Особливі види міжнародної правосуб'єктності

ноді цей розділ у науці права називають «Міжнародна пра-восуб'єктність державоподібних утворень». Це справді так, якщо розглядати наявних суб'єктів міжнародного права сьогодні. Якщо ж до питання підходити з урахуванням історії розвитку суб'єктів міжнародного права, то термін «державоподібні утворення» суттєво звужує їх коло.

Так, свого часу суб'єктом міжнародного права визнавався орден Іоаннітів (Мальтійський рицарський орден). Він не здійснював функції влади, але володів активним і пасивним правом посольства. Посли Мальтійського ордену були акредитовані в Іспанії, Франції, Італії, Сан-Маріно, Гаїті і належали до дипломатичного корпусу цих країн. У свою чергу, посли цих країн були акредитовані при Мальтійському ордені. Орден мав своїх представників у Червоному Хресті, Міжнародній організації у справах біженців.

У судовому порядку міжнародна правосуб'єктність Мальтійського рицарського ордену була визнана в 1935 р.

у справі проти Ордену. 28 червня 1945 р. італійський касаційний суд у Римі підтвердив міжнародну правосуб'єктність Мальтійського ордену.

Суб'єктами міжнародного права вважали також католицьку церкву, Червоний Хрест та інших учасників міжнародних відносин. У практиці міжнародно-правових відносин зазначені доктрини не завжди або недостатньо доказово підтверджувалися.

Стосовно вільних міст як особливих суб'єктів міжнародного права зазвичай не було розбіжностей ні в теорії, ні в практиці. Вільні міста здійснювали функції держави, володіли правами свого самоврядування, загальними юридичними правами і виконували обов'язки, характерні для суб'єкта міжнародного права.

В історії відомі понад сто вільних міст, яким були властиві права суб'єкта міжнародного права. Це Амстердам, Бремен, Великий Новгород, Гамбург, Дерпт, Кенігсберг, Кіль, Любек, Ревель, Регенсбург, Рига, Франкфурт-на-Майні, Штральзунд та ін. Міжнародно-правовий статус цих міст, як правило, визнавався міжнародними угодами. Але були й такі, міжнародно-правовий статус яких (Бремен, Гамбург, Любек) визнавався без укладення спеціальних міжнародних угод, тому що склався історично.

За Віденським трактатом 1815 р. «вільним, незалежним і зовсім нейтралізованим містом» визнано Краків з територією навколо нього: «Вільна республіка Краків». Щоправда, «незалежність» Кракова була дещо умовною, оскільки він діяв під протегуванням Росії, Австрії і Пруссії. В 1846 р. ці держави уклали новий договір, за яким Краків ввійшов до складу Австрії.

За Версальським мирним договором 1919 р. Німеччина відмовлялася від прав на Гданськ (Данциг), і останній проголошувався вільним містом під протегуванням Ліги Націй (ст. 100—108). За польсько-данцизькою конвенцією (1920) Данциг було введено в межі польського митного кордону. На Польщу покладалися обов'язки здійснювати від імені Данцига право зовнішніх відносин, захищати інтереси жителів міста в інших країнах. На Лігу Націй покладалися обов'язки захищати Конституцію Данцига і стежити за дотриманням його демілітаризованого статусу. Рада Ліги Націй призначала комісара для контролю справ у Данцигу.

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Особливі види міжнародної правосуб'єктності

За мирним договором з Італією (1947) було утворено новий суб'єкт міжнародного права — вільну територію Трієст. Цілісність і незалежність Трієсту забезпечувалася Радою Безпеки ООН (ст. 21 п. 1). Щодо неї припинявся італійський суверенітет і до затвердження Статуту Радою Безпеки ООН діяло Положення про тимчасовий режим. Мирний договір з Італією містив у додатку VI Постійний Статут Вільної Території Трієст, який визначав район Трієсту, його цілісність та незалежність, демілітаризований і нейтральний статус, права людини та основні свободи, питання громадянства, офіційних мов, прапора, герба, органів правління, конституції, призначення губернатора, його відповідальності перед Радою Безпеки, прав і повноважень, законодавчої влади, видання законів, здійснення судової влади, бюджету, зовнішніх відносин тощо.

Окремими додатками до договору включалися Положення про тимчасовий режим Вільної Території Трієст і Положення про Вільний порт Трієст. 5 жовтня 1954 р. в Лондоні було підписано Угоду про поділ Вільної Території Трієст між Італією та Югославією.

За резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 181 (II) від 29 листопада 1947 р. передбачався особливий міжнародний режим під управлінням Ради з питань опіки ООН міста Єрусалима. Але в результаті палестинської війни (1948—1949 pp.) контроль над Єрусалимом було поділено між Ізраїлем (західна частина) та Йорданією (східна частина).

У квітні 1950 р. Рада з питань опіки ООН розробила статус міста під адміністративною владою губернатора, який її здійснював від імені ООН. Проте ще 23 січня 1950 р. Ізраїль в односторонньому порядку проголосив Західний Єрусалим своєю столицею, а після війни 1967 р. видав закон, за яким увесь Єрусалим включався у сферу дії ізраїльського муніципалітету.

Після Другої світової війни особливий міжнародно-правовий статус було надано Західному Берліну. Відповідно до угод Європейської консультативної комісії від 12 вересня та 14 листопада 1944 р. в Берліні було встановлено три зони окупації: а) радянський сектор (північно-східна частина Великого Берліна); б) англійський сектор (північно-західна частина Великого Берліна); в) американський сектор (південна частина Великого Берліна).

В 1945 р. з англійського сектора було відділено два райони (Райнікендорф і Веддінг) для окупації Францією.

