Політична історія ХХ століття запровадила до політичного лексикону одне з, мабуть, найуживаніших понять – “політичний режим”. Однозначного трактування даної категорії в науковій літературі ще не вироблено. Одні дослідники вважають, що поняття “політичний режим”, “політична система” суть однопорядкові і позначають фундаментальну організацію політичного життя суспільства. Інші співвідносять дані категорії за ступенем спільності. Так “політичний режим” розглядають як форму існування “політичної системи”, тобто політична система є базовою, визначальною стосовно режиму. У юридичній літературі акцентується увага на формалізовані норми (закони, укази) і правила здійснення влади уповноваженими на те інститутами держави. Політичні науки розглядають режим більш широко, системно, з огляду не тільки на формальні і неформальні (тіньові) аспекти функціонування влади, але також і на соціально-класові, соціокультурні, етнонаціональні особливості й традиції, характер і способи взаємодії влади і суспільства. Таким чином, політичний режим можна охарактеризувати як систему формальних і реальних способів, ресурсів і стратегій взаємодії держави та суспільства, опосередкованих через існуючу політичну культуру в цілому.
У політичній науці існує в основному усталена типологізація політичних режимів - тоталітарний, авторитарний, демократичний і їх варіації. Однак, перш ніж виділяти характерні риси й особливості того чи іншого політичного режиму, необхідно означити деякі методологічні підстави, щоб уникнути змішання понять. По-перше, зазначені типи політичних режимів доцільно застосовувати тільки до республіканської форми організації політичної системи і публічної влади. По-друге, для типології конкретного політичного режиму, у першу чергу варто визначити базові чи системоутворюючі фактори й відносини. Такими будуть:
Ø тип економічної системи, мета й завдання політичної системи, а також їх безпосередня взаємодія;
Ø соціальні передумови - соціально-класова структура суспільства, етнонаціональний склад населення, міжгрупова боротьба всередині правлячої еліти, особистісні якості політичних лідерів;
Ø соціокультурні - духовна матриця суспільства, що включає домінуючі ідеології, релігію, менталітет, традиції, а також субкультурні прояви (регіоналізм, конфесії,тощо.);
Ø інформаційні – доступ до інформації, можливість впливу на виробництво самої інформації, її спрямованості, об'єктивності.
Головним виміром змісту політичного режиму є міра здійснення влади й реалізація владними суб'єктами принципів легітимності в політичній діяльності. Політичний режим є сукупність засобів і методів здійснення політичної влади на основі характеру та способу відносин влади, суспільства та особистості. Існують також й інші параметри змісту політичного режиму: спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини трьох гілок влади; становище й умови діяльності політичних партій; правовий статус особистості; політична стабільність суспільства; характер політичної свідомості. 
Якщо формам правління характерна статичність, то політичний режим характеризується динамізмом. Він може змінювати свою природу, не торкаючись сутності самої форми правління. Наприклад, Німеччина з 1933 по 1945 роки залишалася республікою, як Франція, та Швейцарія, але режим тут був принципово інший. Те ж саме можна сказати і про Італію часів Б. Муссоліні. За формою - конституційна монархія, як і Великобританія, однак за способами здійснення влади, її завданнями, формальними й реальними правами людини, політика цих країн різко відрізнялася.
