Західно­українські землів 20—30-ті роки 42 страница

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипло­матичними місіями, але відсутність реального сувереніте­ту, справжньої державності республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипло­матичних відносин з Україною так і залишилися без відпо­віді.

Отже, основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілі­зувати український народ на завершення війни і відбудо­ву; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які бо­ролися за відродження незалежної української держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з ін­шого — бажання створити зручний і безвідмовний додат­ковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зов­нішнього представництва УРСР лежала певна децентралі­зація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи де­мократизації режиму, а навпаки, був спрямований на по­силення впливу тоталітарної держави у внутрішній і зов­нішній політиці. Це було парадоксальне «послаблення для посилення». Проте навіть за цих обставин сам вихід Укра­їни наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбу­дови української державності.

15.3. Особливості процесу відбудови народного господарства України

Відбудова народного господарства республіки розпоча­лася одразу ж після визволення з-під фашистської окупа­ції й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала певні особливості, які відрізняли її від захід­них країн.

Особливості процесу відбудови народного господарства України

Насамперед, суттєво відмінними були масштаби збит­ків, завданих війною. У республіці на руїни було перетво­рено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залишили­ся неушкодженими лише 19% довоєнної кількості про­мислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, бу­ли руйнації промислового потенціалу і в інших країнах За­ходу. Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. ста­новило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії — 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продук­ції вже в 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 рр. Викликана посухою 1946 р. загро­за голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 рр. дедалі більше набувала ознак справ­жнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготі­вель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посили­лося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба», які, згідно зі статею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфіку­валися як «вороги народу».

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих на дистрофію. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна. Проте на неодноразові звертання першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав: «Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сенти­ментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші дер­жавні запаси». Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катас­трофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки в 1946 р. померло майже 282 тис, а в 1947 р. — понад 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ре­сурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сіль­ське господарство. Негативно вплинув голод і на мораль­ний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш не­вигідні умови порівняно із західними країнами.

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі США після Другої світо-

494 Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

вої війни проголосили «план Маршалла». Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західно­європейських держав, яким було асигновано в 1948— 1952 рр. 13,3 млрд. дол. З ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-Схід-ної Європи відмовилися від участі в «плані Маршалла».

Україна як частина СРСР і західні держави обрали сут­тєво відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході відбудова здійснювалася в такій послідовності: стабіліза­ція національної валюти, відбудова інфраструктури (до­ріг, засобів зв'язку та ін.), розвиток сільського господарс­тва та легкої промисловості, реконструкція і технічне пе­реозброєння важкої індустрії, то в радянській економіці послідовність фаз була іншою. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої промисловості — основи во­єнно-промислового комплексу, на економію та накопичен­ня фінансів і ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносо­юзного плану. Цікаво, що у Франції теж здійснювалося дер­жавне регулювання економіки, так зване капіталістичне «програмування», але воно мало лише рекомендаційний, а не обов'язковий, як у СРСР, характер.

Економіка України, на відміну від західних країн, у повоєнний час відбудовувалася і добудовувалася не як са­мостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як час­тина загальносоюзної економічної системи. Крім того, до­ля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва сут­тєво впала з 18% у довоєнний період до 7% 1945 р. Надалі, попри бурхливий розвиток, українська промисловість вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскіль­ки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, бу­дуть розвиватися значно швидшими темпами.

Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об'єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно ве­лика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широко­масштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове ви­конання п'ятирічного плану та підвищення продуктивнос­ті праці було охоплено 80% робітників і службовців Укра­їни, то наприкінці 1948 р. — вже 90%.

Особливості процесу відбудови народного господарства України

Характерним для стратегії радянського керівництва в процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі ле­жала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної екс­плуатації сільського господарства. У 1946—1950 рр. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капі­таловкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орі­єнтованих на воєнно-промисловий комплекс (електроенер­гетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва спожив­чих товарів та розвиток сільського господарства.

Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7% загального обсягу асигнувань), мусило виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, розв'язати проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці широко­масштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кампанія в справі ліквідації порушень колгоспного стату­ту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві» (з 1948); спроби структурної перебудови ор­ганізації сільськогосподарського виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950).

