Особистісно-розвивальне навчання за теорією Д.Ельконіна–В.Давидова

Поняття “навчальне завдання” було введено В.Давидовим і Д.Ельконіним. Мета постановки навчального завдання полягає в тому, що учні засвоюють загальні засоби роботи з матеріалом, поширюють його на виконання тих завдань, де цей засіб можна застосувати; оволодіння цим засобом та його використання виступають основною метою навчальної діяльності.

Виходячи з даної технології, типологія уроків адекватна структурі навчальної діяльності.

До першого типу належать уроки на постановку навчального завдання. Структура їх складається з таких компонентів:

– оцінка того, що може учень;

– створення ситуації успіху через особистісну мотивацію;

– практичне завдання, яке може виконати кожен учень;

– рефлексія способу дії, обговорення того, що зроблено.

Своєрідність цих уроків у тому, що навчальне завдання виникає лише наприкінці заняття, тобто учень протягом уроку осмислює те, чого не знає.

До другого типу належать уроки моделювання. Завдання, яке виникло на попередньому уроці, виступає як модель і тягне за собою новий засіб дій. Те, що придумала сама, дитина ніколи не забуде.

До третього типу належать уроки контролю, а до четвертого – уроки оцінки дій. Надалі Є. Александрова детально розкрила сутність уроків цих типів та види діяльності учнів на них. Набуття дитиною потреби в навчальній діяльності, відповідних мотивів сприяє бажанню навчатися, а оволодіння навчальними діями формує вміння навчатись. Якраз бажання та вміння навчатись характеризує молодшого школяра як суб’єкта навчальної діяльності.

Наукою встановлено, що в умовах навчання пізнавальні можливості учнів розвиваються інтенсивніше, ніж за іншими корисними заняттями. Завдання розвитку мислення потребує від учителя високого дидактичного мистецтва, вміння навчати так, щоб знання учнів були дійовою системою, спрямованою на особистість. Навчання, таким чином, виступає як найважливіша ланка в цілісному процесі виховання, позаяк єдність навчання і виховання – закономірність педагогіки.

Саме поняття “розумове виховання” значно ширше, ніж поняття “освіта”, “навчання”. Всю повноту свого значення «розумове виховання» одержує в умовах навчання й освіти. Треба мати на увазі не просто оволодіння знаннями, а глибоке проникнення у їхню сутність, оволодіння методами здобуття та застосування їх на практиці.

Система розвивального навчання мала у своїй основі такі взаємопов’язані принципи:

– навчання на високому рівні складності (характеризується не тим, що перевищує “середню норму” складності, а розкриває духовні сили дитини, дає можливість пізнання суті явищ які вивчаються із справжнім залученням дітей до цінностей науки і куль тури);

– навчання швидким темпом (його суть полягає у тому, що діти безперервно збагачують свій розум різноманітним змістом, який створює сприятливі умови для глибшого осмислення набутих знань; дієвим в такому навчанні є застосування диференційовансго підходу, за яким одні й ті самі теми програми сильні і слабкі учні вивчають не з однаковою глибиною);

– провідної ролі теоретичних знань (головним у навчальному процесі є розмежування різних ознак і явищ, що вивчаються, у формуванні понять, способу мислення і діяльності домінує індуктивний шлях, який передбачає перехід від спостереження одиничних фактів до встановлення загальних закономірностей, де значна увага приділяється розвитку аналізуючого спостереження);

- усвідомлення школярами процесу учіння (навчальний процес має бути організований так, щоб учень з’ясував для себе розташування матеріалу, необхідність заучування певних його елементів);

- цілеспрямованої і систематичної роботи з розвитку усіх учнів (йдеться про виявлення і корекцію тих аспектів психічного розвитку в учнів, відставання яких було основною причиною неуспішності, робота зосереджена не на збільшенні кількості тренувальних вправ, а на зображувальній діяльності, музиці, читанні художніх творів, праці в її моральному та естетичному значенні, тобто цілеспрямована та систематична робота).

Згідно з теорією Ельконіна – Давидова, які продовжили вдосконалювати теорію Л.Занкова, найефективнішим щодо успішності й психічного розвитку дитини є “спосіб учіння” – цілеспрямована навчальна діяльність під керівництвом педагога. Бажання пізнати способи отримання нових знань, організація навчання від абстрактно-загального до конкретно-окремого – цим розвивальне навчання відрізняється від традиційної дидактики (пізнання від окремого до загального).. Це означає, що вивчення певного розділу повинно починатися з ознайомлення із загальними основами, а потім поступово збагачуватися конкретними фактами та знаннями. Подальше засвоєння відбувається “сходженням”. Коли відбувається порушення цього принципу, наприклад, неусвідомлення застосування фонематичного принципу при вивченні орфографії в мовознавстві дає дитині окремі, фрагментарні уявлення про закони фонетики. Тому основний зміст навчання повинен бути орієнтований на наукові, а не емпіричні знання. Його необхідно спрямувати на формування в учнів науково-теоретичного стилю мислення. Цю гіпотезу згодом підтвердили експериментально: в учнів, які навчалися за цією методикою, було виявлено значно виший темп розумового розвитку.

Отже, особистісно-розвивальне навчання як новий спосіб у педагогічній практиці і науці, що поступово замінює пояснювально-ілюстративний спосіб, характеризується такими особливостями:

– врахування і використання закономірностей розвитку, пристосування і особливостей індивіда;

– зорієнтованість педагогічного впливу на випереджання, стимулювання, спрямування і прискорення розвитку успадкованих задатків особистості;

– ставлення до дитини як до повноцінного суб’єкта діяльності;

– спрямованість на розвиток усієї сукупності якостей особистості;

– здійснення навчання у зоні найближчого розвитку дитини;

– побудова змісту навчання за логікою теоретичного мислення (провідна роль теоретичних знань, узагальнень, дедукція, змістова рефлексія);

– здійснення навчання як цілеспрямованої навчальної діяльності, в якій дитина свідомо ставить цілі і завдання саморозвитку та творчості;

– здійснення навчання на основі розв’язання навчальних завдань;

– оцінювання досягнень на основі суб’єктивних можливостей учнів.