В основу процесу реформування системи освіти було покладено принцип пріоритету особистості, а засобами досягнення цієї мети стали гуманізація, гуманітаризація і диференціація освітньої політики в цілому. Перенесення акценту в системі освіти на проблеми людини, спрямованість освіти на оволодіння досягненнями вітчизняної і світової культури, духовним досвідом людства на сприйняття цілісної картини світу і формування в молоді системного мислення - ось практичні орієнтири освітньої реформи.
Процес реформування системи освіти багато в чому визначається ухваленням педагогічним співтовариством цілей і пріоритетів освітньої політики, зокрема політики історичної освіти. Можна повністю погодитися з тим, що збереження, розвиток і збагачення національних цінностей і традицій освіти та виховання є актуальним для реформи школи і має орієнтуватися на зміцнення її своєрідності на основі єдності національних і загальнолюдських ідеалів педагогіки.
Відомі вчені Ф. Левітас та О.Салата зауважують, що однією з головних теоретичних і практичних проблем побудови сучасної системи історичної освіти є пошук оптимального балансу між; світовими і національними цінностями. Необхідно визнати пріоритети історичної освіти і суспільного виховання, які б допомогли студентам усвідомити свою роль і місце в країні і в сучасному світі.
Важливою ланкою реформування освіти стало питання про те, які освітні пріоритети якнайповніше відповідають довгостроковим інтересам українського суспільства і держави. Особлива важливість історії на сучасному етапі, полягає у тому, що ця дисципліна впливає на формування системи мислення, вона надає можливість людині вільно пересуватися в історичному просторі, озброює її знанням історичного досвіду, що в результаті дозволяє правильно оцінювати сучасні політичні й соціальні процеси. Крім того, історичні знання сприяють формуванню власної точки зору особи, її незалежних оцінок, але разом з тим учать цінувати і поважати думки інших.
Історичні дисципліни виховують в особистості такі важливі для життя в сучасному суспільстві якості, як широта мислення і світогляду, толерантність, громадська активність, творча уява. У результаті історичні знання готують молодь до самостійного життя у сповненому суперечностей сучасному світі, створюють сприятливі умови для взаєморозуміння між людьми, що представляють різні культурні, етнічні, лінгвістичні і релігійні традиції, допомагають людині усвідомити себе не лише представником певної країни і регіону, але й громадянином Європи і світу.
Кардинальні зміни кінця 80-х - початку 90-х рр. XX ст. поставили істориків перед необхідністю серйозного перегляду давно усталених історичних уявлень. Причому такі тенденції поширюються і на викладання предмета.
Загалом, з 90-х рр. XX ст. жодна галузь знань не зазнала таких суттєвих трансформацій як історична наука. Динамічні процеси, які відбуваються в усіх сферах сучасного суспільства, в системі національної освіти, зокрема, викликали значні зміни в її структурі, змісті, спрямованості й завданнях.
Відхід від ідеологічних догм вузького класового підходу до подій минулого дає можливість з цивілізаційних позицій розглянути виникнення й розвиток молодого суспільства. Зміна пріоритетів полягає, на думку Ф.Левітаса, О.Салати, у зверненні не до абстрактного «народу», єдності партії та діянь її вождів, а безпосередньо до людини як до головного діючого суб'єкта історії, створених нею матеріальних і духовних цінностей, системи суспільних відносин, до широкого спектру історичного життя з усією його повнотою й багатоманітністю.
Поруч з формаційним підходом до суспільних явищ в минулому, який розглядався як єдино правильний, постали й інші погляди на історичне життя:
♦ політичне бачення історії (видатні політичні постаті, політичні партії та суспільні рухи, війни, міжнародні відносини тощо);
♦ географічний фактор в історії (вплив територій, клімату, природних ресурсів, демократії на розвиток суспільства);
♦ теологічний підхід до історії (роль і місце церковного життя, його значення у суспільних процесах виховання духовних цінностей людей, божественний вплив на хід історичних подій);
♦ психологічний фактор історії (вплив волі, характеру, темпераменту, людської енергії на вирішення суспільних проблем);
♦ культурологічний підхід (процес створення матеріальних і. духовних цінностей, його зв’язок із розвитком суспільства і зростаючими потребами суспільства).
Усі вищенаведені підходи і погляди складають сучасне цивілізаційне бачення історії.
Зараз в Україні відбувається так званий перехідний період, який призвів до повного перегляду підходів до викладання історії. Ці зміни пов'язані не лише з новим трактуванням тих або інших фактів, але й із глибинним процесом відновлення повного контексту історичної науки без ідеологічних спотворень, що в результаті охопило все суспільство і спричинило процес зміни цінностей.
Складність ситуації, пов’язаної з викладанням історії у вищій школі, посилюється ще й тим, що кардинальний перегляд історичних категорій відбувається на всіх рівнях одночасно - у вищій, середній школі і в академічній: науці.
