Основні літературні течії 20-30 років 20 ст в Україні та їхні представники. 3 страница

29.Розвиток українського музичного та театрального мистецтва у другій половині XVII-XVIII ст.
Музичне мистецтво: У братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Музичною культурою України були кобзарі-запорожці. Вони грали не тільки на кобзі. В пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо. У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні, такі вже існували у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили вихованці академії композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики. При Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях існували хори. Розвивалася світська музика. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження. У піснях, думах, баладах знайшли відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст. Багато пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювалися пісні про героїв народних повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Швачку.
Театр: На 70-ті pp. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського шкільного театру. Були написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Кониського, різдвяні і великодні шкільні драми М.Довталевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену вперше 1728 p., що прославляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів. До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії - гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціальні питання того часу.Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і таке інше. Високий ідейний та художній рівень інтермедій до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736) «Властотворний образ» (1737), до драми Г.Кониського «Воскресіння мертвих» (1747). З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та ін.), діяв народний ляльковий театр - вертеп. Авторами й акторами вертепу були люди з народу: мандрівні дяки, учні Київської академії. Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення. Перша професійна театральна трупа в Україні - Харківський вільний театр - виникла у 1789 р. Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С.Голіцина в с Козацькому на Черкащині (1798-1801), театр Г.Квітки-Основ'яненка в с Основі, нині м. Харків (1799-1802). У 50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придворний театр К. Розумовського, в Тульчині (Вінничина, -1784-1798) - театр С.Потоцького. У 70-90-х роках у містах Єлисаветграді, Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

Особливості розвитку освіти у XIX ст. Товариство «Просвіта». Занепадала вища школа. Катерина II дивилася на Київську академію як осередок опозиції проти московського централізму. Тому у 1817 році її закрили і замість неї створили Київську духовну семінарію. Ні один з підготовлених проектів створення українського університету за часів Катерини II не був здійснений. Натомість для українського дворянства і духівництва були до послуг російські школи та приватні пансіони. Поширювалося домашнє навчання. Для широких верств українського народу основною школою залишалася парафіяльна. З метою викорінення української мови із сфери освіти у 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуев підписав циркуляр, згідно з яким заборонялося видання українською мовою будь-якої літератури, окрім художньої. В 1876 р. Ємським актом остаточно заборонялося українське слово, навіть на виставах та концертах, не говорячи вже про школу.

Таке ставлення до мови та культури українського народу викликало хвилі протесту насамперед серед української інтелігенції. Наприкінці XIX століття з метою протидії політиці суцільної русифікації вона починає створювати "Просвіти", діяльність яких спрямовувалася на захист духовних надбань українства. У 1805 р. у Харкові відкривається перший в Україні університет, у 1834 р. - Київський. З'являються перші гімназії у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Новгород-Сіверському, Чернігові, Херсоні. Засновуються інститути шляхетній дівчат в Одесі, Полтаві та Харкові. Відкриваються школи та училища різних відомств. Організація системи освіти мала певні особливості, визначені "Статутом університетів " і " Статутом навчальних закладів, підпорядкованих університетам " (1804). Таким чином, у кожному, очолюваному визначеним опікуном окрузі всі навчальні заклади підпорядковувалися університету і поділялися на такі типи: парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні) і гімназії (чотирирічні).

31. Наука на українських землях у 19 ст. Праці з історії України.Ілля Мечнико в — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом Миколою Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учен ня про імунітет. Микола Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії.Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський — автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» — походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий успіх Археологічний з'їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду україно-знавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. С. Грушевський, до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, очолив Наукове товариство імені Шевченка — першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський — один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше — «Товариства українських поступовців». З кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» — фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції. Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії

32.Наукове товариство ім. Шевченка, його творчий доробок 13 грудня 1873 р. у Льові було засновано Літературне товариство імені Т. Шевченка. Товариство було створено за ініціативи українських науковців та меценатів з Наддніпрянської України та відомих науковців і громадських діячів з Галичини – М. Драгоманова, О. Кониського, О. Огоновського, В. Шухевича, І. Пулюя та інших.Очолив Товариство громадсько-культурний діяч з Галичини, один з керівників народовців Кирило Сушкевич.Товариство ставило собі за мету відродити і розвивати українську літературу та мову, особливо утискувані Російською імперією на східноукраїнських землях.У 1893 р. Товариство перейменували на Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ).по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства — «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. — головою Наукового товариства імені Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Франко, Іван Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки —Альберт Ейнштейн, Макс Планк, А. Мазон, Давид Гільберт. У різні часи його існування в НТШ працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк та інші видатні діячі української культури.«Хроніка НТШ», «Збірник історично-філософської секції НТШ», «Збірник філологічної секції», «Збірник математично-природничо-лікарської секції», «Джерела до історії України-Руси» та інші науково-популярні журнали. Центральним науковим виданням Товариства стали «Записки НТШ».Творчий доробок НТШ від початку діяльності і до 1939 року становив 1172 томи різних видань. Свої наукові досягнення вони почали друкувати у науковім журналі «Записки НТШ». З ініціативи Товариства у липні 1921 року у Львові був заснований Львівський (таємний) Український Університет.У січні 1940 року радянська влада ліквідувала Товариство. Восени 1989 року Наукове товариство імені Т. Шевченка відновило свою діяльність. Головою Товариства обрали вченого у галузі механіки матеріалів – Олега Романіва. У Львові НТШ очолює доктор філології, доктор історичних наук, член Української вільної академії наук Олег Купчинський.

