Види психологічного консультування

Консультування широко використовується у різноманітних сферах людської діяльності: в освіті, медицині, бізнесі, соціальній роботі й може розумітися через сферу застосування – шкільне консультування, супровід лікувального процесу, організаційне консультування, сімейне консультування і т.д. Саме з цією особливістю пов’язано те, що навіть викладання специфічних різновидів консультування у теперішній час проводиться не тільки на факультетах психології, але й на факультетах соціальної роботи, педагогіки, менеджменту, психіатрії і т.д.

До класифікації власне психологічного консультування, під яким, як уже було зазначено вище, мається на увазі надання психологічної допомоги психічно нормальним людям для досягнення ними цілей особистісного росту, можна підходити, опираючись на різноманітні критерії [12; 39; 147; 148; 209].

Так, якщо в якості класифікаційного критерію брати вік, то це буде психологічне консультування за віковою періодизацією (вікове консультування) [156].

Іншою категорією, яка слугує основою для класифікації консультативного процесу являється простір, тобто просторова організація консультування [156].

На основі цього критерію виділяють два види консультування [98; 135; 156]:

· контактне, при якому психолог-консультант зустрічається з клієнтом, відбувається бесіда обличчям до обличчя;

· дистанційне консультування, яке поділяється на телефонне і письмове (листування, спілкування через інтернет-мережі).

Синонімом першого виду консультування є «очне консультування», іншого – «заочне»[204; 208; 212].

Наступна основа для класифікації повинна враховувати кількість клієнтів, одночасно консультуємих одним консультантом. За цим критерієм консультування може бути індивідуальним чи груповим [156].

Індивідуальне консультування (проблеми особистісного росту, внутрішні конфлікти, страхи, психологічні травми, проблеми міжособистісних стосунків). Тобто, індивідуально-психологічне консультування проводиться перш за все з метою допомогти особистості, яка розвивається, в процесі її становлення для того, щоб людина могла більше дізнатися про себе, зрозуміти і прийняти свою індивідуальність, розібратися з власними проблемами й труднощами. Між психологом і клієнтом встановлюються певні взаємовідносини, які характеризуються співпрацею, взаєморозумінням й абсолютним позитивним прийняттям. Завдання спеціаліста полягає в стимулюванні і підтримці людини, що знаходиться в кризовій ситуації. Психолог організовує зворотній зв ᾽ язок, який відображається у роз ᾽ ясненні проблеми, що існує, й таким чином знімає невизначеність відносно можливостей клієнта щодо її вирішення [98].

Групове консультування – це особливий напрям у консультуванні, який дуже часто являється ефективним засобом допомоги у розв’язанні особистісних і міжособистісних проблем. Групова робота побудована на властивій людям тенденції збиратися разом, обмінюватися думками і враженнями, а також разом працювати. Існують різноманітні тренінгові групи, це, насамперед, так звані Т-групи зустрічей, групи розвитку навичок спілкування, гештальт-групи, групи психодрами, групи тілесної терапії, танцювальної терапії, терапії мистецтвом, тренінгу умінь. Учасники психокорекційних груп виступають суб ᾽ єктами своїх власних змін, орієнтованими на самовираження, особистісний ріст і розвиток [148].

Вплив групи на людину величезний. Споконвіку взаємодія в групі сприяла виживанню й розвитку її членів. У багатьох життєвих ситуаціях людина відчуває потребу у теплі, визнанні й контакті з іншими людьми. Те, що переживається учасниками в групі, може природно переноситися ними у зовнішній світ. Члени групи отримують в ній зворотній зв᾽язок і підтримку від людей, що мають схожі проблеми чи переживання [74; 94; 100; 120; 217].

Найважливішими умовами роботи тренінгових груп є прийняття й довіра до кожного члена групи, активна турбота й допомога один одному. В такій атмосфері комфортності людина стає здатною оволодіти новими уміннями, експериментувати з різноманітними стилями відносин, пробувати нові способи поведінки. Група значно полегшує процес самодослідження, допомагає оцінити власні почуття, установки й вчинки, сприяє саморозкриттю, змінам, формуванню “Я”-концепції і цим самим посилює впевненість у собі [210].

