Західно­українські землів 20—30-ті роки 44 страница

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жов-

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

тні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочер­каську; в 1963 р. відбулися робітничі страйки та завору­шення в Кривому Розі та Одесі. З'явилися перші паростки інакодумства і серед інтелігенції.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному ре­гіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організова­ні за принципом старого підпілля, які поширювали літера­туру часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на зброй­ний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу ук­раїнської молоді (робітників і студентів), яка створила ор­ганізацію під назвою «Об'єднана партія визволення Укра­їни». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львів­ських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували терно­пільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мир­них форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила в 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоро-стріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу доб­ра над злом, свободи над рабством, залежних колоніаль­них народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю нечис­ленну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено на тривалі терміни ув'язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною ме­тою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на почат­ку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших ук­раїнських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців,

Суспільно-політичне життя і політична боротьба в УРСР

Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не були масовими.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу руси­фікації; частковій реабілітації жертв сталінських репре­сій; зростанні українського чинника в державному та гро­мадському житті; розширенні прав республіки в еконо­мічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953—1964 рр. в суспільному житті за інерцією па­нували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення ін­ших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаман­ні локальність поширення, нечисленність учасників, орга­нізаційна слабкість. Однак вони були симптомами неста­більності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільс­тві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротив­никам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усуну­ти його від влади.

Основними причинами усунення М. Хрущова від влади були: неоднозначне сприйняття суспільством критики культу особи Сталіна; радикальні та інтенсивні спроби ре­формування суспільства, які суттєво торкалися інтересів номенклатури; непослідовність, половинчатість і супереч­ливість рішень, що дезорієнтували та певною мірою демо­ралізували суспільство; значне скорочення армії напри­кінці 50-х — на початку 60-х років, що викликало невдо­волення серед офіцерів та генералів; відчутне погіршення соціально-економічного становища населення; крах базо­вих реформаційних починань (збільшення імпорту зерна, підвищення цін на м'ясо-молочні продукти); формування нового культу — культу особи М. Хрущова.

Кремлівський переворот 1964 р. був, по суті, класич­ним політичним переворотом — специфічною формою за­хоплення влади певним політичним угрупованням, що зу­мовлює докорінні зміни у персональному складі правлячої еліти, але не передбачає трансформації політичної системи суспільства.

Г

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

16.2. Соціально-економічний розвиток України

У середині 50-х років УРСР відігравала одну з голов­них ролей в єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобу­дування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на ду­шу населення Україна випередила всі капіталістичні дер­жави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували ознак хронічності. По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках — затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо. По-друге, диспропорційне, безсистемне мо­делювання економіки України, перенасичення її промис­ловими підприємствами. По-третє, зниження темпів зрос­тання продуктивності праці в промисловості тощо. За та­ких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Проте, крім цього, необхідно було розв'язати ще два завдання: нагодувати, одягти лю­дей, підняти їхній культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва новітніх видів озброєнь.

Оскільки достатніх фінансових і матеріальних ресурсів для одночасного вирішення цих завдань не було, коман­дно-адміністративна система розв'язувала цю проблему в традиційному для себе стилі: визначила головне серед вка­заних завдань та відповідну систему пріоритетів. Голов­ним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних ре­форм усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому (1953) Пленумі ЦК КПРС, який накреслив заходи, спря­мовані на піднесення сільського господарства. На пріори­тетність розв'язання цього завдання вказує те, що за 12 ро­ків (1953—1964) відбулося 11 пленумів ЦК КПРС та 14 пленумів ЦК КПУ з питань розвитку сільського господарс­тва. Домінування пріоритетності над пропорційністю та раціональністю у розвитку народного господарства, як

Соціально-економічний розвиток України

правило, призводило до серйозних деформацій та диспро­порцій- Проте це в перспективі. У середині ж 50-х років сільське господарство саме завдяки пріоритетності його розвитку вперше за довгі роки стало рентабельним. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгосп­ного виробництва в СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954—1958 рр. порівняно з попередньою п'ятирічкою зросла на 35,3%. Вагому роль у цьому відіграли насамперед підвищення продуктивності праці та врожайнос­ті. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 рр. май­же на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництва м'яса — більш як у два рази, молока — втричі.

Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією кількох чинників:

1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспни­
ків у суспільному виробництві. Протягом 1952—1958 рр.
закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на кар­
топлю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза;

2) створення умов для розвитку особистого господарства
колгоспників (зниження податків, тверді суми оподатку­
вання відповідно до розмірів присадибних ділянок та ін.);

3) здійснення переходу (хоч і непослідовного) від жорст­
кого планування до поєднання централізованого плануван­
ня з господарською самостійністю колгоспів та радгоспів;

4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського гос­
подарства. Якщо в 1951 р. для забезпечення МТС УРСР трак­
торами та іншими машинами держава витратила 686 млн.
крб., то в 1957 р. — 1678 млн. крб., тобто у 2,4 раза більше.
Було значно збільшено асигнування на потреби колгоспів і
радгоспів — протягом 1951—1960 рр. капіталовкладення
держави у сільське господарство республіки зросли в 6 ра­
зів порівняно з роками четвертої п'ятирічки;

5) підвищення освітнього рівня керівників сільськогос­
подарського виробництва. Якщо 1953 р. серед керівників
колгоспів України вищу освіту мали лише 3%, середню
спеціальну — 19%, то в 1960 р. 65,5% керівників колгос­
пів мали вищу та середню спеціальну освіту.

Позитивну роль відіграли також застосування нових технологій, заохочення використання зарубіжного досві-ДУ, отримання колгоспниками паспортів та ін.

У 1958 р. Україною прокотився золотий дощ держав­них нагород: республіку та її 15 областей було нагородже­но орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Це був рік тріумфу та

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

ейфорії. Безумовно, порівняно з попереднім періодом успі­хи в розвитку сільського господарства були. Проте вони могли б стати ще вагомішими та тривалішими, якби офіційна політика була послідовнішою. Візьмемо для прикладу лише один аспект — еволюцію державної полі­тики щодо особистих підсобних господарств. Після смерті Сталіна — певне послаблення податкового пресу, припинення обов'язкових поставок державі тощо. Та вже в 1955 р. у два рази зменшено розміри присадибного госпо­дарства; 1956 р. встановлено грошовий податок з грома­дян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утриман­ня худоби в містах та робітничих селищах. Ще в 1956 р. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко одержували на трудодні, вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє зна­чення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954—1964 рр. поголів'я великої рогатої худоби в підсобних господарс­твах колгоспників в Україні скоротилося на 14%, пого­лів'я свиней — на 20%, а овець і кіз — на 53%.

Об'єктивна необхідність кардинальних змін в економі­ці та невпинне зростання в процесі реформ суб'єктивного фактора (насамперед впливу самого Хрущова) зумовили появу волюнтаристських, нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики визначилися щонайменше три та­кі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.

Першою надпрограмою, яку було" започатковано на лютнево-березневому (1954) Пленумі ЦК КПРС, стало ос­воєння цілинних земель. її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю циф­ру збільшили до 28—30 млн. га незайманих земель Казах­стану і Сибіру). Вагому частину матеріальних та людських ресурсів для виконання цілинних проектів забезпечила Україна. Вже 22 лютого 1954 року на цілину було відправ­лено першу групу українських механізаторів. Тільки в 1954—1956 рр. за комсомольськими путівками з республі­ки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Склад трудових колективів радгоспів, що утворилися на цілинних землях, майже повністю формувався з пересе­ленців з України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи ці­линних районів Казахстану отримали до 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовлених на підприємствах України.