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за корот­кий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п'ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконс­труйовані металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріж-сталь», Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промис­ловий потенціал республіки поповнився новими підпри­ємствами. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946—1950 рр. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте, на думку сучас­них фахівців, довоєнного рівня вдалося досягти тільки в наступній, п'ятій п'ятирічці (1951—1955)¹. У країнах За-

¹ Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з іс­торії України. — К., 1993. — С. 244.

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

ходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, в Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досяг­нуто в 1947 р., у 1951 р. його перевищено на 31%, у Фран­ції — в 1948 р., а в Італії — у 1950 р.

До кінця четвертої п'ятирічки питома вага виробле­них в Україні найважливіших видів продукції промисло­вості в загальносоюзному обсязі становила: чавуну — 47,8%, сталі — 30,6%, прокату — 33,2%, залізної руди — 53%. У 50-ті роки республіка знову стала однією з провід­них індустріальних країн Європи. Водночас значно від­стає легка промисловість (1950 р. її валова продукція ста­новила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське господарство (відповідно — 91%).

Отже, відбудова народного господарства України сут­тєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, завдані війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946—1947 рр. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використо­вували асигнування, що надавалися США відповідно до «плану Маршалла». Характерними для відбудовчих про­цесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої про­мисловості, активна роль командної системи, значна заан-гажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

15.4. Рівень життя і побуту населення

Демографічний розвиток України в повоєнний період характеризується скороченням трудових ресурсів (на тери­торії республіки під час окупаційного режиму було знищено майже 3,9 млн. мирних жителів, вивезено понад 2,2 млн. осіб до Німеччини, частина з них загинула, а 200 тис. осіб, побоюючись сталінського режиму, так і не повернулися); за­гальними втратами у роки війни (загинув кожен шостий житель України).

Закінчення війни дало поштовх значним міграціям на­селення. Основними формами цих міграцій були демобілі­зація (звільнення військовослужбовців із збройних сил), реевакуація (повернення населення у місцевість, звідки воно було вивезене у зв'язку із загрозою воєнних дій), ре­патріація (повернення на батьківщину військовополоне­них і цивільних осіб, що опинилися за межами своєї краї-

рівень життя і побуту населення

ни внаслідок війни), депортація (примусове виселення з місця проживання осіб, які визнані соціально небезпеч­ними). Значний відбиток на демографічному розвитку Ук­раїни залишили процес входження до складу СРСР захід­ноукраїнських земель та голод 1946—1947 рр. Через демографічні зміни 40-х років населення республіки в 1951 р. становило 37,2 млн. осіб, що на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р.

У повоєнний період соціальна політика радянського керівництва була надзвичайно суперечливою: з одного бо­ку, було введено 8-годинний робочий день, скасовано обов'язкові понадурочні роботи, відновлено чергові та до­даткові відпустки, з іншого — саме в 1946 р. починається повернення до вольових методів керівництва промисловіс­тю (прийнято декілька постанов, які закріплювали робіт­ників на підприємствах, необґрунтовано в декілька разів збільшували норми виробітку). У 1946 р. почався широко­масштабний наступ на присадибні господарства селян. Прикриваючись гаслом «боротьби з порушеннями колгосп­ного статуту», офіційна влада забирала в селян землю в колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державі дрібну худобу, обкладала індивідуальні селянські господарства високими грошовими та натуральними по­датками. Дійшло до того, що 21 лютого 1948 року Прези­дія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ «Про ви­селення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Цей доку­мент мав серйозні наслідки. У 1948—1950 рр. на його під­ставі зборами колгоспників було оголошено 12 тис. «гро­мадських вироків», жертвам яких загрожувала депорта­ція до Сибіру та інших віддалених місць СРСР.

Незважаючи на посилення тиску на село, продовольча проблема в повоєнні роки залишалася гострою. Лише в грудні 1947 р. було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про скасування карток на продовольчі та промислові товари та перехід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас було проведено грошову реформу, що мала на ме­ті ліквідацію наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової системи. Ці урядові дії мали неоднозначні наслідки. Зокрема, скасування картко­вої системи було, безумовно, явищем позитивним, свідчен­ням певної стабілізації народного господарства. Проте пі­сля 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

підвищилася лише наполовину, суттєво відставала від но­вих державних цін, які майже втричі перевищували дово­єнний рівень. Внаслідок цього склалася парадоксальна си­туація: повоєнні прилавки ломилися від делікатесів (ікра, риба, м'ясопродукти тощо), але ні черг, ні особливого по­питу на ці товари не було.