1 жовтня 1950 р. Західний Берлін проголошує Конституцію, за якою (ст. 1) Берлін стає частиною ФРН, і для нього обов'язкові Конституція та закони ФРН. 8 червня 1950 р. Магістрат північно-східної частини Берліна видає конституційну постанову, згідно з якою ця частина міста проголошується столицею НДР.

За конституцією Західний Берлін здійснював певні права, характерні для суб'єкта міжнародного права, а саме: активне і пасивне посольське право (акредитовані при урядах США, Англії і Франції, а СРСР мав у Західному Берліні Генеральне Консульство), право брати участь у переговорах, укладати угоди з питань зв'язку, телеграфу, поїздок громадян тощо.

З 1990 р. особливий статус Берліна припинено після об'єднання Німеччини.

Міжнародно-правовий статус Ватикану. Держава-місто Ватикан (0,44 км² територія, 840 чол. населення) — адміністративний центр Римської католицької церкви і резиденція її глави (з 1377 p.). 751 p. франкський король Піпін Короткий за допомогу, надану папою Захарієм (741—752), передав йому римську провінцію (згодом, після взяття її лангобардами Піпін Короткий повертав ці землі папі Стефану II). Так була створена папська, церковна держава, яка проіснувала до 20 вересня 1870 p., коли Рим було завойовано італійськими військами.

Італія запропонувала європейським державам укласти угоду про міжнародно-правовий статус Ватикану, але через франко-прусський конфлікт вона не здобула підтримки. Тоді Італія в односторонньому порядку прийняла 13 травня 1871 р. так званий закон про гарантії, який лише папі надавав свободу зовнішніх зносин з іноземними державами і лише за ним передбачувалася незалежність.

Обурений таким рішенням, папа Пій IX засудив «святотатське порушення кордонів папської держави», відмовився брати гроші від італійської держави і виходити з Ватиканського палацу (проголосив себе «ватиканським в'язнем»). Але це не допомогло у вирішенні суперечностей, які тривали, аж поки папа не пішов (1926) на нові переговори. Пій XI зажадав визнання реальної та ефективної незалежності святого престолу з територією на

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

правах необмеженого власника. На територію поширювалася юрисдикція Ватикану. Держави повинні були визнати політичне і територіальне становище Ватикану. Ці та інші пропозиції папа вимагав унести в політичний договір (конкордат) з Італією. Пропозиції (крім міжнародних гарантій і розмірів території) Ватикану були прийняті 11 лютого 1929 р. в Римі. В Латеранському палаці з Муссоліні підписано три документи: політичний договір, конкордат та фінансова конвенція, які дістали назву Латеранських угод. Для міжнародно-правового статусу Ватикану особливе значення має політичний договір, у якому, зокрема, передбачалося: створення на виділеній території державного утворення — міста Ватикан, «абсолютна незалежність» Ватикану у відносинах з Італією та іншими державами, безперечний суверенітет на міжнародній арені, повна власність та юрисдикція в місті Ватикан (ст. 3), суверенітет, зобов'язання Італії не втручатися у внутрішні справи Ватикану (ст. 4); зобов'язання Італії забезпечити відносини з іноземними державами (з транзитом та використанням італійських комунікацій включно); визнання за Ватиканом активного і пасивного права посольства тощо. Стаття 19 договору закріплювала: «Дипломати і представники Святого Престолу, дипломати і представники іноземних держав при Святому Престолі, а також сановники церкви, які приїздять з-за кордону до Ватикану і які мають при собі паспорт держави походження та візу папського представника за кордоном, можуть без будь-яких формальностей продовжувати шлях через італійську територію. Те ж саме стосується зазначених осіб, які виїжджають за кордон з міста Ватикан і мають при собі паспорт, виданий Святим Престолом».

З посиланням на Віденський конгрес 1815 р. договір встановлював, що папський нунцій в Італії стане дуаєном дипломатичного корпусу (ст. 12).

Папі належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади (основний закон від 7 червня 1929 p.), представництво Ватикану в зовнішніх відносинах (ст. З договору).

Певні зовнішні функції має губернатор Ватикану, який призначається папою і керує адміністративними службами (представляє Ватикан в адміністративних відносинах з Італією). Керівництво зовнішньою політикою здійснює державний секретар.

У державному секретаріаті Ватикану функціонують три відділи: а) в надзвичайних справах; б) у звичайних справах; в) відділ апостольських послань.

Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтернунціїв, надзвичайних посланців і повірених у справах. Вони виконують дві функції: дипломатичну (підтримання стосунків з урядом країни перебування) і релігійну (спостереження за діяльністю католицької церкви в країні перебування).

Уже в перші роки після укладення Латеранських угод апостольська столиця уклала близько 50 конкордатів та міжнародних договорів, створила церковну дипломатичну академію.

Нині Ватикан підтримує дипломатичні стосунки майже зі 100 країнами світу (в тому числі й з мусульманськими та представниками інших релігій), має своє представництво в ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ФАО, МСЕ, ВПС, Європейському Союзі, ООН (спостерігача) та ін.

Після підписання Латеранських угод було прийнято закон про громадянство (7 червня 1929 p.), за яким громадянами Ватикану визнавалися: кардинали, які постійно проживають у Ватикані або Римі; особи, які мають постійну резиденцію у Ватикані з причин сану, посади, призначення або служби; інші особи, яким папа дозволяє мати резиденцію у Ватикані, а також їхні родини (громадянство яких втрачається у разі розлучення, досягнення віку 25 років або одруження). Кардинали і ті, хто мав постійну резиденцію у Ватикані, втрачали громадянство у разі позбавлення сану, посади чи служби у Ватикані або виїзду за його межі на постійне проживання.

Латеранські угоди замінені конкордатом від 18 лютого 1984 р.