11.2 Тоталітаризм як феномен ХХ століття
Тоталітаризм як явище політичної реальності почав формуватися у 20-х роках минулого століття в Італії, з приходом до влади фашистської партії на чолі з Б. Муссоліні. Термін “тоталітаризм” уперше запропонував італійський філософ Д. Джентілє (міністр освіти в уряді Б. Муссоліні), який вважав, що держава як організаційне начало нації повинна мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий контроль над суспільством та індивідом. Поняття “тоталітарний” (від латинської totalitas - “цілісність”, “ціле” та італійського totalita, totalitario - “стосовний до цілого”, “всеохоплюючий”) почало застосовуватися для характеристики політичної влади, що прагне до повного контролю над усіма сферами життя, включаючи приватну. Спочатку даний термін застосовувався лише для позначення фашистських режимів, яких тільки у Європі у 20-40-х роках було встановлено в 17 країнах. Необхідність глибокого системного аналізу політичних режимів тоталітарного типу, які В.Парето охарактеризував як останню спробу приходу до влади “еліти левів”, викликала в багатьох дослідників інтерес до даної проблеми. Розробка теорії тоталітаризму почалася з робіт Ф.Хайєка “Дорога до рабства” (1944 р.), Х.Арендт “Походження тоталітаризму”, К.Фрідріха і З.Бжезинського “Тоталітарна диктатура й автократія”. У зазначених дослідженнях було зроблено спробу концептуального визначення основних ознак і характеристик тоталітаризму як системи, детермінанти його виникнення, ресурси й перспективи подальшого розвитку. У цих роботах також уперше був зроблений порівняльний аналіз тоталітарних режимів у гітлерівській Німеччині й СРСР, показані загальні риси й специфіка даних режимів. Величезний внесок у пізнання суті й логіки тоталітаризму внесли відомі письменники - Дж. Оруелл, Ф. Кафка, Г. Грін, А. Солженіцин й інші, які, використовуючи засоби літератури, сформували в суспільній свідомості вкрай негативне ставлення до тоталітарного режиму.
До країн із тоталітарним режимом можна віднести такі: Італія при Б. Муссоліні, фашистська Німеччина, Румунія за Антонеску, СРСР з початку 30-х років і до розпаду наприкінці 80-х років, Північна Корея, Куба тощо (понад 30 країн).
Поняття “тоталітаризм” характеризує не тільки державу чи політичну владу, а й суспільно-політичну організацію суспільства в цілому. Специфіка тоталітарної влади не обмежується тільки сферою політичного, а пронизує всі складові громадського життя, змінюючи стан усієї соціальної системи. Вона активно втручається у відносини власності, матеріального й духовного виробництва та відтворення життя, у громадянське суспільство і навіть в особисте життя громадян, намагаючись підкорити все єдиній ідеї і меті.
|
Це режим політичного, економічного й ідеологічного панування правлячої еліти, організованої в єдиний ієрархічно-бюрократичний партійно-державний апарат, що підпорядковує і контролює громадське й особисте життя людини.
Характерною рисою тоталітарних суспільств є дві основні його особливості:
Ø по-перше, тоталітарні режими покликані втілити в життя соціально значиму ідею, мобілізуючи для цього все суспільство, створюючи атмосферу масової підтримки;
Ø по-друге, тоталітарні політичні режими намагаються контролювати не тільки поведінку, а й настрої і думки населення.
Різноманітність тоталітарних режимів дозволяє виділити деякі, досить істотні, відмінності, що характерні для різних його проявів. Багато дослідників виділяють правий тоталітаризм - фашизм, нацизм і лівий – комунізм. І хоча між фашизмом і комунізмом існують великі розбіжності (в ідеології, у керуванні економікою, методах зовнішньої політики й т.д.), як політичні системи ці два різновиди антидемократичного способу організації суспільного життя, мають багато спільного, що і дозволило політологам класифікувати їх як прояви тоталітаризму.
Деякі автори додають ще і такий різновид тоталітаризму, як теократичний, характерний для країн, у яких верховна влада належить клерикалам - Іран за режиму А.Хомейні, Афганістан за правління талібів. Безумовно, багато ознак даних режимів можна охарактеризувати як тоталітарні, однак за цілим рядом системних ознак, трактування теократичного правління як тоталітарного є не зовсім обґрунтованим.
Аналіз системи тоталітарної влади, як суспільства закритого типу, необхідно починати з економічної сфери. У цілому, даному режиму притаманний директивний або плановий тип економіки, що базується на надцентралізованій ролі державного регулювання. Для тоталітарних режимів закономірністю є або повна націоналізація засобів виробництва (СРСР), або примусове включення приватного капіталу в систему державного планування й управління в тих країнах, де націоналізація була локальною (Італія, Німеччина). Таким чином, першою передумовою тоталітаризму є загальна або секуляризована економічна несвобода індивіда, що призводить до повної чи істотної залежності громадянина від держави. Економічно залежна людина завжди буде більш лояльною й поступливою шодо політики свого роботодавця, тобто держави.
