Основні літературні течії 20-30 років 20 ст в Україні та їхні представники. 4 страница

40. Нові тенденції українського мистецтва на початку хх ст. (неоромантизм, експресіонізм, авангард). Революційно-демократичний напрям в українськії літературі. Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об'єднані навколо журналу "Українська хата" (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття. В Галичині сформувалася група українських модерністів – «Молода муза» (П.Карманський, Б.Лепкий, О.Луцький), які намагалися звільнити слово від суспільного, ідеологічного навантаження, пропагували ідеї «чистого мистецтва». Неоромантизм – так називала Л.Українка та інші творчий метод тих письменників, які поєднували у своїй творчості реалістичне зображення життя з романтизмом. Для творів характерним є гострий сюжет, в основі якого – боротьба, небезпечні таємничі події. Представники – О.Кобилянська, М.Вороний, М.Коцюбинський.Експресіонізм – одна з авангардистських течій у західноєвропейському мистецтві і літературі першої третини ХХ ст., характерними ознаками якого були передача загостреного суб’єктивного світобачення митця, напруги його переживань та емоцій, бурхливої реакції на антигуманні суспільні явища. В українській літературі не склався в окрему течію, але елементи поетики використовували О.Довженко, М.Бажан, Т.Осьмачка, М.Хвильовий. Наприкінці XIX ст., з виходом пролетаріату на передній край визвольної боротьби трудящих, посилилась і його роль у літературно-творчому процесі. Фактом великого суспільного значення став прихід у літературу письменників-робітників. В українській літературі їх творчу діяльність активно підтримував вже тоді досить популярний російський письменник О. М. Горький, який також багато писав про життя пролетарів. Зокрема, його дружня підтримка, фахові поради, сприяння у виданні написаних творів відіграли першорядну роль у формуванні творчої особистості робітника-письменника А. Я. Шаблен-ка (1872—1930). Ряд поетичних творів Шабленка написано під впливом поезій Т. Г. Шевченка, йому робітничий поет присвятив вірш «Кобза». Серед творів Шабленка виділяються своєю. художньою досконалістю та високим ідейним змістом вірш «Ранок» і оповідання «За півдня», надруковані в період революції 1905—1907 рр. Безмежною вірою в нездоланні сили революційного пролетаріату сповнені твори іншого робітника — Т. М. Романченка (1880—1930 На революційно-демократичних засадах грунтувалася поетична творчість О. І. Олеся (Кандиби) (1878—1944). Закликаючи до збройної боротьби за повалення самодержавства, поет різко засуджує тих, хто вороже чи навіть просто байдуже ставиться до цих закликів. Під впливом могутнього піднесення визвольної боротьби трудящих мас посилилась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямованість української літератури. Зважаючи на зрослі потреби читача, якому, за влучним зауваженням західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея. Українські письменники все більше звертаються до гострих соціальних тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуататорського ладу.

М. М. Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К. Винниченко (1880—1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864—1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905-07 рр. Революційним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871-1913 В оповіданні «Помилка» (1906) письменниця вперше в українській художній літературі змалювала образи революціонерів, членів робітничої партії. А. Ю. Тесленко (1882—1911) зумів побачити в реальному житті і відобразити в своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села — селянського революціонера Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели В. С. Стефаник (1871—1936. Чільне місце в українській літературі початку XX ст. займала тематика, пов´язана з розвінчанням лицемірної політики ліберальної інтелігенції, яка лише намагалася,грати роль захисника інтересів народу, борця проти самодержавства, а насправді всіляко прислуговувала йому.

Чинники розвитку культури україни в 1917-1921 рр. Перемога у кривавій громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. Розв’язання теоретичних і практичних проблем розвитку культури ускладнювалося цілою низкою історичних обставин. На той час набули поширення концепції особливої, відрубної пролетарської культури. Угруповання, що виступали під прапором пролеткульту, відкидали принципи спадкоємності в культурі. Вони вважали, що культура експлуататорських класів з її цінностями за своєю природою глибоко ворожа робітникам і селянам — переможцям революції. На їх думку, навіть фольклор слід було відкинути як культуру рабів, невільницьку за своєю сутністю. Хибні теоретичні настанови всеросійського пролеткульту український пролеткульт доповнив концепцією «двох конкуруючих інтелігенцій: петлюрівської і русотяпської», які, мовляв, уособлюють головну небезпеку в культурі. Прикриваючись дзвінкою фразою, пролеткультівці практично усувалися від вирішення назрілих національно‑культурних проблем. Але така культурна політика не могла стати домінуючою. У партійно‑державній діяльності виявилися два важливих аспекти українізації: по-перше, підготовка, виховання і висування українських національних кадрів, урахування національного складу республіки при формуванні кадрового корпусу, організація навчальних закладів українською мовою викладання, закладів культури, національної преси, книговидавництва, сприяння українському мистецтву. По‑друге, важливим напрямом вважалося створення умов для вільного культурного та духовного розвитку національних меншостей.

