Мозаїчний штандарт» з Ура (фрагмент), 2600 до н. е. Батальна сцена,Британський музей

Історики і археологи довели, що в основі біблійної легенди покладені справжні історичні події. Виявилось, що Вавилонська вежа, або зіккурат Етеменанкі («Наріжний камінь небес і землі»), справді була побудована в II тисячолітті до нашої ери, але потім неодноразово руйнувалася і знов відбудовувалася. Остання реконструкція здійснилася в VII—VI ст. до нашої ери. Зикурат з високими сходами і пандусами мав квадратну основу зі сторонами приблизно 90 м і 175- чи 195-метрової (Геродот називає висотою вежі 1 Стадій, яка = 178 м у Греції, 194 м у Вавилоні) висоти. За нинішніми мірками споруда досягала у висоту 60-поверхового хмарочоса.

Вавилонська вежа була ступінчастою восьмиярусною пірамідою, обкладеною зовні обпаленою цеглою. При цьому кожен ярус мав строго певний колір. На вершині зіккурата було розташовано святилищ е, викладене синім кахлем і прикрашене по кутах золотими рогами (символом родючості). Воно вважалося житлом бога Мардука — покровителя міста. Крім того, усередині святилища розташовувалися позолочені стіл і ложе Мардука. На яруси вели сходи, ними підіймалися релігійні процесії.

Взагалі, в Месопотамії існував особливий тип храму, абсолютно відмінний від єгипетського. Так, якщо піраміди по суті своїй були гробницями, то зіккурати мали суцільну кладку без внутрішніх приміщень. Вгорі розташовувався павільйон, що являв собою, згідно із віруваннями того часу, житло божества. Основна частина терас зіккуратів мала пласку покрівлю. Оскільки каменю, придатного для будівництва, в основних районах Дворіччя не існувало, а деревини було мало, то єдино можливою була саме така конструкція споруди.

Верхні майданчики зіккуратів використовувалися не тільки для культових заходів, а з практичною метою: для огляду воїнами-стражниками навколишньої місцевості. Взагалі, оборонна функція пронизувала всю архітектуру Месопотамії. Це ж святилище використовувалося жерцями для більш конкретних нестатків: вони піднімалися туди щоночі для астрономічних спостережень, часто зв'язаних з календарними термінами сільськогосподарських робіт.

В даний час від легендарної Вавилонської башти залишилися тільки фундамент і нижня частина стіни. Але завдяки клинописним табличкам зберігся опис прославленого зіккурату і навіть його зображення.

Справжнім шедевром давнього архітектурного мистецтва є так звані Висячі сади Семіраміди, що належать до семи чудес світу. За давніми переказами ця архітектурна споруда нагадувала вічно квітучий зелений пагорб.

Висячі Сади Семіраміди

Вони були побудовані для дружини вавилонського царя Навуходоносора ІІ Семіраміди, яка сумувала за горами та лісами своєї батьківщини.

Запорошений і шумний Вавилон, розташований на пустельній піщаній рівнині, не радував царицю, яка зросла в гористій і зеленій Мідії. Щоб утішити її, Навуходоносор наказав звести «висячі сади». В архітектурному плані Висячі Сади були пірамідою, що складалася з чотирьох ярусів — платформ, їх підтримували колони висотою до 25 м. Нижній ярус мав форму неправильного чотирикутника, найбільша сторона якого становила 42 м, найменша — 34 м. Щоб запобігти просочуванню поливної води, поверхню кожної платформи спочатку покривали шаром тростини, змішаної з асфальтом, потім двома шарами цегли, скріпленої гіпсовим розчином, поверх усього укладалися свинцеві плити. На них товстим шаром лежала родюча земля, куди було висаджене насіння різних трав, квітів, чагарників, дерев. Піраміда нагадувала вічно квітучий зелений пагорб.

У порожнині однієї з колон вміщувалися труби, через які насоси цілодобово подавали воду з Євфрата на верхній ярус садів, звідки вона стікала (струмочками та невеликими водоспадами) й зрошувала рослини нижніх ярусів. Чудом здавалося дзюрчання води, тінь і прохолода серед дерев, завезених із далекої Мідії.

Найвідомішою спорудою міста була Есагіла – 90-метрова вежа – зіккурат на честь бога Мардука.

«Вавилонська вежа»

Зіккурати будувалися в три-чотири уступи, а то і більше, аж до семи. Верхня вежа, до якої вели широкі сходи, була іноді увінчана виблискуючим на сонце золоченим куполом.

