Проблема субстанції. Спіноза і Лейбніц

Бенедикт Спіноза (1632–1677 рр.). Услід за Беконом та Декартом Спіноза вважає метою філософії завоювання влади над зовнішньою природою й удосконалення людської природи.

Він розвинув ідеї своїх попередників і доповнив їх ученням про свободу. Це вчення виходить, з одного боку, із детермінізму, що був установлений природознавством, а з другого – показує, як у межах природної необхідності й у злагоді з нею можлива людська свобода. Відправним пунктом у розв’язанні цієї проблеми є вчення Спінози про природу.

Спіноза, який відчув на собі сильний вплив Декарта, не сприйняв його дуалізму і створив моністичне вчення про єдину субстанцію, яку він назвав Богом, або природою. Називаючи субстанцію Богом, або природою, він тим самим підкреслює, що це не є Бог теїстичних релігій, він не є особистість, наділена свідомістю, могутністю і волею, не є творець природних речей. Спіноза визначає субстанцію як причину самої себе (causa sui), тобто як те, що існує через само себе і пізнається із самого себе. Таке уявлення про злиття бога і природи, що лежить в основі вчення Спінози, називають пантеїзмом.

Спіноза вчив, що природа, яка є причиною самої себе, не потребує для свого існування нічого іншого. Природа, з одного боку, виступає як природа, що творить, а з другого – як природа, що створена. Спіноза розчиняє бога у природі і тим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи.

Природа, на думку Спінози, вічна й безмежна, вона і причина, і наслідок, і сутність, і існування.

Від субстанції, як необумовного буття, слід відрізняти, згідно зі Спінозою, світ окремих кінцевих речей, або сукупність модусів. Субстанція єдина, її сутність виключає будь-яку множину, численність. Модусів, навпаки, існує безліч. Вони відносяться до єдиної субстанції як численні точки, що розташовані на прямій, до самої цієї прямої.

Природа як субстанція з усіма своїми властивостями існує сама по собі, незалежно від розуму і поза розумом. Нескінченний розум міг би осягти субстанцію в усіх видах або аспектах, у її безмежності. Але наш людський розум не є безмежним. Тому він осягає сутність субстанції як нескінченну лише у двох зв’язках: по-перше, як протяжність, по-друге, як мислення. Протяжність і мислення Спіноза називає атрибутами субстанції. (Учення Спінози про атрибути спрямовано проти дуалізму Декарта, у якого протяжність та мислення утворюють дві незалежні субстанції. У Спінози вони – атрибути єдиної субстанції).

Слід звернути увагу на те, що людина як предмет пізнання не має, з точки зору Спінози, ніякого виключення у загальній будові світу. Людина є істота, у якій модусу протяжності – тілові – відповідає модус мислення – душа. Як би ми не розглядали людину: як щось тілесне, або як щось духовне – і в тому, і в іншому випадках вона – частина природи. Психологія людини, її пристрасті й бажання, мотиви й цілі її поведінки є таким же предметом пізнання, як і будь-яке інше явище природи.

Те, що Спіноза розглядає людину лише як “річ” природи, а не як істоту, що належить до історичної соціальної системи, “натуралізує” всю його етичну концепцію, вчення про свободу.

Необхідною умовою розроблення етики Спіноза вважав попереднє пізнання тілесних процесів і зв’язків у людині. Він наблизив метод психології до методів механіки й фізики, а складність та різноманітність психічного життя – до двох основних і звичайних начал: 1) до розуму й 2) до пристрастей, або афектів. Волю він ототожнював із розумом. Спіноза виділяв три види афектів: радість, печаль і жадання. Із цих первісних афектів походить безліч інших. Але всі вони випливають із намагання зберегти своє існування. Людина керується не моральним законом добра і не відразою до зла, а тільки прагненням до власної користі та самозбереження.