Неоднозначно вплинула на життєвий рівень населення і грошова реформа. З одного боку, вона привела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність до потреб гос­подарства; здійснила переоцінку трудових заощаджень на­селення в ощадкасах на пільгових умовах (до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1); знецінила гро­шові накопичення спекулянтів. З іншого боку, грошова ре­форма боляче вдарила по селянству, яке зберігало гроші переважно вдома і було змушене здійснювати обмін у роз­рахунку 1:10.

Надзвичайно гострою в повоєнний період була житлова проблема. Під час війни зруйновано тисячі населених пун­ктів, знищено понад 40 млн. м² житла — 50% довоєнного фонду. Це змушувало мільйони людей тривалий час жити у напівзруйнованих будинках, бараках, напівпідвальних приміщеннях, землянках.

Негативно впливали на життєвий рівень населення де­формований та уповільнений розвиток легкої та харчової промисловості, непропорційно низька частка заробітної плати робітників і службовців у національному доході, не­еквівалентний обмін між містом і селом (ціни на продук­цію сільського господарства свідомо занижувалися), які були притаманні командній економіці.

Отже, у повоєнний період склад населення України формувався під активним впливом міграційних процесів (демобілізація, реевакуація, репатріація, депортація). У цей час радянське керівництво, зробивши ставку на пріо­ритетний розвиток важкої промисловості, законсервувало низький рівень життя трудящих.

15.5. Радянізація західних областей України

Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСР про­ходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це бу­ло зумовлено сукупністю причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічно-

радянізація західних областей України

_го потенціалу регіону (у промисловості Галичини було за-діяно лише 4% населення); особливостями менталітету за­хідних українців, які неоднозначно сприймали соціаліс­тичні перетворення, що відбувалися водночас із процесом відбудови; опором (пасивним і активним) значної частини місцевого населення, яке не сприймала нововведень та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебу­дову «возз'єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповід­ність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культур­на революція, утвердження влади органів диктатури про­летаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для оста­точної інкорпорації (включення до складу) західноукраїн­ського регіону до СРСР.

Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на те­риторії Західної України, неоднозначний. Пройшла доко­рінна модернізація економічного потенціалу регіону. У ро­ки четвертої п'ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і серед­ніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946—1950 рр. зріс у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у «возз'єднаних» землях мав свої особливості.

По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості під­приємств України, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій про­мисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).

По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова про­мисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісо­ву сировину в непереробленому або напівпереробленому вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський мебле­вий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).

По-третє, поява нових галузей промисловості: машино­будівної та приладобудівної —■ на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізма­їльській області та ін.

Г

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волиць-ке та Рудковське газові родовища, що мали не лише рес­публіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава—Київ, а в 1951 р. за­хідноукраїнський газ почала отримувати Москва.

Помітний прорив у промисловому розвитку західноук­раїнських земель супроводжувався і негативними чинни­ками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю пе­реймала й успадковувала традиційні її вади: диспропор­ційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого техно­логічного циклу, залежність від союзного центру та ін.

Економічна модернізація потребувала значної кількос­ті освічених кваліфікованих робітників. Тому значну ува­гу під час перетворень у західноукраїнських землях приді­ляли питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії за­хідних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спира­ючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєн­ний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5—10 класах збільшила­ся майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів — у 1,5 раза більше, ніж у 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 ра­зів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: в 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.

Особливістю політичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владних структурах міс­цевого населення, яке, як правило, висувалося на друго­рядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України насторожено ставилося до комуністичної партії і тому в 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це гли­боко закономірно, що у номенклатурі обкомів партії Захід-

радянізація західних областей України

ної України, у чиїх руках фактично зосереджувалася вся повнота влади в регіоні, місцевих працівників було тільки 12,1%.

Радикальні соціально-економічні зрушення відбували­ся в сільському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні на­лічувалося 158 колгоспів, 1948 р. — 1762, 1949 р. — 6098, 1950 р. ^: — 7190 (колгоспи об'єднували за одними джерела­ми 93%, за іншими — 98% селянських господарств).

