Західно­українські землів 20—30-ті роки 47 страница

Дисидентський рух

витку дисидентського руху. У цей період помітно активізу­вала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. було засновано Християнський комітет захисту прав вірую­чих СРСР). У 1978 р. почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (О. Огороднікова, В. Бурцева, Д. Дудко, Г. Якуніна та ін.). Того року відбули­ся суди над заарештованими членами Гельсінських груп.

4. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979—1985 рр.). У листопаді 1979 р. тиск систе­ми на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів ду­ховної опозиції, а також ізоляції та ув'язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об'єднань. Втім, репресії так і не змогли повернути СРСР в «додиси-дентський» стан.

Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Україн­ською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко. До скла­ду входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін. (всього 37 осіб). Вона під­тримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське сус­пільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та на­сильницького насаджування русифікації, домагатися без­посереднього контакту України з іншими країнами, акре­дитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радян­ським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було еміг­рувати.

Погружение в трясину. — М., 1991. — С. 24.

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба
за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.
В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за віднов­
лення українських греко-католицької та автокефальної
православної церков, за свободу діяльності протестант­
ських сект. Найяскравішими представниками цієї течії
були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія
дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імпер­
ську політику центру, форсовану русифікацію, виступала
на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в бо­
ротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цьо­
го напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз,
В. Чорновіл та ін.

Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидент-ства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльнос­ті національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, бу­дучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр цього ру­ху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтег­ральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою приду­шення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, ро­бітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х ро­ків. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 рр. впер­ше показали всім, "скільки нас є" і хто ми. Справді, ці про­цеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах Ук­раїни і всього світу».

Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 року було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

дисидентський рух

Стус Василь Семенович (1938—1985) — поет, один із найяскра­віших представників руху «шістдесятників». Народився в с. Рахнів-на Гайсинського району на Вінниччині в сім'ї колгоспників. Закін­чив Донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчителю­вав, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження. У1972 р. засуджується на ув'язнення. З 1979 р. — учасник Гельсінського руху, за що у 1980 р. знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 р. перепохований з табірного цвинтаря на Байковому кладовищі м. Києва.

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першо­го секретаря ЦК КПУ П. ІНелеста і на ім'я Голови Ради Мі­ністрів УРСР ІЗ. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні — грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарешто­ваними відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном¹ 1967 р. доку­ментальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти "злочинців"»). «Підсудні виступають в опублікованих ма­теріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністич­ної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літера­тури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішу­чий протест проти арештів в Україні та утисків україн­ської культури. Значною мірою завдяки громадським про­тестам першу хвилю репресій проти інакодумства в Украї­ні вдалося загальмувати.

«Можливо, головний із власних винаходів епохи за­стою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шейніс, — створення високоефективного, не у приклад економіці, ме­ханізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відно­вити видимість "однодумства", зовсім не потрібно було вдаватися до масового терору» ¹. Цей механізм в Україні ні­коли протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Проте, 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (чер­вень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та ЗО його однодум­ців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл,

Погружение в трясину. — М., 1991. — С. 24.

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих дра­матичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбю-ро ЦК КПРС, що відбулося ЗО грудня 1971 року, на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквіда­ції дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала опе­ративне число «24».

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — ут­ворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Відомий канадський дослідник української історії Бог­дан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказу­ють майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони Ук­раїни. У 1968 р., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах і таборах СРСР за політичними статтями перебува­ло понад 500 в'язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у псих-лікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налі­чувалося від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, йо­го лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погля­ди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в грома­дян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігіліс­тичною спрямованістю дисидентського руху, коли викри­вальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незва­жаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки фор­мував і зберігав певні суспільні ідеали.

 

18.

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

 

18.1. Головні чинники,

що зумовили процес перебудови

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала не­можливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхід­ність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горба­чова зародила в масах ілюзорну надію на реальність пози­тивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлен­ня одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовле­ний багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кризи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, інші — уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій.

Такі чинники діяли в різних сферах.

1. У міжнародній сфері:

— реальна загроза стадіального відставання: на той час
світ вступав у постіндустріальну стадію розвитку, а СРСР
Ще не подолав індустріальної;

— загострення міжблокового протистояння, ескалація
гонки озброєнь, що підривали економіку та посилювали
соціальне напруження в державі;

— участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані,
яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, знач­
них матеріальних, демографічних і моральних втрат.

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

2. У політичній сфері:

— підміна справжнього народовладдя формальним пред­
ставництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної вла­
ди, що зумовлювало відчуження народу від владних струк­
тур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсо­
лютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;

— ігнорування принципу розподілу влад, що призвело
до невиправданої концентрації влади, зловживання нею,
обмеження демократичних засад;

— узурпація значної частини законодавчих функцій
виконавчою владою;

— максимальне обмеження самостійності, одержав-
лення громадських організацій, що блокувало розбудову
та розвиток громадянського суспільства;

— обмеження гласності й інформованості суспільства,
що не давало змоги громадянам об'єктивно оцінювати сус­
пільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало
формування політичної свідомості;

— зміцнення політичного монополізму КПРС, що по­
силювало недовіру до влади, подвійну мораль.