На цих натуралістичних засадах і побудовано вчення Спінози про свободу. Він виключає будь-яку свободу волі. Однак Спіноза не відкидає можливість свободи для людини. Він роз’яснює, що поняття про свободу не суперечить поняттю про необхідність. Річ, яка існує необхідно, може у той же самий час бути свободною, якщо вона існує за необхідністю однієї лише власної природи. У цьому смислі свободна, по-перше, субстанція-природа, бо її існування зумовлено лише її власною сутністю. По-друге, у цьому смислі є також свободною і людина, як “річ” природи.

Людина може бути несвободною від своїх пристрастей, тобто бути залежною від афектів, але ця незалежність може бути подолана. Будь-який афект, говорить Спіноза, є пасивним станом. Він перестає бути пасивним, як тільки ми створюємо про нього ясну й чітку думку, ідею, тобто пізнаємо його. Свобода і є пізнання необхідності, тобто ясне та чітке уявлення про те, що необхідно, що проминає закономірно. Ця діалектична ідея Спінози є видатним здобутком матеріалістичної філософії.

Свобода для Спінози – це панування розуму над почуттями, подолання почуттєвих афектів пристрастю до пізнання. Радість пізнання затамовує інші афекти, може привести людину до величної свободи, відзначав Спіноза. “Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти” – ось максима спінозівської етики.

У порівнянні з Англією і Нідерландами Німеччина другої половини XVII ст. була країною відсталою. Вона являла собою безліч державних і адміністративних одиниць та центрів.

Усюди зберігалася феодальна роздробленість. У цих умовах релігійна ідеологія зберігала своє пануюче положення. Матеріалізм, який почав було розвиватися під впливом деяких успіхів фізичних, біологічних і медичних наук, занепав і не перетворився у міцну силу, як це сталося у передових країнах Західної Європи. І в цей тяжкий для Німеччини час у німецькій науці з’явився геніально обдарований учений Г. В. Лейбніц.

Г. В. Лейбніц (1646–1716 рр.). Характерна риса всієї наукової діяльності Лейбніца – прагнення поєднати теорію з практикою. Лейбніц відкрив – незалежно від Ньютона – диференціальне та інтегральне обчислювання, винайшов обчислювальну машину, придатну для ряду операцій над великими числами, аж до добування коренів, висунув думку про автоматичне регулювання машин. Питання техніки і технології він ставив у зв’язок з принциповими питаннями науки й наукового світогляду.

Так, як і Декарт, і Спіноза, Лейбніц розвиває вчення про буття у формі вчення про субстанцію. Якщо Декарт зводив матеріальність, тілесність до протяжності, то Лейбніц вважав, що із протяжності можна вивести лише геометричні, а не фізичні властивості речей: їх рух, опір, інерцію й т. ін. Тому, стверджував Лейбніц, необхідно в субстанції припускати такі властивості, з яких можна було б вивести основні фізичні характеристики тіл.

Лейбніца не задовольнив ані Декартів дуалізм субстанцій, ані вчення Спінози про єдину субстанцію: якщо б існувала лише одна субстанція, то, на думку Лейбніца, всі речі були б пасивні, а не активні. Те, що речі мають власну дію, дістає в нього висновку, що всі речі – це, по суті, сили. Будь-яка річ – субстанція, отже, численність субстанцій нескінченна. Кожна субстанція, або сила, – “одиниця” буття, або “монада”. Монада, за Лейбніцем, не матеріальна, а духовна одиниця буття, свого роду духовний атом. Будь-яка окрема монада є разом і душа, і тіло.

Первісними якостями монад є самостійність та самодіяльність. Завдяки монадам матерія має здатність до вічного руху. Лейбніц говорив, що ніде немає незначних, непотрібних і рутинних мас, всюди спостерігається діяльність, немає жодного тіла без руху, жодної субстанції без активного прагнення. Можна зазначити, що Лейбніц у цьому зв’язку через теологію підійшов до принципу нерозривного (й універсального, абсолютного) зв’язку матерії і руху.