Поряд з індивідуальною та груповою психотерапією можлива така форма, при якій консультують одночасно два психотерапевти – котерапія [215].

Незважаючи на широку представленість цієї форми роботи практично відсутній методологічний аналіз принципів спільного консультування. Проте явище котерапевтичного консультування все частіше входить в повсякденну реальність сучасної вітчизняної психотерапії. Так, більшість груп або тренінгових семінарів проводяться під керівництвом двох психотерапевтів [63,с.26-27].

Як зазначає Б.Карвасарський, інститут котерапевтів найбільш характерний для сімейного та групового психотерапевтичного консультування. Становлення інституту котерапевта пов’язують з іменами Халса (Hulse W.) в груповій психотерапії (1950-і рр.) і Вітакера (Whitaker C.) – у сімейній психотерапії (1975р.). У сучасних напрямах індивідуальної психотерапії також відзначається тенденція зміни діадних стосунків «терапевт-клієнт» бригадним обслуговуванням клієнта двома (нейролінгвістичне програмування) чи декількома психотерапевтами (короткотривала позитивна психотерапія) [123].

О.Гавалешко та О.Самборська, проаналізувавши сучасну наукову літературу, виділяють дві основні моделі котерапевтичної взаємодії. Першу модель запропонував Р.Балес, зміст якої полягає в то­му, що один з психотерапевтів займає провокаційну позицію, а ін­ший – гармонізуючи [63].

Терапевт-провокатор може загострювати пе­в­ні стосунки, заглиблювати певний розвиток групової динаміки, а тоді як котерапевт пом’якшує ці стосунки і займає більш емпатійну позицію. В межах іншої моделі котерапевтам пропонується комбінувати в спільній взаємодії дві основних стратегії, одна з яких є переважно структурно-аналітичною, а друга – розуміюче-феноменологічна [215]. У межах цієї моделі один із терапевтів працює, переважно, зі змістовною складовою проблеми клієнта, приймає участь у створенні групового феномену спільних переживань із клієнтом. Котерапевт в цей час займається структурно-лінгвістичним аналізом дискурсу клієнта і першого терапевта. Він визначає смислові, підсвідомі характеристики проблеми клієнта і формує більшою мірою семіотичний простір сеансу. Після того, як «структурний» терапевт підготував інтерпретації, він включається в спільну роботу з клієнтом, а «розуміючий» котерапевт, навпаки, займає позицію аналітика і спостерігача. Таких змін позицій у процесі сеансу може бути декілька, а завершується сеанс переходом котерапевтів в автентичну позицію взаємодії з клієнтом і спільним обговоренням з ним результатів терапевтичної роботи [63, с.27].

Б.Карвасарський виділяє три основні функціональні позиції котерапевта (мал. 4.3.1) [123].

На думку О.Гавалешко та О.Самборської, відмінності котерапевтичної форми роботи та індивідуальної психотерапії можуть бути виражені в розкритті низки додаткових можливостей котерапії. До них відносяться: отримання супервізорського зворотного зв’язку терапевтами через взаємну рефлексію своєї роботи; одночасне поєднання декількох стратегій та стилів терапевтичної діяльності, що досягається через розмежування функцій консультування; прискорення розвитку феномену переносу за рахунок гетерогенності терапевтичної пари [63,с.27].

У режимі котерапії слід враховувати протипоказання до спільної котерапевтичної діяльності консультантів [215]. І.Ялом рекомендує не створювати котерапевтичну діаду з іншим котерапевтом у випадку, якщо не відчуваєш себе з ним невимушено, якщо до котерапевта не відчуваєш особливої симпатії або маєш радикально відмінні погляди на цілі і завдання психотерапії. І.Ялом систематизує умови, що сприяють спільному консультуванню (мал.4.3.2) [63,с.28].