Патристика. Августин Блаженний.

Кафедра філософії

 

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ВІДРОДЖЕННЯ»

Для студентів ІІ курсів усіх факультетів

 

 

Полтава-2011

Тема: Філософія середньовічного суспільства та Відродження

ПЛАН

Філософія Середньовіччя

Патристика. Августин Блаженний.

Схоластика. Фома Аквінський

Філософія Відродження

 

Філософія Середньовіччя

Філософська думка західноєвропейського середньовіччя виникла на основі феодальних суспільних відносин, які стали панівними в країнах Західної Європи в V–ХV ст. Установленню соціальних структур феодалізму сприяли істотні зміни в духовному житті. Саме в I–IV ст. н.е. виникає і завойовує собі панівне становище християнство, ідеологія та організація якого виражала новий суспільний устрій, що йшов на зміну рабовласницькому суспільству.

Давньогрецькі філософи намагалися зрозуміти сутність природи, космосу. Та все ж головну увагу вони зосереджували на відношенні “світ – людина”, де і надприродні сили, і природа, і людина розглядалися як складові частини єдиного космічного порядку. А звідси й космоцентризм філософії, що особливо було характерним для ранніх філософських учень стародавньої Греції.

Для філософії середньовіччя головним орієнтиром стала не природа, а Бог. І зумовлювалось це тим, що в середньовічному суспільстві першорядне значення надавалося духовному світові, найдосконалішим утіленням якого мислився Бог. Видимий світ, природа і людина зображувалися як творіння Бога. Сам же Бог – всемогутній, вічний та незмінний. В уявленні людей він є вищою формою буття й вищим благом. Саме цим і зумовлювався теоцентризм філософії епохи середньовіччя.

Необхідно звернути увагу на те, що західноєвропейське суспільство виникло на руїнах рабовласницької цивілізації Стародавньої Греції і Риму. Тому християнська релігія і філософське мислення середньовіччя чимало взяло з духовної культури минулих цивілізацій. Багато думок було запозичено з філософських учень Платона, Арістотеля, неоплатоників, стоїків та інших, хоча процес асиміляції античної спадщини проходив у складних умовах, непослідовно і суперечливо.

Становлення християнської філософії середньовіччя починається періодом апологетики (грец. апологія – захист), представники якої були першими авторами в філософії, які відстоювали й обґрунтовували християнське віровчення проти язичницької релігії та античної філософії.

До західних (латиномовних) апологетів відносять Тертулліана, Лактанція й інших. Серед найбільш відомих представників східної (грекомовної) апологетики були такі християнські мислителі, як Юстін, Клімент, Оріген та інші.

Серед апологетів особливою агресивністю щодо античної культури, зокрема філософії, відзначався Квінт Тертулліан (бл. 160–220). Зокрема, йому належить оцінка Сократа як знаряддя диявола, створеного для того, щоб вести людство до загибелі. А взагалі-то корінь зла – у самій філософії, бо вона, як пише Тертулліан, “породила всі єресі”. У нього є чимало висловів, де в категоричній формі відстоюються християнська релігія і церква. Не обмежуючись лише твердженням “Ми не потребуємо допитливості після Христа, нам не потрібні дослідження після Євангелій”, він усіляко відстоює ідею, яка потім стала головною в католицтві, відносно переважного права церкви на істину; Тертулліан – прихильник тілесності душі, що, на його думку, підтверджується Біблією. Йому ж належать і вислови щодо непримиренності християнського і язичницького світоглядів, про наближення кінця світу і страшного суду, а також ідея, згідно з якою джерелом морального зла у світі є людина, її вільний вибір, бо вже в особі Адама людина вибрала не добро, а зло й тим самим увела його в світ і т.п.

Та все ж більшість християнських мислителів цього періоду, зокрема представники грекомовної апологетики, не проявляли такої ворожнечі щодо античної спадщини. Не спиняючись детально на цьому питанні, зауважимо лише, що проблема співвідношення віри і знання, теології і філософії вперше ґрунтовно була поставлена Кліментом (бл. 150–215). Він називає філософію “неоціненним скарбом”, і хоча не всі здатні бути філософами, але той, хто має цей дар, не повинен нехтувати ним. На думку Клімента, саме істинна філософія, даючи нам знання про предмети божественні й людські, є наукою про наші відносини з богом і світом. Він переконаний у тому, що в релігії не менше ніж в інших галузях знання не можна вважати себе знавцем справи, не вивчивши спочатку наук та філософії.

