Правильність кваліфікації злочину обумовлюється чималою кількістю чинників. Найважливішими є певні загальні положення (принципи, засади), на яких має ґрунтуватися кваліфікація злочинів. Принципи кваліфікації злочинів - це система науково обґрунтованих, стабільних, узагальнених положень, які мають впливати на процес оцінки фактичних обставин вчиненого діяння та вибір кримінально-правової норми, котра передбачає відповідальність за скоєне діяння, процесуальне закріплення того висновку, що діяння охоплюється саме обраною нормою.
В чинному кримінально-процесуальному законодавстві засадам кримінального провадження присвячена ціла глава. Так у Главі 2 «Засади кримінального провадження» в ст.ст. 7-29 КПК надається роз’яснення змісту та сутності таких засад як:верховенство права; законність; рівність перед законом і судом; повага до людської гідності; забезпечення права на свободу та особисту недоторканість; недоторканість житла чи іншого володіння особи; таємниця спілкування; невтручання у приватне життя; недоторканість права власності; презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини; свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї; заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; забезпечення права на захист; доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень; змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; безпосередність дослідження показань, речей і документів; забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; публічність, диспозитивність; гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами; розумність строків; мова, якою здійснюється кримінальне провадження.
Зазначені засади охоплюють увесь період здійснення процесуальних дій у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, а отже стосуються як стадії досудового розслідування кримінального провадження, так і судового провадження. Першочергові дії щодо кваліфікації злочинів здійснюються саме на стадії досудового розслідування справи. Сутність зазначених загальних засад кримінального провадження має безпосередньо впливати на процес кваліфікації злочинів. Проте доцільним є зупинитися на окремих принципах (загальних засадах), як в доктрині права розглядаються як такі, що безпосередньо мають відношення до кваліфікації злочинів.
Насамперед кваліфікація злочинів повинна здійснюватися з дотриманням принципу законності, основні вимоги якого відтворюються як в положеннях кримінального прав а (н іхто не може відповідати за діяння, що на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; неприпустимість кваліфікації злочинів за аналогією тощо), так і в положеннях кримінально-процесуального права (підставою кваліфікації можуть бути лише дані, отримані відповідно до вимог кримінально-процесуального закону; інформація, здобута без дотримання кримінально-процесуальних норм унаслідок істотного порушення прав людини і основоположних свобод, не може братися до уваги при кваліфікації тощо).
Інші принципи кваліфікації злочинів, маючи самостійне самодостатнє значення, певної мірою теж сприяють дотриманню законності та справедливості кримінального правосуддя. Це такі принципи як: о фіційність (кв аліфікація злочинів є оцінкою скоєного від імені державних органів, уповноважених на застосування кримінального закону, а кваліфікація, здійснена у вироку суду – від імені держави); о б’єктивність ( безпосередність дослідження показань, речей і документів; дослідження встановлених обставин кримінального провадження без припущень та здогадок; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях); т очність (д іяння кваліфікується за статтею кримінального закону, що найбільш точно описує його ознаки); і ндивідуальність ( посягання кожної особи кваліфікується індивідуально, окремо, самостійно); п овнота (к валіфікація має охоплювати всі посягання, вчинені винною особою; коли діяння вчинено за наявності одночасно кількох кваліфікуючих ознак, передбачених різними частинами, пунктами статті, воно кваліфікується за всіма частинами, пунктами статті); в ирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються (у сі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь; недоліки в законодавстві та суперечливі правові положення не можуть погіршувати становище особи); н едопустимість подвійного інкримінування (н іхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж правопорушення); с табільність (н а усіх етапах досудового слідства та судового провадження кваліфікація не може змінюватися довільно, лише на законних підставах).
На підставі зазначених загальних вимог щодо кваліфікації злочинів як складової кримінального провадження доктриною кримінального та кримінально-процесуального права вироблені певні правила правильної кваліфікації злочинів, яких має дотримуватися представник державного органу (слідчий, прокурор, суддя).
