Радянське керівництво: зміна пріоритетів

У перші десятиліття свого існування радянська влада виявила себе як найбільш радикальна і новаторська у світі. Проте на 60-ті роки ХХ ст. типовою ознакою її внутрішньої політики став крайній консерватизм.

Росіянин Леонід Брежнєв прийшов до влади, маючи тісні зв’яки з Україною. Він поширював свій вплив, забезпечуючи собі підтримку радянського керівництва та гарантуючи йому стабільне становище. Відтак його 18–річне перебування при владі позначили консервативні тенденції, хоч уже більше не тоталітаристські, зате виразно авторитарні.

Спочатку Л.Брежнєв прислухався до думки членів президії ЦК КПРС, прагнув вникати в господарські та інші проблеми. Але пізніше в його діях почали проявлятися байдужість до державних і партійних справ, зростання любові до почестей і розваг, очевидний вождизм. Найближче оточення Л.Брежнєва взяло курс на його звеличування, який Л.Брежнєв і сам заохочував (із першого секретаря він став генеральним і т.п.). До партійних і державних органів проникали випадкові люди, а то і пройдисвіти, які дбали більше про власні інтереси, ніж про суспільні.

Діяльність П.Шелеста і В.Щербицького в Україні

У брежнєвський період Україна мала двох лідерів – Петра Шелеста і Володимира Щербицького. Перебування П.Шелеста на посаді першого секретаря КПУ тривало з 1963 по 1972 р., і характерною рисою його правління стало поновлення самоствердження українців. П.Шелест намагався відстояти інтереси України в межах Радянського Союзу, а також захищав мовні і культурні права українців. У травні 1972 р. П.Шелеста усунули з його посади в Києві за звинуваченнями у “м’якості” до українського націоналізму та потуранні економічному “місництву”. Його наступником став В.Щербицький – запеклий політичний супротивник П.Шелеста, запеклий росифікатор. Його перебування в Україні на посаді першого секретаря стало рекордним і заключалося в політиці безмежного плазування перед Москвою. В 1973 р. В.Щербицький провів чистку КПУ, в результаті якої з партії було виключено приблизно 37 000 чоловік, багато з яких були прихильниками П.Шелеста. Поступово більшість посад у керівних органах посіли люди, висунуті В.Щербицьким і особисто віддані йому. Проводилася політика звеличування В.Щербицького.

Застій в Україні

Культівську ідеологію сповідувало й місцеве керівництво. На “вождів”, “хазяїв” перетворилося в республіці чимало секретарів обкомів, міськкомів, райкомів партії, які не стільки робили свою справу, скільки залагоджували особисті проблеми. Своє панівне становище номенклатурний державно-партійний апарат прагнув закріпити в новій конституції (остання була прийнята в 1936 р.). У 1967 р. Л.І.Брежнєв оголосив у доповіді, присвяченій 50-річчю Жовтня, що у нас побудований соціалізм (це було утопією). 7 жовтня 1977 р. нова Конституція була прийнята на засіданні Верховної Ради СРСР, а 20 квітня 1978 р. прийнята Конституція УРСР, яка мало відрізнялася від попередньої. Парадні, декларативні гасла, зафіксовані в цих документах, не відповідали дійсності (госпрозрахунок, право на житло, право на безкоштовну освіту і на безкоштовне медичне обслуговування декларувалися, хоч не гарантувалася їх якість). Особливо голосно заявлялося про наші переваги над світом капіталізму. Але наші досягнення, зафіксовані в Конституції, були лише пропагандистською вигадкою. Конституційне право на свободу слова не здійснювалося. Ті, хто бажав повністю розкрити свій інтелект, свої здібності, виїжджали за кордон, в еміграцію. Після смерті Брежнєва у 1982 р. на чолі КПРС ненадовго ставЮ.В. Андропов. За час його правління дихати стало вільніше, атмосфера змінилася на краще, почав наводитись порядок. Але коли помер Ю.Андропов (1984 р.), консерватори із Центрального Комітету вибрали К.У.Черненка - активного прихильника брежнєвщини. Таким був період втрачених можливостей, ідеологічного догматизму, період застою в суспільно-політичному житті України, всього Радянського Союзу, який довів суспільство до кризи.