Історія становлення психодіагностики як виду психологічної допомоги

 

Психодіагностика як наука почала свій розвиток завдяки вимогам практики і ввібрала в себе ті знання, ідеї, міркування та уявлення, які були засновані на віковому людському досвіді.

Передумови розвитку психодіагностики як науки закладені в об’єктивно існуючих між людьми індивідуальних відмінностях, які виділялись та враховувались людьми ще з давніх часів. Тому в розвитку психодіагностики можна умовно виділити такий етап як передісторія психодіагностики, який зумовлював становлення її як науки і датується більш ніж 3000 рр. до н.е., коли тестові елементи використовували для визначення індивідуальних відмінностей людей. Так, в Стародавньому Китаї за 2200 років до нашої ери приділялась значна увага питанням відбору урядовців. Створена на той час система відбору охоплювала різні “здібності” – від вміння писати та рахувати до особливостей поведінки в побуті. Різного роду випробування широко застосовувалися в Стародавній Греції, Спарті, рабовласницькому Римі.

Першим джерелом виникнення психодіагностики стала експериментальна психологія. Початком виникнення експериментальної психодіагностики умовно рахується 1879 р., так як саме в цьому році Вільгельм Вундт (1832 – 1920) заснував в Німеччині першу лабораторію з експериментальної психології. В його лабораторії вивчались відчуття, а також ті реакції, які вони викликали. Згодом експериментальні лабораторії та кабінети створюються й в інших країнах – Франції, Голландії, Англії, Швеції, Америці. В Англії в 1884 р. Френсіс Гальтон (1822 – 1911) вперше почав вимірювання не тільки фізичних показників людини, а й також частоту зору та слуху, час моторної та словесної асоціативної асоціації тощо. Під керівництвом Ф. Гальтона було здійснено перший опис методів дослідження характеру, що поклало початок масових досліджень в психодіагностиці. З ім’ям Ф. Гальтона також пов’язують появу терміну “тест”.

Таким чином, психодіагностика почала формуватись за допомогою методів експериментально-диференційної психології, яка вивчає психологічні відмінності між людьми експериментальним шляхом.

Наступний етап у становленні психодіагностики як науки пов’язують із розвитком тестології. Вперше термін “інтелектуальний тест” використав Джеймс Мак-Кін Кеттелл (1860 – 1944) в своїй статті “Інтелектуальні тести та виміри”. Він перший наголосив про необхідність стандартизації тестів для того, щоб стало можливим порівняння їх результатів, які отримані дослідниками на різних досліджуваних.

Новий крок в розвитку тестології зробив французький лікар та психолог Альфред Біне (1857-1911), який був засновником найбільш відомої для свого часу серії тестів. Перша батарея тестів (шкала) Біне-Сімона з’явилась в 1905 р., за допомогою якої визначався розумовий розвиток дітей (розумовий вік), який вважався показником інтелекту.

З розвитком психологічного тестування змінюється й форма проведення тестового дослідження.Всі тести, які створені на початку XX ст. були індивідуальними, а це обмежувало розповсюдження цих тестів. Практика вимагала діагностувати великі групи людей з метою відбору найбільш підготовленого для того чи іншого виду діяльності. Тому в США в період Першої Світової війни з’являється нова форма тестування – групове тестування (армійські тести – форма “Альфа” – англомовні досліджувані, “Бета” – не освідченні та іноземці). Групові (колективні) тести та їх модифікації набули великого розповсюдження і дозволяли проводити тестування з великою кількістю досліджуваних, що давало можливість спростити інструктування, процедуру проведення та оцінку результатів тестування. Індивідуальні тести використовувались переважно в клініці та консультуванні, а групові – переважно в системі освіти, в промисловості та в армії.

20-ті рр. XX ст. характеризувались справжнім тестовим бумом. Швидке та широке розповсюдження тестології було обумовлено перш за все її спрямованістю на оперативне вирішення практичних задач.

В цілому розвиток досліджень та збір статистичних даних про застосування тестів в психодіагностиці значно просунуло науку тестологію, яка в психології склала ядро психометрики (науку про психологічні вимірювання).

Розвиток особистісної психодіагностики характеризує наступний етап у становленні психодіагностики як науки.