Економічна виправданість та ефективність ставки на освоєння цілинних земель неоднозначно оцінювалася як

Соціально-економічний розвиток України

на рівні планів, так і на рівні одержаних результатів. Так, Молотов на противагу Хрущову вважав за доцільніше вкласти кошти в піднесення сільського господарства Цен­тральної нечорноземної смуги Росії та України. Неодно­значно оцінюють наслідки освоєння цілинних земель й іс­торики. Поряд з традиційною позитивною оцінкою цих процесів існує думка, що освоєння цілини зашкодило пе­реходу сільського господарства на шлях інтенсифікації. Історик-аграрник І. Русинов переконаний, що приріст вро­жайності зерна по СРСР навіть на 1 ц з га був би рівнознач­ним результату освоєння цілини¹.

Деякі історики вважають, що непідготовлений марш-кидок на цілинні землі поглинув ресурси, які могли бути використані для зміцнення сільського господарства у вже освоєних районах, та призвів до зростання загальних втрат урожаю зернових до ЗО—40 і більше млн. т на рік, тобто у 1,5—2 рази більше того, що дали власне цілинні землі². Цілком очевидно, що реалізація цієї програми вичерпува­ла з України ресурси і суттєво послаблювала сільське гос­подарство республіки.

Другою надпрограмою стало поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-куль-тур». Уже в червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом про розширення посівів кукурудзи. В кулуарах пленуму неодноразово повторюва­ли його слова, які не потрапили до офіційної доповіді: «...кукурудзу потрібно впроваджувати, не зупиняючись перед примусом, подібно тому, як у XVIII сторіччі у Росії впроваджували картоплю».

У 1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні майже 2,2 млн. га. Згідно з рішенням лютневого (1955) Пленуму ЦК КПУ планувалося уже в 1955 р. засіяти цією культу­рою понад 5 млн. га. Партійне керівництво республіки в численних промовах підтримувало рішення Пленуму. Ку­курудзяна кампанія набирала обертів. На березневому (1958) Пленумі ЦК КПУ його перший секретар М. В. Під-горний відзначив: «Ми приділяємо особливу увагу ку-^КУРУДЗІ, і причини цього усім зрозумілі».

У 1961 р. колгоспи та радгоспи республіки «за порадою товариша Хрущова» виділили 3 млн. га кращих земель під

¹Аксютин Ю. В., Волобуев О. В. XX сьезд КПСС: новации и Догмьі. — М., 1991. — С. 146.

XX сьезд КПСС и его исторические реальности. — М., 1991. -С. 115.

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

посіви кукурудзи. Однак одержаний результат був абсо­лютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам. Кукурудзяна надпрограма не тільки не розв'язала зернову проблему (після неврожаю 1963 р. зерно навіть почали ім­портувати з Канади та США), а й знову продемонструвала українському селянству, що командно-адміністративна система, як і в сталінські часи, була єдиним реальним ха­зяїном на їхній землі.

Третім грандіозним хрущовським проектом стала над­програма у тваринництві. її суть, за словами Хрущова, по­лягала в тому, щоб «у найближчі роки наздогнати США щодо виробництва м'яса, масла і молока на душу населен­ня». Ця програма була висунута навесні 1957 р., а вже в січні наступного року нарада передовиків сільського гос­подарства УРСР, намагаючись іти в ногу з керівництвом, зробила оптимістичний висновок: «...є всі можливості вже в 1958 р. випередити Америку щодо виробництва молока і масла на душу населення».

Для України ця «гонка за лідером», яка вимотувала си­ли, енергію та ресурси, закінчилася тим, що виробництво продукції тваринництва в республіці 1964 р. знизилось до 92% рівня 1958 р.

Фактично кожна з розглянутих надпрограм певною мі­рою зазнала краху, хоча в кожній з них, враховуючи ці­льове спрямування, було немало корисного та реалістич­ного. Нездійсненними їх робили, як правило, грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, тоб­то вади, характерні для функціонування командно-адмі-ністративної системи. Участь України в здійсненні хру-щовських надпрограм зумовила втрату ритмічного розвит­ку економіки республіки; нераціональне використання значних матеріальних і людських ресурсів; суттєвий під­рив потенціалу народного господарства; закріплення пріо­ритетності екстенсивних форм господарювання.

З 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почав­ся спад. Якщо в період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. — лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні.