Як субстанції монади незалежні одна від одної. Між ними немає фізичної взаємодії, або, за словами Лейбніца, “вони не мають вікон, через які будь-що могло б у них уходити або з них виходити”. Проте як незалежні монади не ізольовані безумовно: у кожній монаді віддзеркалюється вся світова будова, вся сукупність монад. Тому Лейбніц називав монаду “живим дзеркалом” Всесвіту. В цьому сенсі кожна з монад уподібнюється субстанції Спінози: вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога (першомонади), який створив весь світ монад. У той же час будь-яка монада сприймає, нібито переживає в самій собі весь космос у всьому його багатстві і різноманітності, але далеко не всі монади володіють “світом розуму”, щоб чітко це усвідомлювати. Навіть розумні монади – людські душі – мають у собі більше несвідомих, ніж свідомих уявлень, і лише першомонада (Бог) бачить усе існуюче при яскравому світлі свідомості.

За Лейбніцем, відносини між душею та тілом не зводяться ні до їх взаємодії, ні до постійної їх співдії. Це – відношення “наперед установленої гармонії”. Бог раз і назавжди встановив цю відповідність, наче майстер, що надав суворо синхронний хід двом годинникам.

Узагалі всі монади у Лейбніца розрізняються за своїм рангом залежно від того, якою мірою їх діяльність стає зрозумілою і чіткою, тобто переходить на рівень усвідомленої. У цьому плані монади становлять нібито драбину живих істот, нижні сходинки якої складають мінерали, далі – рослини, тварини, кінець кінцем – людина: на вершині Лейбніц розміщує вищу монаду – Бога. Зростання свідомості або розумності – ось Лейбніців критерій щодо визначення ступеня розвинутості монади.

У цілому поняття розвитку у Лейбніца дуже широке. В природі, стверджує він, усе перебуває в розвитку. При цьому не відбувається ні виникнення, ні знищення. Розвиток є лише зміна первісних форм шляхом малих змін. Лейбніц у принципі відкидає можливість будь-яких стрибків або розривів безперервності у розвитку. Він залишається відданим цьому погляду також у питаннях біологічного розвитку. Тут він заклав основи так званої теорії преформізму, згідно з якою біологічний індивід, сурово кажучи, не народжується, а лише розгортається із зародку, вже попередньо існуючого. Лейбніц доповнює цю теорію теорією “трансформації”: всюди у природі відбувається безперервний процес зміни речей.

Учення Лейбніца про монади вплинуло і на його теорію пізнання. Несвідомий стан монади, на його думку, – це “перцепція”. Навпаки, “апперцепція” – це вже усвідомлення власного внутрішнього стану, або, інакше кажучи, є “рефлексія”. Поява “рефлексії” означає перехід до пізнання. Ця властивість притаманна не всім монадам, а лише вищим із них – душам.

Лейбніц приймає положення емпіризму, відповідно до якого для пізнання потрібні почуття. Він також згоден із твердженням, що в нашому розумі немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях. Проте, за Лейбніцем, досвід і, отже, відчуття не спроможні роз’яснити у знанні головне: необхідність та загальність деяких істин. Ні узагальнення даних досвіду, ні індукція не можуть бути джерелами для таких істин. Загальність і необхідність – надбання розуму, а не відчуттів. Тому, приймаючи знамениту формулу емпіризму, Лейбніц стверджує, що у розумі немає нічого, чого б не було перед тим у відчуттях, за винятком самого розуму. Визнаючи наявність, таким чином, у розумі деяких уроджених ідей, він, однак, вважає, що людському розуму притаманні не стільки ідеї, скільки свого роду схильності, які під впливом досвіду нібито чіткіше проступають і, врешті–решт, усвідомлюються цілком.

Поряд із питаннями теорії пізнання Лейбніц багато приділяв уваги розробленню питань логіки. Він не тільки удосконалив і розвинув ряд положень арістотелівської логіки, але й був справжнім засновником математичної логіки.