Прототипом особистісних опитувальників, який був розроблений американським психологом Робертом Вудвортсом в 1919 р. вважають “Бланк даних про особистість”. Цей опитувальник був призначений для виявлення та виокремлення з воєнної служби людей з невротичною симптоматикою.

В 50 рр. XX ст. найбільш популярним стає особистісний тест-опитувальник – ММРІ (Міннесотський Багатофакторний Особистісний перелік). Він використовується переважно в клінічний практиці.

Початком виникнення проективних методів став метод словесних асоціацій. Виникнення методу вільних словесних асоціацій пов’язують з ім’ям Ф. Гальтона. В 1879 р. Гальтон опублікував результати своїх асоціативних експериментів, пропонуючи досліджуваному відповідати на слово-подразник першою, яка приходить на думку словесною асоціацією, при цьому фіксуючи час відповіді.

Асоціативний експеримент стимулював появу такої групи проективних методик, як “Незакінчені речення” (або “Завершення речень”) – вперше використано А. Пейном в 1928 р. Ще однією із відомих та розповсюджених у світі проективних методик вважається “Тест тематичної апперцепції” (ТАТ), яка створена в США в 1935 р. Х. Морганом та Г. Мюрреєм.

Становлення радянської психодіагностики (кін. 1960-х – поч. 1970-х рр.) відбувалось в складних умовах неприйняття тестів офіційною академічною наукою. Психологічні тести починають використовувати в умовах клініки психічних хвороб. Саме тому предмет психодіагностики намагалися пов’язати з різного роду аномаліями.

В одній із перших монографій з психодіагностики вказувалось на те, що “психологічну діагностику” можна охарактеризувати як “дисципліну про методи класифікації та ранжування людей за психологічними та психофізіологічними ознаками” (Гуревич, 1981). Але це визначення не розкривало суті предмету психодіагностики як науки.

Поступове “входження” тестів в різні сфери психологічної практики в другій половині 80-х рр. минулого сторіччя призводить до нових формулювань предмету радянськими психологами. Наприклад “Краткий психологический словарь” (1985) вказує на те, що це “область психології, яка розробляє методи виявлення індивідуальних особливостей та перспектив розвитку особистості”.

В першому радянському підручнику під ред. О. О. Бодальова, В. В. Століна (1987) йдеться про те, що ця галузь психології – “це наука та практика постановки психологічного діагнозу”.

В “Основах психодіагностики” під редакцією А. Г. Шмєльова (1996) зустрічається визначення предмету психодіагностики, в якому робиться акцент на зв’язку цієї науки з “розробкою та використанням різноманітних методів розпізнання індивідуальних психологічних особливостей людини”.

Термін “психодіагностика” з’являється в 1921 р. та належить Герману Роршаху (1884 – 1922), який назвав так процес дослідження за допомогою створеного їм “заснованого на перцепції діагностичного тесту”. Однак, зміст цього терміну згодом розширюється. Під психологічною діагностикою починають розуміти все те, що пов’язано з вимірюванням індивідуальних відмінностей, використовуючи цей термін як синонім психологічного тестування. До 1970-х років цим терміном позначалось фактично все, що пов’язано з розробкою та застосуванням будь-яких психологічних тестів.

Але необхідно зазначити, що історія психодіагностики – це не лише історія тестів, це історія теорій і тестів, оскільки одне не може існувати без іншого

 

Психологічний діагноз

 

Результати психодіагностичного пізнання втілюються у психологічному діагнозі.

Психологічний діагноз – це кінцевий результат діяльності психолога по виявленню природи індивідуально-психологічних особливостей особистості, оцінки їх актуального стану та прогнозу подальшого розвитку.

Під психологічним діагнозом розуміють:

Ø Поглиблений та всебічний аналіз об’єкта (група, особистість).

Ø Виявлення у об`єкта кількісно-якісних особливостей.

Ø Розкриття причинно-наслідкових зв`язків.

Ø Вирішення практичних завдань (усунення виявлених недоліків).

Ø Забезпечення практичних завдань.

Отже, психологічний діагноз полягає у розпізнанні багаторівневих та багатоланкових причин недоліку або відхилення в поведінці індивіда з метою їх усунення через відповідні корекційні вправи психолого-педагогічного характеру. При цьому термінам “недолік”, “відхилення” надається широкого значення, що далеко виходить за межі психопатології та дефектології. Йдеться про будь-який вчинок, дію, стан, властивість тощо, які розглядаються як незадовільні, небажані. Аналіз і корекція таких відхилень є нормальним процесом навчання, виховання та розвитку особистості.