3. У соціально-економічній сфері:

— затухаючий економічний розвиток, зниження ос­
новних економічних показників, що призвело до прогресу­
ючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній
арені та загострення соціально-економічних проблем все­
редині держави (уповільнення темпів зростання реальних
доходів населення; загострення житлової проблеми; зни­
ження рівня охорони здоров'я тощо);

— розростання бюрократичного апарату, яке вело до
посилення відомчої роз'єднаності та збільшення витрат-
ності виробництва;

— деформування структури розміщення продуктивних
сил, що ускладнювало економічне управління, погіршувало
екологічну ситуацію, загострювало протиріччя між регіонами;

— зрівнялівка в оплаті праці;

— поглиблення кризи організації праці, яке мало на­
слідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання
сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;

— фізичне і моральне старіння основних виробничих
фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зу­
мовлювало низький рівень продуктивності праці, погір­
шення якості та конкурентоспроможності продукції на
світових ринках;

— загострення екологічних проблем, яке призвело до
стрімкого зростання техногенного навантаження на при­
роду;

Ртапи перебудови та її наслідки для України

— спрощений підхід до вирішення національного пи­
тання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;

— ускладнення демографічної ситуації, що знаходило
свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного
приросту), старінні населення, деформованій структурі ро­
бочої сили.

4. У духовній сфері:

— встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній
сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, об­
межував доступ до надбань світової культури;

— блокування розвитку релігії, яке було суттєвим по­
рушенням прав людини;

— посилення процесу русифікації, що гальмувало роз­
виток мов народів СРСР, пригнічувало національні куль­
тури та національну свідомість.

Широкомасштабні суспільно-політичні зміни умож­ливлювали такі чинники:

— міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський про­
цес надали імпульсу міждержавним контактам, започат­
кували обмін ідеями, які ставили під сумнів засади кому­
ністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну мо­
нолітність радянського суспільства;

— прихід до влади в Радянському Союзі нової політич­
ної команди на чолі з М. Горбачовим, що створило потен­
ційну можливість розпочати реформи «згори»;

— накопичення суспільством певного досвіду реформ
(реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало
правлячу еліту навичками масштабного суспільного ре­
формування;

— дисидентський рух, який концентрував та організо­
вував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні іде­
али, був стрижнем широкої народної опозиції, що в пер­
спективі могла стати гарантом незворотності реформацій­
ного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;

— наростання в країні невдоволення існуючими поряд­
ками, моральна готовність частини суспільства до реформ.

18.2. Етапи перебудови та її наслідки для України

Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбу­лися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взаємодії політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

 

 

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання по­літичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено ін­тенсифікацію економіки, прискорення науково-технічно­го прогресу, активізацію «людського фактора», перебудо­ву управління та планування, удосконалення°структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механіз­мом). Перетворення на початковому етапі не були систем­ними і стосувалися передусім економіки (наведення еле­ментарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

Перші результати в економіці були досить обнадійли­вими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя звичними командними метода­ми. Але з часом виявилася безплідність такого підходу, то­му реформаційні акценти дедалі більше починали зміщу­ватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ кому­нізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. Са­ме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Одним з головних здобутків гласності стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню політично дис­кримінованих імен, літературно-мистецьких творів, нау­кових праць; вписуванню в історичний контекст замовчу­ваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розши­ренню джерельної бази історичних досліджень; ширшому ознайомленню з працями закордонних дослідників; роз­гортанню дискусій навколо вузлових історичних проблем, залученню через публіцистику до осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, ла­манню стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмислен­ню сучасності через призму історичного досвіду.

Першою ринула до історичної правди художньо-публі­цистична думка. Вслід за московськими виданнями «Мос-ковскиеновости», «Огонек», «Новьшмир», «Знамя», «Ок-

Етапи перебудови та її наслідки для України

тябрь» до цього процесу долучилася українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Під пером Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинсько-го, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури раніше викреслених з історії сто­рінок, виринали із забуття історичні постаті. Так почала приходити в суспільство правда про добу визвольних зма­гань 1917—1920 рр., трагічні картини колективізації, су­перечливий характер суспільного розвитку в 20—30-ті ро­ки, голодомор 1932—1933 рр., сталінські репресії та ін.

Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію грома­дян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.

