18. Особливості архітектури, живопису. На території колишньої Галицько-Волинської держави археологами виявлено ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа, деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного поширення набуло гончарське ремесло. Згодом в краї з’являються перші рукописні книги, призначені для церковного богослужіння, житія святих тощо. В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словетний співець" Митуса. Про першого з них літописець повідомляє: "А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник родом із Києва". В Галичі Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій.. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роботами церкву Іоанна.
Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був "словутний співець" Митуса, що жив спочатку в галичі,а потім в Перемишлі. В ІХ-ХІV століттях на території Галицької землі високого розвитку досягли ковальська, ювелірна і гончарна галузі ремесла. Про це незаперечно свідчать цілий ряд виробів тогочасних майстрів, що знайдені археологами в Галичі та інших населених пунктах Прикарпаття.
19. Специфіка соціально-політичної і культурної ситуації в українських землях у польсько-литовську добу. Православні братства та їх роль в історико-культурному розвитку українського народу Після занепаду Києва економічне й культурне життя України переміщується до Галицько-Волинського князівства, але з утратою і ним могутності відбуваються зміни в економічному і політичному житті українських земель. Починаючи з XIV ст. почали підноситись сусіди — Литва, Польща, Росія. Після смерті останнього князя Галицько-Волинської династії Юрія II Болеслава в 1340 р. західноукраїнські землі опинились без свого правителя, ставши легкою поживою для сусідів і ворогів. Скориставшись таким становищем українських земель, на країну рушили литовці. Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, окремо виділяється Волинь ця земля відіграє помітну роль у XII—XIV ст. Вона не лише була найбільшим князівством, а й протягом 40-х років боролась із поляками, уграми; її обкраювали, обмежували, але князь Люберт-Дмитро намагався зберегти її цілісною. В українських землях поступово поширювався католицизм. У 1375 р. в Галичині засновано латинське архієпископство, котре незабаром було перетворено на латинську митрополію. До її складу ввійшли єпископства в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Однак довгий час католицька церква існувала тут лише помінальпо, оскільки не було парафіян. Крім того, самі єпископи часто мешкали за межами своєї єпархії. Складна соціальпо-нолітичпа ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазпала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичпої боротьби між сходом і заходом за сфери виливу. Вказані особливості притаманні усім сферам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найпомітніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування. Роль братств Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу. При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська,
20. Розвиток української освіти в польсько-литовську добу. Братські школи. Початок українського книгодрукування Про стан шкільництва у Великому князівстві Литовському відомо небагато. У монастирях, зокрема Києво- Печерському, Михайлівському та інших, при церквах подекуди діяли стаціонарні школи. У кращих з них можна було не лише навчитися читати й писати. Здібні учні вивчали теологію, літературу, грецьку мову. Вчителями були переважно місцеві освічені монахи й дяки, іноді заїжджі переписувачі — каліграфісти з почту митрополита. Найосвіченішим станом було духівництво, яке утримувало школи та інші освітні чи благодійні установи. Друге місце серед освічених людей посідали мешканці міст. Освіта в Україні, як і в Білорусі, Литві, була подібна до тогочасної західноєвропейської. Чимало грамотних людей було серед дворян, а також серед ремісників. Освітні центри були не лише в Києві, а й у Львові та інших великих містах. Це зумовило необхідність вивчення латині. відкрити школу можна було лише з дозволу високопоставлених осіб. Тобто дбали не лише про навчання, а й про санітарний стан, гігієну школярів. За литовської доби Київ відроджує своє значення культурно-освіт нього осередку. При великих монастирях активізується створення рукописних книг. Зокрема, в 1397 р. було завершено переписування київського Псалтиря. Багато пам'яток київського письма позначено XV століттям. Одна з таких пам'яток — Євангеліє, виготовлене ченцем Макарієм у київському Нікольсько-Пустинному монастирі. Книга великого формату, писана півуставом на папері. Бра́тські шко́ли — навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах — громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ'я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл.
Притаманні риси:
• демократичність. У школі мали право навчатися діти різних станів населення, статут школи зобов'язував учителя ставитись до всіх учнів однаково. Для сиріт та дітей з інших міст братства відкривали гуртожитки (бурси);
• В елементарних братських школах учнів поділяли на три групи залежно від набутих знань, умінь, навичок. Навчальний рік розпочинався з 1 вересня, було введено канікули, екзамени тощо;
• чітка організація навчання: заборонялись пропуски занять, запізнення, існувала налагоджена система чергових;
• ґрунтовність освіти, яка не поступалася західноєвропейській.
Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами. Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи.
21. Розвиток української мови та літератури в польсько – литовську добу. Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння, а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жанри — думи, історичні пісні, нова тематика — боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой — козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст — становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили. Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV—XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі.
«Руська мова» — це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська.. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд із традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смот-рицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.)
22. Живопис, архітекрута й містободування в польсько – литовську добу
Живопис: Значне місце в українському образотворчому мистецтві польсько-литовської доби посідає живопис. Він продовжує розвиватись у руслі релігійного мистецтва, спираючись на багату спадщину Київської Русі. Про це свідчать фрескові розписи церкви в Лужанах, фрагменти фресок вірменськог о собору у Львові. Українському іконопису тривалий час були властиві лаконічна композиція, виразність силуету, продуманий ритм локальних кольорових плям. Важливою рисою образотворчого мистецтва України XVI ст. було також посилення декоративності, яке виявилось у живописному рішенні ікони. Від другої половини XVI ст. провідними кольорами стають насичений червоний у поєднанні із синім, білим, золотисто-жовтим. Яскравість і сила кольорового звучання стають характерною рисою української ікони. В українському мистецтві широкого застосування набув орнамент. Любов до декоративності як вираження етнічних смаків українського народу — розписи хат, печей, різьблення тощо — зблизила іконописне мистецтво з народним життям.
Містобудування: необхідність захисту визначила й вигляд середньовічного міста. Всю міську територію оточували зовнішні укріплення, до системи укріплень включалися ріки, водойми. Основні вулиці були продовженням доріг, які з'єднували місто з околицями. На початку таких вулиць у стіні робилися в'їздні брами. Пізніше радіальні вулиці міст з'єднувалися поперечними півкільцевими вулицями і створювали радіально-кільцеву систему. У XV–XVI роках зазвичай формувалося два міських центри: замок князя і ринкова площа з торговими рядами; в містах, які отримали магдебурзьке право, на площі зводилась ратуша. На торгових площах міст і великих селищ будували гостині двори і шинки.
Архітектура Починається будівництво кам'яних замків у Луцьку, Кременці, Хотині. Нові тенденції з'являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі візантійський стиль набуває нових форм - переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) і фресками. Найвизначнішою пам»яткою замкового будівництва в Україні є Верхній замок у Луцьку.однією з найнеприступніших фортець уважалася Кам»янець – Подільська, потужною обороною спорудою була Білгород – Дністровська фортеця. У XV ст. архітектура все частіше повертається до київських традицій. Будуються дерев'яні храми: церква Святого Духа в Петеліче, собор Благовіщення в Ковелі. У невеликих храмах, побудованих міськими і сільськими общинами, яскраво виявляється оборонний характер, зумовлений набігами татар і усобицями феодалів. Типовим прикладом церкви-фортеці є Покровська фортеця в Сутковцях (XV ст.).
23. Особливості розвитку культури України в 2 пол 17-18 столітті. Розвиток української культури в другій половині 17 - першій половині 18 ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна в середині 17 ст. й утворення Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.). Іншим кроком царського уряду були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування. Заборонялося друкувати книги українською мовою. Після Полтавської битви справи української освіти потрапили під суворий контроль царського уряду: було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії (з двох тисяч вихованців залишилося у 1710 р. тільки 165 осіб); від викладання усунули осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві. Крім того, царський уряд всіляко заохочував відплив діячів української культури до Москви. Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Димитрій Туптало та інші). Був час, коли всі єпископські кафедри в Росії обіймали українці. Найтра-гічнішим у цьому було те, що за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння. Не уникнули утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Приміром, більшість колегіумів на Правобережжі та в Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів. Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.
