IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 1 страница

Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР (травень-чер-вень), який стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічу­валося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії на­лічував 60 тис. осіб, Народний фронт Латвії — 115 тис, Саюдіс (Литва) — 180 тис. осіб.

Найпотужніше ідея Демократичного фронту була під­тримана у Львові, спроби створення такого об'єднання вия­вилися і в інших регіонах республіки (Народна спілка спри­яння перебудові в Києві, Народний фронт України сприян­ня перебудові на Вінниччині та Хмельниччині та ін.).

Установчий з'їзд НРУ відбувся у вересні 1989 р. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян Украї­ни. Кожна з течій — і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Горинь та ін.) -*- пропонувала з'їздові своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помір­ковані виступали за незалежну суверенну Україну в ме­жах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілковитої незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Ці дві позиції й окреслили межі дискусії на з'їзді. Поряд з гос­трою критикою пануючої системи неодноразово звучали міркування про її демонтаж, заклики щодо багатопартій-ної системи, скасування 6 статті Конституції СРСР, ство­рення з членів КПРС, які належали до Руху, самостійної Комуністичної партії України, а також Української селян­ської партії. Непоодинокими були наполягання на ліквіда­ції органів КДБ, скасуванні загальної військової повин-

Етапи перебудови та її наслідки для України

ності. У руслі цих змін в Україні мали бути створені умови для вільного підприємництва, запровадження в обіг влас­ної грошової одиниці, створення республіканської армії, флоту і служби безпеки. У багатьох виступах йшлося про можливість і необхідність захоплення влади, але мирним, парламентським шляхом.

Загалом, то було надто емоційне зібрання, багатьох учасників якого заполонила ейфорія. З його трибуни виго­лошувалася блискуча політична публіцистика, водночас бракувало прагматичного бачення.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна організа­ція. Його рішення засвідчили підкреслено коректне став­лення до неукраїнського населення.

З'їзд також виявив нерівномірність розвитку націо­нально-демократичного руху в різних регіонах. На ньому домінували представники Західної України (до 50%), хоч уже тоді звучали застереження, що «доля України вирі­шиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні». Ще однією проблемою, яку відобразив з'їзд, була вузькість со­ціальної бази Руху — із 1109 делегатів 984 були представ­никами інтелігенції, непропорційно мало було селян і ро­бітників.

Існування в НРУ двох течій — поміркованих та ради­калів — суттєво ускладнювало процес організаційного ста­новлення, але на цьому етапі суперечності вдавалося дола­ти, оскільки відбувалася консолідація сил проти КПРС.

Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально заде­кларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. Три­валий час вона була напівлегальною, з початку свого існу­вання не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала ви­бори до Верховної Ради.

Одночасно в Україні виник незалежний масовий робіт­ничий рух, який живило невдоволення соціально-еконо­мічним становищем в індустріальних районах республіки. Своєрідним сигналом до нього став виступ шахтарів Кузба­су. В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська — Глибока» (15 липня 1989 року) в Макіїв­ці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Страйк під­тримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, під­вищення заробітної плати, розв'язання в шахтарських

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

 

-л,

містах і селищах соціальних та житлово-побутових проб­лем. Страйкарі Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни міс­цевої державної та партійної влади. Страйк завершився ЗО липня 1989 року, після того, як уряд спеціальною пос­тановою задовольнив майже всі вимоги страйкарів. Цей страйк започаткував самостійний робітничий рух в Украї­ні. У серпні 1989 р. на конференції представників страйко­вих комітетів шахт, об'єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча кон­солідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що моно­полія КПРС у політичній сфері поступово витісняється ре­альним плюралізмом. Таке становище потрібно було закрі­пити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змуше­ний був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що від­кривало новий етап перебудови.

V етап (лютий — грудень 1990 р.) — поступове зміщен­ня вправо акцентів політики керівництва СРСР і радика-лізація народних мас. У цей період ситуація в країні особ­ливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 р.; національ­ний доход відповідно зменшився на 3,6%. Водночас гро­шові доходи населення республіки в 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 р., що спричинило небувалий тиск на товарний ринок.