33.Нова українська література 19 ст. Становлення української фольклористики як науки
Література кінця XVIII — 40-х pp. XIX ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що обумовило й відповідну систему художніх засобів. Джерелом оновлення і змісту, і форми стала народна поезія. Інтерес до неї був викликаний процесами слов'янського національно-культурного відродження з їх активізацією фольклористичних рухів і наукових студій. Записи народних пісень, вміщені у збірниках М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, П.Лукашевича, явили неповторну красу змісту і мови, продемонструвавши високі художні можливості народнопоетичного слова. На основі живого народнорозмовного джерела виробляється літературна мова, першозразок якої подав І. Котляревський у своїй «Енеїді». Основні творчі методи літератури цього періоду — це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри — бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п'єса, етнографічно-побутова повість.-Основні представники—І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, М. Шашкевич та ін. У 40—60-х pp. XIX ст. проблемно-тематичне коло літератури ґрунтується на такій пекучій суспільно-політичній проблемі, як кріпацтво і пошуки шляхів боротьби з ним. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (Т. Шевченко, [П. Куліш, Ю. Федькович) та прозові (П. Куліш, Марко Вовчок, А. Свидницький). Центральною постаттю в літературному процесі того часу є Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. Творчість Кобзаря представила український світ і українську свідомість у всіх їх вимірах (історичному, суспільно-політичному, морально-етичному, естетичному тощо). Література 70—90-х pp. XIX ст.— це період розвинено-реалізму, його розквіт. Нова суспільно-політична ситуація (пореформена дійсність) видозмінила і тематично-образний ряд української літератури. Найбільшого розвитку набувають жанри соціально-побутової та соціально-психологічної повісті і роману, а також реалістичної драми і комедії. Література цього періоду представлена іменами Марка Вовчка і Панаса Мирного, Л. Глібова і С Руданського, А. Свидницького і 1. Нечуя-Левицького, М. Старицького, М. Кропивницького і І. Карпенка-Карого, П. Грабовського і І. Франка. Вершинною постаттю літературного процесу 70—90-х pp. XIX ст. була постать І. Франка. Фольклористика - наука, що вивчає соціальну природу, ідейно-художню сутність, тематику і специфіку усної народнопоетичної та музично-пісенної творчості. У науковій літературі існують різні припущення стосовно періодів українського фольклору. Як правило, виділяють доісторичний період (міфологічну епоху - час, коли первісні уявлення і вірування формувалися у певну систему культів: культу померлих предків, домашнього вогнища, води, сонця, місяця, землі, хліба, а також коли зароджуються календарні, родинні обряди тощо), історичний (що характеризується розвитком героїчного епосу, весільної обрядовості, легенд і переказів, ліричних пісень тощо).

34.Архутектура та містобудування в Україні у 19 столітті. У 19 столітті в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий художній напрям — класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях. Бурхливість і динамізм бароко змінилися врівноваженістю й простотою. Основним принципом архітектури стало застосування античної ордерної системи на тлі простих і чітких геометричних форм. Ознаками класицистичної архітектури були імпозантність та офіційна сухість. Зовнішня сухість поєднувалася з внутрішньою зручністю, високими стелями, гарною вентиляцією, багатим освітленням. Класицизм поширився й на культові споруди. Серед них можна назвати 89-метрову дзвіницю Успенського собору в Харкові, збудовану в 1821— 1841 рр. на честь перемоги над Наполеоном, Преображенський собор у Білій Церкві, Покровський собор в Ізмаїлі, Преображенську церкву в с. Великий Бурлук на Харківщині. Важливою культурною подією стало спорудження в Києві Володимирського собору (1862-1896 рр., архітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті, К. Маєвський, В. Ніколаєв). У його художньому вирішені були використані прийоми візантійської архітектури. Володимирський собор — це також визначна пам'ятка монументального живопису.

