням, зробленим під час вивчення цих могильників, слід зазначити, що вони являють собою групові поховання, зосереджені на невеликій площі. Така зосередженість поховань у кожному з могильників може свідчити про їх належність до єдиної соціальної організації — роду або племені. Більшість похованих — чоловіки. Деякі з них загинули в результаті якихось воєнних сутичок. В одного з похованих у шийному хребці стирчав наконечник метального знаряддя. Уламки крем'яних знарядь дистанційної дії знайдено в кістках інших небіжчиків. Не виключено, що ці чоловіки — захисники родових цінностей — стали жертвами воєнних сутичок за володіння мисливськими та рибальськими угіддями. Можливо, могильники були колись помічені якимись позначками, наземними спорудами, насипами або стовпами, знищеними часом.
Про анімістичні, вотивні уявлення мезолітичної людини свідчать й інші факти. На кримських яйлах, наприклад, були знайдені гальки з надряпаними на них геометричними візерунками. Одна з них вкрита врізним зигзагоподібним орнаментом. Аналогічні гальки з візерунком, виконаним червоною фарбою, часто зустрічалися на мезолітичних поселеннях, особливо у Франції. Дослідники вважають, що це так звані чуринги, які, за повір'ями аборигенів Австралії, являли собою вмістилища душ покійних.
На підставі вивчення усієї сукупності фактів можна дійти висновку, що в мезоліті розрізнені анімістичні уявлення вже оформились у систему вірувань, в примітивний релігійний світогляд, який відповідав ще відносно низькому рівню суспільного прогресу.
В епоху мезоліту сталися помітні зміни в галузі образотворчого мистецтва. Майже зникли гравюра і скульптура. Якщо можна пов'язувати з мистецтвом пофарбовані або вкриті врізним орнаментом гальки, а також просвердлені зуби тварин, з яких робили намисто, то саме вони і репрезентують основну колекцію виробів мистецтва епохи мезоліту. На розмальованих гальках іноді дешифруються дуже схематичні зображення людини у різних позах, водна стихія, солярні (сонячні) та лунарні (місячні) знаки. Вони свідчать про крайню стилізацію мистецтва, його умовність, прояви абстрактних форм мислення, складних космогонічних та інших уявлень.
Більшість дослідників вважає, що в мезоліті культура помітно занепала. Цей висновок є неправильним за своєю суттю і легко спростовується наявністю значних зрушень в економічному та соціальному рівні суспільного прогресу. В мистецтві простежується занепад реалістичних канонів, характерних для пізнього палеоліту, відхід від передачі натури. Майже загальноєвропейським шаблоном стала найпростіша гравюра, яка з'явилася ще у пізньопалеолітичному мистецтві. Йдеться про ритмічно повторювані подвійні, потрійні (й більше за кількістю) короткі насічки або нарізки, що часто наносилися на метальні знаряддя та різні побутові кістяні предмети. Нелегко зрозуміти, яке значення мали ці насічки: орнаментальне чи смислове. В усякому разі не можна відкинути припущення, що деякі з них могли бути знаками особистої належності предмета, виражали рахунок або позначали якісь події. Досі не з'ясовані причини зникнення в мезоліті реалістичної стилістики і заміни її сюжетно збідненим і технічно недбалим розписом, який вкривав невеликі площини камінців та кістяних виробів. Однак смислова умовність малюнків на гальках, очевидно, повинна була більш відповідати їхньому магічному змісту, ніж естетичним запитам.
Мезоліт був важливою в історії людства епохою, пов'язаною з початковими ступенями відтворюючого господарства, яке виникло внаслідок кризи мисливського виробництва, зумовленої всім ходом соціально-економічного розвитку племен починаючи з другої половини пізнього палеоліту. Цей процес, що поглибився наприкінці мезоліту, відбувався не скрізь однаково й одночасно. Навіть у межах Східної Європи перехід від пізнього палеоліту до мезоліту й розвиток мезолітичних культур відбувалися нерівномірно. Природно-ландшафтні зони й джерела харчування мезолітичної людини на півночі й півдні Східної Європи мали свої відмінності. У лісостеповій і лісовій зонах поряд з полюванням порівняно рано виникло рибальство. На півдні полювання домінувало досить довго, незважаючи на недостатню його продуктивність. Ці виробничі відмінності у мезоліті північної і південної частин Східної Європи надали дещо різного характеру виявам матеріальної культури мезолітичних людських колективів, які, проте, в цілому мали багато спільних або схожих культурно-історичних рис.
Головними ознаками мезоліту є кризисний стан мисливського виробництва, зародження відтворюючої економіки, складання нових форм у соціальному укладі тогочасних племен.
