Теоретичні основи соціальної роботи. 3. Майерс Д. Социальиая исихология/ Переп.с аигл

Література

1. Социальиая работа / Под. общ. ред. проф. В.И.Курбатова.-Рос­тов н/Д: "Феникс", 1999. - 576с.

2. Яцемирская Р.С., Беленькая И.Г. Социальиая геронтология: Учеб. пособие для студентов висш.учеб.заведений. — М.: "ВЛАДОС", 1999. - 224с.

3. Майерс Д. Социальиая исихология/ Переп.с аигл. — СПб.: Пи-тер, 1997. - 688с.

4. Психология социальпой работьі / О.Н.Александрова, О.Н.Бого-любова, Н.Л.Васильєва и др.; Под общей ред. М.А.Гулиной. — СПб.: Питер, 2002. - 352с.

5. Настольиая книга специалиста: социальиая работа с пожильїми людьми / Под ред. Демидовой Т.Е. — М., 1995.

6. Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник / За заг.ред. проф. А.Й.Капської. - К., 2000. - 375с.

Питання для сапоперевірки

1. Дайте сутнісну характеристику поняття "вікова структура насе­лення".

2. Коротко охарактеризуйте три групи соціально-вікових завдань для

а) зрілого віку;

б) літнього і старечого віку.

3. Дайте коротку характеристику особливостей людей зрілого віку.

4. У чому полягає сутність соціально-психологічного базису соціаль­ної роботи з людьми зрілого віку.

5. Розробіть зразкову програму самомоніторингу для осіб середньо­го віку.

6. Розробіть програму "самопосилеиня" для конкретної особи зріло­го віку.

7. Дайте коротку характеристику особливостей вікової структури населення "літнього віку" і соціальної роботи з нею.

8. У чому полягає проблема обов'язків соціальної роботи з літніми і старими людьми?

9. Використовуючи методологічну технологію в галузі соціальної роботи, розробіть конкретну технологію роботи з визначеною групою клієнтів літнього і похилого віку.

328 Соціальна робота

ГЛАВА 8. ТЕХНОЛОГІЇ СОЦАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

КЛІЄНТІВ

/. Основні напрямки соціально-педагогічної діяльності фахівців

Здійснювана у нашій країні реформа соціального захистурізних кате-горіяй населення вносить багато нового у сферу правового регулювання його соціального забезпечення. По суті, будується нова система соціаль­ного захисту, яка отримала своє законодавче обґрунтування в Основно­му Законі України — Конституції, зокрема у Статті 46 закріплено право громадян на соціальний захист [ 1 ].

Захист дитинства є одним із стратегічних загальнонаціональних пріо­ритетів державної політики багатьох країн світу. Термін „соціальний захист" відноситься до функцій держави, що означає турботу про матер­іальне забезпечення непрацездатних громадян, зокрема дітей, інвалідів, людей похилого віку..Система соціального захисту дітей включає різні заходи, що проводяться у школі, у позашкільних закладах, роботу із сім'єю та громадськістю. Основним результатом цієї діяльності має стати формування соціальної захищеності дітей.

Соціально-педагогічна захищеність дітей здійснюється шляхом ди­ференціації індивідуальних планів розвитку особистості, навчальних зав­дань, освіти. У результаті цього вони набувають достатніх знань для реалізації своїх професійних намірів та пізнавальних інтересів. Потрібно виходити із загального припущення про те, що ніяке нормативне соціаль­не мислення не буде можливим до тих пір, доки у пас не складеться стійке уявлення про індивідуальні цілі людини, до яких вона повинна прагнути і на підставі чого можна зробити висновки про адекватність будь-якого суспільства.

На сьогодні соціально-педагогічний захист у школі проводиться вчи­телями, вихователями, соціальними педагогами, психологами, які висту­пають від імені органів соціальної роботи, підприємств громадськості та суспільства. Суспільство повинно створити позитивні умови для розвит­ку та захисту прав всіх дітей.

Теоретичні основи соціальної роботи 329

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійсню­вати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона сусп­ільних відносин базується на соціальних нормах. У демократичній дер­жаві система таких правових норм посідає провідне місце.

Захистити і зберегти дитинство, здорове психічно і фізично, — це не тільки моральний імператив, а й потенційна передумова стійкого економ­ічного та соціального розвитку країни. Причини, через які діти залиша­ються без батьківського піклування та виховання, досить різні, але на­слідок один — дитина позбавляється конституційного права на сімейне виховання та батьківське піклування.

Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей, дітей-інвалідів, дітей із багатодітних сімей та прийомних сімей, дітей, які знаходяться у будинках сімейного типу, дітей-біженців, малолітніх ма­терів, дітей із сімей, військовослужбовців — завдання закладів освіти, системи соціально-виховних інститутів держави. Це завдання мають ви­рішувати соціальні працівники і соціальні педагоги, які діють за різними напрямками соціальио-педагогічній діяльності.

Традиційним для української культури є етичне, гуманне, милосердне і толерантне ставлення до дітей та молоді, які потребують особливої уваги внаслідок інвалідності або відхилень у фізичному чи розумовому розвитку. На жаль, в Україні історично склалася ситуація, за якої ця категорія дітей і молоді протягом довготривалого часу залишалася соц­іально незахищепою, і навіть, певною мірою, ізольованою від соціуму, а відкрите обговорення проблем стосовно інвалідності було непопулярним у суспільстві.

Народитися, або стати „не таким, як треба" — завжди велике неща­стя для дитини. Ратифікуючи Конвенцію ООН про права дитини, держа-ви-учасниці взяти на себе зобов'язання виявляти особливу турботу про дітей з обмеженими можливостями та забезпечувати їм людські умови, за яких діти ростимуть з почуттям власної гідності, впевненості у собі та можливістю брати участь у житті суспільства.

Сучасний соціально правовий захист інвалідів з боку держави поля­гає у дотримання норм щодо надання грошової допомоги, засобів пересу­вання, протезування, організації і прийняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосу­ванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів ко­мунікації і зв'язку до особливостей інвалідів [2, 64].

330 Соціальна робота

На жаль, сьогодні в українському суспільстві фактично практикуєть­ся сегрегація щодо інвалідів, а її наслідком є нетолераптне ставлення більшості громадян до них. У контексті цього постає необхідність не лише адаптувати дитину-інваліда до соціуму, але й змінити ставлення людей до неї. Адже на сьогодні в Україні нараховується кілька десятків тисяч дітей з різними видами фізичних та психічних обмежень [4, 101]. І суспільство, яке претендує на високий рівень гуманності та цивілізова­ності, не може відвернутися від своїх дітей. Закон України „Про охоро­ну дитинства" від 26 квітня 2001 року № 2402-ІИ визначає таку катего­рію дітей, як: „Дитина-іивалід — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вада­ми розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допо­моги і захисту [3]. Інвалідність у дітей різко обмежує можливість вклю­чення дитини в адекватні її віку виховні і педагогічні процеси. Це знач­не обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадап­тації, тому дитииа-іпвалід має особливі потреби у розвитку психофізич­них можливостей, доступі до об'єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації [4, 106].

Провідним компонентом роботи соціального працівника з даною ка­тегорією дітей є формування індивідуальності, їх соціалізація з ураху­ванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взає­мозв'язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток иавних у неї психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпеченні ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення. З цією метою, як зазначає А.Й. Каиська, соціальний працівник повинен запроваджувати такі організаційні форми роботи, як клуби спілкування, творчі лабораторії, недільні школи для дітей, котрі не навчаються у державних закладах, реабілітаційні центри, ігротеки, літні реабілітаційні школи, гуртки з декоративно-при­кладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, виїзні консультації у школах-іитернатах, конкурси і фестивалі художньої твор­чості, виставки творчості, свята до пам'ятних дат, благодійні естафети, телемарафони й інші благодійні акції, відвідування закладів культури і спортивних заходів, екскурсії, бібліотечне обслуговування тощо [5, 207].

Є певна закономірність: всебічний розвиток дітей тісно пов'язаний з умовами, в яких вони ростуть. Упевненість дитини у собі і своєму май-

Теоретичні основи соціальної роботи 331

бутньому, її самоусвідомлення значною мірою залежать від можливості жити безпечним і гідним життям.

Посередником у цьому довгому та нелегкому процесі природно має стати соціальний працівник. Це повністю відповідає його цілям як про­фесіонала. Соціальні працівники можуть і повинні допомагати дітям з обмеженими можливостями стати рівноправними людьми, долаючи нео­бізнаність суспільства стосовно дітей—інвалідів, яка призводить до диск­римінації останніх. Сьогодні в Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів. Майже 156 дітей з кожних 10000 — це діти з обмеженими можливостями. На сьогодні є гострою необхідність вивчення соціально­го та юридичного статусу дітей з обмеженими можливостями, зокрема: причини, які заважають їх рівноправності з іншими дітьми — відсутність відповідних законів чи упередженість населення; вплив ступеню інвалід­ності на ставлення до них суспільства, а отже можливості адаптації до соціального середовища як способу життя; пристосованість соціального середовища (будівель, транспорту, шляхів та інших громадських місць) для користування ними такими дітьми [2, 63]. Діяльність держави щодо інваліда повинна виявлятися у створенні правових, економічних, пол­ітичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задо­волення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Одним із головних напрямків соціально-педагогічпої діяльності фахівців в українському суспільстві є соціальпо-правова підтримка з дітей—сиріт різних категорій.

В Україні склалася така ситуація, за якої функції служб допомоги дітям-сиротам та дітям, які залишися без батьківського піклування, роз­поділяються між установами освіти, охорони здоров'я, соціального захи­сту населення. Відповідно до Статті 6 Закону України від 5 лютого 1993 року № 2998 „Про сприяння соціальному становленню і розвитку мо­лоді в Україні" [8] на соціальні служби для молоді, у яких працює соціальний педагог покладено функцію соціальної опіки дітей-сиріт та дітей, які залишися без батьківського піклування.

Законом України „Про загальну середню освіту" № 651-ХІУ від 13.05.1999 р. у Статті 21 забезпечується соціальний захист таких дітей-сиріт: вихованці шкіл-інтернатів усіх тинів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають па повному держав­ному утриманні. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклуван­ня, які навчаються в інших загальноосвітніх навчальних закладах, забез-

332 Соціальна робота

печуються харчуванням, одягом та всіма необхідними для їх життєдіяль­ності послугами [б]. Але невизначеність окремих нормативних положень щодо державних структур, покликаних забезпечувати захист прав та інте- ^ пресів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, усклад­нює реалізацію заходів щодо соціально-правового захисту дітей цієї категорії.

Ще дотепер в українському законодавстві не виокремлюють дітей-сиріт та дітей — соціальних сиріт, а також не розмежовуються діти, які навчаться у загальноосвітніх школах і живуть у родичів або прийомних батьків, і діти, які навчаються у школах—інтернатах. Немає сумніву в тому, що соціальний працівник повинен мати знання щодо різниці у підході до виховуючих і адаптуючих процесів основою цих категорій дітей. Як правило, діти що зростають при піклуванні дорослих, більш захищені, вони можуть навіть і не знати про опікунство. Діти ж, що навчаються і виховуються в інтернатних закладах, не захищені і соціально, і матеріаль­но^ по закінченні навчального закладу більшість з них мають великі труднощі щодо адаптації до нового соціуму середовища, їм важко знайти роботу, ні з ким поділитися вдома і радістю, і невдачами, ні з ким поради­тись; деяка частина з них потрапляє у несприятливі обставини після отри­мання квартири; частіше за все вони одружуються або виходять заміж лише для того, щоб мати хоч якусь опору у своєму житті.

На сьогодні в Україні не виокремлюється та ие досліджується питан­ня про рівність і дискримінацію дітей. Рівні права для всіх дітей — ось основоположний принцип Конвенції ООН про права дитини (зокрема ст. 2, 22, 23, 27-30), який поширюється на іммігрантів, біженців та осіб, які домагаються політичного притулку, такою ж мірою, як і на законних корінних мешканців країни [2]. Соціальний працівник на основі право­вих актів повинен викривати офіційну дискримінацію, відсутність рівноп­равності в освіті, умовах життя, охороні здоров'я, інших галузях життя дітей і молоді. Всі факти дискримінації потрібно перевіряти у самих дітей та їхніх рідних, ие забуваючи при цьому нагадувати їм про право дитини на самовизначення мамореалізацію. У даному плані соціальний працівник має співпрацювати органами самоуправління, громадськими організаціями та із засобами масової інформації, надаючи матеріал про тих, хто просить притулку, про інвалідів, іммігрантів, бідняків, біженців та інші групи населення, які знаходяться у меншості.

Ефективні оперативні підходи до роботи з дітьми та підлітками у надзвичайних ситуаціях грунтуються на законах і правах про дитинство