Система принципів практичної психології

 

Принцип, як специфічний умовивід, характеризує предмет, метод та основні теоретичні засади, на яких будується та чи інша наука або теорія. Він встановлює межі та основні підхо­ди до верифікації досліджуваних явищ. У свою чергу розвиток науки та її практичне застосування збагачують номенклатуру та зміст кожного з її принципів.

Важливою обставиною є ще й те, що наукові принципи, принципи наукового пізнання, не є тотожними принципам практичної діяльності, оскільки наука і практична діяльність – доволі протилежні між собою явища. Тому адекватне розуміння суті практичної психологічної допомоги особистості багато в чому залежить від розуміння системи принципів, на яких вона будується.

Труднощі опису принципів практичної психологічної допомоги спри­чинені низкою обставин.

По-перше, автори відомих моно­графій та підручників із цього напряму не дуже переймалися проблемою обґрунтування вихідних положень, концентруючи основну увагу на змістово-процесуальній (технологічній) стороні.

По-друге, у практичній психології дуже поширені етичні принципи робо­ти спеціаліста, котрі сприймаються багатьма, як універсальні та цілком достатні. Складається враження, що немає не­обхідності у розробці якихось «додаткових» принципів.

По-третє, у багатьох західних психологічних теоріях існують власні системи принципів, які часто не узгоджуються між со­бою, характеризують різні рівні підходів до предмета та супе­речать одне одному. По-четверте, у вітчизняній академічній психології існує кілька підходів та кілька різних систем прин­ципів (Г.С. Костюк, С.Д. Максименко, В.А. Роменець, В.В. Рибалка, О. М. Ткаченко та ін.).

Послідовна реалізація задач визначення специфіки практичної психології як методологічної основи діяльності психологічної служби, що були поставлені нами раніше [173], зумовлює необхідність аналізу наукових та прак­тичних психологічних принципів для конструювання системи останніх, яка була б притаманною саме практичній психології та відбивала її специфіку як особливого виду професійної діяльності.

Передусім зазначимо, що принципи мають складати саме систему, а не простий набір або «ланцюг», у якому один принцип обумовлюється (верифікується) через іншим. Така вимога випливає із системної природи психічного взагалі та практичних потреб зокрема. Адже для надання психологічної допомоги клієнтові (див. напр. О.Ф.Бондаренко [39]), оцінки ступеню його особистісного розвитку та можливостей, планування його життєвої перспективи необхідно враховувати не окрему рису його особистості, не окрему психічну якість, а структуру індивідуальності в цілому, де недостатній розвиток одних рис і якостей компенсується високим ступенем розвитку інших.

Під системою принципів ми розуміємо такий їх зв’язок, коли кожен із них обумовлює існування кожного іншого і всієї системи в цілому; коли без окремого принципу стає неможливим адек­ватний опис предмету практичної психології, коли інтерпрета­ція одного з принципів обумовлює залучення інтерпретацій усіх інших. «Якраз в системі кожен принцип набуває змістовно-психологічної наповненості, чіткого формулювання, саме си­стема виявиться тим критерієм, який дозволить виключити «чужорідні тіла» (псевдопринципи) із наявних теоретичних психологічних знань» [200,с. 31].

Система принципів практичної психології має включати в себе принципи, які «працюють» в академічній психології, оскільки вони є більш загальними, та специфічні принципи, обумовлені сутністю даної дисципліни. Водночас ця система має стати основою і дасть змогу будувати принципи для прак­тичної роботи (наприклад, деонтологічні кодекси). До того ж необхідно акумулювати принципи, які були напрацьовані в окремих теоріях. Іншими словами: ми маємо побудувати місток між психологічною наукою та психологічною практи­кою і на рівні принципів.

У науковій психології відомо кілька підходів до кла­сифікації принципів. Так, у підручнику з основ психології за редакцією А.В.Петровського основними психологічними принципами на­звані принцип детермінізму, принцип єдності свідомості та діяльності, принцип розвитку психіки у діяльності [171].

К. Шорохова у 1971 р. запропону­вала інший перелік принципів: принцип діалектично-матеріалістичного монізму, рефлекторний принцип, принцип відображення, принцип зв'язку свідомості й діяльності, принцип де­термінізму, принцип розвитку, принцип суспільної зумовле­ності, принцип історизму, принцип єдності індивідуального та суспільного, принцип особистісного підходу.

Відомий український теоретик психології О.М. Ткаченко запропонував таку систему: принцип детермінізму, прин­цип відображення, принцип єдності психіки та діяльності, принцип розвитку, принцип системи [200,с.55].

У зв'язку з вищеназваними умовами особливої актуальності набуває проблема визначення ключового (провідного) принципу, оскільки він слугує своєрідною точкою відліку для інших та відіграє роль начала теорії. Провідний принцип — це свого роду вихідна "клітинка" аналізу в даній дисципліні, він має розкривати сутність предмету, його внутрішню природу.

Наукова психологія має багату історію творення системи принципів. Так, С.Л. Рубінштейн у різний час відводив головне місце то принципові єдності психіки та діяльності, то прин­ципові детермінізму. Саме йому належить спроба виокремити центральний принцип психологічної науки з-поміж прин­ципів історизму, розвитку, відображення, психофізичної єдності та ін. Дискусії довкола центрального принципу — це дискусії про вихідну одиницю аналізу психічного, тому в за­лежності від теоретичних засад на перший план у різних кон­цепціях висуваються різні принципи.

Найпоширенішою у вітчизняній психології є теорія діяль­ності, яка своїм центральним моментом маєакт взаємодії індивіда з навколишньою дійсністю (Б.Г. Ананьєв, С.Л. Рубін­штейн, О.М.Леонтьєв, Б.Ф. Ломов, К.Е. Шорохова, М.Г. Ярошевський та ін.) Тому в працях цих учених центральним методо­логічним принципом визнається принцип детермінізму. Під­креслимо той важливий факт, що вихідною одиницею аналізу тут обрано взаємодію суб'єкта з оточуючим його природним та соціальним середовищем.

Щодо інтерпретації принципу детермінізму, то у теорії щодо цього питання можна розрізнити дві лінії — лінію С.Л. Рубінштейна і лінію О.М. Леонтьєва.

С.Л. Рубінштейн обстоював думку про те, що «зовнішнє переломлюється через внут­рішає», тобто все розмаїття поведінки людини зумовлюється впливом середовища, в якому діє суб'єкт. Це було даниною матеріалістичної традиції у психології — від Аристотеля до марксизму.

Концепція О.М. Леонтьєва полягала у зворотному трактуванні цього принципу: внутрішнє (суб'єкт) діє через зовнішнє і цим самим само себе змінює [150]. По суті таке тлумачення принципу можна визнати ідеалістичним, таким, що наголошує на власній активності суб'єкта у взаємодії з довкіллям. Воно цінне хоча б уже тим, що відкри­ває можливість для пояснення природи вчинку, соціальної активності особистості, феноменів людської культури. Навряд чи доцільно розглядати наведену цитату як «полемічний вислів» (О.М.Ткаченко): протистояння цих двох підходів наба­гато глибше. Тут очевидна разюча відмінність у підходах до природи активності особистості: активність як реагування, як відповідь на зовнішні подразники (С.Л. Рубінштейн) і ак­тивність як акт творчості, як цілеспрямоване, свідоме змінення природи та самого себе. Остання теза збігається з гу­маністичними концепціями у психології (Г.О.Балл, А. Маслоу, К. Роджерс та ін.).

Проблема детермінації поведінки людини та вибору вихід­ної одиниці аналізу постає й у численних працях відомого українського дослідника історії психології В.А. Роменця. У да­ному випадку центральне місце серед психічних явищ посідає вчинок. «Реальним сполучником між психологією та різними аспектами людської культури, — пише автор, — виступає вчинок, його структура, здійснення та характер його суб'єк­тивних і об'єктивних детермінацій» [187,с.19]. Тут вже безпосередньо постає проблема співвідношення особи та ситуації, в якій діє ця осо­ба. Тому й учинок розглядається автором як вихід за межі на­лежного, як протистояння себе своїм життєвим обставинам. Історично-психологічні студії В.А.Роменця є по суті дослідженнями структури, змісту та особливостей вчинку в різних культурно-історичних умовах.

Разом із тим категорія вчинку має оцінкову природу й усвідомлюється, як поодинокий поведінковий акт. Поведінка ж, крім дискретних характеристик, має ще й процесуальні. Тому принцип детермінізму для практичної психології пови­нен, на нашу думку, відображувати і цей аспект.

Очевидно, повністю схарактеризувати особливості детермінації може прин­цип суб'єктивної активності (або активності суб'єкта). Осно­вою для такого припущення є роботи багатьох психологів — Б.Г.Ананьєва, М.Й.Боришевського, Л.Ф.Бурлачука, Г.С.Костюка, О.В.Киричука, А.В.Петровського, М.Г. Ярошевського, В.А. Ядова та інших.

Зміст принципу суб'єктної активності, на наш погляд, до­волі багатозначний. Передусім суб'єкт розглядається, як те, що протистоїть об'єктові, зовнішнім обставинам. Протистояння це здійснюється у формі активного відображення та взаємодії. При цьому суб'єкт може й пристосовуватися до зовнішніх умов існу­вання, а може й змінювати ці умови, тобто виступати творцем власної долі. Активність суб'єкта завжди розгортається у кон­кретному природному й соціальному контексті. Цей контекст передбачає і актуальну ситуацію взаємодії суб'єкта з навко­лишньою дійсністю, і історію розвитку цієї взаємодії (анамнез), і певні перспективи, що виявляються у мотивах, спрямованості, цілях, планах та бажаннях.

Практично це означає, що ми маємо справу з людиною, яка перебуває у конкретних життєвих обставинах, які частко­во випали на її долю, а частково створені нею самою, і котра, переслідуючи власні цілі, на основі власних можливостей бу­дує свою поведінку.

Принцип суб'єктної активності ніби акумулює у собі принципи де­термінізму, відображення та принцип єдності діяльності та свідомості, оскільки вони є необхідними умовами активності. «Принцип детермінації через принцип відображення (завдяки послідовним перетворенням) поглиблюється у принципі єдності психіки і діяльності, який проливає світло на сам ме­ханізм детермінації психічних явищ і покликаний відповісти на питання: як детермінується психіка суб'єкта?» [200,с.45]. Разом із тим принцип активності суб'єкта містить у собі ще багато нерозкритих можливостей.

Активність передбачає тісний зв'язок суб'єкта з простором і часом, де здійснюється поведінка, наявність реальних або ідеальних продуктів цієї поведінки. У той же час активність передбачає й відірваність (відстороненість) продуктів (результатів) діяльності як від носія, так і від культурно-історичної ситуації у якій вони були створені. На нашу думку, тут знімається протиставлення ідеалістичних та ма­теріалістичних тенденцій у підході до інтерпретації психічно­го, що обмежувало можливості таких інтерпретацій у мину­лому.

У самій назві принципу суб'єктної активності (див. напр. В.О.Татенко) та в його інтерпретації присутні елементи, що зумовлюють включення до системи принципів практичної психологи принципу ро­звитку. Механізми детермінації, які ми спостерігаємо в активності людини, вже говорять про те, що ця система розвивається, перебуває у процесі вдосконалення. Детермінація поведінки, зв'язок свідомості і діяльності об'єктивно виявляються і реалізуються у процесі розвитку психічних функцій (Л.С.Виготський, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко).