20 Перші спроби кодифікації права у Литовсько-Руській державі датувалися серединою XV ст., коли було укладено судебник князя Казимира (1468 р.). Зміст Судебника обмежувався в основному нормами кримінального, кримінально-процесуального та адміністративного права. Усі інші правовідносини в кожній землі регулювалися залежно від норм місцевого звичаєвого права. Було кодифіковано імунітетні грамоти, які забезпечували привілеї та пільги шляхті. Систематизації підлягали норми державного права, що забезпечували суверенні права держави та обмежували владу Великого Князя.
Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у ВКЛ стало укладення в XVI ст. трьох (редакцій) Литовських статутів. В основу цієї кодифікації було покладено принципи дотримання суверенності держави, єдності права, рівності перед законом (хоча саме право визнавало неоднакову правоздатність для різних категорій людей) і пріоритету писаних законів.
Роботи з підготування Першого Литовського статуту (Старого) проводилися впродовж першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна і судова практика державних органів, звичаєве право, норми писаного права, викладені в Судебнику 1468 р. і в раніше виданих грамотах (привілеях). Як джерело статуту були використані також норми "Руської правди", православного й католицького церковного права, а також окремі норми польського права, перероблені та пристосовані до умов феодалізму і місцевих потреб.
Дослідники (В. Пічета, Й. Юхо) зазначають, що, готуючи цей статут, його укладачі вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних питань, серед яких - розмежування норм права за окремими галузями, розташування їх у визначеній системі, уведення багатьох нових положень, що раніше були невідомі праву ВКЛ.
Статут 1529 р. був першим у Європі систематизованим зводом законів різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище класів, станів і соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління Й суду.
У перших трьох його розділах містилися в основному норми державного права або ж принципові положення з інших галузей права, у четвертому і п'ятому - сімейно-шлюбне і спадкове, у шостому - процесуальне, у сьомому - кримінальне, у восьмому - земельне, у дев'ятому - лісове й мисливське, у десятому - цивільне, в одинадцятому, дванадцятому і тринадцятому - кримінальне й кримінально-процесуальне право. Розділи статуту поділялися на статті (артикули). Вважається, що спершу в статуті було 244 (або 245) статей, у 30-х роках XVI ст. до нього внесли доповнення і редакційні поправки. У результаті кількість статей збільшилася до 283.
Статут був типовою пам'яткою феодального права. Він забезпечував правову охорону прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки класу феодалів - магнатів, обмежував права простих вільних людей і закріплював безправ'я людей залежних і челяді невільної. Перший Литовський статут послужив міцною основою для розвитку наступного законодавства та був головним джерелом при підготовці Литовського статуту 1566 р.
Соціально-економічні зміни, що відбувалися в середині XVI ст., викликали необхідність унесення змін до законодавства. До таких змін у першу чергу варто віднести зростання і зміцнення феодальної власності, посилення феодального гніту селян та їх обезземелювання внаслідок створення фільварків. Упродовж тривалого часу діяли старі норми права, що викликало критику різних прошарків шляхти. Велике невдоволення чинним правом висловлювали середня шляхта і "нові" великі феодали, тому що право не відображало реального економічного й політичного значення цієї частини шляхетського стану держави.
Другий Литовський статут було уведено в дію з березня 1566 р. Він не лише відобразив нагромаджені за чверть століття соціальні зміни, а й засвідчив зрослий рівень кодифікаторської техніки (Н. Яковенко). Згідно з привілеєм Люблінської унії 1569 р., Другий Литовський статут зберігав силу чинного законодавства на від'єднаних від ВКЛ та інкорпорованих до Корони Польської українських землях, де з плином часу дістав напівофіційну назву Волинського статуту (або волинського права). Усупереч указівкам низки сеймових постанов, Волинський статут жодного разу не був надрукований і поширювався лише у рукописних копіях.
Текст статуту складався з 14 розділів, кожний з яких поділявся на статті (артикули). У першому розділі було зібрано норми, що проголошували основні принципи права ВКЛ, а також норми, що належали до державного права й державних злочинів, у другому - норми, дотичні до оборони земської, у третьому - норми про права шляхти, у четвертому - про суддів і суди, у п'ятому - норми сімейно-шлюбного права, у шостому - про інститут опіки, у сьомому - про записи й продажі (про право відчуження маєтків за умови застави й продажі), у восьмому - спадкові, у дев'ятому - про земельні суперечки, у десятому - про лісові промисли, в одинадцятому - про насильства і злочини проти шляхти, у дванадцятому - про злочини проти простих людей, у тринадцятому - про майнові злочини, у чотирнадцятому - про злочини іншого характеру, зокрема про "вивід" феодально-залежних селян.
У цілому правові норми, викладені в Литовському статуті 1566 p.. відображали коло правовідносин того часу і цілком забезпечували державно-правовий захист інтересів стану феодалів. До найбільш важливих норм, викладених у статуті, належали норми державного права. Вони визначали територію держави, порядок утворення й діяльності державних органів, права і привілеї панівного стану. Статут 1566 р. законодавчо закріпив привілеї та чільну роль великих феодалів у державі.