Видатний київський архітектор Владислав Городецький (1863-1930 рр.) віддавав належне різним художнім стилям. Так, у 1899 р. за його проектом було зведено костел у готичних формах, у 1899-1900 рр.— кенасу в мавританському стилі. Творчість архітектора досягла вершини на початку XX ст., коли він прикрасив Київ неповторними оригінальними спорудами. Наприкінці XIX ст. у зв'язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було збудовано прекрасні споруди театрів у Львові (архітектор 3. Горголевський), в Одесі (архітектор В. Фельнер, Г. Гельмер) та Києві (архітектор В. Шеретер). їх архітектурно-пластичне вирішення витримано в дусі еклектики, що не зашкодило створити враження цілісності й гармонійності. Споруда Львівського театру за композицією нагадує споруду Гранд-опера в Парижі. Більшість архітектурних споруд та каскади були створені в кінці XVIII ст. й у першій половині XIX ст. У парку були споруджені: колонада «Луна», «Ротонда», «Китайський місток», «Руїни», кам'яний арковий місток, господарська споруда, турецький будиночок, сад «Мур», теплиця, ставки, водоспади, композиції з каміння, облаштовані джерела. Перша половина XIX ст. стала тріумфом містобудівного мистецтва. У центрі міста створювали головний майдан геометрично правильних форм, який оточували величезні адміністративні споруди. На перетині центральних вулиць і навколо храмів теж були невеликі майдани.. Будівництво адміністративних, освітніх, громадських і приватних споруд навколо майдану здійснювалося за визначеним планом. Так поступово формувалися архітектурні ансамблі.(цілісна група споруд, об'єднана спільністю форм і стилю).

35.Українське музичне та театральне мистецтво у 19 ст.
Музичну культуру України першої половини XIX ст. характеризує збирання творчих сил, перехід мистецтва на нові, демократичні засади Остаточно цей перелом відбувся дещо пізніше. У другій половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і текстів) записав Микола Лисенко. Фольклором займався і Петро Сокальський, який створив наукову працю «Руська народна музика ...». Докорінно змінилося концертне і театральне життя. Відкриваються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філіали Російського музичного товариства (РМТ), а також товариства «Боян» (спочатку у Львові й інших містах Західної України, а потім у Києві). Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва був величезним. Безпосередній поштовх до розвитку цілого ряду музичних жанрів дав український театр, який у 70—80-ті роки минулого століття досяг високого професіоналізму. Діяльність музично-театральних труп на чолі з М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенко-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для цих вистав почали створювати музику українські композитори, зокрема, М. Лисенко. Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.— Микола Віталійович Лисенко. Він започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камерно-інструментальний. У багатьох з них він досяг справжніх художніх вершин.

Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники — П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші. Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка — «Вечорниці», її автор — Петро Іванович Ніщинський (1832—1896). Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на початку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів — К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича. До середини XIX ст. у багатьох містах з ініціативи приватних осіб з'являються різні музичні гуртки. Ці напіваматорські, напівпрофесіональні гуртки являли своєрідний проміжний етап між домашнім музикуванням і відкритими міськими концертами. Якщо до ХІХ ст. головним культурним центром був Київ з його Академією, то в першу третину XIX ст. провідне місце належить Харкову. Суспільне життя тут пожвавлюється з відкриттям університету.

36. Розвиток українського живопису у 19 столітті Український живопис у першій пол. XIX ст. розвивався в загальному напрямі європейського мистецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва. В цей період розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля"). Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу"). В українському живописі силою історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли значно менше та й то переважно учні Петербурзької академії мистецтв у майстерні І.Рєпіна. Визначні представники побутового і пейзажного жанрів — С.Васильківський, К.Костанді, П.Левченко, М.Пимоненко, С.Світославський, М.Ткаченко, К.Трутовський та ін Кращі твори того часу характерні правдивістю життєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, витонченістю і яскравістю живопису. На Буковині у 80 —90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М.Івасюка. Це картини, присвячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г.Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

Особливості розвитку культури україни на рубежі 19-20 століття. Роль суспільно-політичного руху в процесі поширення української національної ідеї Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. В другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соц.-економ. і політ. проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури. У другій половині XIX ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення -"повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення.