Під впливом наростаючої кризовості у політичного ке­рівництва СРСР почали з'являтися думки щодо запрова­дження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових за­ходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами — і згортання реформ. Крім того, багатьох на­лякав і розмах діяльності демократичних народних рухів, політичні цілі яких у стрижневих питаннях стали розхо­дитися з інтересами владної еліти. «Революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчут­нішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів пере­будови» на події. Саме тому запровадження поста Прези­дента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати у

Т

Етапи перебудови та її наслідки для України

 

своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 року на III з'їзді на­родних депутатів СРСР М. Горбачова обирають Президен­том Радянського Союзу.

Політичне життя в Україні на цьому етапі було особливо активним. Відчутний імпульс йому задано відзначенням роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 року, коли орга­нізований Рухом живий ланцюг (за різними даними, від 450 тис. до 5 млн. осіб) простягнувся від Києва до Львова.

Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Вер­ховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громад­ських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже З тис. кандидатів).

Вперше в історії України Верховна Рада республіки 15 травня 1990 року почала працювати в парламентському режимі (сесія тривала не 1—2 дні, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України утворилися парламентська більшість («група 239»), у якій поряд з прагматиками, що адекватно реагували на різкі зміни обставин, було чимало відвертих консерваторів, та парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічни­ків як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В. Щербицько-го, очолював ЦК Компартії України. Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суве­ренітет України.

У цей період дедалі організованішим і широкомас-штабнішим стає робітничий рух. У червні 1990 р. в До­нецьку відбувся перший з'їзд шахтарів СРСР (58% делега­тів становили представники з України), який головною причиною застою в економіці визнав існуючу систему гос­подарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та вимоги з'їзду були підтримані одноденним попереджу­вальним страйком, що прокотився Україною 11 липня 1990 року. Участь у ньому взяло 256 підприємств респуб­ліки. На мітингах висували вимоги щодо відставки діючо-

 

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

го уряду та створення уряду національної довіри, деполі­тизації правоохоронних органів, виведення парткомів з підприємств, націоналізації майна КПРС.

Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, поло­винчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом пе­ребудови зумовлювали, з одного боку, посилення антико­муністичних настроїв у суспільстві, з іншого — появу руй­нівних процесів у самій партії. Про кризовий стан КПУ свідчать статистичні дані: якщо за 1989 р. кількісний склад республіканської парторганізації зменшився на 0,25%, то за 1990 р. — на 10%. Однак КПУ ще втримува­ла досить міцні позиції в суспільстві (на час першого етапу XXVIII з'їзду (червень 1990 р.) вона налічувала понад З млн. осіб, а 85% депутатів Верховної Ради УРСР на мо­мент їхнього обрання були комуністами).

Ще на початку 1990 р. у КПУ виникають осередки «Де­мократичної платформи». Перша конференція її прихиль­ників відбулася 1 березня 1990 року в Києві. Основну мету нове об'єднання вбачало в «демократизації КПУ зсереди­ни» (відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після того, як розта­нули останні ілюзії щодо демократизації компартії, при­хильники Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у груд­ні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у респуб­ліці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 року нарада представ­ників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський по­переджувальний одноденний політичний страйк. Уже ЗО вересня в Києві відбулася організована опозицією гран­діозна маніфестація, у якій взяло участь 100 тис. осіб. Бу­ло прийнято звернення із закликом негайного проведення круглого столу всіх політичних сил України, щоб «знайти шляхи до створення держави і уряду народного довір'я». Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукра­їнський страйк провалився. Але вона не зазнала поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 року в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали від­ставки уряду, надання Декларації про державний сувере­нітет України конституційної сили, оголошення нових ви-

Етапи перебудови та її наслідки для України

борів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборо­ни відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на тери­торії республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.

Посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, політизація суспільства впливали на радика-лізацію Руху як політичної сили. На своєму II з'їзді (жов­тень 1990 р.) він суттєво змінив політичні орієнтири, що засвідчило гасло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України».

Наприкінці 1990 р. чітко визначилася розстановка но­вих політичних партій України: на правому фланзі — Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Укра­їнська Республіканська партія (УРП), у центрі — Україн­ська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зеле­них України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі — Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець пе­ребудови. Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна — Явлінсько-го, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консер­ваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР окреслив­ся поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шевар-надзе та О. Яковлєв.