За Литовським статутом 1566 р., до участі в обмеженні влади великого князя залучався й сейм. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових законів не могли вирішуватися великим князем із панами-радою келейно, а тільки на загальному сеймі.
Укладення в 1588 р. Третього Литовського статуту (Нового) мало на меті узгодити литовське право з польським. Це було викликано великими соціальними і політичними змінами, що сталися після втілення в життя реформи 1557 р. ("Устава на волоки") і акта Люблінської унії 1569 р. З цією метою 1569 р. було вперше створено комісію, якій доручалося узгодити статут із польським правом. Згодом була ще одна комісія, яка, ймовірно (Й. Юхо), и уклала Литовський статут 1588 р. До складу цієї комісії входили найбільш відомі юристи свого часу та окремі посадові особи ВКЛ.
Формально дія Третього Литовського статуту не поширювалася на українську територію, але поступово він витіснив звідси попередній, Другий Литовський статут, завдяки неодноразовим публікаціям: у 1588 p.- старобілоруською мовою, тобто в оригіналі, і лише до середини XVII ст. чотири рази (1614, 1619, 1623,1648 pp.) - польською.
Основне державно-правове значення Литовського статуту 1588 р. полягало в тому, що він законодавчо оформив збереження BKJ1 як самостійної держави всупереч акту Люблінської унії. Укладачі статуту не внесли до нього жодної норми, що могла би бути використана на шкоду державній самостійності ВКЛ.
Структурно Литовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей. До першого розділу увійшли різноманітні за характером норми, що їх можна переділити на дві групи: норми, що стосуються основних положень, і норми, що визначають покарання за державні злочини. Другий розділ охопив норми, що регулювали виконання військового обов'язку шляхтою. У третьому розділі було викладено норми державного права. Зокрема, проголошувалася недоторканність кордонів ВКЛ і збереження його самостійності. Панівний стан змушений був піти на поступки щодо простих людей. Так, до Литовського статуту 1588 р. було введено статтю про кримінальну відповідальність шляхтича за вбивство простої людини.
Видання цього статуту мало винятково важливе значення для подальшого розвитку права не тільки в Україні, а й у Білорусії та Литві. Він був важливим кроком у розвитку правової думки і відображав зміни, що сталися в економічному розвитку. Статут був написаний і видрукуваний друкарським способом староукраїнською (старобілоруською) мовою, що робило його зрозумілим усьому населенню. Про те, що цю систематизацію було проведено на високому науковому й практичному рівні, свідчить той факт, то Литовський статут діяв до 1840 р.
Аналізуючи Литовські статути, вчені звертають увагу на певний дуалізм їхніх норм. З одного боку, там містилися норми, що закріплювали нерівність людей, права і привілеї стану шляхти, норми, що принижували людську гідність простих людей. З іншого боку, до Литовських статутів було введено прогресивні на той час норми, що відображали розвиток товарно-грошових відносин і появу паростків капіталізму, ідей Реформації і гуманізму. Наприклад, проголошувався принцип рівності всіх перед законом, хоча й закон не був рівним для всіх, обмежувалися джерела холопства, встановлювалася кримінальна відповідальність шляхтича за вбивство простої людини, обмежувалася можливість застосування покарання до неповнолітнього, надавалися ширші прана власникам відчужувати свої маєтки, проголошувався принцип віротерпимості. Деякі норми обмежували владу господаря (князя) і правлячої верхівки. Ряд статей зобов'язували великого князя і державні органи управління діяти відповідно до закону, піклуватися про інтереси держави й народу. Цю ідею особливо виразно було висловлено у передмові до Литовського статуту 1588 р. Укладачі й редактори внесли низку прогресивних норм, що в підсумку висунуло Литовські статути на одне з перших місць серед пам'яток феодального права європейських країн. А Третій Литовський статут (1588 р.) у сучасній літературі вважають перехідним документом від середньовіччя до нового часу. Водночас Литовський статут став такою пам'яткою феодального права, яка у своїх трьох редакціях зберігала руські правові традиції, і послідовно відображала суспільні зміни.
Отож, огляд найважливіших джерел права, що діяли на українських землях ВКЛ, залежно від форми, порядку видання й суб'єкта, від якого вони виходили, можна переділити на кілька груп. Найдавнішою формою законодавчих актів були листи або грамоти, згодом названі привілеями. Сеймові постанови як поточне законодавство називались ухвалами, статутами або конституціями. Адміністративні та судові акти оформлялись у вигляді вироків, декретів, відповідей князя або листів чи грамот. Чіткого розмежування між цими актами не було. А найвизначнішим результатом процесу систематизації правових норм у Литовсько-Руській державі стали Литовські статути. Вони дають найбільш повне уявлення про основні інститути цивільно - і кримінально-правового регулювання тієї доби.