Якщо системно розглянути зв'язок принципів суб'єктної активності й розвитку, то усувається протиріччя між підхода­ми щодо детермінації психічного (концепції С.Л. Рубінштейна й О.М.Леонтьєва). Справді, розвиток психіки в онто- й філоге­незі відбувається у напрямку від максимальної залежності від середовища до максимальної незалежності від його впливів. Порівняймо новонародженого, який практично не має авто­номії ні в біологічному, ні в психосоціальному плані, і до­рослу людину, котра іноді діє не лише всупереч законам при­роди й суспільства, а й усупереч власній біологічній природі, виявляючи тим самим свою соціальну активність (К.А. Абульханова–Славська, О.Ф. Бондаренко, Л.С. Виготський, В.В. Давидов, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко, А.В. Петровський, В.С.Мерлін, В.В. Рибалка, В.А. Роменець, Т.М. Титаренко, Т.С.Яценко). Іноді чим більше відрізняється поведінка людини від ситуа­тивно зумовленої, тим вища цінність її результатів.

Таким чином, принцип розвитку у практичній психології вимагає розглядати особистість і ситуацію, в якій вона діє, як систе­ми, що розвиваються, та враховувати ступінь розвитку (самостійності, активності) людини і соціальної групи.

Розвиток індивіда у конкретних умовах його життєдіяль­ності шляхом пристосування — через адаптацію й твор­чість — до цих мінливих умов має результатом не тільки не­повторний життєвий шлях (біографію), а й неповторну осо­бистість — індивідуальність. Для наукової психології важливі типологія, статистична значущість, для практичної — інди­відуальність, унікальність. Тому наступним принципом, що має бути тут сформульований, є принцип індивідуальнісного підходу.

Суттю індивідуальнісного підходу є наголос на неповтор­ності кожної особи, кожного індивіда (Б.Г. Ананьєв, В.С. Мерлін, В.А.Роменець, Л.М.Собчик). У цьому випадку всі типології, що існують у пси­хологічній науці, мають лише орієнтовний характер, тобто лише деякою мірою можуть бути застосовані до характери­стики окремої людини у практичній психодіагностиці та психотерапії.

Індивідуальнісний підхід є основою, на якій побудовані етичні принципи роботи з клієнтом або групою (див. попе­редні розділи). Найбільш яскраво представлений цей принцип у роботах основоположника гуманістичної психології К. Роджерса та його послідовників. Цей принцип покла­дено в основу цілої низки методик та технологій практичної психології.

Розвиток індивідуальності суб'єкта, його активності відбувається стохастично, непрямолінійно. Тому для адекватного ро­зуміння цього процесу необхідно: уявити структуру його особистості не тільки як взаємозв'язки окремих статичних елементів, а як структуру функціонуючу, синтетичну, як елементи, що не лише пов'язані один з одним, а й переходять (перетво­рюються) один в одного; залучити наявні психологічні знання не розірвано, не дотримуючись суворих меж теорій, а синте­тично, переплавляючи їх відповідно до конкретного випадку, конкретної особистості. Усі ці міркування зумовлюють не­обхідність запровадження принципу синтетичного підходу до предмету практичної психології.

Синтетичний підхід до предмету практичної психології по­лягає у розумінні структури особистості, індивідуальності як функціонуючої, як такої, що розвивається. Крім того, синтез структури індивідуальних рис людини приводить до виокремлення системоутворюючих факторів, які застосовуються у практичній психосоціальній роботі (Б.Г. Ананьєв, В.В.Давидов, Ю.І. Машбиць, В.С. Мерлін, Н.І. Пов’якель, Ю.М. Швалб).

Розвиток будь-якої галузі знань спонукає й розвиток си­стеми принципів, уточнюючи зміст одних і відхиляючи інші. Практична психологія — для нашої країни досить молода га­лузь, тому дискусії та наукове обґрунтування принципів – справа сучасних дослідників.