На думку істориків, політологів, таке становище зумо­вили певна втрата контролю за процесом перебудови, за­пізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного цен­тристського руху, що міг би стати опорою нового політич­ного курсу, загальна організаційна слабкість демократич­них сил, політичні вагання М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем'єр-міністра В. Павло-ва (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емі­сії посилювали соціальне напруження в суспільстві. За даними республіканської статистики 1991 р. в Україні ва­ловий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р.; національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Зниження показників розвитку промисловості рес­публіки становило 4,8%, а сільського господарства — 13,2%. На тлі тотального спаду основних економічних по-

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

казників зростають грошові доходи населення України (в 1991 р. — на 87,1% порівняно з 1990 р.). Проте їх поглина­ла інфляція.

У цей час поступово усувався контроль центральних ві­домств над економікою республіки, загальносоюзна влас­ність на території України була перетворена на республі­канську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Але всі ці зміни були круто замішані на «економічному романтизмі». Нас­правді центр хоча дещо і втратив колишню силу, не випус­кав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республікан­ського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56%.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав тру­дових колективів; розмежування функцій партійних і дер­жавних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідей­ного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союз­них та автономних республік наближали крах тоталітар­ної системи.

Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ домоглися, щоб на референ­дум питання про майбутню долю країни було винесено в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збере­ження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи лю­дини будь-якої національності?» Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів до­даткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бу­ти в складі Союзу радянських суверенних держав на заса­дах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге — 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Навесні 1991 р. у Донбасі знову вибухає страйк, спро­вокований владою з метою «випускання пари» невдово­лення економічною політикою та нанесення превентивно­го удару по демократичних силах України. Але він став яскравим виявом загострення політичного протистояння між консерваторами та демократичною опозицією. Навес­ні в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді

Етапи перебудови та її наслідки для України

прокотилася хвиля шахтарських заворушень, у ході яких висувалися як економічні, так і політичні вимоги.

Після кількаденних страйків на місцях у середині квіт­ня гірники вирушили до Києва з протестом, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї України. 16 квітня в Києві було утворено республіканський страйковий комі­тет. І хоча широкомасштабного страйку не відбулося, ці події мали широкий резонанс у республіці, сприяли акти­візації Президента СРСР. 23 квітня М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев'яти республік (РСФРР, України, Білорусі, Узбекиста­ну, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикис­тану, Туркменістану), яка стала спробою спільного пошу­ку компромісної формули нового Союзного Договору. Дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень був надзвичайно гострим. До літа 1991 р. ситуація в країні сут­тєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійніше виступали за глибинне реформу­вання суспільства, поступово активізовувалися консер­ватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-по­літичну активність народних мас. 21 — 23 червня в Києві відбувся Установчий з'їзд Всеукраїнської організації со­лідарності трудящих (ВОСТ), на якому, поряд з еконо­мічними, були висунуті й політичні вимоги: вихід Украї­ни із складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Вер­ховної Ради УРСР та ін.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 року підписання нового Со­юзного Договору, який передбачав федеративні засади дер­жавного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19—21 серпня 1991 року державний переворот. Момент був переломним, і це чудово розуміли протидіючі сили. Виступаючи в ці дні на засідан­ні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: «Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною». Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно по­силивши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прий­няття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Ак­та про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

прийняла принципово важливі постанови: про департиза­цію державних органів, установ та організацій; про влас­ність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.

Остаточна дезінтеграція СРСР і роль у ній України

Завершальний етап існування Радянського Союзу (серпень — грудень 1991 р.) був насичений багатьма дра­матичними подіями. Спроба консервативних сил взяти по­літичний реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19— 21 серпня 1991 року державного перевороту. Ці події спри­чинили значні зміни у державному і суспільному житті СРСР. Уже 20 серпня 1991 року естонський парламент прийняв рішення про державну незалежність республіки, наступного дня вищий законодавчий орган Литви затвер­див конституційний закон про державний статус республі­ки. 22 серпня вищий законодавчий орган Литви затвердив Конституційний закон про державний статус республіки. Україна юридичне рішення про незалежність прийняла 24 серпня. Невдовзі після України про свою незалежність оголосили Білорусь, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан.