Цей спад був зумовлений такими причинами:

1) певна децентралізація командної системи не означа­ла ні її знищення, ні її усунення від управління господарс­твом. Вона ще зберігала свої основні позиції, що призводи­ло до посилення адміністративного тиску на колгоспи, «урізання» присадибних ділянок та ін.;

Соціально-економічний розвиток України

2) надпрограми поглинали значну частину матеріаль­
них та людських ресурсів, консервували екстенсивний ха­
рактер розвитку сільського господарства;

3) реформи здійснювалися непослідовно, суперечливо,
хвилеподібно, в режимі «вперед — стоп — назад», несучи
на собі значний вплив суб'єктивізму;

4) у 1958 р. було прийнято рішення про викуп колгос­
пами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних
бюджетах. Зокрема, колгоспи України змушені були
придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбай­
нів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. крб.

Важливою для усього народного господарства була ре­форма управління. Суть її полягала в певній демократиза­ції управління, розширенні господарчих прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, скоро­ченні управлінського апарату. У лютому 1957 р. запрова­джено нову систему управління, що мала органічно поєд­нати централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік, країв, областей.

Стрижнем нової системи був територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднар-госпи), що створювалися в економічних адміністратив­них районах. На території СРСР утворили 105 таких районів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів Укра­їни було передано понад 10 тис. промислових підпри­ємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів республіки (1953 р. — лише 34%). Реформування управ­ління тільки-но почалося, а Підгорний, намагаючись зно­ву продемонструвати, що він іде з Хрущовим у ногу, з три­буни липневого (1958) Пленуму ЦК КПУ оптимістично підбивав підсумки: «здійснена реорганізація керівництва промисловістю і будівництвом повністю себе виправдала».

Безумовно, нова система управління мала позитивні наслідки: сприяла поліпшенню розподілу праці та її ко­операції в межах економічного регіону; швидше стала фор­муватися виробнича і соціальна інфраструктура; повніше використовувалися місцеві ресурси та ін. Крім цього, така система сприяла проведенню Україною, як і іншими рес­публіками, чіткішої незалежної економічної політики. Водночас нова система мала значні вади: неспроможність забезпечити єдність технічної політики; гальмування впровадження нової техніки; фактичне збереження цен­тралізованого планування та ін.

Ситуацію не врятувало укрупнення 1962 р. раднаргос­пів і створення республіканських раднаргоспів та Вищої

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

Ради народного господарства СРСР. Централізм як основ­ний принцип діяльності командно-адміністративної систе­ми знову набирав сили. У приватній розмові П. Шелест, який став у 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ, дорікав Л. Брежнєву: «...ви в центрі створили неймовірно непро­бивну центропробку. Нас у республіці так затиснуто, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекину­ти греблю через річку — запитуй у Москви... Дітям потрі­бен піонерський палац — без Кремля ані кроку... Дово­диться переобладнати якесь виробництво — знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися».

Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — партійний та державний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 р. ро­бітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металургій­ного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час ні­мецько-радянської війни працював у партійних органах Челябін­ська, Саратова. У1948 —1954 рр. —директор заводів у Ленінгра­ді та Києві. З 1954 р. — на партійній роботі. У1957—1962 рр.— перший секретар Київського обкому, у 1968 — 1972 рр. — перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966 — 1972). За переконаннями Шелест був непохитним кому­ністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в ме­жах союзної держави, врахування потреб України при економіч­ному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхід­ності національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська» за «недостатній інтернаціо­налізм». Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправ­лений на пенсію.

Процес відновлення централізму дедалі збільшував оберти. Після чергової невдачі у вересні 1965 р. відновлено республіканські та загальносоюзні міністерства, а у жов­тні цього ж року ліквідовано раднаргоспи.

Перебудова усієї системи управління на початку 50-х років була процесом об'єктивно необхідним. Однак ні нау­ка, ні політика, ні практика виявилися не підготовленими до здійснення такої перебудови. Це протиріччя між необ­хідністю реформування і неготовністю до нього суспільс­тва і зумовило суперечливий характер перебудови системи управління.