Зазвичай, психологічний діагноз має форму структурованого опису комплексу взаємопов’язаних психічних властивостей особистості – здібностей, темпераменту, характеру, мотиваційних особливостей – з поясненням виявлених протиріч і визначенням значення отриманих даних в цілісній динамічній картині особистості. Важливим елементом діагнозу є визначення в кожному окремому випадку того, яке місце і чому дані прояви діагностуютьс в поведінці людини, які їх причини і наслідки.

Діагноз невід’ємно пов’язаний із прогнозом. На думку Л. С. Виготського, зміст прогнозу і діагнозу співпадає, але прогноз будується на вмінні „зрозуміти внутрішню логіку саморуху процесу розвитку” (Л.С. Виготський, 1983) для того, щоб продовжити його.

В залежності від задач психодіагностичного дослідження можна визначити три рівня в розвитку психологічного діагнозу, які в загальному вигляді вперше були описані Л. С. Виготським.

1. Симптоматичний (емпіричний) діагноз;

2. Етіологічний діагноз;

3. Типологічний діагноз (див. Табл.1.).

Таблиця 1.

Рівні психологічного діагнозу (за Л.С.Виготським)

 

І рівень – симптоматичний (емпіричний) діагноз	Це діагноз на основі констатації наявності або відсутності будь-якої ознаки, певних психічних особливостей, симптомів на основі яких будуються практичні висновки.На цьому рівні отримані при діагностуванні дані про індивідуальні особливості психіки досліджуваного співвідносяться або з нормою (при визначенні патології розвитку), або з деяким заданим критерієм. В практиці використовується для вирішення селекційних задач: відсіву, відбору, диференціювання осіб за певною ознакою.
ІІ рівень – етіологічний діагноз	Враховує не тільки наявність певних психічних особливостей (симптомів), але й причини їх виникнення. На цьому рівні психологічного діагнозу визначаються особливості та механізми розвитку, можливі причини виявленого симптому або комплексу психологічних характеристик.
ІІІ рівень – типологічний діагноз	Визначення місця та значення отриманих результатів в середньостатистичному ряді, а також цілісній картині особистості. На цьому рівні створюється робоча модель явища, що вивчається, в якій конкретні особливості людини представлені в цілісності і сформулювані в поняттях, які дозволяють точно і обґрунтовано розкрити психологічну сутність явища, його структуру. Цей діагноз дозволяє знаходити місце досліджуваного або групи досліджуваних на «вісі континууму» за ступенем прояву тих чи інших якостей. Здійснення діагнозу на цьому (вищому) рівні завжди вимагає відбір суттєвих властивостей особистості, розкриття внутрішніх зв’язків між ними.

 

За допомогою психодіагностичних методів, методик можна достатньо швидко та надійно забезпечити збір даних про досліджуваного для формулювання психологічного діагнозу.

Психологічний діагноз у психодіагностиці якісного аналізу встановлюється на основі матеріалів, отриманих в результаті експериментального дослідження психічного явища, аналізу спеціальних відомостей про нього з урахуванням фізичного та психічного розвитку досліджуваного.

При виченні та діагностиці психічного розвитку у більшості випадків орієнтуються на фактори середовища, що дозволяють константувати наявність деструктивних змін.

Отже, в діагнозі і прогнозі повинні враховуватись не лише особливості особистості, але й специфіка конкретної ситуації, а також умови оточуючого середовища. Багатоманітність поведінкових проявів особистісних властивостей можуть бути конкретизовані лише аналізом соціальних ситуацій, в яких діє і проживає людина.

В залежності від мети психодіагностичного дослідження отримані результати можуть бути передані іншим спеціалістам (лікарям, педагогам, дефектологам та ін.), які можуть самостійно приймати рішення про їх використання в своїй професійній діяльності.

Таким чином, психодіагностика передбачає обов’язкове порівняння, співставлення отриманих даних, на основі чого можна формулювати заключення про окремого досліджуваного або групу осіб щодо рівня прояву тих чи інших індивідуально-психологічних або індивідуально-психофізіологічних особливостей.