Влада: зміст і сучасна концептуалізація

Що таке влада? Існує багато відповідей на це запитання, і всі вони різні. Французький дослідник Мішель Крозьє вважає, що таємниця влади залишається не розкритою; вона подібна до тхора, про якого всі знають, що він кудись утік, але якого ніхто небачив. Інший автор - Бернар-Анрі Леві - оцінює її як "радикальне зло". Справді, це поняття відображає комплексне явище, тому й існує так багато його трактувань. Влада, зокрема, здавна є обов'язковою функцією будь-якої спільноти, вона необхідна для того, щоб керувати її членами й спрямовувати колективну діяльность. Влада є передумовою та джерелом управління. Останнє можна трактувати як процес реалізації влади у взаєминах між людьми, групами в суспільстві, державами, які, проте, характеризуються не простою взаємозалежністю, а через командування й підпорядкування. Якщо є перше, то обов'язково повинно бути і друге.

Влада також трактується якреальна здатність здійснювати свою волю та нав'язувати її іншим, або як вольові соціальні відносини, характер яких зумовлений домінуваннямоднієї зі сторін взаємодії. Головними засобами здійснення влади звичайно вважають примус і переконання, але їх діапазон значно ширший - тут і прийняття рішень, контроль, співробітництво тощо. Засадовими щодо розподілу засобів дії є інтереси. Якщо в керівника та підлеглого вони збігаються, хоча б у го­ловному, то переважатиме переконан­ня, а за їх відмінності - примус. Останній може виявлятися у фі­зичній та духовній (ідеологічній) формах, впливаючи на тіло або свідомість людей. Примус постає як нав'язування принципів та ідеалів, що відповідають вимогам владарюючих і реалізація яких сприяє здійсненню їх волі.

Ще однією версією тлумачення влади є її характеристика як організованої єдності дій і усталеного порядку в суспільних відносинах. Фактично, йдеться про інституціалізацію, перетворення влади на організовану установу, процес із певною структурою взаємин. Її стосунково-вольова навантаженість доповнюється тут су­ворим упорядкуванням, сфор­мованою структурою політичних інституцій. Головною функцією останніх є заборона на соціально неприпустимі дії. Стосунки владарюючих та підлеглих зберігаються, а добровільне підпорядкування останніх активізується, зокрема, таким психологічним механізмом, як система символів влади.

Зауважимо, що різні аспекти зазначених підходів до трактування сутності влади відображені, скажімо, вже в працях Н. Макіавеллі, який зафік­сував нерозривний зв'язок двох типів влади: ірраціонально-стихійної та організовуючо-упорядкувальної. Більш масштабною і різноманітною є її концептуалізація в сучасній політичній науці, що не завадило М.Фуко заперечувати наявність теорії влади як основи глобального політичного аналізу, у зв'язку з чим, на його думку, усі реальні владні прояви досі залишаються чимось загадковим, непізнаванним і навіть демонічним.

Серед поширених нині напрямків варто згадати біхевіоралізм, у рамках якого владу тлумачать як особливий тип поведінки, що грунтується на можливості зміни інших людей. Один із засновників цього напрямку - американець Беррес Скіннер, стверджував, що людина як пасивний об'єкт не спроможна бути ініціатором чогось. Водночас схильність підпорядковуватися контролеві закладена в людині біологічно, а тому потрібно непомітно впливати на індивідів належним чином, змінюючи їх поведінку в бажаному напрямку.

Іншою популярною версією трактування влади є телеологічна (телеологія - вчення про мету й доцільність), що характеризує її як досягнення певних цілей, передбачених результатів. Згідно з визначенням Толкота Парсонса влада - це спроможність виконувати обов'язки, зумовлені цілями співтовариства, мобілізовувати ресурси суспільства для досягнення поставленої мети. Учений прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що вона є елементом, який перебуває в обігу, її постійно обмінюють, переміщують. Вона є символом, що не має безпосередньої корисності і наділений лише міновою вартістю, тобто обмінюється на щось реально цінне з точки зору спільноти (наприклад, на законослухняність). З наведених тез випливає, що нетільки влада - товар, а й політичні відносини загалом - ринок влади. Прихильники такого тлумачення - так звані реляціоністи (від relation - відносини) трактують останній як єдино можливу форму раціональної організації людських прагнень влади, оскільки тут і тільки тут панує активна конкуренція, що де­монструє ділову компетентність, підприємливість, намагання про­сунутися в суспільній ієрархії вище, силу волі. Вони, однак, не замовчують те, що ринок влади, як і будь-який інший ринок, не вільний від розгулу пристрастей, пороків, демагогії тощо.