Переваги нової системи управління, в основі якої ле­жали раціональність, економність, ефективність, не змог-

Соціально-економічний розвиток України

ли перехилити у свій бік шальку державних терезів. Ця система була приречена ще й тому, що територіальний принцип управління, який базувався на децентралізації, даючи певний економічний ефект, одразу вступав у проти­річчя з домінуючим принципом централізму.

Хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, але закладена в них демократизація економіч­ного життя сприяла вивільненню творчої енергії народу, що зумовило хоча і короткочасне, але стрімке підвищення ефективності радянської економіки в 50-ті роки. Створена в цей час база сприяла зростанню добробуту населення СРСР. Так, в Україні 1951—1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230%. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали майже 10% за­робітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення. Про зростання грошових дохо­дів жителів України свідчить те, що сума вкладів в ощад­них касах республіки зросла з 2,7 млрд. крб. 1950 р. до майже 19,7 млрд. крб. 1960 р.

Було скорочено робочий день і запроваджено п'ятиден­ний робочий тиждень. Значні зміни відбувалися на селі. Поліпшенню становища сприяли щомісячне авансування колгоспників, ліквідація натуроплати, списання заборго­ваності з податку і поставок за попередні роки. Саме в хру-щовський період селяни нарешті одержали паспорти, яких фактично не мали з моменту запровадження паспортної системи 1932 р.

Значних розмірів набуло і житлове будівництво. Так, якщо в 1918—1940 рр. у республіці було введено в дію 78,5 тис. м² загальної (корисної) площі, то лише в 1956— 1965 рр. — понад 182 тис. м². Це означало, що одержали чи збудували собі житло майже 18 млн. осіб. У побут бага­тьох сімей увійшла нова техніка — телевізори, магнітофо­ни, пральні машини. Це якісно змінило уявлення населен­ня про життєві стандарти.

Контраст із періодом сталінського правління був ра­зючим, хоча життєвий рівень радянських людей, як і раніше, суттєво відставав від західного. До того ж напри­кінці 50-х — на початку 60-х років дедалі більше проявля­лися негативні наслідки непродуманого реформаційного експериментування. Дефіцит товарів, 30-відсоткове підви­щення роздрібних цін на м'ясо та масло, замороження заробітної плати, відмова від обіцяного зниження прибут­кового податку тощо свідчили про надто низький рівень життя населення.

 

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

Отже, у середині 50-х років гостро постала проблема необхідності глибоких якісних змін у господарстві. Пріо­ритетною ланкою в процесі реформування обрали сільське господарство. Його стрімке піднесення було зумовлене по­силенням матеріальної зацікавленості колгоспників у сус­пільному виробництві, створенням умов для розвитку осо­бистого селянського господарства, поліпшенням якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва. Спад, що розпочався в 1958 р., був зумовлений посилен­ням адміністративного тиску на колгоспи, непослідовніс­тю реформаційного курсу, поглинанням значної частини матеріальних та людських ресурсів хрущовськими «над-програмами», примусовим викупом колгоспами техніки МТС тощо.

Така ж суперечлива ситуація склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільс­тва стали поліпшення умов праці, збільшення доходів насе­лення, зростання житлового будівництва, підвищення рів­ня життя. Проте наприкінці 50-х років, коли реформацій­ний процес почав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з'явилися негативні тенденції та явища — дефіцит то­варів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.

16.3. Духовне життя в Україні: основні тенденції і характерні ознаки

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася бо­ротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінли­вим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виокремлюють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 рр. Суперечли­вий характер оновлення особливо чітко простежується у сфе­рі культури, науки та літератури.

Духовне життя в Україні в період хрущовської «відли­ги» визначали складні й неоднозначні процеси.

/. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформу­вання в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний розв'язати одне головне завдання —

Духовне життя в Україні: основні тенденції і характерні ознаки

подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике реформування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський іс­торик Д. Боффа, «перша спроба у світі вирішити пробле­ми, породжені масовою освітою у всіх розвинутих краї­нах». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збіль­шилася кількість денних середніх шкіл.