Агностицизм Дж. Берклі та скептицизм Д. Юма

Дж. Берклі (1684–1753 рр.). Англійський єпископ Дж. Берклі представник того кола, що протистояло Просвітництву. У своїх трактатах (“Трактат про начала людського знання”), (“Три розмови між Гіласом і Філонусом”) Берклі не приховує, що його головна мета – боротьба проти матеріалізму та всіх його проявів у науці. Він стверджує, що само поняття “матерія” треба викоренити з ужитку, бо в основі його лежить нібито неправильне припущення, що ми можемо, відволікаючись від окремих властивостей речей, які сприймаємо відчуттям, створювати ідею про загальний для них речовий субстрат. Ми сприймаємо лише окремі речі, вчить Берклі, і кожне з цих сприйняттів являє собою суму окремих відчуттів, або, за Берклі, “ідей”. Такими є ідеї кольору, запаху, дотику. “Бути”– завжди значить “бути у сприйнятті”. Абстрактна ідея матерії, згідно з Берклі, не може додати до властивостей речей жодної з тих, що відкриваються за чуттєвим сприйняттям.

Учення Берклі – суб’єктивний ідеалізм. Відкинувши буття матерії, воно визнає існування лише людської свідомості, у якій Берклі визначає “ідеї” і “душі”. Ідеї – це суб’єктивні якості, що ми сприймаємо. Душі – це нематеріальні суб’єкти духовної діяльності, що сприймають. На думку Берклі, ідеї цілком пасивні. Навпаки, душі активні, діяльні. Така відмінність потрібна Берклі для того, щоб запобігти тлумаченню, нібито речі виникають завдяки сприйняттю і зникають, коли припиняється сприйняття. До того ж Берклі стверджує, що суб’єкт, який сприймає, у світі не один.

Річ, яку припинив сприймати один суб’єкт, може сприйматися іншим. Навіть якщо б усі суб’єкти зникли, речі продовжували б існувати як сума “ідей” у розумі Бога. Бог – це такий суб’єкт, який не може щезнути. А тому не може щезнути і весь створений ним світ речей.

Таким чином, Берклі своїм визнанням Бога робить крок до об’єктивного ідеалізму. В цілому ж беркліанство як теоретичне обґрунтування релігійного світогляду стало згодом одним із джерел посткласичної філософії кінця XIX і початку XX ст.

Д. Юм (1711–1776). Англійський філософ, психолог, історик й економіст Д. Юм був сучасником Берклі. Якщо Берклі – войовничий прихильник ідеалізму та релігії, то Юм, на відміну від нього, – скептик і агностик. Замість послідовної точки зору Берклі (зовнішній світ є моє відчуття) вчення Юма – це усунення самого питання про те, чи існує щось поза моїми відчуттями.

Завдання знання Юм убачав не в адекватному пізнанні буття, а у спроможності знання бути керівним для практичної орієнтації. При цьому єдиним предметом вірогідного знання і доведення Юм вважає об’єкти математики – кількість і число; всі інші об’єкти дослідження стосуються лише фактів, які не можуть бути доведені логічно, а виводяться виключно з досвіду. Проте сам досвід Юм розумів ідеалістично. Дійсність, на його думку, – це потік “вражень”. Причини, що породжують їх, принципово не пізнаються. Ми не можемо також знати, запевняє Юм, чи існує зовнішній світ. Існують лише, вважає він: 1) враження наших почуттів і 2) враження внутрішньої діяльності душі. Від цих двох видів первісних вражень залежать ідеї пам’яті та ідеї уяви. У першому випадку ідеї відтворюються у тій же черзі, що і виникли. В уяві ідеї зазнають вільного сполучення.

Причинний зв’язок явищ, за Юмом, якщо й існує у дійсності, то також не пізнається. Причинно-наслідкові зв’язки – це просто результат звички сприйняття людьми послідовності подій як вражень почуттів. Людина, стверджує Юм, як істота, що теоретизує, є безсилою і нетямущою, але як істота практична і діюча, вона володіє достатніми гарантіями для успіху своїх практичних дій. Головна гарантія – почуття віри.

Таким чином, у теорії пізнання Юм – агностик, на практиці ж він захищає точку зору звичайного “ здорового глузду”. Скептицизм Юма є теоретичним обґрунтуванням утилітарного і розсудливого умонастрою буржуазії, яка, за виразом Енгельса, “у льодяній воді егоїстичного сподівання потопила... священний трепет релігійного екстазу, лицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності”.