Західно­українські землів 20—30-ті роки 46 страница

Внаслідок незбалансованого розвитку господарства республіки частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищу­вала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник ста­новить 50—60% і більше. Деформованість економіки зу­мовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострен­ня екологічних, демографічних та соціальних проблем.

2. Катастрофічна екологічна ситуація. Перекоси в
розміщенні продуктивних сил стали причиною різкого
зростання техногенного навантаження на природу, що у
6—7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. У цей
час щорічно промисловими об'єктами в атмосферу та вод­
ний басейн викидалося понад 10 млн. т шкідливих речо­
вин. Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нера­
ціональне розширення посівних площ у сільському госпо­
дарстві. Ступінь розораності території України сягає 57%,
в тому числі в степовій зоні 73%. Розораність безпосеред­
ньо сільськогосподарських угідь становила 80% порівняно
з 25% у США і 48% у Франції. Це спричинило активізацію
ерозійних процесів, через що Україна щороку втрачала до
600 млн. т родючих ґрунтів.

Катастрофічні екологічні процеси посилили гостроту демографічних проблем, оскільки питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здо­ров'я умовами праці, становила в Україні 53%. У складній екологічній ситуації опинилося населення міст, адже, на-

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

приклад, третину території Львова займали промислові підприємства, у Чернівцях вироблялося майже три чверті промислової продукції області. Цей перелік екологічних негараздів України можна продовжити.

3. Значна зношеність основних виробничих фондів. Рі­
вень їх спрацьованості в промисловості республіки зріс від
28% у 1961 р. до 43% 1985 р. Характерно, що основні ви­
робничі фонди України зношувалися швидше, ніж зага­
лом по країні, оскільки частка старих підприємств була
вищою. А от за темпами зростання основних виробничих
фондів республіка займала в 1986 р. останнє, 15-те місце у
Радянському Союзі.

4. Хронічне відставання за принциповими економіч­
ними показниками. За період від 1960 до 1985 р. Україна
за темпами зростання загального обсягу продукції про­
мисловості посідала 13-те місце в СРСР. Не кращим був і
стан сільського господарства — республіка за темпами
збільшення валової продукції 1960 р. займала 11 місце, а
1985 р. перемістилася на 13-те. З огляду на це, очевидно,
закономірним є те, що і за темпами зростання виробленого
національного доходу за період 1980—1986 рр. Україна
займала те саме 13-те місце в Радянському Союзі. Трохи
кращими були показники реальних доходів на душу насе­
лення, відповідно до яких республіка в 1980 р. поділяла
12—14-те місця, а 1985 р. — 5—6-те. Проте й тут виника­
ли значні проблеми і диспропорції, уявлення про які дає
таблиця:

Темпи зростання реальних доходів на душу населення по союзних республіках (1970 р. — 100%)

 

Регіон
СРСР
РСФСР
Українська РСР
Білоруська РСР

З наведеної таблиці видно, що кількісні показники РСФСР та БРСР вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпаки, — нижчі. Отже, економіка республіки пос­тупово, але неухильно втрачала динаміку свого розвитку.

Кризові явища в економіці негативно позначилися на вирішенні соціальних питань. Тому в соціальній сфері склалася суперечлива ситуація. Від 1965 до 1985 р. націо­нальний доход УРСР зріс з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд.

Соціально-економічний розвиток УРСР

крб., тобто більш ніж у 2,5 раза. Це мало вирішальне зна­чення для підвищення життєвого рівня народу, адже 4/5 національного доходу витрачалося безпосередньо на народ­ний добробут. За ці двадцять років у 1,85 раза збільшилася середньомісячна заробітна плата. Якщо 1965 р. у республі­ці на 100 сімей припадало 21 телевізор, 8 холодильників і 19 пральних машин, то 1985 р. ці показники зросли — від­повідно 92, 88, 65.

Водночас у соціальній сфері України окреслилися і поглибилися негативні тенденції:

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів
населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони ста­
новили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише
14%.