На початку 50-х років суцільна колективізація в захід­ноукраїнських землях була в основному завершена. І хоча з високих трибун і в офіційних державних та партійних постановах неодноразово наголошували на необхідності дотримуватися принципів поступовості та добровільності, застерігали проти надмірної поспішності, на практиці до­мінували форсовані темпи і примус. Ситуацію ускладню­вало й те, що колективізацію здійснювали без врахування місцевої специфіки, особливостей менталітету західних українців, політичної ситуації в регіоні. Звичними метода­ми проведення соціалістичних перетворень стали тиск, те­рор, масові репресії, депортації населення.

Щоб остаточно зламати опір західноукраїнського насе­лення нововведенням, радянська влада повела активну бо­ротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним з важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. В умовах тривалої укра­їнської бездержавності УГКЦ поступово перетворилася на традиційного посередника між українцями й офіційною владою, духовну опору і натхненника національно-виз­вольної боротьби, сполучну ланку між західноукраїн­ським регіоном і Заходом. Вона була впливовою, широко-розгалуженою структурою. До встановлення радянської влади в Західній Україні греко-католицька церква склада­лася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 ду­ховних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.

Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть митро­полита А. Шептицького (листопад 1944 р.), і повоєнне за­гострення відносин Заходу і Сходу, що поступово перерос­ло в «холодну війну». Намагаючись знайти спільну мову з панівним режимом і уникнути кровопролиття в західноук­раїнському регіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р. до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради в справах релі-

502 Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років

гійних культів при Раднаркомі СРСР, полковник держав­ної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», в якому містилися заклики до бандерівців «вернутися з не­правильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фонд Черво­ного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояль­ність до режиму, один із представників греко-католиків все ж зауважив, що в західному регіоні будь-які зміни не­обхідно «робити обережно». Не бажаючи вступати у кон­флікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообі­цяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь.

Проте вже в середині березня 1945 р. з'являється де­тальна інструкція ліквідації УГКЦ, під якою стояв підпис: «Со всеми мероприятиями согласен И. Сталин». Діючи за інструкцією, органи держбезпеки у квітні заарештували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. У короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління. Проведено арешти серед монахів, монашок та духовенства — понад 2 тис. осіб.

При сприянні НКВС було створено ініціативну групу, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костель-ник, М. Мельник, А. Пельвецький. Вона мала на меті роз­рив унії з Римом та возз'єднання греко-католицької цер­кви з Російською православною церквою. 8—10 березня 1946 року ініціативна група скликала Собор у Львові в храмі Св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання Брестська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква «возз'єднувалася» з Російською православною цер­квою.

За таким самим сценарієм розгорталися події і в Закар­патті. У повоєнний період до липня 1947 р. від української єпархії тут відібрали 73 церкви, 15 священиків було висла­но до Сибіру, трьох убили, а 36 втекло. У цьому ж році бу­ло вчинено замах (влаштовано автокатастрофу) на мука­чівського українського єпископа Г. Ромжу, якого пізніше отруїли в лікарні. Після цього закрили усі греко-като-лицькі церкви в Мукачівській єпархії, засудили до різних строків ув'язнення 50 священиків. Наслідком усіх цих ак­цій було урочисте проголошення в серпні 1949 р. Москов­ським патріархатом «добровільного возз'єднання мукачів­ської єпархії з Російською православною церквою».

Боротьба ОУН—УПА з радянською репресивною машиною

Ліквідація Української греко-католицької церкви бу­ла частиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватикану і зміцненню ра­дянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквіда­ція стала можливою через ослаблення в повоєнний період греко-католицької церкви; загострення відносин між За­ходом і Сходом, яке переросло в «холодну війну», смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.

Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у захід­них областях України полягала в продовженні та завер­шенні соціалістичної перебудови «возз'єднаних» земель. Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «орга­нічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.

15.6. Боротьба ОУН—УПА з радянською репресивною машиною

Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали в місцевого західноукраїнського населення опір діям влади. Організу­ючим ядром і ударною силою цього опору стали формуван­ня УПА. її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945 — 1946) було відкрите протистояння великих з'єд­нань, ар'єргардні бої, то на другому (1947—1950) — пере­важали підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і то­му своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнсько­му регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км², на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Форму­вання повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. вона здійснила