24. Реформування церкви та освіти в 2пол 17-18 сторіччі. Існування української автономної державності в кінці XVII ст. створило сприятливі умови для розвитку національної культури. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.). Був час, коли всі єпископські кафедри в Росії обіймали українці. Найтра-гічнішим у цьому було те, що за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння. Не уникнули утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Приміром, більшість колегіумів на Правобережжі та в Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів. Вищу школу України із середини XVII ст. репрезентував заснований 1632 р. Києво-Могилянський колегіум, що за гетьманства Івана Мазепи у 1701 р. дістав статус академії. Ввібравши кращий досвід наукової і навчальної діяльності, Києво-Могилянська академія досягла високого рівня освіти. Особливо піднісся її авторитет за часів I. Мазепи, який багато дбав про неї: виділяв чимало власних коштів на будівництво приміщень і обладнання, сприяв набору вихованців. Кількість студентів при ньому зросла до 2 тисяч чоловік. Ректор і педагоги колегіуму створили струнку систему навчання, що непоступалася рівню європейських університетів. Предмети: грецька, старослов'янська, латинська і польська мови,піїтики і риторики, ораторського мистецтва, філософія та богослов'я, математика, історія, географія, архітектура, астрономія. Освіту в Академії одержували діти шляхти, козацької старшини, купецтва, заможного міщанства та козацтва. Проте потрапляли туди і здібні учні з міської та селянської бідноти. Академія славилася талановитими й високоосвіченими педагогами, науковцями, серед яких відомі вчені та письменники: професор філософії Інокентій Гізель, письменник-полеміст професор Стефан Яворський, професор риторики Іоаникій Галятовський, письменник і церковний діяч Лазар Баранович, радник Петра I та ідеолог його реформ Феофан Прокопович, архієпископ Білоруський Георгій Кониський. Серед вихованців, які уславили Академію, були філософ Г. Сковорода, письменник В. Григорович-Барський, державні діячі О. Безбородько та Г. Полетика, історик М. Бантиш-Каменський, культурно-освітній діяч і письменник П. Гулак-Артемовський. Разом з Києво-Могилянською академією освітній престиж України підносили також Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми, відкриті відповідно у 1700 p., 1727 p. та 1738 p. Вони виступали своєрідними філіями Академії. Передова громадськість України прагнула піднесення освіти в краї. Гетьман К. Розумовський хотів відкрити університет у Батурині, що зробив своєю столицею. Пропонували заснувати університети у Києві, Чернігові, Катеринославі, Харкові. Але царський уряд не дав згоди, а розпорядженням від 1783 р. запровадив викладання в Київській Академії лише російською мовою, а згодом перетворив її на звичайну духовну академію. Сільські школи теж перевели на російську мову навчання. Австрійський уряд запровадив навчання українців чужою для них німецькою і польською мовами. Центрами вищої освіти і культури Західної України були відкритий у 1661 р. Львівський університет у Галичині та Мукачівська семінарія в Закарпатті. Початкову освіту в міських школах здобували діти шляхти, купецтва, духівництва, міщан, ремісників, селян, козаків. З'являлися школи й у селах. У них навчалися переважно діти козаків та вільних поселян. Школу будувала громада, вона ж запрошувала й утримувала вчителів. На хуторах навчання вели «мандрівні дяки». Вчителями, яких тоді називали бакалярами, здебільшого ставали теж попи і дяки. Поступово навчання вдосконалювалося, особливо у братських школах, поширених у польській частині України. Братства мали достатньо коштів, щоб будувати школи, забезпечувати їх усім необхідним. Це «Букварі», видані у друкарнях Києво-Печерської Лаври та Львівського братства, неодноразово перевидана «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького. Користувались у школах рукописними посібниками, в яких висвітлювалися питання історії, техніки, ремесел, торгівлі. У школах Галичини і Правобережжя вивчалися польська, грецька та латинська мови. Привілейованими були уніатські та єзуїтські школи.
25. Роль Петра Могили у формуванні українського національного середовища та відновленні культурних памяток Києва. На тлі першої половини XVII ст. гордо майоріє постать київського митрополита Петра Могили (1596-1648), визначного церковного й культурного діяча, нащадка молдавської княжої династії, спорідненого з українськими і польськими аристократичними родами, визначного теолога, реформатора, вченого та організатора українського вищого шкільництва. Спочатку він був військовим, брав участь в Хотинській битві; але, ймовірно, під впливом київського митрополита Іова Борецкого, вирішив прийняти духовний сан. У 1627 р. він був вибраний Києво-Печерським архімандритом, що номінально підкорявся константинопольському патріархові, а не київському митрополитові, і носив титул "Великого архімандрита". Іов, вмираючи, залишив Петру свою бібліотеку і призначив його душоприказником. Під час архимандритства Петра Могили і під його керівництвом відбулося (1628) засудження "апології" Мелетія Смотрицького
Могила влаштував окремо від києво-братської школи при Київській Лаврі вище училище "для викладання вільних наук на грецькій, слов`янській і латинській мовах" (1631); але коли братчики визнали його захисником і опікуном своєї школи і підпорядкували її виключно власті Константинопольського патріарха, Петро з`єднав свою лаврську школу з братською.У відомство православного митрополита Могили були Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастир і інші монастирі та храми. У 1634 році розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Петро Могила своїм коштом відновив стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту, архітектора Октавіано Манчіні. Ними були відновлені також Трьохсвятительська і Михайлівська церкви Видубицького монастиря.