42.Особливості еволюції української освіти 1917-21 р. Стан розвитку науки. В умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення породжували нову ідеологію та мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності й гуманізм. Масове деформування свідомості, численні втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесові 1917 – 1920 рр. в Україні трагічного відтінку. У 1917 – 1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і Гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводилися навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з побоюванням ставилася до проявів національного життя і перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти бажаного результату мирними засобами, більшовики вдавалися до насильницьких дій і командних методів. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній галузі, була розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації – «Просвіти». Вони були особливо популярними на селі й об’єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину. Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною та спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з’явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети. У добу Гетьманату було створено Українську Академію наук. Її першим президентом став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно працювати.

43.Мистецтво України 1917-1921 р.: театр, музика, образотворче мистецтво та архітектура. Театральне, музичне та хорове мистецтво У 1917-1920 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, виник ряд інших творчих колективів. Діяльність більшовицької влади в театральній сфері позначена насамперед націоналізаціями. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив на державні всі кращі театри. Ще раніше, у дні святкування дня народження Т. Шевченка, Український театр драми та опери, заснований за гетьмана, був реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка. 1919 р. був для театру знаменним - до його трупи влився колектив молодих митців на чолі з Лесем Курбасом. Наваторський театр Леся Курбаса згодом став одним з найпомітніших явищ у радянській Україні. Він відійшов від традиційних етнографічних форм у театральному мистецтві, застосував нову сценографію, нові імпресіоністичні підходи. У 1920 р. Курбас створив виставу за поемою Т. Шевченка «Гайдамаки». 1919 р. було засновано Новий драматичний театр ім. І. Франка, на чолі якого став молодий Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 р. він переїхав до Харкова, а у 1926 р. -до Києва. У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел. У 1918 р., за гетьмана, було засновано Державний симфонічний оркестр під проводом О. Горілого, що в 1919 р. за радянської влади виступав як Республіканський симфонічний оркестр імені М. Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. В 1919 р. кооперативна спілка «Дніпросоюз» об'єднала два хори, організовані для популяризації української пісні, в Державну українську мандрівну капелу (в абревіатурі - «ДУМКА»). Цим колективом з 1919 р. керував Нестір Городовенко. На початку 1919 р. відділ музики Міністерства народної освіти УНР створив у Києві новий хоровий колектив - Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К. Стеценко і О. Кошиць. У 1920 р. на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М. Леонтович, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Ля-тошинський та інші.
Образотворче мистецтво Національно-демократична революція і жорстока збройна боротьба за захист її завоювань були складною сторінкою в новітній історії українського образотворчого мистецтва. У вогні війни загинули великі художні цінності: картини, скульптури, монументи, архітектурні ансамблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу. Визначним явищем в історії українського мистецтва було утворення Української академії мистецтв. Активно цьому сприяли М. Грушевський - голова Центральної Ради, І. Стешенко — генеральний секретар освіти, М. Біляшівський — директор Київського міського музею, інші визначні політичні діячі, художники, вчені. 4 листопада Центральна Рада затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 р. відбулось урочисте її відкриття. Видатні українські художники Михайло Бойчук, Микола Бу-рачек, Михайло Жук, Василь та Федір Кричевські, Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут стали першими членами Академії мистецтв.

Ректор Української академії мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі й зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мало аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва. Його послідовники творили в багатьох країнах світу. У жовтні 1918 р., ще в умовах гетьманату, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І. Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На У 1919-1920 рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 р. було опубліковано декрет РНК УСРР «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Натомість рекомендувалося відкривати пам'ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам'ятники К. Марксу, встановлені погруддя В. Леніна, Я. Свердлова, Р. Люксембург, Ф. Енгельса.

44.Розвиток освіти у 20-30 роках 20 ст. Кампанія з ліквідації не писемності дорослих У 1923—1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 році для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!», до початку 1930 року в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї пеВ Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.дагога А. Макаренка. Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

Основні літературні течії 20-30 років 20 ст в Україні та їхні представники.

Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками». У першій половині 20-х років з'являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська). Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви». Пізніше — в 1930-31 рр. — в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі найкращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури.