Освіта:
- перехід до навчання за новими навчальними програмами у 1966-1967 рр. (запровадження нових дисциплін: кібернетики, суспільствознавства, генетики тощо);
- завершення переходу до обов’язкової загальної середньої освіти (1976 р.);
- ухвалення Верховною Радою «Основних напрямків реформ загальноосвітньої та професійної школи» (запровадження навчання дітей із 6 років, реорганізація 8-річних шкіл у 9-річні, а середніх – у 11-річні. Згідно з цим документом важливе місце відводилося трудовому вихованню, була зафіксована помітна ідеологізація шкільного навчання).
- Знецінення знань.
- Зменшення кількості шкіл з укр. мовою викладання.
- Збільшення кількості навчальних профтехосвітніх закладів.
- Створення на основі педінститутів Донецького, Сімферопольського та Запорізького університетів.
- Відкриття низки нових інститутів.
- Збільшення кількості студентів майже удвічі.
- Зміцнення матеріально-технічної бази вузів (будівництво нових навчальних корпусів, гуртожитків, спортивних комплексів тощо).
- Невисока якість підготовки спеціалістів (особливо на заочних і вечірніх відділеннях).
- Ідеологізація освіти.
Наука:Провідний науковий центр України – Академія наук на чолі з Б. Патоном, яка складалася з трьох секцій:- фізико-технічних і математичних наук; - хіміко-технологічних і біологічних наук; - суспільних наук.
Зростання кількості дослідників в академічних установах; вагомі здобутки вітчизняної науки:
створення унікальної плавильної установки «Уран», що використовувалась для вивчення плазми і керованої термоядерної реакції;
використання теоретичних розробок математиків для розрахунку орбіт штучних супутників Землі;
відкриття механізму передавання генетичної інформації;
удосконалення зв’язків науки з виробництвом; високий відсоток нереалізованих перспективних наукових розробок. Не зважаючи на складні умови праці вчених-гуманітаріїв в умовах тоталітарної системи, вийшли в світ цікаві твори М. Брайчевського («Приєднання чи возз’єднання?»), Ю. Бадзьо («Лист до російських та українських істориків»), О.Апанович, І. Дзюби та ін.
Вихід у світ багатотомних «Історії Української РСР», «Історії українського мистецтвознавства», «Історії української літератури», «Словника української мови», «Української Радянської Енциклопедії»; недостатнє фінансування науки.
60.Основні напрямки відродження культури на сучасному етапі. Одним з основних чинників розвитку нації є високий рівень її культури. Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти, зазнали розквіту різні види мистецтва та галузі науки. Основним змістом українського культурного оновлення і відродження на всіх етапах існування нашої держави була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконст рукції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків минулого й сучасного. З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності й у комерційно створеній площині. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше уваги приділяти проблемам розвитку національної культури. Українська культура розвивається не тільки в практичному, а й у теоретичному аспекті: осмисленню шляхів її розбудови присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, які супроводжуються специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х? 90-х роках ("нова хвиля") постмодерністського характеру. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві.
61.Стан та проблеми розвитку сучасної освіти в Україні. Сучасний стан освіти в Україні віддзеркалює соціально-економічний і культурно-історичний стан держави. Основним орієнтиром на шляху розвитку національної освітньої системи були й залишаються якість освіти і рівний доступ до неї для всіх громадян України, підвищення освітнього рівня молоді у нашій державі. Для досягнення цієї мети органам державної влади необхідно вдатися до змін у сучасній системі освіти, залучивши для надання серйозної допомоги в її реформуванні людей, які зацікавлені у здобутті освіти, здебільшого - це молодь. Змін у системі освіти, до яких вдалася б я, було б не багато, але вони допомогли б зорієнтувати учнів на правильний, більш свідомий вибір професії. Актуальним зараз є питання випускних іспитів, а саме нової форми їх проведення у вигляді зовнішнього тестування. Необхідно провести дослідження тих предметів, які є основою для вступу у ВНЗ, згідно з результатами якого розробити тестові завдання для всіх напрямків навчального процесу, що вивчався у школі. Ефективною є методика обміну навчальним досвідо м, людьми, що вчаться, як між країнами, так і між навчальними колективами – класами, групами тощо. Мета таких заходів – розвиток навичок спілкування та вміння користуватися новою інформацією, навчити людину існувати у колективі, швидко пристосовуватись до змін, мобілізувати свої сили для нелегкого завдання - засвоєння знань. У процесі реформування навчальної системи необхідно враховувати попередній досвід як нашої, так і зарубіжних країн у вирішенні цієї проблеми. В Україні можна запровадити практику окремої системи освіти для кожної адміністративно-територіальної одиниці. Наслідком такого неординарного рішення стане розв’язок питання швидкості реагування органів влади на проблеми та нововведення, що є постійними атрибутами навчального процесу. Органи державної влади мають враховувати думку молоді, адже саме майбутні покоління фахівців забезпечать Україні стабільний розвиток і визнання рівня якості нашої освіти у світовому науковому просторі. Забезпечення високоякісної освіти в регіоні на всіх її етапах і рівнях, рівний доступ до неї всіх мешканців України розглядались і розглядаються нами як пріоритетне завдання сьогодення.
62.Здобутки науки та мистецтва України на сучасному етапі. Українська література межі ХХ-ХХІ ст. - строката панорама стилів, жанрів, традицій та новацій, що складається на перехресті творчої діяльності декількох поколінь митців. Старше покоління, яке презентують Б. Олійник, Ю. Мушкетик, П. Загребельний, Р. Іваничук, Є. Гецало, О. Гончар, А. Дімаров, Ю. Щербак, В. Яворівський, І. Чендей, В. Дрозд, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, С. Сапеляк та ін., тяжіє до збереження традицій вітчизняної літературної творчості. Молодше покоління спрямоване переважно на оновлення образності та тематики, осмислення складного та неоднозначного буття сучасної молодої людини, зміни її ціннісних орієнтирів, частково - на тотальне оновлення літературної мови. Такими є творчі пошуки А. Куркова, Ю. Андруховича, О. Лишеги, В. Неборака, О. їрванця, Ю. Іздрика, Б. Жолдака, О. Забужко, С, Жадана, К. Москальця, Ю, Винничука, П. Прохаська, С. Андрухович, Є. Кононенко та ін. Надзвичайної актуальності в цей період набули глобальні проблеми духовного життя - осмислення специфіки українського менталітету, повернення до національних духовних здобутків, осягнення значущості виховання та соціалізації людини. Відгукуючись на ці духовні запити, українські літератори Р. Іваничук, М. Вінграновський, П. Загребельний та інші звертаються до історичної, патріотичної тематики. Потреба в переосмисленні історичних подій активізувала увагу до тих сторінок вітчизняної історії, що тривалий час були "закритими" для широкого загалу Одна з них - тема Голодомору, якій присвячено збірки документів, матеріалів, твори А. Дімарова та ін.
Сповненою різноспрямованих тематичних, образних, жанрових, стильових і мовних пошуків є вітчизняна поезія. Вільні від змістовних і стилістичних кліше, насичені громадянським пафосом твори Я. Мовчала, І. Драча, Д. Павличка та особливо останній прозовий твір Л. Костенко "Записки українського самашедшего" спираються на українські духовні джерела, привертають увагу до проблем духовного зубожіння та стверджують високе громадянське покликання сучасної людини. У жанровому колі сучасної вітчизняної музики зберіг значущість жанр симфонії, до якої (часто в синтезі із жанрами ораторії, кантати, меси, балету тощо) звертаються Л. Колодуб, Є. Станкович, В. Золотухін, В. Губаренко, І. Щербаков. У площині камерної, зокрема програмної, музики інтенсивно працюють В. Сильвестров, С. Станкович, Л. Колодуб, В. Камінский, М. Скорик, І. Карабиць, В. Губа, В. Золотухін та ін. Новаційність і експериментаторство формують потяг С. Зажитька, М. Ковалінаса, О. Козаренка, Ю. Ланюка, К. Сучасний український балет також тяжіє до національно-історичної тематики" Це відбивають твори Є. Станковича та О. Козаренка. Сучасний вітчизняний театр вирізняється наявністю різних типів театру ("салонного", демократичного, елітарного та "неофіційного" - альтернативного), численністю студій, "малих сцен", екс периментальних, камерних, антрепризних театрів. Вони є мобільними, вільними в доборі репертуару, орієнтовані на малу аудиторію тощо. У пошуках нових шляхів розвитку театру рушійну роль відіграють представники старшого режисерського покоління - В. Грипич, C. Данченко, Ф. Стригун, Е. Митницький, О. Барсегян, В. Малахов, та середнього і молодшого - І.Борис, С Мойсеєв, В. Денисенко, П. Ластівка, А. Жолдак, В. Більченко, А. Віднянський, Д. Лазорко, Ю. Одинокий, Д. Богомазов, В. Кучинський та ін. Сучасне українське образотворче мистецтво - барвистий світ індивідуальних стилів. До відродження традицій сакрального живопису тяжіють Т. Недошовенко, М. Химич, Н.
Бондаренко та ін. Біблійні та міфологічні теми насичують твори живописців О. Жолудя, В. Грицаненка, О. Поступного, графіків А. Чебикіна, В. Ігуменцева та ін. Сучасні українські художники часто докладають зусиль для створення власних творчих спрямувань.Так, А. Анд запропонував таку течію, як асоціативний символізм, Є. Лещенко - "Paradise art" (райське мистецтво). Символічні образи насичують твори Ю. Чаришнікова, C. Лісіцина. Естетика постмодернізму - джерело гротеску та іронії у творчих світах живописця С.Пояркова та скульптора О. Пінчука. Новаційність сучасного образотворчого мистецтва зумовлюєнасиченість національного художнього простору такими явищами, як графіті, інсталяції. Разом з тим народні витоки живлять живопис А. Антонюка, виявляються у творах таких майстрів, якЛ. Жоголь, М. Тиліченко, П. Цвілик, І.Гончар та ін., обумовлюють особливу увагу до історичної тематики в живопису В. Сингаївського.
Велику роль у торуванні нових шляхів сучасного національного образотворчого мистецтва відіграють недержавні творчі об'єднання художників, численні муніципальні та приватні галереї("Пінчук Арт Центр" у Києві, муніципальна галерея та галерея "АВЕК" у Харкові та ін).
63.Сучасна конфесійна ситуація України. Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно р елігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою". Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.
64.Інтеграція української кільтури до загальноєвропейського та світового культурного простору. Культурні зв'язки України з Європою мають сьогодні амбівалентний характер. З одного боку, сама поява незалежної України на європейській карті істотно вплинула на увагу європейських народів до молодої держави та її культурних здобутків. Культурна присутність України у світі істотно розширилася також завдяки можливості прямих культурних контактів з іншими країнами (урядових і позаурядових) - без посередництва московського «центру». Українські митці взяли участь у Кембриджському кінофестивалі, ведеться підготовка до днів українського кіно в Бразилії. Міністри культури України та Румунії підписали Протокол про співробітництво в галузі культури, ведеться підготовка до підписання низки подібних документів з іншими країнами. Втім, з іншого боку, однак, ці зв'язки не набули сподіваного обсягу та якості з цілого ряду причин, серед яких варто виокремити насамперед: негативний політичний та економічний імідж України як держави авторитарної, гіперкорумпованої, неправової;
сумнозвісна «багатовекторність» та, відповідно, мовно-культурна амбівалентність українських еліт, що небезпідставно породжує сумніви у європейців щодо культурної самобутності, повноцінності та перспективності цієї нації;
брак активної, компетентної, ефективної державної культурної політики, спрямованої зокрема на зміцнення українсько-європейських культурних зв'язків;
переважна байдужість приватного бізнесу й утримуваних ним політиків до українсько-європейських культурних обмінів та їхня провінційно-колоніальна зацикленість на зв'язках українсько-російських.