26. Наука у другій половині 17-18 ст. Розвиток філософських ідей Сковороди та Прокоповича. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні ніколи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.
Важливим осередком вищої осв іти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям рутеніум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р.. Розвиток філософських ідей. Григорій Сковорода. Друга половина XVIII ст. збагатила новими ідеями українську філософську думку. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник М. Козачинський (1699—1755 рр.). Він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні права людини, які з'явилися в тогочасній Західній Європі. Свої філософські погляди М. Козачинський виклав у книзі «Громадянська політика». Він уперше в українській філософії спробував викласти правове вчення і заклав основи громадянського природного права.Найвизначнішим серед учнів М. Козачинського був Г. Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант. У філософських роздумах велику увагу Г. Сковорода приділяв тому, як людина може стати щасливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля, і треба за будь-яку ціну забезпечувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ убачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотрібного збагачення і пригноблення інших. Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — стверджував він, — а книжки від розуму. Прокоповичем було висунуто ідею «наукового богослов’я», на його думку у визначених рамках, богословська апологетика набуває свого роду науково – філософського плану, де філософські ідеї миттєво стають феноменом історико-богословського ряду. Вихідним пунктом усієї богословської системи мислителя стає твердження про єдність Бога і світу, які розкриваються як єдність творчих сил. Божественну енергію, Прокопович інтерпретує як потенцію, що рухає світ, можливі речі матеріального світу. Свою перевагу надає впорядкованості й розумності перед свободою, яка впорядкувала цей світ. А тому, на думку Феофана, Бог є вільним у тому плані, що немає ніякої зовнішнього примушення. Проте, дії здійснюються у співвідносності з властивою йому внутрішньою необхідністю. Про активність світу він говорить як про вияв подвійного характеру: що є результатом вияву Бога у світі, і друге – наслідок саморозвитку природи. Визнання раціонального і доцільного устрою матеріального світу, де якісною ознакою є присутність божества у ньому, приводить філософа до логічного висновку. Згідно цього висновку, примирення людини із всезагальним порядком можливе лише через розум. Особливо у богослов’ї, розум повинен бути підпорядкований тільки вірі, а науковий пошук релігійних істин повністю має бути виправданий. За Феофаном Прокоповичем, принцип влади має божественне походження. Бог наділяє цією владою правителя через направлену ним волю народу (демократія).
27. Українська література та книгодрукування у другій половині 17-18 ст. У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших. Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами. До 1800 р. тут було видано 250 книжок. Також французькою мовою друкувалася «Львівська газета». Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники М. Ханенка (1691 — 1760 рр.) і Я. Марковича (1696—1770 рр.). О бидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, детально змальовували побут української шляхти. Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. посідали поетичні твори. До жанру історичних віршів належить написаний С. Довговичем віршований діалог «Розмова Великороси з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централізаторської політики російського царизму в Гетьманщині. У багатьох історичних віршах знайшла відображення національно-визвольна боротьба українського населення Правобережжя, події Коліївщини. Це вірші «Захотіла Смілянщина віру утвердити», «Во шестьдесят восьмому году собиралось народу». Відгуком на царський указ від 10 квітня 1786 р. про вилучення в українських монастирів земельних маєтків став анонімний сатиричний вірш «Плач київських монахів». Представником сатирично-гумористичної поезії був І. Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох віршованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».
28. Період другої половини 17 – 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові "українське бароко". Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко. В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або "козацьким" бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві. "Козацький собор" древніший за саме козацтво. Першу відому п’ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.Такі хрещаті дерев’яні храми – типове явище в традиційному народному будівництві. В ті часи перестали будувати з дерева, а почали створювати кам’яні споруди.Перше таке кам’яне диво на Лівобережній Україні з’явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З’явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з’явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.