В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу "Основа", який видавався у 1861-1862 pp. не лише російською, а й українською мовами. Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. Витворена Т. Шевченком, вона і в другій половині XIX ст. виступала каталізатором національно-духовного відродження українського народу. Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об´єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед - створення професійного українського театру. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торувати нові шляхи сценічного мистецтва. Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури - тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв´язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об´єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. Загальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Еклектика в будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як віденська сецесія. Для цього стилю характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків. Українська скульптура другої половини XIX - початку XX ст. несе на собі відбиток класицизму, бо переважна більшість українських скульпторів отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи. Динамічнішим у цей період став розвиток образотворчого мистецтва. У другій половині XIX ст. класичні, монументальні та академічні полотна (наприклад "Танок серед мечів" Г. Семирадського) поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю. На початку XX ст. головним здобутком розвитку української культури можна вважати утвердження етнокультурної достатності, що створило грунт для становлення української державності в роки національно-визвольних рухів 1917-1920 pp.

38. Демократичні тенденції розвитку освіти на початку 20 століття. Процеси модернізації економіки і суспільства у цілому на початку ХХ ст. вимагали підвищення культурного і освітнього рівня населення, підготовки кваліфікованих кадрів для промисловості і сільського господарства. Ці потреби обумовили насамперед зростання кількості навчальних закладів. Тільки в Наддніпрянській Україні з кінця XІX ст. до 1911 р. кількість початкових шкіл для дітей робітників і селян збільшилась на 40%. Збільшувалась мережа ремісничих училищ і шкіл, гірничих і комерційних училищ, де готували кадри для промисловості і торгівлі. Кількість гімназій у Наддніпрянській України досягла 129 (52 чоловічі і 77 жіночих). Ще гіршим був стан з освітою на західноукраїнських землях. У гірських районах не вміли читати і писати 90% населення. У 1911 році в Східній Галичині в 500 селах узагалі не було ніяких шкіл. Після повалення царату в Україні почався новий етап прискореного розвитку національної культури й освіти. Українські уряди, незважаючи на вкрай важкі умови жорстокої політичної і збройної боротьби, чинили відчайдушний протест російському та зрусифікованому чиновництву. Уже в часи Центральної Ради було знесено основні перепони на шляху розвитку української освіти. Упродовж 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових т. зв. вищих початкових шкіл. Вперше українська мова на правах офіційної входила до середньої та вищої школи. Вже в березні 1917 р. у Києві було засновано перші дві українські гімназії. У період Гетьманату освітньо-культурницьку політику Центральної Ради було продовжено, хоча тем її розвитку був уповільнений. Велика увага приділялася виданню підручників українською мовою. Важким було становище освіти на західноукраїнських землях. З посиленням національно-визвольного руху розгорнулася у Львові боротьба за вивчення української мови в школах, демократизацію освіти. У результаті тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці перед Першою світовою війною добилися відчутних успіхів. У Галичині — у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі функціонувало 6 українських державних гімназій. Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином, західноукраїнська молодь порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.

39. Українська наука початку хх ст. Нові технічні відкриття та їхнє впровадження в україні. У Харківському, а з 1902 р. у Київському університеті плідно працював професор-математик Д. О. Граве, який став засновником київської алгебраїчної школи. Основоположником харківської школи радіофізиків став Д.А. Рожанський. Технічні відкриття на Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали могутні потенції вітчизняної інженерної думки. Технічному прогресу металургії присвятив все свідоме життя талановитий інженер і вчений М. К. Курако (1872—1920). Курако домігся побудування в Донбасі за власними новаторськими проектами доменних печей, що не поступалися кращим західноєвропейським зразкам. З проблемами промислового розвитку Донбасу пов´язав своє життя гірничий інженер Л. І. Лутугін (1861—1915). Складена ним карта геологічної будови Донбасу була відзначена в 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці і досі не втратила свого наукового та прикладного значення. З початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі і в розвитку повітроплавання. Перший аероклуб відкрився 1908 р. в Одесі. Його вихованці М. Н. Єфимов (1881—1920) і С. І. Уточкін (1876—1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. У виведенні авіації за межі спорту і перетворенні її на «міцне і корисне надбання людства» велика заслуга належить військовому льотчику П. М. Нестерову (1887—1914). У результаті багаторічних шукань, технічних розрахунків та експериментів він першим у світі розробив теорію і під час служби в 1913—1914 рр. на Україні продемонстрував на практиці ряд найважливіших прийомів вищого пілотажу, в тому числі знамениту «мертву петлю», яка в історії авіації залишилась відомою як «петля Нестерова». Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання, одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д. П. Григорович (1883—1938)—конструктор першого в світі гідролітака (1912), І. І. Сікорський (1889—1972) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912— 1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Ф. Андерс (1868—1926) у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти. Успіхи технічного прогресу в літакобудуванні на Україні мали тим більше значення, що вони досягалися головним чином завдяки ентузіазму конструкторів-винахідників, які віддавали улюбленій справі не тільки весь свій талант і енергію, а й матеріальні заощадження.