Третій напрям розгляду сутності влади - інструменталістський, який тлумачить її якспосіб контролю та використання певних інструментів (ресурсів). Ними, згідно з У.Роджерсом, можуть бути соціальний статус носія влади, харизма, оволодіння політичними інститутами, ЗМІ тощо, тоді як Олвін Тоффлер виділяє силу, багатство й знання. Останнє він вважає найефективнішим інструментом влади наприкінці XX ст., оскільки саме воно дає владу найвищої якості, є її першоосновою. З іншого боку, знання-інформація може перетворюватися на об'єкт політичної маніпуляції, що і пояснює сенс боротьби в сучасному суспільстві за контроль над ними.

Наведені тлумачення за всієї їх різноманітності фіксують владу як дію (взаємодію) щодо когось або для чогось. Багато політологів схильні у зв'язку із цим погоджуватися з визна­ченням М. Вебера:

Структура відносин влади

Питання про структуру владних взаємин - одне з найскладніших у політичній науці. Звертаючись до нього, французький дослідник Раймон Арон зробив висновок, що влада - це асиметричне, між- і надособистісне відношення, розуміння структури якого залежить від вибору виміру в просторі аналізу його соціальної ієрархії. Порівнюючи різні концепції, можна виділити такі її структурні компоненти: 1) агенти як учасники владної взаємодії зі змінними суб'єкт-об'єктними позиціями; 2) ресурси, за допомогою яких вона здійснюється; 3) інституційно-інструментальні засоби взаємовідносин; 4) культура-цінності як підстава їх усталення. Модель, побудована із цих компонентів, дозволяє дати відповіді на запитання про те, хто і в якій ролі стає учасником владних взаємин, їх основним агентом; хто і за яких умов владарює або підпорядковується. Її проекціями є опозиції "контроль-вплив", "управління-тиск", "панування-підкорення".

Перша опозиція пов'язана зі способами розподілу ресурсів. До основних ресурсів, регулювання яких визначає владні відносини, належать ті матеріальні предмети і духовні блага, що здатні: задовольняти потреби та інтереси людей як певна цінність; підвищувати потенціал впливу і дієвість агентів влади. Першочергову значущість дефіцитних ресурсів як підвалини влади за нерівномірного їх розподілу підкреслюють прихильники теорії обміну, на думку яких позбавлені благ індивіди (спільноти) отримують доступ до них за згоду підкорятися їх власникам, потрапляючи в залежність і прагнучи перерозподілу. Щодо різних сфер життєдіяльності ресурси влади поділяються на матеріально-економічні (земля, корисні копалини, техніка, гроші); соціальні (здатність підвищення чи пониження статусу в суспільній стратифікації поряд з престижем, посадою, освітою); культурно-інформаційні (інформація-знання і способи їх отримання та поширення); примусово-силові (зброя, структури фізичного примусу та їх члени). Специфічним - демографічним - ресурсом влади є особистість, але лише в одному зі своїх чисельних вимірів - як засіб реалізації чужої волі.

У межах соціуму як цілого владарюючі володіють організаційним контролем над загальносуспільними ресурсами і адміністративним апаратом, тоді як підвладні - лише своїми приватними ресурсами та потенціалом мобілізації громадян з боку партій та рухів, які поряд з регульованим розподілом "зверху" постійно ведуть боротьбу за перерозподіл "знизу".

Друга опозиція - "управління-тиск" - відтворює взаємини, пов'язані з механізмом владарювання, державного управління, а також зворотнього зв'язку, тобто підтримкою чи тиском громадянського суспільства. Практичне здійснення владних повноважень охоплює тут відносини не стільки щодо ресурсів, скільки між людьми в інституційних формах та інструментальних способах їх здійснення, коли ті ж ресурси можуть стати інструментами.

Процес владарювання (управління) складається з двох фаз:

- вольової, в котрій владний агент (суб'єкт) згідно зі своїми інтересами і волею формує політичне рішення, спрямоване на спонукання об'єкта до певних дій, і коригує його залежно від рівня соціального представництва, політичної залученості та ступеню волевиявлення підвладних;

- силової, пов'язаної як з інструментальними засобами реалізації управлінського рішення "зверху", так і з інституціональними способами тиску "знизу" різних груп громадянського суспільства (що підтримують або противляться його ухваленню і здійсненню).

Отже, і держава, і соціум постають агентами - суб'єктами чи об'єктами - влади, її носіями. Загалом управління з одного боку і тиск - з іншого формують владу як поле зіткнення, напруження різних сил, ресурсів, інтересів і воль, в якому розгортається політичне життя.