Оріген (185–253) теж дає високу оцінку людському розумові і філософії, хоча й віддає перевагу релігії та вірі. Для нього інтелектуальна діяльність є засобом з’ясування положень релігії. Оріген так висловив свою точку зору на взаємовідносини християнства і філософії: як правильно зрозуміла Біблія не заважає розсудливій філософії, так і правильно застосована філософія не шкодить Біблії.

Патристика. Августин Блаженний.

Формування християнської філософії середньовіччя завершується періодом патристики (лат. “патер” – батько, отець). У цей період найбільш авторитетні мислителі – “отці церкви” – розробляють основні принципи християнської філософії. У IV ст. на Сході досить відомими з них були “три світочі каппадокійської церкви” (Каппадокія – область у Малій Азії) – Григорій Назіанзін, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Нісський, на Заході – Амвросій Медіоланський (Міланський), Ієронім Блаженний, Аврелій Августин. Як філософ раннього християнства серед східних “отців церкви” особливу увагу привертав до себе Григорій Нисський (325–394). Спираючись на принципи неоплатонізму, він чимало зробив для обгрунтування ідеї “троїстості” християнського Бога, а також закріплення уявлення про Всевишнього як найбільш досконалу духовну істоту, розроблення вчення про безсмертя душі тощо.

Однак найбільш визначним філософом періоду патристики був Аврелій Августин (354–430). Головне місце в ученні Августина займала ідея Бога. Бог – не лише вище буття і вище благо, а й надприродна істота, яка створює весь світ та людину. До того ж всемогутній і безкінечний Бог підноситься над створеним ним світом. Августин не обмежується твердженням, що Бог є єдиним джерелом виникнення кожної речі й усіх живих істот. Він відстоює положення про безперервність процесу божественного творіння. У християнстві Бог недосяжний і недоступний для пізнання, хоча й відкривається людям у текстах святого письма. Проте за допомогою душі людина може вступати в контакт із ним. Душа має початок і не має кінця. Вона не матеріальна, безсмертна, існує і після загибелі тіла, в яке вона вселила життя. Тіло ж гріховне й смертне, воно прив’язує людину до мирського буття. На думку Августина, душа як безтілесна, нематеріальна субстанція не може знаходитися в одному якому-небудь місці, вона розсіяна по всьому тілу. Бог же не знаходиться в жодній із людських душ. Та все ж він осяює душі своїх обранців, завдяки чому і стає можливим збагнення істини. Виходячи зі свого вчення про душу, яке є першим документом подібного типу в християнській філософії, Августин висловлює положення про розумову і вольову діяльність душі, що має важливе значення для теоретичного обґрунтування догматів християнства.

Надаючи перевагу емоційній і вольовій діяльності людини порівняно з раціональною, релігійна філософія тим самим висуває на перший план перевагу віри над розумом. А звідси стверджується й авторитет церкви як останньої інстанції в доказі будь-якої істини. Отже, християнське бачення світу базується переважно на вірі як вихідній основі орієнтації людини в світі. Сама ж людина, завдяки закладеній в ній божій іскрі, стає, на думку Августина, паном і вінцем божественного творіння. З усіх чудес тварного світу найвизначнішим є людина, бо створена вона за образом та подобою Бога.

Необхідно звернути увагу і на філософсько-історичну концепцію Августина. Характерним є те, що в ній виправдовуються одні держави й осуджуються інші залежно від їх підлеглості вищому авторитетові і керівництву церкви.

Важливим є і те, що на відміну від античної філософії, де в період розквіту давньої Еллади було сформульоване Протагором відоме положення “людина є мірою всіх речей”, у філософії Августина мірою всіх речей стає Бог, як вища ідея та вища досконалість. Слід також зауважити, що в ученні Августина була закладена ідея історичного прогресу. Правда, прогрес як стан безперервної зміни і розвитку, становлення нового і старого розумівся ним не в земних умовах, а в небесному царстві. У своїй основній праці “Про град божий” Августин поділяє історію земного людства на шість періодів: від гріхопадіння Адама і Єви й до Страшного суду. Причому останній, шостий період, який почався від Христа, закінчується Страшним судом і загибеллю земної цивілізації. Розробляючи свою концепцію всесвітньої історії, Августин проводить аналогію між шістьма днями божественного творіння, шістьма віковими особливостями людського життя і шістьма епохами, як вони зображені в Біблії та історії християнства. Історія, в його розумінні, осмислена, має свою мету, її основою є Божий промисел, опіка Бога над людством. Елементи діалектичного підходу в розумінні історичного процесу мають місце також у зображенні двох людських угруповань – “земних людей” і “людей неба” та в інших положеннях філософсько-історичної концепції Августина.