Кожне велике місто мало свій зіккурат, вилощений суцільною кладкою з цегли. Зіккурат піднімався звичайно біля храму головного місцевого божества.

Цар Навуходоносор ІІ оточив місто міцними мурами. У верхній частині міська стіна була такою широкою, що на ній могли роз’їхатися дві бойові колісниці. В мурах були ворота, від яких до центру міста йшли широкі гарні вулиці, забудовані палацами та храмами.

Головні ворота, присвячені богині Іштар, було облицьовано кахлями з рельєфними зображеннями тварин.

Реконструйовані зовнішні ворота Іштар

Ворота Іштар — пам'ятка архітектури давнього Вавилону, восьмі ворота внутрішнього міста, що були побудовані в 575 р. до н. е. за наказом царя Навуходоносора II в північній частині міста. Ворота присвячені богині Іштар і є напівкруглою аркою з цегли, покритої блакитною, жовтою, білою і чорною поливою.

Ворота Іштар були одними з дев'яти воріт міста, крізь них проходила Вулиця Процесій, яка вела до храму верховного бога Мардука. Ворота були подвійними, внутрішні вдвічі більші за зовнішні. Споруду прикрашали зображеннями биків, левів і фантастичних істот.

Відомою памяткою давньовавилонської культури є двометровий кам’яний стовп, на якому записано закони царя Хаммурапі. Верхню частину стовпа прикрашає рельєф. Тут зображений бородатий бог сонця Шамаш, який передає символи влади – берло та магічну обручку – цареві Хаммурапі. Вони пильно дивляться один одному в очі, і це посилює єдність композиції.

Стела Хаммурапі зі склепінням його законів, Вашингтон, США

Ще в шумеро-аккадську добу у Вавилонії значного розвитку досягло мистецтво скульптури, яка мала не стільки художнє, скільки сакральне призначення й була цілковито підпорядкована архітектурі. Шумери та аккадці створювали статуетки богів, царів та вельмож, рельєфні зображення монстрів, тварин і епічних героїв. Одним із кращих скульптурних творів Шумера є "Дама з Урука" — алебастрове жіноче лице (на жаль, пошкоджене). Деякі спеціалісти навіть вважають "Даму з Урука" гідною суперницею відомих скульптурних зображень цариці Нефертіті.

«Дама з Уруку»

Давні вавилоняни створили багато літературних творів. Велику цікавість викликають «Поема про Атрахасіса», де розповідається про створення людини й всесвітній потоп, а також культовий космогонічний епос «Енума еліш» («Коли на горі»). Тут описано походження богів і всесвіту. В центрі твору описується боротьба небожителів зі страшним чудовиськом Тіамат. Жоден з богів, окрім Мардука, не може протистояти потворі, тому саме йому пропонують трон верховного правителя небес. Мардук перемагає Тіамат, розрубує її тіло на дві частини, з яких робить небо й землю. Потім бог створив небесний палац Ешару, світила, ріка, рослини, тварин. Із крові одного з прибічників Тіамат, демона Кінгу, було зроблено перших людей.

Вавилонянами було створено й останнюверсію поеми про Гільгамеша – героя, який шукав і не знайшов безсмертя. Гільгамеш, на дві третини бог і на третину людина, син богині Нінсун, царював у давньому місті Урук. Боги вирішили покарати його за неймовірну гординю і жорстоке ставлення до підданих. Для цього вони зліпили з глини богатиря Енкіду. Двоє героїв стали друзями й уславили свої імена великими подвигами, зокрема здолавши злодія Хумбабу. В Гільгамеша навіть закохалася богиня Іштар, проте герой не відповів їй взаємністю. Боги позаздрили богатирям і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Вражений смертю друга Гільгамеш задумується над проблемою смерті і починає шукати порятунку від неминучої долі. Під час своїх мандрів він потрапляє до Ут-Напішті – єдиної людини, що врятувалася від всесвітнього потопу, який розповідає Гільгамешу про це стихійне лихо, наслане злими та заздрісними богами. Пройшовши всі випробування, герой повертається додому і заспокоюється. Не можна втекти від неминучого. Гільгамеш – людина, яка готова на все задля досягнення великої мети. Однак боротьба зі смертю є неможливою і для людини, і навіть для того, хто є людиною лише на третину. В цьому відбилися песимістичні настрої вавилонян, типові для їхніх релігійних уявлень.