Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання України. Протягом першого року незалежності Україну визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено в повному обсязі з 110 із них, а 40 держав відкрили свої представництва. Перспективною метою зовнішньої політики України були членства в європейських співтовариствах, однак у перші роки незалежності пріоритетними залишалися відносини з державами СНД, насамперед із Росією.
Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави. В результаті угод у Дагомисі (26 червня) і Ялті (3 серпня 1992 р.) Президенти обох країн підписали угоди, за якими флот мав бути розділений порівну. Але фактично ніяких кроків не робилося. До проблеми Чорноморського флоту і Росія, і Україна повернулися на президентській зустрічі в Москві 15 квітня 1994 р. За домовленістю Україна залишає собі 15-20% кораблів, а решту своєї частини продає Росії.
Іншою проблемою було питання про ядерну зброю. На території України знаходилось 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР, який фактично перетворював Україну на третю після США і Росії ядерну країну світу з арсеналом, більшим, ніж у Великобританії, Франції та Китаю разом узятих. Проте Україна ще в Декларації про суверенітет проголосила про без’ядерний статус. До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57% тактичної ядерної зброї, а до 6 травня цього ж року - всю. Проте з’ясувалося, що повне знищення ядерної зброї на території України обійдеться в 2,8 млрд.дол. Приблизно стільки ж коштували 9 т. урану і плутонію, що містилися в тактичних ракетах, переданих Росії. Але “згадали” про це після того, як була вивезена остання ракета. Небажання Росії сплатити Україні гроші призвело до гальмування українського роззброєння. Україна була готова знищити свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантії безпеки і фінансової допомоги. 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України підписали угоду, за якою Росія надавала Україні компенсацію у формі поставок низькозбагаченого урану для потреб атомної енергетики, а США надавало фінансову допомогу в розмірі 750 млн.дол.
Для більшості громадян України головним мотивом голосування за незалежність була надія на високий рівень матеріального добробуту, проте економічна криза переросла у справжню катастрофу. Після того, як Росія ввела у себе і нав’язала Україні лібералізацію (фактично – адміністративне підвищення) цін з 2 січня 1992 р., ціни підвищилися в межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендії та пенсій не компенсувало зниження життєвого рівня. Шлях до ринкової економіки в Україні, поряд з акціонуванням, орендою, розвитком кооперації, фермерства, малого підприємництва, поєднувався з швидкими темпами “дикої” приватизації. Новоявлені підприємці допомогли “тіньовикам” відмити несправедливо нажиті мільярди, у тому числі й приховані капітали колишньої КПРС – КПУ. Практикувалася і “зовнішня” приватизація – продаж державної власності іноземному капіталу. У взаєморозрахунках з Росією уряд Фокіна допустив серйозні прорахунки, погодившись на 16,37% частки внеску України в економіку СРСР, однак республіка не отримала навіть цієї заниженої частки золотого і алмазного фондів, кораблів, нерухомого майна за кордоном. Також він дозволив двотижневе пограбування України російськими покупцями, які після лібералізації цін отримували утричі вищу зарплату, ніж українці. А перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до велетенського державного боргу і вимушеної торгівлі Чорноморським флотом.
Національний прибуток 1991 р. знизився на 10%, а 1992 р. – на 14%. Валова продукція промисловості за ці 2 роки скоротилася на 13,4%, а сільського господарства - на 18%. Середній прибуток 87% жителів став нижчим від мінімального споживчого бюджету. Наприкінці 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. Місячна інфляція у листопаді 1992 р. вийшла на рубіж 50% (гіперінфляція), а восени 1993 р. перевищила 75%. Широко розрекламована боротьба з корупцією і хабарництвом не вдалася. Мафіозні структури почали ставити перед собою не лише економічні, а й політичні цілі. Ні уряд Леоніда Кучми (листопад 1992 – жовтень 1993 років), ні уряд Кравчука – Звягільського не змогли стабілізувати економіку. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90%. До парламентських виборів 1994 р. Україна підійшла у стані глибокої господарської руїни.
Верховна Рада і Президент втратили авторитет. По західних областях України прокотилася хвиля мітингів і страйків з вимогами відставки Верховної Ради, уряду Кучми, референдуму про довіру Президентові Кравчуку. Під загрозою страйку і під тиском мітингів Верховна Рада призначила дострокові вибори до парламенту на 24 березня і дострокові вибори Президента на 26 червня 1994 р. На виборах у Верховну Раду було обрано 338 народних депутатів. Більшість місць отримала КПУ. Успіх лівих закріпився обранням Головою Верховної Ради лідера СПУ О.Мороза.
Президентські вибори, що проходили в червні – липні 1994 р., висунули двох реальних претендентів. Леонід Кучма вів передвиборчу боротьбу під гаслами відновлення зв’язків з Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та мафією. У другому турі 10 липня Кучма набрав 52, 14% голосів, а Кравчук – 45,06%. Вибори 1994 р. завершили перший етап політичної історії незалежної України.
