Поняття, форма і порядок ухвали арбітражного рішення постійно діючого (інституціонального) міжнародного арбітражного (третейського) суду.

Насамперед слід підкреслити, що жоден з міжнародно-правових актів, які регулюють міжнародний комерційний арбітраж, не дає чіткого його визначення. Немає такого визначення і в Типовому законі ЮНСТТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж 1985 р. та Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж», який прийнято на основі Типового закону, тому нам необхідно дати визначення поняття «арбітражне рішення», з'ясувати його правову природу.

Різні автори залежно від того, якого підходу щодо визначення правової природи арбітражу вони дотримуються, дають різні визначення поняття «арбітражне рішення». Прибічники «договірної» природи арбітражу, виходячи з того, що арбітраж є лише різновидом звичайних цивільно-правових відносин, розглядають арбітражне рішення в нерозривному зв'язку з арбітражною угодою. Основу кожного арбітражного рішення, яке виносила Зовнішньоторговельна арбітражна комісія Всесоюзної Торгової Палати, вказував Д. Рамзайцев, складала арбітражна угода, в силу якої комісія отримувала від сторін повноваження на вирішення спору. Отже, кожне рішення Зовнішньоторговельної арбітражної комісії виникає на основі цивільно-правових відносин, в які вступають між собою Комісія і сторони, які уклали арбітражну угоду. Обов'язок Комісії щодо сторін, які спорять, полягає в тому, щоб самостійно встановити зміст правовідносин сторін. Таким чином, доходить висновку Д. Рамзайцев, рішення Комісії, яке покладає на сторони (або на одну із них) обов'язки, є виразом зобов'язання, яке існує щодо сторін.

Прибічники «процесуального» підходу щодо визначення природи арбітражу виходять з того, що арбітражне рішення тотожне судовому рішенню, посилаючись при цьому на схожість функцій арбітражу та суду. На підтвердження своєї позиції «процесуалісти» посилаються на те, що в деяких країнах законодавство наділяє арбітражні рішення безпосередньо виконавчою силою, без будь-якого додаткового втручання органів публічної влади. Законодавство України, зокрема стаття 349 ЦПК України, прямо наділяло рішення міжнародних комерційних арбітражів, які були винесені на території України, силою виконавчих документів і, таким чином, безпосередньо виконавчою силою.

Обидва розглянутих підходи мають багато недоліків і не в змозі повністю розкрити природу арбітражу в цілому та арбітражного рішення зокрема. Намагаючись подолати всі протиріччя як «договірної», так і «процесуальної» теорій щодо природи арбітражу і арбітражного рішення, з'явилася так звана «змішана» теорія. Суть її полягає в тому, що арбітраж становить правовий інститут, який поєднує як договірно-правові, так і процесуальні елементи. Прибічники цього підходу розглядають арбітраж не як «статичне» правове явище, а крізь призму його розвитку в часі. Починаючи з моменту укладення арбітражної угоди і закінчуючи винесенням арбітражного рішення та його виконанням, як між сторонами, так і між сторонами та третейським судом, сторонами та державними судами різних країн, виникають правовідносини як цивільно-правового, договірного характеру, так і цивільно-процесуального характеру. Погоджуючись в цілому зі «змішаною» теорією щодо природи арбітражного рішення, зосередимо увагу на таких моментах, як форма, зміст арбітражного рішення та момент набуття ним юридичної сили.

З'ясуймо, яким ознакам має відповідати ставлення третейського суду щодо суті розглянутого ним спору, щоб вважатися арбітражним рішенням. Такі ознаки частково передбачаються нормами міжнародних конвенцій, частково внутрішньодержавними нормативними актами з питань міжнародного комерційного арбітражу, а також положеннями регламентів різних постійно діючих арбітражних органів і положеннями типових регламентів для арбітражів ad hoc. Як правило, міжнародні конвенції та національні нормативні акти містять вимоги до арбітражного рішення загального характеру. До таких вимог можна віднести, по-перше, те, що арбітражне рішення повинно бути винесено одноособовим арбітром або більшістю складу третейського суду у письмовій формі. Ця вимога стосується порядку ухвали арбітражного рішення, форми та порядку підписання арбітражного рішення. По-друге, загальновизнаною є також вимога, щоб арбітражне рішення було мотивованим і в ньому були вказані дата і місце його винесення.

Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень 1927 р. і Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. не містять будь-яких вимог щодо форми і порядку ухвали арбітражного рішення.

Європейська конвенція закріплює єдину вимогу щодо арбітражного рішення — обов'язкову наявність мотивувальної частини рішення. Конвенція закріплює презумпцію, що сторони домовилися в арбітражній угоді, що рішення з їх спору повинно бути мотивованим. Дана презумпція не застосовується лише в двох випадках: по-перше, коли сторони окремо домовилися про те, що арбітражне рішення не повинно бути мотивованим, а по-друге, коли сторони арбітражної угоди обрали арбітражну процедуру, згідно з якою арбітражне рішення не прийнято мотивувати, і при цьому жодна із сторін спору не вимагала, щоб це рішення було мотивованим.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» містить цілий ряд вимог щодо оформлення рішення. До таких вимог можна віднести обов'язковість письмової форми арбітражного рішення, підписи під рішенням всіх арбітрів, що брали участь у розгляді справи, мотивування арбітражного рішення та наявність висновку третейського суду про задоволення чи відхилення позовних вимог, визначення витрат третейського суду по розгляду справи та їх розподіл між сторонами, визначення дати та місця арбітражу.

Регламенти постійно діючих арбітражних органів по-різному ставляться до переліку та змісту вимог щодо арбітражного рішення.

Регламент МКАС при ТПП України практично повністю повторює відповідні положення Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Регламент Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати в Парижі визначає тільки те, що арбітражне рішення є остаточним, вважається винесеним в місці арбітражного розгляду і в день, коли воно підписано арбітром.

Регламент Німецької інституції по арбітражній справі передбачає спеціальні параграфи, які мають назву «Арбітражне рішення» та «Рішення по витратам». В цих параграфах зазначено, що арбітражне рішення повинно бути винесено у письмовій формі, підписано більшістю складу третейського суду, в ньому мають бути вказані мотиви, дата та місце винесення, а також встановлено, яка сторона спору має нести витрати, пов'язані з арбітражним розглядом спору тощо.

Регламент Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма встановлює, шо арбітражне рішення повинно містити дату винесення рішення, мотиви, які його обґрунтовують, і рішення має бути підписано всіма арбітрами.

Розглянувши вимоги до форми, порядку ухвалення і підписання арбітражного рішення, які містяться в регламентах деяких постійних арбітражних органів, а також в національних і міжнародно-правових актах з питань міжнародного комерційного арбітражу, ми можемо дійти висновку, що ці вимоги, загалом, однотипні і стосуються, перш за все, форми, в якій має бути винесено рішення, порядку підписання та наявності мотивувальної частини арбітражного рішення.

Вимоги до арбітражного рішення, які встановлює національне законодавство, міжнародні конвенції та регламенти, відсутність жорстких вимог до його змісту та порядку ухвали, суттєво відрізняють арбітражні рішення від рішень державних судів, щодо яких законодавство передбачає конкретні і однозначні вимоги. Єдина суттєва вимога щодо змісту арбітражного рішення — вимога бути мотивованим, хоча і вона залежить від волі сторін, яким надано право домовлятися про це.

Розглянувши вимоги до форми, змісту, порядку ухвалення арбітражного рішення, можна зробити висновок, що тільки в разі недодержання саме цих вимог, юридична сила арбітражного рішення може бути поставлена під сумнів як шляхом порушення справи про його скасування, так і в процесі його визнання та виконання.