Об’єктивність, точність, індивідуальність, повноту кваліфікації злочинів можна забезпечити шляхом:
глибокого вивчення та розуміння особою, що застосовує кримінально-правові норми, засад кримінального права, кримінально-правової політики держави, слідчої та судової практики;
повного та всебічного дослідження фактичних ознак учиненого суспільно небезпечного діяння;
правильного з’ясування та тлумачення змісту кримінального закону, всіх ознак конкретної кримінально-правової норми;
застосування правил кваліфікації, вироблених теорією та практикою, при обґрунтованому поєднанні ознак злочину, що встановлені законом, із ознаками вчиненого діяння.
Особливу увагу маємо звернути на те, що при кваліфікації злочинів неприпустимий формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовувати статті КК слід у тісному зв'язку з їх соціальним призначенням, з урахуванням обстановки й умов, за яких ця норма була прийнята, з'ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийоми тлумачення кримінальних законів. Так, наприклад, провести відмінність між насильницьким грабежем (ч. 2 ст. 186 КК) і розбоєм (ч. 1 ст. 187 КК) можна тільки за умови використання систематичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке порівняння показує, що розбій відрізняється від насильницького грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосовується до потерпілого: при розбої — це насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого, або застосування погрози такого насильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілої особи. Тому, якщо винний заподіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, викрадаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за грабіж. Систематичне тлумачення призводить і до іншого висновку: розбій вважається закінченим з моменту нападу і власне заволодіння майном для закінчення цього злочину не потрібно (законодавець так і говорить — напад з метою заволодіння чужим майном), а грабіж — лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна). За аналогією слід застосовувати й інші прийоми тлумачення — граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правильно кваліфікувати злочин.
Отже вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, з дотриманням певних вимог щодо процесу кваліфікації злочину, з дотриманням відповідних положень кримінального та кримінально-процесуального права. Винна особа має понести кримінальну відповідальність лише за ті дії, у вчиненні яких доведена її вина. І будь-які відступи від цієї вимоги неприпустимі. В зв'язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охорони правопорядку, авторитету правосуддя, забезпечення прав і законних інтересів громадян.
І навпаки, н еправильна кваліфікація призводить до невірної правової і соціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і неправильне уявлення про його характер та ступінь суспільної небезпеки. Варіанти неправильної кваліфікації можуть бути різними: кваліфікація діяння, що не містить ознак складу злочину, як злочинного, що призводить до засудження особи, яка взагалі не вчиняла злочин; і навпаки, - не встановлення ознак складу злочину щодо діяння, яке є суспільно небезпечним та шкідливим, а отже злочинним; невідповідна кваліфікація, коли застосовується кримінально-правова норма, що не відповідає фактичним обставинам вчиненого діяння (діяння, що є розбоєм, кваліфікується як грабіж; умисне вбивство — як вчинене з необережності; крадіжка — як шахрайство).
Найчастіше трапляється невідповідна кваліфікація, коли діянню надається не лише неправильна юридична оцінка, але й неправильна соціально-моральна оцінка. Зазвичай невідповідна кримінально-правова оцінка фактичних обставин справи та неправильне застосування правоохоронними органами закону мають місце як у разі умисної, так і не навмисної помилки. В останньому випадку це є результатом наявності недостатньої кількості вихідних даних, недостатніх знань закону, невміння правильно його тлумачити. У підсумку це може призвести до неправильного визначення ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння, а отже застосуванню покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого злочину. Наприклад, якщо особливо злісне хуліганство, вчинене із застосуванням вогнепальної зброї або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, замість ч. 4 ст. 296 КК кваліфіковано за ч. 1 ст. 129 КК, тобто як погроза вчинити вбивство, то тут не лише неправильно застосовано кримінальний закон, а й тяжкий злочин розцінений як злочин невеликої тяжкості. Адже хуліганство карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років, а погроза вчинити вбивство — арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років. Кваліфікація ж за ст. 129 КК може призвести навіть до звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до положень розділу IX Загальної частини КК. Нарешті, оцінка у вироку діяння як погрози вчинити вбивство, а воно таким не є, призведе до того, що вирок суду не лише не матиме належного попереджувального впливу, а й підриватиме серед громадян авторитет суду, порушуватиме права громадянина.