2. Збереження і поглиблення відставання від країн За­
ходу щодо рівня споживання на душу населення. Так, у
1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для опла­
ти якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 год., у
Києві коштував майже 53 год. праці, це без урахування
безсумнівно нижчої якості товарів і послуг в СРСР. Тому за
рівнем споживання на душу населення Радянський Союз
займав у цей час лише 77 місце у світі.

3. Загострення житлової проблеми. В Україні кіль­
кість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п'ятиріч­
ки у п'ятирічку зменшувалася: у восьмій їх налічувалося
8,9 млн. осіб, в дев'ятій — 8,6 млн., в десятій — 7,8 млн.,
в одинадцятій — 7,7 млн. осіб. За 1981—1985 рр. у респуб­
ліці черга, що налічувала 1,5 млн. осіб, не зменшилася, і
на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн. сі­
мей, які потребували поліпшення житлових умов.

4. Зниження рівня охорони здоров'я. У цій сфері склала­
ся парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970
до 1985 р. кількість лікарів у республіці в розрахунку на
10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже
на 67%, а лікарняних ліжок — на третину. Проте загострен­
ня екологічної ситуації, відставання якісних показників від
кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче змен­
шення частки видатків на охорону здоров'я і фізичну куль­
туру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%,
1985 р. — 9%) та інші причини зумовили зростання показ­
ників смертності за період 1970—1985 рр. з 8,8 до 12,1 ви­
падків на 1 тис. громадян і зменшення природного приросту
населення України у 2,2 раза.

Отже, для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 р. були характерні диспропорцій-

542 Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

ність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові явища дедалі більше поглиблювалися під впливом особливостей функціонування господарства республіки (станом в еколо­гії, деформованою структурою розміщення продуктивних сил та ін.).

17.2. «Стабілізація» і закритість суспільно-політичного життя

Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися де­які реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівниц­тво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десяти­річ. Головними елементами цієї спадкоємності були ігно­рування принципу розподілу влади, збереження декора­тивного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існую­чого режиму особливо посилився після серпневого втру­чання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними ознаками реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним
представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої
реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжес­
тво народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість
народних обранців у владних структурах: 1985 р- до Верхов­
ної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. — 457),
до місцевих рад УРСР у 1980 р. обрано 524 185 депутатів
(1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безаль-
тернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Створені в такий спосіб органи деря^ної влади рес­публіки виконували декоративну роль і рЧпьної влади не мали. Свідченням цього є те, що місцеві Ради відали під­приємствами, які давали лише 3—4% продукції промис­лового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату,
узурпація значної частини законодавчії* функцій вико­
навчою владою. Щорічно апарат управліЛі країни збіль­
шувався на 300—500 тис. осіб, сягнувші у 80-ті роки
18 млн. Лише за 1975—1985 рр. кількіс^^ьСоюзно-респуб-
ліканських і союзних міністерств, відогОв і державних
комітетів в УРСР зросла майже на 20%. релейний вико­
навчий апарат нарощував випуск інстр/ ^ій, наказів та

«Стабілізація» і закритість суспільно-політичного життя

інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. До­сить часто ці документи суперечили один одному, не дава­ли змоги працювати господарським керівникам, утворюю­чи сукупність міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських орга­
нізацій, їх фактичне одержавлення. Вони поряд із радами
покликані були не управляти країною, а створити «демо­
кратичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одно­
го боку, падіння політичної активності, а з іншого — поя­
ву «неформальних» організацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці ви­
ходило 3280 газет, то в 1985 р. — лише 1799. Характерно,
що в цей період кількість республіканських та обласних
газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — змен­
шилася. Отже, набирає сили тенденція монополії на ін­
формацію.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної струк­
тури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Кому­
ністичну партію України в брежнєвський період очолюва­
ли два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку рес­
публіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну,
В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орі­
єнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» по­літичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. ви­знав повну перемогу харків'ян: першим секретарем рес­публіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.