Торкаючись питання набуття арбітражним рішенням чинності, слід зауважити, що доктрина та практика міжнародного комерційного арбітражу виходять із принципу, що належним чином винесене арбітражне рішення є остаточним і оскарженню, в тому розумінні як це застосовується до рішень державних судів, не підлягає. Цей принцип було закріплено в ряді національних правових актів з питань міжнародного комерційного арбітражу, наприклад у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж»'.

Регламенти постійно діючих арбітражних органів також містять норми, згідно з якими арбітражні рішення є остаточними. Наприклад, регламент Німецької інституції по арбітражній справі вказує: «Арбітражне рішення є остаточним і має для сторін силу судового рішення, яке набуло чинності, а стаття 36 Регламенту Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма вказує, що: «Арбітражне рішення є остаточним і обов'язковим з моменту його винесення».

На підставі з'ясованих нами ознак та вимог до форми, змісту і порядку підписання арбітражного рішення спробуймо дати визначення арбітражного рішення.

Арбітражне рішення — це остаточне, належним чином оформлене ставлення третейського суду до спору, який він розглядав на підставі арбітражної угоди, та до вимог, які були заявлені сторонами. В арбітражному рішенні третейські судді вирішують усі процесуальні та матеріальні питання, що виникли у зв'язку з розглянутим спором. Винесенням арбітражного рішення припиняється розгляд справи по суті і припиняються повноваження (мандат) третейського суду щодо розгляду цього спору.

Зміст поняття «остаточність» арбітражного рішення, як це розуміють регламенти постійно діючих арбітражних інститутів та відповідні положення національних нормативних актів з питань міжнародного комерційного арбітражу, відрізняється від змісту поняття «остаточність» арбітражного рішення, який закладений в міжнародних конвенціях з питань виконання іноземних арбітражних рішень та відповідних положеннях національних нормативних актів, що стосуються скасування арбітражних рішень. Перші розглядають «остаточність» арбітражного рішення як підкреслення риси, властивої саме арбітражному рішенню, згідно з якою арбітражне рішення не може бути переглянуто ні складом третейського суду, який його виніс, ні будь-якими державними судовими органами. Другі розглядають «остаточність» арбітражного рішення як його «обов'язковість» і спроможність бути виконаним. В першому підході відображене юридичне положення арбітражного рішення щодо минулого, тобто до розгляду спору, а в другому — положення арбітражного рішення щодо майбутнього, до його можливого виконання.

З погляду другого підходу «остаточність» арбітражного рішення — це питання, яке треба розглядати винятково під кутом зору законодавства країни, на території якої чи згідно з законами якої арбітражне рішення було винесено. Такий підхід, наприклад, було закріплено в Женевській конвенції 1927 р. Згідно з положеннями цієї Конвенції однією з умов виконання арбітражних рішень є те, що арбітражне рішення стало остаточним в країні, в якій воно було винесено, у тому сенсі, що воно не буде вважатися таким, якщо воно може бути предметом опозиції, апеляції або перевірки в порядку нагляду (в країнах, де такі процесуальні форми існують), або якщо буде доведено, що питання дійсності рішення є предметом судового розгляду1. Як ми бачимо, Женевська конвенція 1927 р. пов'язує питання «остаточності» арбітражного рішення з неможливістю його оскарження за законом країни, в якій це арбітражне рішення було винесено.

Нью-Йоркська конвенція не містить норми, яка б вказувала, що винесене арбітражне рішення є остаточним з точки зору здатності бути виконаним. Водночас Конвенція передбачає як підставу, за наявності якої у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, те, що арбітражне рішення ще не стало остаточним для сторін спору. Згідно з цим положенням Нью-Йоркська конвенція передбачає можливість визначення «остаточності» арбітражного рішення як за законом країни, в якій арбітражне рішення було винесено, так і за законом країни, право якої було застосовано.