Породжений гласністю плюралізм думок дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктувало необхідність радикальної політичної реформи — забезпе­чення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З од­ного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, про­те відсутність узгодженої чіткої концепції реформування, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді перебудова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші ознаки першого періоду:

1) джерелом реформаторських імпульсів є політичний
центр держави;

2) вичікувальна позиція апарату партійно-державних
органів;

3) визрівання потреби в політичних узагальненнях та
чіткій програмі перебудови;

4) законсервованість, інертність, зорієнтованість на по­
літичний центр суспільної думки.

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із за­гальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: упо­вільнений темп розвитку; порівняно низький рівень ак­тивності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як за­собу розв'язання внутрішніх проблем; перетворення Чор­нобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний.

Переосмислення існуючих суспільних порядків в Ук­раїні каталізувала катастрофа на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 р.

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

Цю аварію лише із з'ясуванням її масштабів і наслідків людство почало усвідомлювати як планетарну катастрофу. До 1990 р. в Україні було дегазовано 3,5 млн. га орної зем­лі і 1,5 млн. га лісу (майже 12% території республіки). Смертоносна пляма радіактивного забруднення накрила понад 1000 українських міст та сіл. Граничне забруднення біосфери навколо ЧАЕС зумовило появу на карті України 30-кілометрової «зони відчуження», з території якої було здійснено масове переселення людей в інші регіони респуб­ліки.

Аварія оголила суттєві вади командної системи: пору­шення технологічної дисципліни, норм і правил безпеки під час будівництва та експлуатації електростанції; без­печність і безвідповідальність вчених; домінування при прийнятті рішень політичних факторів над економічни­ми, екологічними, моральними; ігнорування союзним центром прав та інтересів республіки. Чорнобильська ка­тастрофа у черговий раз показала українському народові не лише, хто господарює на його землі, а і як він господа­рює (у республіці, на яку припадало 2,6% території СРСР, було побудовано і будувалося близько 40% атомних енер­гоблоків). Наприкінці 80-х років Україна була єдиною у Радянському Союзі республікою, де смертність населення перевищувала народжуваність. Чорнобильська катастро­фа як трагедія планетарного масштабу стала символом кризовості радянської системи, нелегким випробуванням для проголошеної гласності, суворим попередженням світо­вому співтовариству про наслідки можливої ядерної війни. Вона підірвала віру радянських людей у систему, спричини­ла суттєві зрушення в їх свідомості; пробудила інстинкт са­мозбереження, який сприяв усвідомленню національних ін­тересів, підвищенню активності, організаційному згурту­ванню соціально активних сил; похитнула авторитет СРСР на міжнародній арені; спричинила значні фінансові витрати на ліквідацію її наслідків, різко звузила поле для реформ у політичній сфері.

У другій половині 1986 р. назріла потреба поглиблен­ня, розширення та радикалізації концепції перебудови.

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. Поступово до горбачов-ського керівництва приходить розуміння того, що еконо­мічні реформи не будуть реалізовані без політичних ре­форм й ослаблення соціального напруження в суспільстві. Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який поклав

Етапи перебудови та її наслідки для України

початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Во­но мало на меті пом'якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, поси­лення їх суспільної активності, розширення соціальної ба­зи перебудови. Першочерговими були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація економічного управління; забез­печення міцної законності, захист суспільства від зловжи­вань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інтересів трудящих та ін.

На цьому етапі відбувається активне оновлення кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпро­петровського, Ворошиловградського, Львівського та ін­ших обкомів. Скидання консервативного баласту було домінуючою тенденцією в кадровій політиці. За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Причини цього вбачають у відносно стабільній соціальній обстановці в Ук­раїні; існуванні в республіці міцного державного і партій­ного апарату, спроможного стримувати розвиток ра­дикальних процесів; бажанні Москви не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербицько-го до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1) політичний центр сформулював, а згодом і обнароду­
вав стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислен­
ня; радикальна економічна реформа (червневий (1987)
Пленум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.

2) розпочалося активне формування соціальної бази пе­
ребудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку
неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було ство­
рено Український культурологічний клуб (Київ), «Това­
риство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудо­
ві» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошилов-
град) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий
режим, критикували безгосподарність, створювали поза-
Цензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонс­
трації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних орга­нізацій визрівала ідея створення масової громадсько-полі­тичної організації республіканського масштабу на зразок

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демокра­тичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення цен­тру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесо­юзній конференції КПРС (червень — липень 1988 р.) впер­ше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення право­вої держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед ре­формованих Рад.

На той час ситуація в країні була досить напруженою. Водночас заявили про себе деякі позитивні тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності державних підприємств, розширення приватного сектору, орієнтація на переважно економічні методи управління народним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад ко­мандно-адміністративної системи; не допускали плюраліз­му власності, реформування ціноутворення, матеріально­го постачання тощо. Це спричинило розбалансування еко­номіки, наростання деформацій та диспропорцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від тем­пів збільшення заробітної плати. Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5% приросту заробітної пла­ти, то 1988 р. — 1,5%, а 1989 р. — 2,2%.