П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани рес­публіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Про­те після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо після «Празької весни» 1968 р., коли помітно посилювався ідео­логічний диктат, зростала нетерпимість до інакодумство в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці. Автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засідан­ні Політбюро ЦК КПРС типу «Українська партійна органі­зація не підтримає це рішення» дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.

У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відо­мих публіцистів, «тихо без шелесту» усунули з посади.

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

І

Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напев­не, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай ін­шим потриматися». Звинувачений у ліберальному ставлен­ні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви, П. Шелест у 1973 р. вийшов на пенсію і остаточно зійшов із політичної арени. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербиць-кий — сімнадцятий керівник КПУ.

Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — партійний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. Здобувши ви­щу освіту, брав участь у німецько-радянській війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної ієрархії. У 1955 р. — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, в 1957 р. — член президії і секретар ЦК Компартії України. В 1961—1963 рр. і 1965—1972 рр. — голова Ради Міністрів УРСР. 31972 р. — перший секретар ЦК КПУ. Прихильник центра­лізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпо­рядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видав­ничої справи.

«Родове коріння Брежнєва і Щербицького, — зазначає В. Врублевський, помічник Щербицького, — не перепліта­лося, але росли вони з одного ґрунту: були земляками. Рід­ними для них стали і Дніпродзержинськ, і Дніпропет­ровськ... На цьому ґрунті міцніло відчуття земляцтва, а пізніше — і єдиного клану». У 1976 р. В. Щербицький ос­таточно зміцнює свої позиції, усунувши останніх своїх противників на головних посадах. На XXV з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 р., зали­шилося в новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кан­дидатів у члени Політбюро КПУ — один. Така ротація бу­ла нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономір­на, адже служила основній меті — «стабілізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партій­ну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політбюро ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишуть об'єктивний політичний портрет цієї людини. Як у біль­шості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицько-

•Стабілізація» і закритість суспільно-політичного життя

го змінювалися погляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним, — це його орієнтація на центр і пер­сонально на Л. Брежнєва.

«Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупи­нити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого еконо­мічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієн­тація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.

У брежнєвський період інтенсивно відбувався процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов'язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щер­бицького зазначені процеси отримали новий імпульс, по­силилося «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депу­татів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу міс­цевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 р. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін. Тобто відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах про­водився через комуністів, які входили до їх складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їх ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступо­во засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи ста­новили значний відсоток керівного складу суспільних ор­ганізацій. Так, у 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була характерною і для розвитку інших громад­ських організацій.

Оголосивши себе в Конституції 1977 р. «ядром політич­ної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для розв'язання цього завдання було обрано характерний для командно-адмініс-

18 Історія України

 

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

тративної системи екстенсивний шлях — кількісне зрос­тання партійних лав. За період від 1964 до 1985 р. КПУ зросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 року в партії перебу­вав кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванад­цятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсо­ток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найниж­чим за всю історію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зрос­тала, партійний вплив на багатьох ділянках знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенден­цій у розвитку самої партії. Курс на «стабільність» прак­тично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з'їзді республікан­ської партійної організації 1981 р., понад 68% були обрані до складу цього керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тен­денція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у ниж­чих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, нега­тивні наслідки. Старіло партійне керівництво, і, як не парадоксально, незважаючи на бурхливе кількісне зрос­тання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономірно, що в апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керів­ництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не так на розв'язання проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку в цей час відділяє від основної маси комуністів глибоке провалля.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало закритого характеру, наростало відчуження партії від на­роду, посилювався ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а, навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, по­роджував і стимулював поглиблення кризових явищ.

17.3. Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері рес­публіки. На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержали 651 тис, а вищу — 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно — 924 тис. та

Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат

148,1 тис. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, зни­жувалася. Як не парадоксально, у цей період падав авто­ритет освіти та освіченості, знижувався «попит» на знан­ня. До того ж освіта стала об'єктом форсованої русифіка­ції: якщо в 1960/61 навчальному році школи з україн­ською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/71 — 60,4%, в 1976/77 — 57,8%. А російською мо­вою навчалися відповідно — 30,4%, 38,8%, 41,3%.

Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу Ук­раїни, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно пра­цювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (матема­тична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаю­чі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хі­мії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в ук­раїнському суспільствознавстві кон'юнктурщини, не-об'єктивності, замовчування.

Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період за­лишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі «офіційних поглядів» підходили до розв'язання на­укових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан,

0. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).

Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була встав­лена в жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забо­роні та гонінням. Та все ж у цей період було створено чима­ло талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі — романи О. Гончара «Собор», «Циклон», М. Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», поезія

1. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельно-
го, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін.; у кіно — фільми «Бі­
лий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко), «В бій
ідуть тільки "старики"» та «Ати-бати йшли солдати»
(Л. Биков), «Вавілон XX» (І. Миколайчук) та ін.; у музиці —
опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпен-ка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.

З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Укра­їні у період «маланчуківщини». В. Маланчук зробив кар'єру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом роз­глядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твер­дження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотри­мувався ЦК КПУ, — про остаточне торжество інтернаціо­налізму в республіці. Київ прореагував досить різко — незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря об­кому партії і переведено на посаду заступника міністра ви­щої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продов­ження політичної кар'єри. Проте в Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, взяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після усунення 1972 р. П. Ше-леста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається пе­ріод чорних списків, особистої цензури, політичних доно­сів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бердник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.

Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федор-чука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічни­ми погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.

Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визна­чалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «ста­білізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

17.4. Дисидентський рух

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» деся­тиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної сві­домості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві вини-

Дисидентський рух

кла духовна опозиція — дисидентство (лат. сіівзігіепі — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаю­чим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окре­мих ланок існуючої системи, поступово викристалізувала­ся у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлю­ють такі етапи:

1. Виникнення і становлення (1959—1972 рр.). Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 р. Ук­раїнської робітничо-селянської спілки (1961 р. цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засудже­но до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років). У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організа­ція «Всеросійський соціально-християнський союз звіль­нення народу», яка мала на меті встановлення демокра­тичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.

У вересні 1965 р. було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 рр. на захист дисидентів роз­горнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.

На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поши­рення відкриті листи (так звана «епістолярна револю­ція»), Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (кві­тень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина і Р. Медведєва(1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо полі­тичних в'язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. почи­нає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих собьітий», який тривалий час (до 1982 р.) був ос­новним джерелом інформації про тенденції і проблеми роз­витку правозахисного, релігійного, національного опози­ційного рухів у СРСР.

25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбу­лася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було за­арештовано та засуджено.

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 р., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та ап-

 

550 Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

робовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність орга­нізаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідкон-трольну державним структурам, громадську асоціацію — Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об'єд­нання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Ра­дянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.

З 1967 р. до 1971 р. кількість дисидентських гуртків, груп і їх учасників постійно зростала. За даними КДБ, у 1967 р. було виявлено 502 об'єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 р. — 625 груп (2870 учасни­ків), у 1969 р. — 733 групи (3130 учасників). Всього протя­гом 1967—1971 рр. було виявлено 3096 «угруповань полі­тично шкідливого характеру».

2. Криза і спад (1972—1975 рр.). У 1972 р. розпочався
фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Мос­
квою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню
та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку
1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками
П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були
змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяль­
ності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього диси­
дентського руху.

На цьому етапі тоталітарний радянський режим, наро­щуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженіцина. У серпні 1975 р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було зви­нувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники те-кущих собьітий» і засуджено до 7 років таборів, що викли­кало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правоза­хисники, представники литовського, грузинського, вірмен­ського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.

3. Піднесення та розширення діяльності (1976—
1978 рр.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню
Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської гру­
пи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської,
Вірменської Гельсінської груп відкрили новий етап у роз-