Категорія “громадянське суспільство” одна з наймолодших у вітчизняній політології, проте у світовій суспільствознавчій думці вона вже досить ґрунтовно розроблена. Термін уперше з’явився в Англії у 1594 р., своє специфічне значення набув у Шотландії в ХVII ст. У Франції під час революції наприкінці ХVIIІ ст., коли поняття “громадянин” було протиставлено поняттю “підданий”, та в Німеччині у ХІХ ст. В Україні зародження елементів громадянського суспільства почалося за часів перебування у складі Російської імперії - після реформ Олександра ІІ та після 1905 р. - у вигляді клубів, земств, спілок підприємців, товариств милосердя, науки, освіти і т.ін., розвиток яких припинився з розгортанням революції в 1917 р. Становлення сучасної держави в Україні, що характеризується в Конституції як правова держава, неможливо без громадянського суспільства.
Історія виникнення громадянського суспільства починається разом із розвитком капіталістичних відносин та поглибленням секуляризації (витіснення релігії з різних сфер суспільного життя). Формуванню громадянського суспільства сприяли становлення ринкової економіки та приватної власності, що поширювалася не тільки на нерухоме та рухоме майно, засоби виробництва, але й на цінні папери, інтелектуальну власність тощо.
Громадянське суспільство та правова держава виникли й розвивалися як альтернатива ідеалу середньовічної теократії, утверджуючи світські начала громадськості замість релігійного авторитету й скасувавши взаємозв’язок між релігії та політикою, наукою, мистецтвом. Лідери Реформації – М.Лютер та Ж.Кальвін - підвели грунт під заперечення ієрархічності в релігійній та світській сферах, що сприяло формуванню принципу свободи совісті. Релігія, з виникненням в Європі великої кількості протестантських церков, замість однієї – римо-католицької, стала виражати не спільність, а розділення й переміщається із сфери публічного в сферу приватного права. Держава надала церкві місце в громадянському суспільстві. Не менш важливим був розвиток ідей гуманізму нового часу - таких як: природні, невід’ємні права людини на життя, свободу, прагнення до щастя, плюралізм поглядів та переконань, уявлення про громадянина як мету діяльності держави; створення держави в результаті укладання суспільного договору.
Ж.-Ж. Руссо бачив в державі, заснованій на “суспільному договорі” “таку форму асоціації, що захищає та охороняє всією своєю сукупною силою особистість та майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, з’єднуючись з усіма, підвладний, однак, тільки самому собі й залишається незалежним, як і колись”. Суспільний договір означає, що індивід стоїть вище від суспільства і суверенні індивіди з міркувань корисності вирішили вступити у зв’язок між собою та утворити суспільство. Але очевидно, що цей принцип базувався на положеннях, що мали нормативний характер і були пов’язані з відображенням світовідчуття буржуазії, що протистояла феодальній державі.
Філософія політики наполегливо старалася осмислити й зробити вибір між принципом колективного блага, який відстоювала абсолютистська державність, що втручалася в життя громадян, але була здатна припинити нескінченні громадянські чвари (Т.Гоббс) і принципом індивідуального блага, що втілює політичний еквівалент ринкових відносин, відстоюючи третій стан (Дж.Локк). Дж.Локк вважав, що в основі процесу формування громадянського суспільства лежить приватна власність, яка є економічною гарантією його свободи та незалежності. Г.В.Ф.Гегель стверджував, що, громадянське суспільство – це спілка приватних власників, які незалежно від статусу, релігійних та політичних поглядів, етнічної приналежності тощо, юридично однакові перед законом. Члени громадянського суспільства мають право згідно із законом, реалізувати свої інтереси, обирати вид діяльності, професію, місце проживання і т.ін. Б.Констан відзначав, що “метою стародавніх був розподіл суспільної влади між усіма громадянами країни. Ось це вони і називали свободою. Мета наших сучасників – безпека власної сфери; вони називають свободою гарантії, які утворюють суспільні інститути у своїх цілях”.
Термін “громадянське суспільство” не зовсім коректний. Сукупність громадян утворює державу, громадянин – політико-правовий статус особи, тоді як дане поняття відображає дещо інший сенс. Згідно ліберальної теорії, держава охороняє невід’ємні права людини, а громадянське суспільство стримує її прагнення до необмеженої влади над суспільством. Громадянське суспільство є чимось зовнішнім по відношенню щодо держави, воно протистоїть їй в якихось моментах. Відносини між громадянським суспільством та державою повинні будуватися на договірній основі, закріпленій в конституції. Громадянське суспільство та держава доповнюють один одного, разом створюють умови для задоволення базових людських потреб; при цьому зберігається свобода людини як індивідуального члена суспільства і стверджується цінність особистості. Згідно з К.Марксом, громадянське суспільство забезпечує права людини, а держава – права громадянина.
Базуючись на досвіді країн, де було проведено одержавлення власності засобів виробництва або власність міцно контролювалася державою, приватна власність відчужувалася, а всі важелі політики та економіки зосереджувалися в руках держави. Напроти, умовою виникнення та існування громадянського суспільства стало розмежування між економічною та політичною владою. Свобода вибору в найважливіших сферах життя передбачає свободу економічного вибору, що у свою чергу, забезпечує наявність альтернативних джерел отримання коштів для існування. Система майнових відносин, відносини купівлі-продажу фіксуються в системі громадянського права. Держава впливає на громадян не прямо, а через різні групи, в які вони входять.
В ліберально-демократичній суспільно-політичній системі виділяють взаємозв’язані підсистеми: виробничу (економічну), політичну, соціальну й духовну. Соціальна й духовна підсистеми разом утворюють громадянське суспільство. Від громадянського суспільства залежать характеристики як економічної, так і політичної підсистем.
Структура громадянського суспільства:
· сусідська община, територіальна громада;
· професійні організації;
· творчі інститути;
· соціальні верстви;
· громадські об’єднання;
· релігійні організації;
· групи інтересів;
· сфера виховання та недержавної освіти;
· недержавні засоби масової інформації.
Основні ознаки функціонування громадянського суспільства:
· забезпечення прав і свобод людини;
· самоврядування;
· конкуренція між структурами та організаціями, що утворюють громадянське суспільство;
· поінформованість суспільства, вільне формування суспільної думки;
· наявність вільних власників засобів виробництва, гарантії недоторканості приватної власності, обмеження впливу держави на економіку, багатоукладність економіки;
· розвиток демократії, як засобу організації і регулювання відносин між основними елементами соціальної структури;
Наприклад, основу сучасного громадянського суспільства у США становлять добровільні організації (волонторіат). До компетенції добровільних організацій належать благодійність, охорона здоров’я, сфера культури та освіти, сфера повсякденного життя, сфера параполітичної та міжнародної діяльності. Ця форма суспільного життя розглядається, як прагнення громадян наповнити життя духом взаємодопомоги та самоврядування, тобто відображає потяг до реальної демократії у формах, неможливих на рівні держави. У громадянському суспільстві, на відміну від держави, переважають горизонтальні зв’язки.
Функції громадянського суспільства:
· забезпечує гарантії прав людини, тобто автономність людини, можливість реалізації приватних інтересів незалежно від держави;
· забезпечує відтворення соціального життя;
· забезпечує економічну та політичну свободу;
· забезпечує релігії, науці, мистецтву та іншим духовним феноменам право на існування за мови відмови від політичного характеру;
· служить досягненню консенсусу між різними соціальними силами та інтересами;
· є соціальною основою демократії та правової держави.
 |