Активізація процесів суверенізації у післяпутчовий пе­ріод суттєво змінила геополітичну ситуацію в СРСР: різко посилилися відцентрові тенденції; перед кожною з респуб­лік постали проблеми кордонів, дефіциту ресурсів, статусу національних меншин, зовнішньополітичного визнання то­що; абсолютно відверто почала проявляти імперські амбіції Росія, претендуючи на право єдиної спадкоємниці СРСР і нового центру інтеграції.

22 серпня Б. Єльцин видав указ «Про забезпечення еко­номічної основи суверенітету РРФСР», відповідно до якого всі підприємства та організації, розташовані на території Росії, переходили в її підпорядкування. Через три дні під тиском обставин, передусім дій російського керівництва, М. Горбачов був змушений видати указ про ліквідацію Ра­ди Міністрів СРСР, місце якої тимчасово мав зайняти Ко­мітет оперативного управління народним господарством. Його очолив російський прем'єр-міністр І. Силаєв, а за­ступниками стали А. Вольський, Ю. Лужков та Г. Явлін-ський. Утворення Комітету і розстановка ключових фігур проілюстрували одну з основних політичних тенденцій післяпутчового періоду — переведення союзних структур під управління російських органів влади.

Етапи перебудови та її наслідки для України

Такий розвиток подій у Москві викликав стурбованість політичних еліт союзних республік. Адже, самочинно про­голосивши себе новим центром, Росія була абсолютно неза-цікавлена у дезінтеграції Радянського Союзу, головними важелями влади якого вона поступово оволодівала. Цю по­зицію проілюструвала заява прес-секретаря російського президента від 26 серпня 1991року, у якій ішлося, що Ро­сія не ставить під сумнів право на самовизначення, «однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і є допустимою лише за існування закріплених відповід­ним договором союзницьких відносин. У разі їх припинен­ня РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів. Сказане стосується всіх союзних рес­публік». Особливі претензії Росія мала до України, які сто­сувалися передусім юрисдикції Криму.

Переговори, що відбулись між представниками Росії та України, для обох сторін були непростими і повчальними. На їх динаміку суттєво вплинула політична ситуація в Ук­раїні, яка на той час радикально змінилась порівняно з до-серпневою. У результаті українська влада не лише різко відреагувала на заяву прес-секретаря Президента РРФСР. Численні учасники демонстрацій протесту проти дій ро­сійської сторони змусили її пом'якшити свою позицію. Невдовзі цю заяву було дезавуайовано.

2—5 вересня 1991 року проходив V (позачерговий) З'їзд народних депутатів СРСР, який кардинально змінив співвідношення сил між прибічниками і противниками збереження СРСР як суверенної держави. Утворення З'їз­дом Держради завершило процес легалізації реально існу­ючого закритого клубу керівників республік, який обгово­рював у режимі суворої таємності майбутню долю СРСР. Новостворена Держрада стала інститутом, у межах якого республіки оформляли свій рух до цілковитої незалежнос­ті, юридично обґрунтовували демонтаж союзних структур. Головні ролі у цьому процесі відігравали Росія та Україна.

Держрада протягом жовтня — листопада 1991 р. про­вела сім засідань. її рішення полягали в тому, щоб визнати і легітимізувати політичні реалії в республіках, навіть якщо вони суперечили чинному союзному законодавству; усунути політичні структури, що заважали суверенізації республік; уникнути обвального, неконтрольованого роз­валу союзних органів управління. Щодо цього показовим було перше засідання Держради 6 вересня 1991 року, на якому всупереч союзному законодавству було визнано не­залежність Латвії, Литви та Естонії.

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

Найефективнішим важелем запобігання обвальному розпаду СРСР було визнано стабілізацію економіки. Теза про економічну інтеграцію була ключовою під час «ново-огарьовських» дискусій восени 1991 р., оскільки союзні «інтегратори» прагматично зробили ставку на економічні аспекти, стверджуючи, що лише спільно республіки змо­жуть вийти з економічної кризи, нормалізувати інші сфе­ри суспільного життя.

1 жовтня 1991 року у Алмати відбулась зустріч 13 ке­рівників республік, на якій обговорювалися основні поло­ження проекту Договору про економічне співтовариство в межах СРСР. Україну представляли на ній заступник Го­лови Верховної Ради України В. Гриньов та прем'єр-мі­ністр республіки В. Фокін, які брали активну участь у дис­кусії. Зокрема, українська делегація категорично висту­пила проти спроби надання заключній Заяві політичного характеру і навіть зняла свій підпис під текстом цього до­кумента. На підставі цих дій у засобах масової інформації було заявлено про «особливу позицію» України.

З новою силою дискусія стосовно основних положень проекту Договору про економічне співтовариство розгорі­лась 11 жовтня на засіданні Держради. Та як не намагався Г. Явлінський переконати присутніх у перевагах спільно­го економічного простору, домінуючу роль у визначенні подальшої долі СРСР вже почали відігравати політичні пріоритети і розрахунки республіканських еліт. Головні суб'єкти переговорного процесу (представники делегацій Росії, України та Азербайджану), відчуваючи слабкість Центру, зробили заяви про те, що підпишуть угоду лише за певних умов.

Хоча позиція України і викликала «напруження» з Ро­сією, яка оголосила себе правонаступницею власності ко­лишнього Союзу, все-таки вона була підтримана в Алмати 12 республіками. Це було зумовлено, очевидно, тим, що документи, які мали регулювати подальше економічне життя на пострадянському просторі, містили не лише До­говір про економічну співдружність, а й угоди, які мали детально відображати механізми регулювання економіч­них відносин, а саме ці життєво важливі матеріали ще не були підготовлені. Це означало, що позиції Договору про економічну співдружність могли б бути зведені нанівець угодами.

Економічна ситуація в СРСР ставала дедалі кризові-шою. Спад виробництва у 1991 р. становив 15%, а у 1992 р. очікувався в межах 23—25%. Безробіття сягнуло 2 млн.

Етапи перебудови та її наслідки для України

осіб, рівень інфляції — 2—3% щомісяця, зовнішній борг — 800 млрд. крб. Зупинення виробництва і зростання цін могли створити протягом дуже короткого часу тупикову ситуацію. За цих обставин 18 жовтня 1991 року Президент СРСР та керівники 8 республік підписали Договір про еко­номічне співтовариство суверенних держав. Україна, Мол­дова, Грузія та Азербайджан з різних причин проігнорува­ли його.

Намагаючись інтенсифікувати процес економічної ін­теграції, Центр ініціював звернення до Верховної Ради Ук­раїни, підписане М. Горбачовим та лідерами восьми рес­публік, що уклали Договір про економічну співдружність.

Під тиском обставин (у разі розриву господарських зв'язків з країнами-учасницями економічного співтова­риства в Україні різко зменшилися б обсяги виробництва, збільшилась би кількість безробітних та ін.) 13 листопада 1991 року наша республіка парафувала Договір про еконо­мічне співтовариство та «Угоду про принципи торгово-еко­номічних відносин між Україною і РРФСР на 1992 р.». Здійснюючи цей певною мірою вимушений крок, Україна намагалась відтягнути час до референдуму і саме тому ак­центувала увагу на двох важливих юридичних моментах: парафування (це лише згода брати участь у договірному процесі) і зобов'язання, які вона виконуватиме лише тоді, як сесія Верховної Ради ратифікує Договір про економічне співтовариство; цей документ буде внесено на ратифікацію разом з усіма додатками (більше 25), які потребують багато часу для їх узгодження. Крім того, Україна зайняла непохитну позицію у політичних аспектах подальшої ево­люції Союзу.

Навіть за цих обставин (підписання Україною Догово­ру про економічне співробітництво) реалізувати оптиміс­тичні плани М. Горбачова щодо парафування проекту со­юзного договору в середині листопада так і не вдалося. 14 листопада Б. Єльцин за підтримки С. Шушкевича на за­сіданні Держради висловився проти створення єдиної дер­жави. Після його виступу спалахнула гостра дискусія, під час якої розглядалося три варіанти майбутнього Союзу: 1) Союз суверенних держав, що не має централізованого Державного зв'язку; 2) Союз із федеративною або конфеде­ративною формою державного зв'язку; 3) Союз, що вико­нує деякі державні функції, але без статусу держави та назви. У результаті тривалих переговорів її вдалось знайти компромісне рішення, суть якого полягала в тому, що «оновлений Союз» створюватиметься як єдина конфедера-