Соціальні умови виникнення тоталітарних режимів першої половини ХХ століття особливі тим, що для більш відсталих у соціально-економічному плані країн цей період збігся з переходом до індустріальної фази розвитку. Перехід до конвеєрного виробництва спричинив порушення сформованих стереотипів, цінностей і всього устрою життя, на що вплинули також світові війни. Широкі верстви населення, які в період системної кризи і деструктуризації суспільства позбавилися традиційних статусів, були приречені на втрату сформованої самоідентифікації. Масове виробництво, динаміка соціально-економічного розвитку й традиційне відставання індивідуальної свідомості і політичної культури, створили умови для некритичного сприйняття нових ідей, цінностей, перетворивши їх на новий “символ віри”. Ідеї соціальної рівності й справедливості трансформувалися у свідомості маргіналізованого населення в зрівняльно-розподільну систему ціннісних орієнтацій, активно насаджувану державою.
Духовна сфера тоталітарного суспільства побудована на моноіделогії, що пронизує абсолютно всі сфери суспільної свідомості - культуру, науку, право, етику. Тоталітарні ідеології за своєю природою міфологічні, у них еклектично поєднані згероїзоване минуле і світле майбутнє, а реальне життя подається як боротьба за перспективу - комуністичну, або “тисячолітнього рейху”. Такі ідеології відрізняються також крайньою конфронтаційністю; вони не допускають навіть сумнівів, не говорячи вже про критику на свою адресу. Основною метою тоталітарної ідеології є зомбування суспільної свідомості для легітимації політичного режиму, який вона обслуговує. Із цією метою всі подібні режими монополізують засоби масової комунікації, використовуючи жорстку цензуру.
Ядром політичної структури суспільства в умовах тоталітаризму є єдина, жорстко централізована масова політична партія, яку очолює безальтернативний вождь, фюрер, дуче. Завоювавши владу або за допомогою перевороту, або більш легітимним шляхом, партійна еліта починає пристосовувати політичну систему під своє бачення перспектив розвитку. Політизуючи всі органи державної влади, партія перетворюється в “партію-державу” шляхом злиття з державними інститутами, що переходять під повний партійний контроль. Політична опозиція знищується, будь-які її прояви жорстоко придушуються. Правоохоронні органи виконують невластиві для них функції, а саме - здійснюють контроль за умонастроями громадян, вишукуючи в кожному злочині політичні мотиви, перетворюючись таким чином на репресивні. Отже, партія встановлює тотальний контроль над усіма сферами суспільного й особистого життя громадян. Партійна ідеологія стає панівною, пронизуючу всю гаму суспільних відносин. Відбувається одержавлення й звуження сфери громадського суспільства. Право й закон, у першу чергу, охороняють існуючу владу. Безумовно, що така система влади, навіть за наявності конституційної норми про розподіл влади реально не може мати системи стримування й противаг. Партійний апарат є частиною системи державності, вірніше, наддержавною її частиною. Причому, це та частина, що керує всіма іншими елементами політичної системи суспільства.
Командна, надцентралізована планова економіка давала можливість концентрувати в єдиному центрі порівняно невеликі (з розрахунку на душу населення) матеріальні ресурси, що дозволяло вирішувати такі завдання як індустріалізація, підвищення освітнього й культурного рівня населення, розвиток науки і тих видів мистецтва, що відповідали ідеологічній парадигмі даного режиму. Протягом певного часу, до завершення переходу від доіндустріальної до індустріальної фази розвитку держави, це сприяло його зміцненню. Однак надалі, у міру ускладнення задач і вичерпання екстенсивних методів розвитку, ідеологічно догматизована система влади не змогла переорієнтуватися на динамічні запити часу. Закриті економічна й політична системи, відсутність стимулів і механізмів саморозвитку привели до розпаду практично всіх тоталітарних систем. Можна сказати, що тоталітаризм, вичерпавши внутрішні ресурси свого розвитку, прийшов до самознищення. Це не означає, що тоталітаризм уже в минулому. Рецидиви його відродження можна спостерігати в ряді посттоталітарних країн, а також у сучасній Європі, де відбувається активізація вкрай правих сил.
